Бергман, Інгмар
Бе́ргман, Ернст І́нгмар (швед. Bergman, Ernst Ingmar; 14.07.1918, м. Уппсала, Швеція ― 30.07.2007, о. Форе, Готланд, Швеція) ― режисер театру та кіно, сценарист, продюсер, драматург і прозаїк, представник авторського кіно.
|
Бергман, Інгмар (Bergman, Ernst Ingmar) | |
|---|---|
| Народження | 14.07.1918 |
| Місце народження | Уппсала |
| Смерть | 30.07.2007 |
| Місце смерті | Форе |
| Напрями діяльності | кіномистецтво |
Зміст
Життєпис
Батько був лютеранським пастором, мати ― медсестрою в м. Уппсалі. Наприкінці 1918 родина переїхала до м. Стокгольма. Середню освіту здобув у стокгольмській Пальмгренській школі. Негативні враження від школи та навчання пізніше відтворив у своєму першому кіносценарії до фільму А. Шеберга «Цькування» (1944).
Улітку 1934 за програмою обміну 6 тижнів провів у Німеччині в родині однолітка ― члена «Гітлерюгенда». Побував на нацистському мітинзі в м. Веймарі, на якому виступав А. Гітлер. Після цієї поїздки кілька років (можливо, навіть до завершення Другої світової війни) перебував під впливом нацистської пропаганди (див. Нацизм) і симпатизував фюреру.
1937 ― 1940 вивчав літературу та історію мистецтв у Стокгольмському університеті. Однак навчанням цікавився мало, більшість часу приділяв театру, яким захоплювався з дитинства. З 1937 почав керувати різними міськими аматорськими (зокрема студентськими) театральними колективами. Романтичне захоплення призвело до конфлікту з батьком, унаслідок чого пішов із дому та на тривалий час перервав будь-яке спілкування з родиною. 1940 залишив університет заради роботи реквізитором та освітлювачем у постановці п’єси Ю. Стріндберга «Батько». Після невдалого театрального турне працював помічником режисера в Королівській опері в м. Стокгольмі. У тому самому році влаштувався помічником сценариста. Почав активно писати п’єси.
1942 уперше поставив свою п’єсу «Смерть Каспара» в Стокгольмському студентському театрі. Позитивні відгуки на спектакль допомогли йому отримати роботу сценариста та сценарного редактора на кіностудії «Шведська кіноіндустрія» (швед. «Svensk Filmindustri»). Під час Другої світової війни був звільнений від військової служби (мав виразкову хворобу шлунка, від якої страждав усе подальше життя).
Останні роки жив на о. Форе.
Творчість
Мистецький доробок
За 65 років творчої діяльності у сфері кіно, театру, опери, літератури, телебачення та радіо Бергман створив близько 140 різножанрових літературних творів та публікацій. Як театральний режисер поставив близько 170 п’єс у муніципальних театрах Гельсінгборга, Гетеборга, Мальме, Королівському драматичному театрі в Стокгольмі, Королівській опері в Стокгольмі (усі ― Швеція), Національному театрі в Мюнхені (Німеччина).
Керував Королівським драматичним театром у Стокгольмі (1963–1966). Вважав театр своєю головною справою.
Як кінорежисер зняв близько 60 художніх і документальних фільмів для телебачення та кінопрокату, переважно за своїми сценаріями. У багатьох кінокартинах співпрацював із володарем двох премій «Оскар» кінооператором С. В. Нюквістом (1922–2006; Швеція). У фільмах Бергмана знімалися шведські актори та актриси: Г. Андерссон (1932), Гуннар Б’єрнстранд (1909–1986), Бібі Андерссон (1935–2019), Е. Юзефсон (1923–2012), І. Тулін (1926–2004), Г. Ліндблум (1931–2021; усі ― Швеція), Макс фон Сюдов (1929; Швеція ― 2020; Франція) та норвезька акторка Л. Ульман (1938; Японія).
1946 зняв першу стрічку «Криза», яка дозволила посісти власне місце в класичній шведській школі кінематографу. Цьому посприяв її фактичний засновник В. Д. Шестрем, який підтримував Бергмана, допомагав порадами під час адміністративно й організаційно ускладнених зйомок. Проте в прокаті фільм зазнав провалу. У тому самому році Бергман зняв драму «Дощ над нашим коханням», яка отримала схвальні відгуки. Стрічку Бергмана «Корабель іде в Індію» (1947) було представлено в конкурсній програмі 2-го міжнародного Каннського кінофестивалю. Фільм не мав успіху. Із технічних причин невдалим був і прем’єрний показ у Швеції: під час демонстрації переплутали послідовність окремих частин кіноплівки, а звукова доріжка виявилася зіпсованою.
Вплив неореалізму, зокрема Р. Росселліні, помітний у стрічці «Портове місто» (1948). Окремі епізоди фільму, що містять документальні сцени повсякденної праці реальних портових робітників, знімали в порту м. Гетеборга. У кінокартині «Тюрма» (1949), який Бергман уперше зняв за своїм оригінальним сценарієм, помітна експресіоністська стилістика.
Фільм «Літня інтерлюдія» (1951) знаменує перехід від ранніх до зрілих робіт Бергмана. Режисер вважав стрічку однією з найголовніших, оскільки в ній уперше зміг виявити свій авторський режисерський стиль. У фільмі зринають мотиви, образи та ідеї, які згодом Бергман використає та розвине в пізніших картинах («Сьома печатка» 1956, «Сунична галявина» 1957, «Мовчання» 1963 та ін.). У широкий американський прокат стрічка не могла потрапити через Кодекс Хейса, який не допускав жодної демонстрації еротики. Проте фільмом зацікавилися дистриб’ютори, які займалися прокатом експлуатаційного кіно в маленьких кінотеатрах, драйв-інах та грайндгаусах, і в афішах навпаки підкреслювали наявність еротичних сцен.
1953 режисер зняв мелодраму «Літо з Монікою» у близькій до неореалізму стилістиці. Головну роль виконала надалі «постійна» актриса Бергмана Г. Андерссон. Ж.-Л. Годар порівнював значення цього фільму для історії кінематографу з «Народженням нації» Д. Гріффіта. Стрічка стала однією з тих, що сприяли створенню іміджу Швеції як сексуально розкріпаченої країни. У фільмі про мандрівних акторів «Вечір блазнів» (1953) уперше в знімальній групі з’явився оператор С. В. Нюквіст, який надалі зафільмує 20 кінокартин Бергмана.
1954–1955 вийшли в прокат фільми «Урок кохання», «Жіночі мрії», «Усмішки літньої ночі». Критики характеризують їх як доволі «легкі» стрічки про «війну статей», зняті в манері комедійної мелодрами.
Класикою кінематографу та одним зі значущих фільмів усіх часів вважають філософську притчу «Сьома печатка» (1956). Сценарій ґрунтувався на п’єсі Бергмана, написану для випускного екзамену студентів театральної школи, де викладав. Після «Сьомої печаті» Бергман отримав світове визнання як режисер і сценарист.
Фільм «Сунична галявина» (1957), разом із «Сьомою печаткою», є визначальним у класичному періоді творчості Бергмана. Назва стрічки ― ідіома, яка у шведській мові має значення улюбленого місця, заповітного куточка, пов’язаного з позитивними емоціями та спогадами. У картині порушено філософські питання сенсу людського життя, використано прийоми самоаналізу. Важливим сценарним прийомом була ретроспекція (флешбек). Фільм отримав низку кінонагород (зокрема, «Золотий ведмідь» 8-го Берлінського міжнародного кінофестивалю) та входить до численних рейтингів найкращих фільмів усіх часів.
Один із небагатьох історично локалізованих фільмів режисера ― «Дівоче джерело» (1960). Сценарій написаний на основі шведської народної балади «Дочки Тере з Венге» та мотивів шведської народної пісні «Йшла дівчина до джерела». У центрі проблематики ― конфлікт християнства та язичництва, дилема релігійної моралі й помсти, почуття провини. За цю стрічку режисер отримав кілька кінонагород, зокрема свій перший «Оскар».
Упродовж трьох років (1961–1963) зняв так звану «трилогію віри», яка складалася з психологічних драм «Крізь тьмяне скло», «Причастя» та «Мовчання». За перший із цих фільмів отримав другий «Оскар». «Мовчання» вирізнялося авангардною кіномовою, містило сміливі для свого часу відверті сцени, через які митця навіть звинувачували в порушенні моралі суспільної.
Перша кольорова стрічка Бергмана «Про всіх цих жінок» (1964) була комедійною пародією на фільм Ф. Фелліні «Вісім з половиною». Одним із найважливіших у своїй творчості Бергман вважав драму «Персона» (1966). Під час роботи відмовився від попередньої підготовки докладного сценарію. Стрічку характеризують як одну з найскладніших для інтерпретації.
1968 вийшла в прокат чорно-біла антивоєнна драма «Сором», яка отримала кілька кінонагород, зокрема «Золотий глобус». Бергман та оператор С. В. Нюквіст активно використовували мініатюрні об’єкти-обманки: спалювали, наприклад, маленький макет церкви замість великих декорацій, або невеличкий струмок знімали як великий потік.
Перший англомовний фільм Бергмана ― «Дотик» (1971). Це романтична драма про роман заміжньої жінки з іноземцем-археологом. Критики вбачають у фільмі біблійну символіку та автобіографічні мотиви.
Психологічна драма про відносини трьох сестер «Шепіт і крик» (1972) — один із найбільш титулованих фільмів Бергмана. Серед багатьох нагород ― «Оскар» за операторську роботу С. В. Нюквісту, який, серед іншого, зробив чимало попередніх спроб-тестів для ідеального збалансування червоного, білого та тілесного кольорів у кадрі. У фільмі багато символіки та різного роду алюзій.
Музичний фільм «Чарівна флейта» (1975) є кіноверсією однойменної опери В. А. Моцарта. Телевізійна прем’єра картини мала надзвичайний успіх.
Першим закордонним фільмом Бергмана, який він зняв 1977 в Німеччині за участі голлівудської кіностудії «Парамаут пікчерз» (англ. «Paramount Pictures»), стала стрічка «Зміїне яйце».
Найтитулованішим фільмом митця, який отримав багато кінонагород (зокрема ― 4 «Оскари»), став «Фанні і Александр» (1982). Стрічка має дві версії: телевізійний мінісеріал та кінопрокатна. Сценарій ґрунтувався на автобіографічних мотивах дитинства режисера. Прообраз хлопчика Александра ― сам Бергман, Фанні ― його сестра Маргарет. Кінокартина, оператором якої був С. В. Нюквіст, красива візуально та колористично. Бергман планував, що стрічка стане його останньою роботою.
Документальний короткометражний фільм «Обличчя Карін» (1983) ― колаж із фотографій із сімейного альбому Бергманів. Режисер присвятив стрічку своїй матері, чиї фотографії складають більшість кадрів.
Останній фільм Бергмана — «Сарабанда» (2003). Сюжет стрічки є фактичним продовженням «Сцен із подружнього життя» (1973). У кінокартині задіяні ті самі герої у виконанні тих самих акторів (Л. Ульман та Е. Юзефсон), які зустрічаються через багато років. Назву фільму (єдиного, знятого у 21 ст.) Бергман коментував, наголошуючи на парності та еротичності танцю сарабанда. Втім, цей спочатку жвавий та палкий народний танок у виконанні під гітару з часом перетворився на повільний, суворий і похмурий мінорний танець-процесію, який виконували на похоронах. Таким чином проявляється певний символізм у назві останнього, завершального фільму режисера, який став свого роду авторським реквіємом самому собі.
Особливості творчості
У більшості опитувань та рейтингів Бергман зазвичай посідає одну з найвищих позицій серед найвидатніших режисерів усіх часів. Фільми Бергмана переважно не мають дієвого, енергійного розвитку сюжету. Вирішальні активні трансформації відбуваються у свідомості, психіці, почуттях кіногероїв та в їхніх взаємовідносинах. Події зовнішнього світу лише дають поштовх для внутрішньої психологічної та духовної активності та перетворень персонажів.
Бергман умів геніально поєднувати у своїх кінокартинах протиріччя. Зокрема, зображувати неприкрашену буденність, повсякдення з нудними, дріб’язковими, а іноді навіть бридкими деталями, ― та піднесений і спраглий до істини й правди (хоча нерідко примхливий у своїх непередбачуваних, несподіваних рухах) внутрішній світ багатьох кіногероїв. Почуття людини також наповнені протиріччями та внутрішньо конфліктні: це можуть бути одночасні любов і ненависть, байдужість і потреба, турбота і жорстокість.
Фільми Бергмана мають філософський характер, нагадують притчі, інспірують обмірковування та роздуми. Трапляються й виконані в стилістиці сюрреалізму фрагменти та епізоди, які розраховані не так на раціональну рефлексію глядача, як на його безпосереднє емоційно-чуттєве сприйняття. Чимало фільмів митця стали класикою європейського артгаусу. Особливістю стилю режисера є також гармонійність поєднання серйозності, філософічності змісту й гумору, коротких дотепних жартів.
Поза всією важкістю (іноді навіть гнітючістю атмосфери) бергманівських фільмів, вони залишають надію на краще, на майбутнє, завершуються чимось на зразок катарсису. Наприклад, останні кадри «Сьомої печатки», де родина мандрівних акторів із маленькою дитиною на руках продовжує свій шлях у напрямку сходу сонця під ранковий спів пташок у небі та звуки «небесної» музики. Або головний герой з «Суничної галявини» спокійно засинає після дня подорожі, за час якої переосмислив своє життя.
У ранніх та класичного періоду фільмах Бергмана кадри часто мінімалістичні, ясні, не переобтяжені надмірністю дрібних деталей. Із появою у стрічках кольору, кінокадри стають насиченішими та ускладненими. Авторською стильовою ознакою багатьох кольорових фільмів режисера є активне вживання в кольоровій палітрі різних відтінків червоного, від окремих суцільних яскраво-червоних кадрів-перебивок між сценами до більш насиченого червоного (від кармінного до вишнево-бордового і багряного) у багатьох інтер’єрних сценах. Часто в кадрі червоні стіни, підлога, меблі, завіси, одяг, або, наприклад, знята великим планом червона обкладинка книжки, пляма розлитого червоного вина на білій скатертині тощо. Це стосується таких, зокрема, фільмів, як «Осіння соната» (1978),«Шепіт і крик» (1972), «Фанні та Александр» (1982) та ін. Бергман нерідко оздоблював свої фільми особливими, нестандартними прийомами, як-от: звуки підготовки знімальної групи до роботи на тлі вступних титрів у «Часі вовка»; звернення героя до глядача на початку «Осінньої сонати»; суцільні червоні кадри між сценами в «Шепоті і крику», або такі самі чорні «перебивки» в деяких інших фільмах; зведення двох облич в одне в «Персоні».
У багатьох стрічках Бергман досліджував психологію сімейних стосунків: як між подружжям, так і батьками та дітьми.
Часто у фільмах режисера зринала театральна тема: так чи інакше пов’язані за сюжетом із театром герої, сцени й епізоди, та навіть театральна стилістика акторської гри й композиції кадру.
Визнання
Лауреат премій: «Оскар» (1961, 1962, 1971, 1984), Британської академії телебачення та кіномистецтва, BAFTA (1976), «Сезар» (1984), Міжнародної федерації кінопреси, ФІПРЕСІ (1958, 1983), «Золотий ведмідь» (1958), «Золота пальмова гілка» (1997), Гете (1976), Леоні Соннінг (1989) та ін.
З 1978 до 2007 шведським кіномитцям присуджували «Премію Інгмара Бергмана». Її заснував особисто Бергман (як доповнення до офіційної національної кінонагороди Швеції «Золотий жук»). Після смерті митця замість неї на Гетеборгському кінофестивалі з 2008 присуджують Міжнародну премію Інгмара Бергмана.
2015 у Швеції випустили банкноту із зображенням Бергмана та кадром із фільму «Сьома печатка».
Додатково
Коли Бергману було дев’ять років, його старшому брату подарували на день народження «чарівний ліхтар» ― проєкційний апарат із гасовою лампою як джерелом світла. Інгмар виміняв його у брата за набір олов’яних солдатиків. Ця річ-іграшка стала найбільшим захопленням дитячих років майбутнього режисера, визначила його подальшу долю. Для вистав, які хлопчик ставив за допомогою «чарівного ліхтаря», він створював декорації, зображення, світлові ефекти та сам озвучував тексти ролей. Це дитяче захоплення було доповнено враженням, яке справив на Бергмана мініатюрний театр тіней, який він побачив у своєї тітки.
У дванадцять років Бергману випала нагода протягом кількох вечорів перебувати за кулісами театру під час постановки п’єси «Гра снів» засновника сучасної шведської літератури та театру Ю. Стріндберга. Ще одним уподобанням Бергмана на роки став саморобний ляльковий театр, за допомогою якого він розігрував п’єси шведського драматурга. Оскільки Ю. Стріндберг був заглиблений в езотерику, окультизм та перебував під впливом вчення шведського містика Е. Сведенборга, то ймовірно, саме від цього ще підліткового захоплення драматургією Ю. Стріндберга, походять деякі містичні мотиви та образи у творчості самого Бергмана.
1976 Бергмана звинуватили в податкових махінаціях, внаслідок чого зазнав нервового зриву і навіть потрапив до психіатричної лікарні. Згодом на тривалий час покинув країну. Повернувся до Швеції тільки після вибачень прем’єр-міністра У. Пальме.
В «Осінній сонаті» (1978) Бергман доручив головній героїні Еві промовити особливо близькі світосприйняттю самого режисера слова: «Для мене людина ― дивовижна істота, втілення незбагненої ідеї. У ній все є ― від найбільш піднесеного до низького. Людина ― богоподібна. А в Бозі міститься все. Богом створені люди. Але ним же створені й демони, художники, руйнівники. І все це неподільно існує пліч-о-пліч, перемішується, переходить одне в інше, невпинно змінюється».
Праці
- Bergman om Bergman. Stockholm : Norstedts, 1970. 307 p.
- Ingmar Bergman: Interviews. Jackson : University Press of Mississippi, 2007. 205 p.
- Laterna magica. Stockholm : Norstedts, 2018. 287 p.
- Р о с. п е р е к л. — Ингмар Бергман: Статьи. Рецензии. Сценарии. Интервью. Москва : Искусство, 1969. 295 с.
- Осенняя соната: Киноповести. Москва : Известия, 1988. 256 с.
- Моя жизнь. Москва : АСТ, 2019. 343 с.
- У к р. п е р е к л. — Довірливі розмови. Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. 160 с.
- Недільне дитя. Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. 136 с.
- Laterna Magica. Львів : Видавництво Старого Лева, 2018. 368 с.
Література
- Разлогов К. Бергман в контексте Берлинале // Искусство кино. 2011. № 3. С. 8–91.
- Sjöberg Th. Ingmar Bergman: en berättelse om kärlek, sex och svek. Stockholm : Lind & Co, 2015. 383 p.
- Holmberg J. Författaren Ingmar Bergman. Stockholm : Norstedts, 2018. 288 p.
- Ingmar Bergman: An Enduring Legacy. Lund : Lund University Press, 2021. 294 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Корнєєва Л. Л. Бергман, Інгмар // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бергман, Інгмар (дата звернення: 14.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.02.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
