Биков, Леонід Федорович
Би́ков, Леоні́д Фе́дорович (12.12.1928, с. Знаменка, тепер у складі с-ща Черкаського Краматорського району Донецької області, Україна — 11.04.1979, траса біля с-ща Димера Вишгородського району Київської області, тепер Україна) — актор театру і кіно, кінорежисер, сценарист, заслужений артист РРФСР (з 1965), народний артист УРСР (з 1974).
|
Биков, Леонід Федорович | |
|---|---|
| Народження | 12.12.1928 |
| Місце народження | Черкаське |
| Смерть | 11.04.1979 |
| Місце поховання | Байкове кладовище |
| Alma mater | Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського |
| Напрями діяльності | акторське мистецтво |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Ордени | Знак пошани, Жовтневої революції |
| Премії | Державна премія Української РСР імені Т. Г. Шевченка |
Життєпис
Народився у сім’ї робітника (вальцівника) Краматорського металургічного заводу, учасника Першої світової війни, та домогосподарки. 1930 родина переїхала до м. Краматорська, де Биков навчався у школі.
Під час Другої світової війни родину евакуювали до м. Барнаулу. Після повернення до м. Краматорська Биков навчався у машинобудівному технікумі (не закінчив) та школі робочої молоді. Закінчив середню школу і здобув атестат 1947. Під час навчання брав участь у художній самодіяльності та отримав перший досвід сценічного виступу в місцевому Будинку культури.
1946 намагався вступити до Київського інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенко-Карого (тепер Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого), але через відсутність атестату про середню освіту не був прийнятий. 1951 закінчив українське відділення (курс Д. Антоновича) акторського факультету Харківського театрального інституту (тепер Харківський національний університет мистецтв імені Івана Котляревського).
1951–1960 працював актором Харківського українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка (тепер Харківський державний академічний український драматичний театр імені Тараса Шевченка).
Потім переїхав до м. Ленінграда (тепер м. Санкт-Петербург, Росія). 1960–1969 працював актором та режисером на кіностудії «Ленфільм». Отримав запрошення від керівництва Кіностудії імені О. Довженка (тепер Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка).
1969 повернувся в Україну.
11.04.1979 трагічно загинув у дорожньо-транспортній аварії на 46-му кілометрі автотраси «Київ — Мінськ» (вирішив обігнати трактор, не переконався у відсутності зустрічного руху та зіткнувся з вантажівкою). Похований на Байковому кладовищі у м. Києві.
Творчість
За час роботи у Харківському державному академічному театрі імені Т. Шевченка Биков зіграв головні ролі у спектаклях: Павка Корчагин (у п’єсі за романом М. Островського «Як гартувалась сталь»), Павлик Тучков («Роки блукань» О. Арбузова), Володя Кулєшов («Людина шукає щастя», А. Школьника), Альошка Вронський («Дорога через Сокольники» В. Роздольського), Жанек («Не називаючи прізвищ» В. Минка), Олег («У пошуках радощів» В. Розова). Мав ролі також у п’єсах «Загибель ескадри» О. Корнійчука, «Отелло», «З коханням не жартують», «Гамлет» В. Шекспіра, комедіях «Вулиця трьох солов’їв, 17» Д. Добричанина, «Коли цвіте акація» В. Винникова та інших.
Дебютною роллю у кіно для Бикова став образ сільського баяніста Сашка у ліричній мелодрамі «Доля Марини» (1953, режисери І. Шмарук, В. Івченко) Київської кіностудії ім. О. Довженка. Наступною роботою Бикова у кіно стала роль безнадійно закоханого у головну героїню старпома Петі Мокіна у комедії «Приборкувачка тигрів» (1954, режисери Н. Кошеверова, О. Івановський), знятій на кіностудії «Ленфільм».
Популярність та любов глядачів молодому актору принесла головна роль у комедійному фільмі «Максим Перепелиця» (1955, режисер А. Граник). Дотепний і спритний хлопець з українського села Яблунівки у виконанні Бикова полюбився глядачам не тільки жартами, витівками та вмінням вигадувати усілякі небилиці, але й кмітливістю та ініціативністю під час військової служби. Хоча фільм був створений кіностудією «Ленфільм», втім сільські сцени знімались у с. Савинцях, тепер Миргородського району Полтавської області, а армійські епізоди — у військовій частині, що була розташована в с. Гусинці (тепер затоплена водами Канівського водосховища територія Бориспільського району Київської області).
Серед акторських робіт Бикова — ролі у фільмах: «Чужа рідня» (1955, режисер М. Швейцер), «Поряд з нами» (1957, режисер А. Бергункер), «Добровольці» (1958, режисер Ю. Єгоров), «Дорога моя людина» (1958; режисер Й. Хейфиц), «Травневі зірки» (1959, режисер С. Ростоцький), «Сварка в Лукашах» (1959, режисер М. Руф).
Помітною у творчій кар’єрі Бикова стала головна роль Альошки у мелодрамі «Альошчина любов» (1960, режисери С. Туманов, Г. Щукін). Після виходу цього фільму на екрани Биков звільнився з театру і переїхав до м. Ленінграда. Відтоді остаточно пов’язав життя з кіномистецтвом.
Уперше отримав режисерський досвід, співпрацюючи з режисером Г. Раппапортом у короткометражній комедії-фейлетоні «Як мотузочок не в’ється» (1960). У 1963 за власними сценаріями зняв кілька сюжетів для сатиричного кіножурналу «Фитиль».
У своїй першій режисерській роботі — повнометражній стрічці «Зайчик» (1964) Биков зіграв головну роль театрального гримера Льва Зайчика. Фабула кінокартини полягала у тому, що сором’язливий та тихий чоловік, помилково вирішивши після відвідання лікаря, що йому залишився тільки місяць життя, стає сміливим, принциповим борцем з бюрократією та несправедливістю. Биков сам виконав і записав для фільму пісню «Гаснут на песке волны без следа» («Гаснуть на піску хвилі без сліду»; музика А. Петрова, слова К. Рижова). Комедійну кінострічку з доволі серйозним світоглядним змістом 1965 подивились понад 25 млн глядачів. Втім журналісти висловлювали й критичні зауваження.
.jpg)
Після дещо недосконалого (з погляду кінокритиків) режисерського дебюту кіностудія не поспішала доручати Бикову нові самостійні роботи. Від пропозицій ролей у фільмах він часто відмовлявся сам.
Серед фільмів, в яких зіграв на кіностудії «Ленфільм»: «Обережно, бабусю!» (1960, режисер Н. Кошеверова), «Обрій» (1961, режисер Й. Хейфиц), «Коли розводять мости» (1962, режисер В. Соколов), «У місті С.» (1966, режисер Й. Хейфиц).
Після повернення в Україну кіностудія вбачала амплуа Бикова в ролях героїв, схожих на Максима Перепилицю, тоді як актор прагнув зняти ліричну комедію. Різне бачення творчого майбутнього вилилось у конфлікт із керівництвом, внаслідок якого Биков на певний час залишився без фільмів і ролей. Серед небагатьох акторських робіт Бикова цих років — ролі у фільмах «Розвідники» (1968, режисери О. Швачко, І. Самборський) та «Щастя Анни» (1970, режисер Ю. Рогов).
Комедійний телефільм «Де ви, лицарі?» (1971), у якому Биков виконав одну з головних ролей, вважають його першою режисерською роботою на Київської кіностудії імені О. Довженка, втім він знімав стрічку у м. Москві. Головний редактор телевізійного об’єднання Київської кіностудії імені О. Довженка В. В. Сосюра (син поета В. Сосюри) зі співчуттям поставився до актора і режисера, звернувся на Центральне телебачення СРСР, де затвердили сценарій та надали Бикову можливість зняти фільм.
Знаменною подією у творчій біографії Бикова став фільм «В бій ідуть тільки „старики“» (1973), образи та події якого мають численні відсилки до реальних подій та учасників Другої світової війни. У стрічці були реалізовані мрії, бажання, таланти актора та режисера. Фільм став своєрідним художнім відлунням дитячих та юнацьких мрій Бикова про небо та професію льотчика. Роль командира ескадрильї Олексія Титаренко («Маестро») дозволила актору реалізувати давнє прагнення до створення серйозних драматичних образів. Стрічка — авторська робота Бикова, у якій він зміг комплексно розкрити себе як сценарист, режисер і актор. Фільм став класикою українського кінематографу. Він посів 16-у позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, складеному у 2021 Національним центром Олександра Довженка за опитуванням кінознавців, кінокритиків та кураторів кінофестивалів.
Биков зняв ще одну військову драму, сюжет якої заснований на реальних подіях, — фільм «Ати-бати, йшли солдати» (1976). Кінострічка отримала головний приз на Міжнародному кінофестивалі в Бистриці (тепер Чехія).
1978 Биков розпочав працювати над кінострічкою «Прибулець» у новому для себе жанрі фантастичного фільму. Ця остання робота не була завершена (через трагічну загибель атора).
Нагороди та визнання
Лауреат Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка (1977) за постановку та виконання головних ролей у фільмах «В бій ідуть тільки „старики“» і «Ати-бати, йшли солдати».
Нагороджений орденами «Знак пошани» (1967), Жовтневої революції (1978).
Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінаціях «Перші премії за акторську роботу» та «Перші премії за художні фільми» (1974).
На честь Бикова названі бульвар у м. Києві та вулиці у містах Харкові, Кривому Розі, Сумах, Краматорську, Слов’янську та інших.
У м. Краматорську встановлено пам’ятник Бикову (2002, скульптор С. Гонтар, архітектор А. Бучек).
У м. Києві відкрито пам’ятник загиблим військовим льотчикам, праобразом для якого став «Маестро» з фільму Бикова (2001, скульптор В. Щур).
Про Бикова знято документальні фільми, зокрема «…Якого любили всі» (1982, режисер Л. Осика).
Встановлені меморіальні дошки на фасаді Харківського академічного українського драматичного театру імені Т. Шевченка та на будинках у містах Харкові та Києві, у яких Биков проживав.
На честь Бикова 1994 Міжнародним астрономічним союзом був названий астероїд (відкритий 1973), який тепер носить ім’я 4682 Биков (4682 Bykov).
Додатково
Биков з дитинства захопився авіацією і ще до здобуття середньої освіти двічі намагався вступити до льотного училища: 1943 до евакуйованої на Алтай 2-ї Ленінградської школи військових льотчиків; 1945 — до перебазованої до м. Кривого Рогу Актюбінської авіаційної школи пілотів початкового навчання цивільного повітряного флоту. Обидві спроби виявились невдалими через недостатній вік та відсутність завершеної середньої освіти.
Після всесоюзної популярності створеного актором образу Максима Перепелиці та зважаючи на зовнішні дані (зріст 163 см та «підлітковий» типаж обличчя) Бикову здебільшого пропонували однотипні ролі. Проте 1958 актор і режисер О. Баталов запропонував Бикову головну роль у своїй дебютній режисерській кінокартині — екранізації повісті М. Гоголя «Шинель» (1959). Образ Акакія Башмачкина давав перспективи розширення акторського амплуа Бикова. Але керівництво Харківського театру не дало актору дозволу на тривалу відсутність, необхідну для зйомок у м. Москві. Роль Акакія Башмачкина зіграв Р. Биков.
Рішенню переїхати 1960 саме до м. Ленінграда чимало сприяло те, що кіностудією «Ленфільм» Бикову були обіцяні привабливі побутові умови (квартира) та можливість спробувати себе в режисурі.
Література
- Кацев И. Леонид Быков // Актёры советского кино : в 15 т. Москва : Искусство, 1966. Вып. 2. С. 62–73.
- Зінич С., Капельгородська Н. Фільми про незабутнє. Київ : Мистецтво, 1983. 135 с.
- «Будем жить!» Воспоминания о Леониде Быкове — режиссёре, актёре, друге. Киев : Украинский письменник, 1996. 192 с.
- Брюховецька Л. Ефект Леоніда Бикова // Кіно–театр. 1999. № 2. С. 37–38.
- Корогодський Р. Леонід Биков. // Брама світла. Шістдесятники / Упоряд. М. Коцюбинська, Н. Кучер, О. Сінченко. Львів : Український католицький університет, 2009. 656 с.
- Коломієць Р. Г. Леонід Биков. Харків : Фоліо, 2020. 121 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Корнєєва Л. Л. Биков, Леонід Федорович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Биков, Леонід Федорович (дата звернення: 6.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.15.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
