Вірменська католицька церква
Вірме́нська католи́цька це́рква, ВКЦ (Вірмено-католицька церква; вірм. Հայ Կաթողիկէ Եկեղեցի, лат. Ecclesia armeno-catholica) — одна зі Східних католицьких церков, утворена внаслідок унії частини Вірменської апостольської церкви (ВАЦ) з Римо-католицькою церквою. Поряд із ВАЦ є історичною церквою вірменського християнства. Території розміщення інституцій ВКЦ: Ліван, Сирія, Туреччина, США та інші країни розселення вірменської діаспори.
Зміст
Історична довідка
Конституйована у період існування Кілікійського царства (1080–1375) — нового вірменського державного утворення, що виникло після масового переселення вірмен з історичних земель (через навалу турків-сельджуків і напади Візантії). Поширення католицизму в Кілікії (тепер південно-східний регіон Туреччини) пов’язують із перебуванням тут хрестоносців.
Серед чинників навернення православних вірмен до унії: прагнення посилити обороноздатність країни в оточенні мусульманських сусідів; послаблення зв’язків з Ечміадзинським католикосатом Вірменської апостольської церкви та потреба зорганізувати власне церковне управління (Кілікійський католикосат); налагодження відносин із європейським християнським світом. 1197 або 1198 кілікійський князь Левон (відомий як Левон ІІ Великий) отримав королівську корону від імператора Священної Римської імперії Генріха VІ та папську інвеституру за згоду укласти унію Вірменської апостольської церкви з Римом. Унія передбачала визнання зверхності Папи Римського, прийняття католицької догматики, перехід на латинський обряд.
Частина вірменського духовенства деякий час дотримувалася унійних домовленостей, інші центри ВАЦ унії не визнали. Упродовж 14 ст. християнська спільнота вірменського Кілікійського царства зазнала відчутної диференціації на прозахідників і традиціоналістів. 1361 помісний собор ВАЦ у м. Сісі (історична столиця Кілікійської держави, тепер м. Козан, Туреччина) фактично скасував унію; остаточно завершена з падінням царства (1375). Збереження та подальше поширення католицизму в Кілікії пов’язане головно з місіонерською діяльністю францисканців.
Другу спробу укласти унію здійснено на Флорентійському соборі 1439 (див. Флорентійська церковна унія 1439).
У 1630-х в унію з Католицькою церквою перейшла частина вірян Вірменської апостольської церкви в Речі Посполитій.
В Османській імперії всіх вірмен, зокрема й католиків, було об’єднано в єдиний міллет під юрисдикцією Вірменського патріархату Константинополя Вірменської апостольської церкви. Відтак православний вірменський Константинопольський патріарх набув статусу етнарха (глави нації), що потягло за собою утиски вірмен-католиків. Апостольська столиця вела активну боротьбу за звільнення вірмен-католиків від підлеглості ВАЦ. 1742 папа Бенедикт XIV заснував Вірмено-католицький патріархат, офіційно підпорядкований Римській курії, з осідком у м. Бейруті (Ліван) та з юрисдикцією над вірянами південних територій Османської імперії.
1829 уряд Османської імперії розділив вірменський міллет на дві частини — прихильників ВАЦ і вірян ВКЦ, кожну під проводом власного першоієрарха. Відтак у Вірменській католицькій церкві з’явилися два лідери: патріарх у м. Бейруті та архієпископ-етнарх у м. Стамбулі, що призводило до внутрішніх суперечностей. 1867 папа Пій IX переніс патріарший осідок до м. Стамбула, завдяки чому функції релігійного й етнополітичного проводу об’єднано в особі предстоятеля ВКЦ.
З 19 ст. виникає діаспора вірмен-католиків у США (міста Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Бостон, Детройт, Лос-Анджелес тощо), нова хвиля мігрантів припадає на 1970-ті й пізніші роки.
Внаслідок Геноциду вірмен ВКЦ втратила, за оцінками, понад 100 тис. вірян, значну частину духовенства (бл. 130 священників, 7 єпископів), вірмени-католики були розсіяні в діаспорі, переважно в Лівані та Сирії. 1928 патріарший престол повернуто до м. Бейрута (у м. Стамбулі відновлено архієпископію).
В Україні
Унійні інтереси Католицької церкви поширювалися на різні православні конфесії на історичних теренах України, зокрема й на прилучення вірменських вірян. Так, від 1364 діяла канонічна єпархія Вірменської апостольської церкви (в юрисдикції Ечміадзінського католикосату) з осідком у м. Львові; 1367 єпархія отримала від польського короля Казимира ІІІ Великого право самоврядування. З кінця 14 ст. Львівській єпархії були підпорядковані вірмени Польщі, Литви, Молдавії та Волощини. Спроби привести Вірменську апостольську церкву до унії тривали фактично безперервно впродовж 13–14 ст.
1630 предстоятель Львівської єпархії ВАЦ архієпископ Миколай Торосович (1605–1681) уклав унію з Римським престолом. Проголошена 24.10.1630 на урочистій церемонії в осідку кармелітів босих у передмісті Львова, підтверджена Римом 08.11.1630. 1635 Миколай Торосович склав католицьке сповідання віри перед папою Урбаном VIII у м. Римі, був проголошений архієпископом-митрополитом Львівським з юрисдикцією над вірменами Польщі, Молдавії та Валахії. Кафедральним храмом ВКЦ став Вірменський собор у Львові.
Значну роль у зміцненні Вірменської католицької церкви в Україні відіграв католицький орден театинів (заснований 1524, період розквіту припав на 17 ст.).
ВКЦ було реорганізовано (структурно та ієрархічно) за католицьким взірцем. З 1665 в м. Львові діяла папська вірменська колегія. Після поділів Речі Посполитої Львівський престол зберіг юрисдикцію над усіма вірменськими католицькими парафіями. Від 1748 під юрисдикцію архієпископа-митрополита Львівського перейшли вірмени-уніати Криму.
1784 уряд Австро-Угорщини ліквідував 6 вірменських парафій, закрив колегію, обмежив кількість священників. Віряни Центральної та Східної України офіційно лишалися під юрисдикцією Львівського престолу. 1781 Катерина ІІ надала їм право свободи культових відправ, проте заборонила уніатам вести місіонерську діяльність. Відтак на поч. 19 ст. Львівській вірмено-католицькій дієцезії були підпорядковані всі вірменські парафії на українських теренах.
За Російської імперії громади вірмено-католиків діяли у містах Могилеві, Харкові, Катеринославі (тепер Дніпро), Кременчуці, Херсоні. У 1810–1816 новий осідок єпископа всіх вірмен-уніатів Росії діяв у м. Могилеві, по тому — парафії були передані під юрисдикцію католицьких єпископів. Після захоплення Російською імперією Криму кількість вірмен-уніатів постійно зменшувалася (особливо в кінці 19 ст.), частина повернулися до Вірменської апостольської церкви.
На Західній Україні Львівська вірмено-католицька дієцезія діяла до анексії Галичини Радянським Союзом. Після Першої світової війни вона мала у підпорядкуванні лише 8 парафій у трьох деканатах (9 церков і 19 каплиць): у містах Львові, Бережанах, Луцьку, Станіславові, Тисмениці, Снятині тощо. Поза межами Галичини громади існували у містах Чернівцях, Кам’янець-Подільську (тепер Кам’янець-Подільський), Сучаві, Харкові тощо. Кількість кліру була незначною (бл. 20 священників), частину складали священники латинського обряду. Діяв вірмено-католицький монастир сестер-бенедиктинок у Львові, при ньому була заснована школа.
У 1939–1941 Вірменська католицька церква в Західній Україні внаслідок репресій втратила близько половини вірян.
Після закінчення Другої світової війни священники ВКЦ стали жертвою радянського терору. Більшість вірян і 8 священників були виселені в Польщу. 1945 заарештовано останнього Апостольського адміністратора Львівської архієпархії вірмен-католиків о. Діонісія Каетановича (1878–1954, помер на засланні), а також інших священників та єпархіальних співробітників. Церковні споруди було націоналізовано, всі структури ВКЦ ліквідовано.
Спроби відновити діяльність вірмено-католицьких осередків припали на пострадянські часи, 1991 зареєстровано першу громаду. Восени 2001 Україну відвідав з візитом глава ВКЦ патріарх Нерсес Бедрос XIX Тармуні (1940–2015; Єгипет — Ліван).
Натепер Львівська архієпархія Вірменської католицької церкви (лат. Archieparchia Leopolitana Armenorum) безпосередньо підпорядкована Святому престолу. Станом на 2020 налічувала 4 парафії, 3-х священників, мала у користуванні 2 культові споруди.
Сучасний стан
ВКЦ є церквою «свого права» (sui iuris) Католицької церкви. Перебуває в євхаристійному спілкуванні з Католицькою церквою та іншими Східними католицькими церквами. У канонічному праві керується Кодексом канонів Східних церков.
Першоієрарх ВКЦ має титул Патріарха і Католикоса Кілікійського вірмен-католиків, кардинальську гідність, обирається собором єпископів. Кафедральний храм — собор Св. Іллі та Св. Григорія Просвітителя в Бейруті. З вересня 2021 предстоятелем Церкви є Рафаель Бедрос XXI Мінассіан (нар. 1946; Ліван).
У складі ВКЦ діють 1 церковна провінція, 7 архієпархій та єпархій, 1 Апостольський екзархат Латинської Америки та Мексики, 3 ординаріати. В літургії дотримується вірменського обряду (як і православна Вірменська апостольська церква), історично спільного для всіх вірменських християн, григоріанського календаря.
Церква охоплює, за різними джерелами, від 150 тис. до понад 757 тис. (офіційна статистика Католицької церкви, 2017) вірян, які мешкають головно у країнах Близького Сходу (Лівані, Сирії, Туреччині, Єгипті, а також Ірані), та Америки (США, Канада, Аргентина, Уругвай, Мексика). 1991 папа Іван Павло II створив Ординаріат для католиків вірменського обряду Східної Європи (лат. Europae Orientalis, тепер Вірменії, Грузії, Росії та Східної Європи) з осідком у м. Гюмрі (Вірменія). Громади вірмено-католиків діють, зокрема, у Польщі, Румунії, Угорщині, Австрії, Італії, Франції.
Діють католицькі освітні організації, семінарія в м. Гюмрі (з 1994); вищий духовний заклад — Папська колегія вірмен в Римі (засн. 1885); 2 вірмено-католицькі чернечі ордени (отці-мехітаристи, сестри Непорочного Зачаття).
Офіційний вебсайт: www.armeniancatholic.org
Джерела
- Eastern Catholic Churches Statistics. Annuario Pontificio // CNEWA. URL: https://cnewa.org/eastern-christian-churches/eastern-catholic-churches-statistics/
Література
- Дашкевич Я. Розселення вірменів на Україні у XI–XVIII ст. // Український історично-географічний збірник. 1971. Вип. 1. С. 90–155.
- Frazee Ch. A. Catholics and Sultans: The Church and the Ottoman Empire 1453–1923. New York : Cambridge University Press, 1983. 288 р.
- Roberson R. G. The Eastern Christian Churches: A Brief Survey. 5th ed. Rome : Orientalia Christiana, 1995. 252 р.
- Гаюк І. Я. Вірменська церква в Україні. Львів : Логос, 2002. 128 с.
- Nagy К. The Catholicization of Transylvanian Armenians (1685–1715): Integrative or Disintegrative Model? // Integrating Minorities: Traditional Communities and Modernization. Cluj-Napoca : The Romanian Institute for Research on National Minorities, 2011. Р. 33–56.
- Кондратьєва І. В. Давні Східні Церкви: ідентифікація, історія, сучасність. Київ : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2013. 508 с.
- Stopka K. Armenia Christiana: Armenian Religious Identity and the Churches of Constantinople and Rome (4th–15th century). Kraków : Jagiellonian University Press, 2017. 368 р.
- Шепетяк О. Вірменське християнство: одна традиція і дві церкви // Науковий вісник Чернівецького національного університету. Серія: Філософія. 2018. Вип. 799. С. 105–110.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Вірменська католицька церква // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Вірменська католицька церква (дата звернення: 15.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 02.05.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
