Неолібералізм
Неолібералі́зм (давньогрец. νέο-, néo- — новий та франц. liberalism, від лат. līberălis — вільний) — етатистський (див. Етатизм) різновид лібералізму.
Зміст
Історична довідка
Термін з’явився в кінці 1930-х: під час роботи колоквіуму журналіста В. Ліппмана (1889–1974; США) виокремилася група «неолібералів», які вирішили повернутися до деяких ліберальних постулатів 19 ст.
На межі 19‒20 ст. відбулися процеси перетворення класичного лібералізму в сучасний лібералізм (концепції теоретиків Дж.Ст. Мілля, Т. Гріна, Л. Т. Гобгауза, Дж. Кейнса, Дж. Дьюї та ін.). Серед назв цієї трансформації, крім «соціального лібералізму» та «ліберал-реформізму», трапляється термін «неолібералізм». Проте частіше неолібералізмом позначають окремий етап сучасного лібералізму, який сформувався ближче до середини 20 ст. та виник паралельно із кейнсіанством.
Характеристика
Центральною проблемою неолібералізму стало питання соціальних гарантій прав і свобод індивіда, тобто ідея державного регулювання соціальної сфери.
Для неолібералізму як етатистського різновиду лібералізму характерні такі ознаки: інституціоналізація нових форм втручання держави в суспільне життя та посилення процесів державно-монополістичного регулювання сфери економіки. Актуальними стали ідеї консенсусу (між тими, хто керує, і тими, ким керують), орієнтації на певні моральні настанови, визнання необхідності участі в політичному процесі всіх громадян, незалежно від їхньої соціальної належності тощо. Основою неоліберального дискурсу були концепти «держави загального добробуту» та «соціальної ринкової економіки».
Неолібералізм відштовхувався від соціального тлумачення свободи, за яким суттєвою стала належність індивіда до суспільства. Неоліберальне розуміння свободи означало здатність чи можливість індивіда зробити для себе й суспільства дещо корисне (причому на рівних з іншими), але аж ніяк не відсутність обмежень. Неолібералізм став платформою із забезпечення соціальних прав і гарантій, без яких неможлива свобода та достойне життя індивіда:
- забезпечення рівного доступу до освіти;
- створення безпечних умов праці;
- установлення мінімальної заробітної платні;
- допомога по безробіттю;
- формування системи медичного обслуговування для малозабезпечених верств населення тощо.
У сучасній політичній науці неолібералізм презентують у двох основних значеннях: в економічному контексті та в контексті міжнародних відносин. В економічному контексті неолібералізмом уважають економічну політику, що спрямована на лібералізацію ринку. У розвинутих країнах неолібералізм, поєднуючи з тетчеризмом, протиставляли кейнсіанству. У країнах розбудови демократії неоліберальна стратегія стала опозицією тим стратегіям розвитку, що ґрунтувалися на індустріалізації. Метою неоліберальної стратегії в країнах, що розвиваються, була заміна імпорту внутрішнім виробництвом. Така стратегія домінувала від 1945 до початку 1980-х.
У сфері міжнародних відносин неолібералізм означає теоретичний підхід до вивчення інститутів (неоліберальний інституціоналізм або теорія режимів). Антиглобалісти (див. Антиглобалізм) терміном неолібералізм позначають економічну ідеологію, що притаманна капіталістичній глобалізації. Частина дослідників уважають неолібералізм ідеологією глобалізації, що спричинена принципами Вашингтонського консенсусу; а неоліберальну політику ― синонімом економічної політики Вашингтонського консенсусу. Втім не варто ототожнювати неолібералізм із принципами Вашингтонського консенсусу.
Фінансово-економічну кризу, що припала на кінець першого десятиліття 21 ст., певним чином спровокували неоліберальні стратегії в економіці. Неолібералізм своїм виникненням завдячує ліберальній доктрині, але на практиці він дистанціювався від ідей класичного лібералізму. Це спричинило небачене зростання впливовості корпоративних груп, відтіснивши на задній план індивіда з його проблемами та свободами. У такий спосіб неоліберали створили загрозу для демократії (Д. Гарві (1935; Велика Британія) «Коротка історія неолібералізму», 2005), оскільки не сприймали правління за принципом більшості, натомість були готові віддати владу певній групі експертів чи еліті суспільства.
Європейські версії неолібералізму
У 20 ст. було окреслено два магістральних напрями щодо державного втручання в економічні процеси:
- активне державне регулювання економіки (кейнсіанство);
- відносно пасивне державне регулювання економіки (неолібералізм).
Неолібералізм протистояв кейнсіанству, що відображене в теоретичних напрацюваннях неоліберальних європейських та американських центрів, найвпливовіші з яких Віденська школа (див. Австрійська школа): Л. Мізес, Ф. Гаєк та ін. (Австрія), Фрайбурзька школа: В. Ойкен, Л. Ерхард та ін. (Німеччина), Лондонська школа: Е. Кеннан (1861; Португалія — 1935; Велика Британія), Л. Роббінс (1898–1984; Велика Британія) та ін. (Велика Британія), Чиказька школа або монетаризм: Ф. Найт, Дж. Стіглер, М. Фрідман та ін. (США).
Для німецького неоліберального напряму важливим став блок соціальних питань, вирішення яких мало постійно перебувати в полі зору державних інституцій.
Теоретики англо-американського неоліберального напряму фокусували увагу на суб’єкті господарювання, питаннях конкуренції, інфляційних очікувань тощо.
Еволюція англо-американського неолібералізму
Серед англо-американських напрямів неолібералізму найвідомішими є Лондонська школа неолібералізму та Чиказька школа (монетаризм) неолібералізму. У 1940‒1950-х як кейнсіанські, так і неоліберальні стратегії, пов’язані із заходами зі стимулювання платоспроможного попиту (див. Платоспроможність) та збереження «повної зайнятості», перетворилися на невід’ємну частину економіки розвинутих країн Заходу. У США лібералізм отримав подальший розвиток у програмі Кеннеді-Джексона, якою декларовано створення «держави загального добробуту» («welfare state»). У 1970-х у США почала зростати недовіра суспільства до влади, незважаючи на те, що в країні державні програми соціальної допомоги були успішними в контексті побудови «welfare state».
Соціальний лібералізм у кінці 20 ст. почав втрачати провідні позиції через згортання соціальних програм у країнах Заходу. У результаті уряди багатьох держав зосередили увагу на альтернативних підходах у сфері макроекономічної політики, зокрема на монетаризмі.
У 1980‒1990-х неолібералізм пропагував максимальну раціоналізацію процедур державного соціально-економічного регулювання. У теорії неолібералізму спостережено орієнтацію на своєрідне згортання процесів соціалізації лібералізму через неприйняття соціал-демократичних тенденцій. Неоліберали стали в опозицію не лише до тенденцій соціалізації в лібералізмі, але й до консерваторів (див. Консерватизм), які прагнули жорстко розмежувати державу та ринок. Неоліберали ввели нове поняття ― «індустріальна політика», що передбачало заохочення малого бізнесу з боку держави, сприяння в технологічній перебудові традиційних галузей економіки, податкові пільги для тих економічних сфер, які конкурентоздатні (див. Конкурентоспроможність) на світовому ринку.
Критика неолібералізму
Н. Хомський негативно оцінює неоліберальні тенденції початку 21 ст. За період «неоліберальної свободи» відбулася неймовірна концентрація корпоративної влади, зокрема, в галузях енергетики, медіа, фармацевтики і транспорту. Найбільша проблема політики неолібералізації полягає в тому, що індивіди не мають права здійснювати вибір, який із часом сприятиме формуванню «сильних» колективних інститутів (приміром, профспілки). Водночас індивіди можуть формувати «слабкі» добровільні асоціації (наприклад, благодійні товариства).
Неоліберали з серйозними підозрами ставляться до демократії, а отже, політика неолібералізму здатна призвести до зникнення демократії як такої. У неоліберальній теорії кінця 20 ст. спостережено прирівнювання індивідуальної свободи до свободи корпоративної.
Література
- Chomsky N. Profit over People: Neoliberalism and Global Order. New York : Seven Stories Press, 1999. 175 р.
- Гайек Ф. А. Право, законодавство і свобода. Нове визначення ліберальних принципів справедливості і політичної економії / Пер. з англ. В. В. Дмитрук. Київ : Аквілон-Прес, 2000. 448 с.
- Harve D. A Brief History of Neoliberalism. Oxford : University Press, 2005. 256 p.
- Куц Г. М. Неолібералізм у європейській та англо-американській традиціях // Проблеми законності. 2016. Вип. 133. С. 249–258.
- Полянська В. Ю. Політичні ідеї представників неолібералізму // Історія політичної думки / За заг. ред. Н. М. Хоми. Львів : Новий світ—2000, 2016. C. 689‒706.
- Фрідман М., Фрідман Р. Капіталізм і свобода / Пер. з англ. Н. Рогачевська. Київ : Наш формат, 2017. 216 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Куц Г. М. Неолібералізм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Неолібералізм (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено: 16.06.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
