Освіта в Україні
Зміст
Історична довідка
Зародження освіти в Україні бере початок від дописемних дохристиянських часів становлення слов’янської культури. У цей період освіта й виховання обмежувалися традиційною передачею досвіду новим поколінням із використанням звичаїв, ритуалів, виробничих, моральних і звичаєво-правових форм діяльності. Точної характеристики структури та методів виховання східних слов’ян у дописемну добу в історичних джерелах не зафіксовано.
Перші школи в Київському князівстві виникли у 10 ст. й поширилися в 11–12 ст. Їх створювали при церквах, монастирях, князівських дворах. За правління Володимира Святославича (979–1015) представники привілейованих станів (бояри, посадники, купці та ін.) віддавали своїх дітей на навчання для набуття знань, необхідних для державного управління. Упродовж середньовіччя для продовження освіти було обов’язковим знання грецької мови та латини.
У церковних школах роль учителів виконувало освічене духівництво. Учні навчалися читання, письма, рахування й хорового співу. Використовувалася освітня література богословського характеру.
З 11 ст. відкрилися школи при монастирях. Їхнє завдання полягало в навчанні грамоти й вихованні у ченців покори, терпіння, прагнення до аскези. З 12 ст. монастирські школи стали відкритими для населення. Навчання традиційно включало читання, письмо, рахування. Поширеною формою виховання дітей феодалів було «кормильство» — домашнє виховання дитини наставником із воєвод або бояр.
У Давній Русі існували й жіночі школи. Анна Всеволодівна (онука Ярослава Мудрого) при Андріївському монастирі в м. Києві 1086 організувала жіночу школу для 300 дівчат.
Перший у Східній Європі заклад вищої освіти (академію) відкрив 1576 князь Василь-Костянтин Острозький у м. Острозі. В основу освітнього процесу в Острозькій академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (мистецтв): граматики, риторики, діалектики (логіки), арифметики, геометрії, астрономії та музики, а також вищих наук — філософії, богослов’я, медицини. Студенти Острозької академії вивчали п’ять мов: слов’янську, польську, давньоєврейську (біблійний іврит), давньогрецьку, латину. Першим ректором закладу став письменник Герасим Смотрицький, серед викладачів були вчені як з теренів України, так і з-за кордону. Для потреб Острозької академії було перевидано перший надрукований на українських землях підручник — «Буквар» Івана Федорова (перше видання: Львів, 1574; друге видання: Острог, 1578). Острозька академія мала вплив на розвиток педагогічної думки та організацію шкільництва в Україні. Згодом за прикладом її роботи діяли братські школи. Зі створенням у м. Острозі єзуїтського колегіуму (1624) Острозька академія припинила існування.
Першу братську школу в Україні заснувало Успенське братство у м. Львові близько 1586. Наприкiнці 16 — на початку 17 ст. школи при братствах з’явилися також у містах Вінницi, Кам’янцi-Подільському, Києві, Кременцi, Луцьку, Немировi, Перемишлі, Рогатинi та інших. Метою відкриття шкіл було зміцнення православ'я, протистояння впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл.
Братські школи відрізняла демократичність внутрішніх засад. Там мали право навчатися дiти будь-якого стану, зокрема сироти. Такі школи утримувалися коштами церковних братств, причому незабезпечені та сироти навчалися безкоштовно. Учні з інших міст, сироти й діти бідноти отримували житло. Ставлення до учнів залежало від їхніх успіхів, а не походження. Як виховний метод застосовували тілесні покарання. Спершу братські школи мали характер греко-слов’янських із церковнослов’янською мовою викладання, поряд із якою також вивчалася давньоруська (староукраїнська) мова. Пізніше були реорганізовані за зразком єзуїтських шкіл, мовою навчання яких була латина. Програма навчання у більшості шкіл включала класичні мови, діалектику, риторику, поетику, арифметику, геометрію, астрономію, музику (церковні співи). У деяких закладах також викладали православне богослов’я, причому учнів знайомили і з елементами католицького віровчення.
1632 внаслідок злиття Київської братської та Лаврської шкіл утворилася Києво-Могилянська колегія (академія), яка стала відомим у Європі центром освіти, науки і культури. Відповідно до Гадяцького трактату 1658, вона набула статусу академії. 1701 цей статус надано повторно указом царя Петра Олексійовича (Петра І). З 1753 навчання в ній відбувалося винятково російською мовою. Після заснування Московського університету (1755, тепер Московський державний університет імені М. В. Ломоносова) Київська академія втратила роль провідного навчального центру імперії. 1819 її остаточно перетворено на духовну академію.
Унаслідок поділу українських земель між Річчю Посполитою та Російською імперією упродовж 18 ст. освіта в Україні розвивалася за зразком системи освіти Речі Посполитої (Правобережжя) та Російської імперії (Лівобережжя). Після поділів Речі Посполитої розвиток освіти на цих землях відбувався відповідно до зразків Австрійської (згодом — Австро-Угорської) імперії. Після анексії Австрією Буковини (до 1774 — у складі Молдавського князівства) на територію цього краю також було поширено австрійську систему освіти. 1772–1793 у складі Речі Посполитої залишалася тільки частина Правобережної України, на яку поширювалася дія її освітніх реформ.
У Російській імперії 1786 відбулася загальнодержавна шкільна реформа. У губернських містах створено головні народні училища (начальні школи підвищеного типу), у повітових — малі народні училища (початкові школи). Навчальна програма малих училищ відповідала першим двом класам головних училищ. Зміст навчання мав загальноосвітній світський характер. Ці школи були позастановими, навчання в них — безкоштовним. На початку 19 ст. головні народні училища реорганізовували в гімназії (заклади середньої освіти), а малі народні училища — у повітові училища.
Реформа не передбачала ліквідації народних початкових шкіл. Зразком для їхньої подальшої роботи були програми малих народних училищ, згодом ці школи було реорганізовано в парафіяльні.
1804 у Російській імперії вперше створено державну систему народної освіти. Країну було розділено на 6 навчальних округів за кількістю університетів (наявних і тих, що мали відкритися найближчим часом): Московський, Петербурзький, Дерптський, Віленський, Казанський, Харківський. Пізніше утворені округи: Білоруський (1829), Одеський (1830), Київський (1832), Варшавський (1839), Закавказький (1848), Ризький (на основі Дерптського в 1893, переведений 1886 до м. Риги), Оренбурзький (1874), Західносибірський (1885).
Реформа передбачала існування кількох різновидів закладів освіти: парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії (чотирирічні), університет. На чолі кожного округу призначали попечителів, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Дозволялося відкривати дворянські пансіони й гімназії (дворянська гімназія в м. Харкові, комерційна гімназія в м. Одесі, вищі гімназії в містах Кременці та Ніжині), жіночі станові заклади — інститути шляхетних дівчат (на території України перший такий заклад відкрито 1818 в м. Харкові, потім — у містах Полтаві, Одесі, Києві). Засновувалися жіночі єпархіальні школи та жіночі гімназії (перша в Україні жіноча гімназія — Фундуклеївська — відкрита 1859 у м. Києві).
1805 відкрито Харківський університет із історико-філологічним, фізико-математичним, медичним і юридичним факультетами (тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна). Доступ до гімназій та університетів, як правило, був закритим для вихідців із нижчих станів.
1819 у парафіяльних, повітових училищах і гімназіях скасовано безплатність навчання, заборонено викладання природознавства, збільшився час на вивчення закону Божого. За статутом 1828 зберігалися наявні типи шкіл, узаконювалися становість, монархізм і релігійний характер освіти.
1834 відкрився Імператорський університет Святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Спершу в ньому діяв лише філософський факультет із двома відділеннями — історико-філологічним та фізико-математичним. 1835 відкрився юридичний факультет, 1841 — медичний.
1856 на українських землях, що входили до складу Російської імперії, у початкових школах різних типів навчалось близько 67 тис. осіб. Наприкінці 1850-х діяло 18 чоловічих гімназій, 2 ліцеї, 5 жіночих середніх закладів освіти, 3 кадетських корпуси, 2 університети. Середня та вища освіта залишалася недоступною для широких мас. Наприкінці 19 ст. рівень елементарної грамотності в різних губерніях України коливався на рівні 15–20 %. У більшості сіл шкіл не було. В окремих селах працювали приватні школи, де вчителювали дяки або відставні солдати, а також школи грамоти, що належали церкві або Міністерству державних маєтностей.
Розвиток освіти в Західній Україні пов’язаний зі шкільною реформою 1780-х у Речі Посполитій. Відповідно до неї, навчально-виховна робота потрапляла до сфери Едукаційної комісії (першого в Європі міністерства народної освіти). Комісія створила 10 округів, два з яких розташовувалися на території України — Волинський (центр у м. Кременці) та Український (центр у м. Вінниці). У Речі Посполитій було створено нову систему освіти. Засновувалися шестикласні окружні школи й трикласні підокружні школи. У кожній парафії передбачалося створення парафіяльних шкіл: у містах — вищих, у селах — нижчих. Єзуїтські школи в територіально українських округах передавалися ордену ченців-василіан (греко-католицький чернечий орден) зі збереженням системи виховання і навчання. Після приєднання Правобережної України до Росії (1793) Едукаційна комісія припинила свою діяльність.
У Східній Галичині, на Буковині й Закарпатті якість освіти до сер. 19 ст. була низькою, освіта зберігала конфесійний характер. 1781 австрійська адміністрація у Галичині почала створювати головні та тривіальні школи німецького типу, парафіяльні школи, гімназії.
З 1784 вони стали державними та платними. З 1785 в усіх закладах запроваджено німецьку мову навчання. Після анексії Австрією Буковини 1774 у ній створено школи з німецькою й румунською мовами навчання. 1805 запроваджено обов’язкову освіту. У парафіяльних початкових школах мовою навчання були рідні мови дітей, а в навчальних закладах вищих рівнів — німецька мова. Народні школи було передано під нагляд духівництва.
У першій половині 19 ст. вищу освіту на західноукраїнських землях було зосереджено у Львівському університеті (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка), реальній і технічній академіях м. Львова та Чернівецькому ліцеї. У Львівському університеті діяли 4 факультети: філософський, юридичний, теологічний і медичний. Викладання велося латинською, польською та німецькою мовами. Вступ українців до університету обмежувався. У середині 19 ст. зберігалася створена раніше система початкової освіти, що включала парафіяльні, тривіальні та головні школи. Середня освіта включала гімназії та реальні школи.
Після революції 1848 у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови. Парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, більшість населення яких складали українці, було переведено на українську мову. В гімназіях українська мова стала обов’язковим для вивчення предметом.
З 1871 у містах Львові, Тернополі, Станіславі (тепер Івано-Франківськ) почали діяти чоловічі учительські семінарії, а в містах Перемишлі (тепер Польща) і Львові — жіночі. З 1873 в Галичині було запроваджено обов’язкове безплатне навчання дітей віком від 6 до 12 років. У містах було створено виділові школи, які давали можливість учням, що не ходили до середньої школи, отримувати підвищену початкову освіту. Загалом якість масової освіти у Східній Галичині, Буковині й Закарпатті у другій пол. 19 і на поч. 20 ст. мала низький рівень. Крім того, у початкових школах багатьох міст українська мова не викладалася. На початку 20 ст. діяло кілька українських гімназій у містах Львові, Перемишлі й Тернополі.
Після повалення царату в Російській імперії у колишніх українських губерніях Росії розпочався новий етап розвитку освіти. Функції управління освітніми процесами на початкових етапах узяло на себе Товариство шкільної освіти, що діяло як громадська організація. 1917 воно організувало Всеукраїнський з’їзд учителів, який проголосив утворення Всеукраїнської вчительської спілки та Головної шкільної ради. Відповідно до Першого універсалу 23.06.1917, Центральна Рада сформувала Генеральне секретарство освіти під керівництвом І. Стешенка у складі Генерального Секретаріату (почало роботу 06.07.1917). У січні 1918 його було реорганізовано у Міністерство освіти. Спільно з Всеукраїнською учительською спілкою цей орган впроваджував політику українізації школи, безплатної освіти, децентралізацію управління освітньою галуззю.
У час Гетьманату Головну шкільну раду ліквідовано, а Міністерство освіти на чолі з М. Василенком узяло курс на централізацію управління освітою. Після повалення Гетьманату новий орган влади — Директорія УНР — підготувала «Проект єдиної школи в Україні» (1919). Відповідно до цього документа в Україні планувалося запровадити триступеневу єдину загальноосвітню школу: молодша школа (4 р.); старша школа (4 р.); колегія (4 р.). Два перші ступені утворювали цикл основної школи, а третій — цикл середньої школи.
Одночасно з цим у Західноукраїнській Народній Республіці (ЗУНР) 1918 було створено Державний Секретаріат освіти та віросповідань. Після Злуки УНР і ЗУНР Директорія УНР видала закон «Про основні уладження шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки», який передбачав державний статус усіх шкіл і збереження статусу державних службовців для вчителів. Мовою викладання в усіх державних школах оголошувалася українська, з гарантією неукраїнському населенню права на школи з навчанням рідною мовою. У всіх державних і приватних школах із недержавними мовами навчання українська мова мала бути запроваджена як окремий навчальний предмет.
Під час перебування України у складі СРСР освітня система потрапила під вплив панівної ідеології. Її розвиток відбувався паралельно з розвитком системи освіти на загальносоюзному рівні. Серед основних досягнень цього часу — ліквідація неписьменності (1920-ті), формування широкої мережі середніх загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладів, зростання середніх показників рівня освіти населення до рівня, який зберігається дотепер. З 1924 в УСРР було запроваджено загальнообов’язкову початкову освіту. Відповідний закон УСРР ухвалила першою з радянських республік, за два роки до Білоруської СРР і Закавказької СФРР (1926) і за чотири роки до запровадження обов’язкової початкової освіти на загальносоюзному рівні (1930; у РСФРР загальнообов’язкова початкова освіта запроваджувалася у 1925–1930 поетапно на рівні окремих регіонів). У 1950–1956 в СРСР поступово запроваджено обов’язкову семирічну неповну середню освіту, у 1958 — обов’язкову восьмирічну освіту. Від 1961 розпочався поступовий перехід до запровадження обов’язкової середньої освіти, який в Українській РСР було здійснено 1980 (внесення змін до Закону УРСР «Про народну освіту» від 1974, передбачених включенням пункту про загальнообов’язкову середню освіту до ст. 43 Конституції УРСР 1978).
Система народної освіти в УРСР включала дошкільне виховання, загальну середню освіту, позашкільне виховання, професійно-технічну освіту, середню спеціальну освіту, вищу освіту. Понад половина дітей, які вступали до 1 класу загальноосвітньої школи, виховувалися в дитячих садках. Одним із досягнень було запровадження у країні обов’язкової загальної середньої освіти. Основною ланкою освіти була середня загальноосвітня трудова політехнічна школа. Значне місце в системі освіти належало вечірнім (змінним) школам робітничої і селянської молоді, які забезпечували можливість здобуття середньої освіти без відриву від виробництва. З переходом на підготовку кваліфікованих робітників із середньою освітою вагомого значення набули середні професійно-технічні училища.
Розвивалася середня спеціальна освіта. За галузями господарства та культури студенти технікумів і учні середніх спеціальних шкіл та училищ 1983/1984 навчального року розподілялися так: геологія та розвідка родовищ корисних копалин — 3,3 тис.; розробка корисних копалин — 18,1 тис.; енергетика — 42,6 тис.; металургія — 16,3 тис.; машинобудування та приладобудування — 104,8 тис.; електромашинобудування та електроприладобудування — 31,4 тис.; радіо техніка та зв’язок — 22,3 тис.; хімічна техноло гія — 14,1 тис.; лісоінженерна справа та технологія деревини, целюлози та паперу — 5,1 тис.; технологія продовольчих продуктів — 33,8 тис.; технологія товарів широкого вжитку — 15,2 тис.; будівництво — 58,5 тис.; геодезія та картографія — 2,3 тис.; гідрологія та метеорологія — 0,8 тис.; сільське господарство — 99,5 тис.; транспорт — 50,1 тис.; економіка — 109,0 тис.; право — 1,3 тис.; охорона здоров’я та фізична культура — 80,9 тис.; мистецтво — 18,3 тис.
Вища школа постійно вдосконалювала якість підготовки фахівців. Станом на 1984 в УРСР функціонувало 146 закладів вищої освіти (880,9 тис. студентів, зокрема, 502,3 тис. на денних відділеннях, 100,6 тис. на вечірніх і 278,0 тис. на заочних), серед них: класичних університетів — 9, технічних закладів освіти — 50, сільськогосподарських — 17, закладів із економіки і права — 10, педагогічних інститутів — 30, закладів з охорони здоров’я — 15, з фізкультури та спорту — 3, культури та мистецтва — 12. До мережі закладів вищої освіти належали також 25 філій, 7 спеціалізованих факультетів, 12 загальнотехнічних факультетів. Випуск фахівців становив 150,6 тис. осіб на рік (1983), зокрема за денною формою навчання — 95,3 тис. осіб, вечірньою — 14,3 тис. осіб, заочною — 41 тис. осіб. В Українській РСР на кожні 10 тис. осіб населення припадали 492 фахівці з вищою освітою та 174 студенти.
У вищих закладах освіти працювало близько 90 тис. науково-педагогічних працівників (1983), 39 % з них мали наукові ступені кандидата, 3,2 % — доктора наук. Основною формою підготовки кандидатів наук була аспірантура, яка функціонувала при закладах вищої освіти та науково-дослідних установах. Кількість професорсько-викладацького складу досягала 61,7 тис. осіб, майже половина з них мала наукові ступені та вчені звання.
Освіта періоду незалежності
За період незалежності України в науково-освітній сфері відбулися важливі реформи, впроваджено низку інновацій за зразком європейських країн. Упродовж перших десятиліть реформи стосувалися перш за все середньої та вищої освіти, меншою мірою — середньої професійної та початкової освіти. Рівень грамотності населення, що станом на 2019 становив 99,8 %, є одним із найвищих у світі (0,2 % неграмотних переважно припадає на осіб із психічними захворюваннями та окремих осіб без певного місця проживання). Станом на 2016., за даними Державної служби статистики України, повну вищу освіту мали 27,2 % дорослих осіб, базову вищу освіту 1,4 %, неповну вищу освіту (технікум або його відповідник) — 21,1 %, професійно-технічну освіту (професійно-технічне училище або його відповідник) — 22,7 %, повну загальну середню освіту — 19,9 %, базову середню або початкову — 10,5 %. Кількість дітей у віці від 6 до 15 років, які не мають початкової освіти і не навчаються у початковій або середній школі — 5,6 % (станом на 2016). Відповідно до Закону України «Про освіту» (ст. 12) повна загальна середня освіта в Україні є обов’язковою.
Спостерігається тенденція до зростання кількості осіб, які мають повну вищу освіту. Так, у 2010 р. кількість дорослих з повною вищою освітою складала 22,7 % (зростання на 4,5 % порівняно з 2016). При цьому кількість осіб, які мають неповну вищу освіту є сталою (20,5 % у 2010, 21,1 % у 2016), як і чисельність із повною середньою освітою (загальна середня та професійно-технічна сукупно) — 42,8 % у 2010 і 42,6 % у 2016. Кількість осіб із повною вищою освітою в містах (34,6 % у 2016) є вищою, ніж у сільській місцевості (13 %). Частка осіб, які мають середню професійну освіту є помітно вищою в сільській місцевості (26,8 %), ніж у містах (20,5 %). Кількість осіб із початковою та неповною середньою освітою у сільській місцевості є в кілька разів вищою (17,4 %), ніж у містах (6,9 %).
Паралельно зі здійсненням реформ, освоєнням новітніх практик, в освітній сфері накопичувалися й гострі проблеми: неухильне падіння якості освіти та престижу педагогічної діяльності, занепад матеріально-технічної бази освіти і науки, постійний брак фінансових, кадрових, інформаційних ресурсів, збільшення розриву між сферою освіти та ринком праці, повільні перетворення у сфері демократизації управління освітою; високий рівень корумпованості в освіті, слабкий зв’язок між освітою і сферою фундаментальних наукових досліджень тощо. Напередодні проголошення незалежності України, 25.05.1991 Верховна Рада УРСР ухвалила Закон УРСР «Про освіту», який виступав регулятором правової розбудови національної системи освіти. Відповідно до закону, освітня галузь мала орієнтуватись на всебічний розвиток людської особистості як найбільшу цінність суспільства.
У червні 1991 Міністерство освіти України (тепер Міністерство освіти і науки України) склало й затвердило «Програму розвитку народної освіти України на перехідний період (1991–1995 рр.)», якою передбачалася розробка понад 150 підзаконних нормативно-правових актів, підготовка довгострокової Державної програми розвитку вищої освіти в Україні до 2005.
Разом із Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»; 1993), відповідно до якої передбачалися децентралізація управління освітою, індивідуалізація навчально-виховного процесу, безперервність освіти та варіативність навчальних програм і планів, переорієнтація сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості стає стратегією для реформування освіти наступних років. У цей період процес реформування всіх ланок освіти відбувається під гаслами деідеологізації й демократизації навчального процесу, звернення до національно-культурних витоків і традицій.
Напруженими роками для сфери освіти незалежної України стали 1993–1994: освітні заклади переживали масштабний кадровий голод (не вистачало понад 5 000 педагогів, освітян), бракувало сучасних підручників тощо. Наприкінці 1990-х система шкільної освіти в Україні перебувала у кризовому стані. У цей час мали місце тривалі невиплати зарплати педагогам, недофінансованість середніх закладів освіти; частина шкіл не отримувала необхідний шкільний інвентар, роздатковий матеріал тощо.
У 1997–1998 розпочалося впровадження двоступеневої освіти, введено новий перелік напрямів і спеціальностей, відбувся перехід на нові професійні програми підготовки фахівців з вищою освітою. Упродовж 1990-х активно створювалися приватні заклади освіти. Найстарша приватна школа України — ліцей «Гранд» (м. Київ), відкритий іще в радянський час, у 1988. З першої половини до кінця 1990-х в Україні з’явилося багато недержавних закладів вищої освіти, значна частина яких зосереджувалася на підготовці кадрів за популярними серед випускників шкіл спеціальностями (правознавство, економіка та підприємництво, бухгалтерський облік і аудит, банківська справа, переклад, нові технології). Поряд із комерційними недержавними закладами вищої освіти у 2000-х почали з’являтися некомерційні (Український католицький університет, Київська школа економіки та ін.). З 1990-х сформувалася мережа релігійних закладів вищої освіти (як із метою підготовки кліру для різних конфесій, так і для професійної підготовки вірян окремих віросповідань).
Нові завдання і виклики висунуло перед державою приєднання України до Болонської системи освіти (див. Болонський процес). Цьому процесові передувало підписання міністрами освіти 19.06.1999 в м. Болоньї (Італія) від імені урядів 29 країн Європи спільної декларації, у якій були сформульовані вимоги та критерії до національних систем вищої освіти з метою утворення єдиного європейського освітньо-наукового простору до 2010. Спроби адаптації вітчизняної освіти до вимог, сформульованих у Болонській декларації, поширюються в Україні від кінця 1990-х. Так, започатковано введення ступенів бакалавра та магістра з окремих спеціальностей, а разом з тим вироблюється система стандартів за кожним освітньо-кваліфікаційним рівнем і профілем підготовки відповідно до Болонських вимог. У 2001 Міністерство освіти і науки України розробило форму Додатка до диплома європейського зразка. У ході впровадження ступеневої системи вищої освіти й уведення бакалаврату (загальна вища освіта) і магістратури (вища спеціалізована освіта) законодавчо закріплюється досить чіткий механізм ліцензування, атестації та акредитації спеціальностей і вишів. З цією метою в Україні створено Державну акредитаційну комісію (ДАК), покликану забезпечувати додержання вимог до вищої та професійно-технічної освіти. До її складу увійшли представники громадськості — найвідоміші вчені, ректори закладів освіти та державні посадовці. Від 2003 у межах низки закладів вищої освіти України розпочався педагогічний експеримент зі впровадження кредитно-модульної організації навчального процесу. Її основою стала система обліку трудомісткості навчальної роботи в кредитах суголосно до європейського стандарту — European Community Course Credit Transfer System (ECTS). Рішення про входження України до Болонського процесу було проголошено Указом Президента України від 17.02.2004. Відповідно до нього Кабінетом Міністрів України затверджено «Державну програму розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки». На Бергенському самміті міністрів освіти 45-ти європейських країн-учасниць 19.05.2005 Україна приєдналася до Болонської освітньо-наукової співдружності.
Значним кроком для подальшого розвитку освіти України стало ухвалення закону «Про вищу освіту» (2002). Вже на кінець 2000-х у країні діяло понад 1 000 закладів вищої освіти, з яких близько 350 здійснювали освітню діяльність на ІІІ-ІV рівні акредитації (підготовка бакалаврів, спеціалістів і магістрів). З них 82 мали статус «національного університету». Розвинуто систему закладів вищої освіти недержавної форми власності (близько 190). Загальна кількість студентів в Україні перевищувала 2,6 млн осіб. Ця мережа ЗВО була більшою порівняно з більшістю країн Європи і не гарантувала ані високої кваліфікації викладацького складу, ані якісного рівня освіти десятків тисяч випускників та їх працевлаштування за фахом.
У 2001 за ініціативи Міністра освіти Василя Кременя вперше впроваджено 12-річну систему навчання. Оцінювання здійснюється за 12-бальною системою на противагу колишній 5-бальній шкалі і розпочинається з 4-го класу.
2006 на офіційному рівні (під керівництвом Міністра освіти Івана Вакарчука) запроваджено зовнішнє незалежне оцінювання, ЗНО (ЗНО) — комплекс організаційних процедур і технологій контролю знань, спрямований на визначення рівня знань випускників середньоосвітніх закладів. Цього ж року утворено Український центр оцінювання якості освіти.
2010 відбулося чергове реформування системи освіти під проводом Міністра освіти Дмитра Табачника. Гаслом реформи стає «Повертаємося до 11-річної системи навчання», приводом — висновок про неефективність 12-річної системи та її надвитратне фінансування. При цьому відбувся перехід учнів, які впродовж кількох класів навчалися за програмами 12-річної школи, до навчання за новими програмами 11-річної школи. Інноваційним явищем у сфері освіти в цей період стали електронні підручники як офіційні «учасники» освітнього процесу (2012). Попри те, що в тогочасному Законі України «Про освіту» подавалося лише поняття друкованого навчального видання, новітні цифрові технології диктували свої правила: відтоді навчальним виданням на офіційному рівні вважаються е-підручники, е-довідники, е-словники.
2014 Верховна Рада України ухвалила новий Закон України «Про вищу освіту». Відповідно до нього, якість вищої освіти контролює незалежний від Міністерства освіти й науки України орган — Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО). Заклади вищої освіти отримали право на впровадження власних освітніх та наукових програм, відкриття власних рахунків, кредитування; право розпоряджатися майном та власними доходами. Скасовано рівні акредитації закладів вищої освіти, які було замінено освітніми й освітньо-кваліфікаційними рівнями вищої освіти.
До структури вищої освіти з 2014 входять освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні:
- початковий рівень (короткий цикл) вищої освіти;
- перший (бакалаврський) рівень;
- другий (магістерський) рівень;
- третій (освітньо-науковий) рівень;
- науковий рівень.
В Україні діють заклади вищої освіти таких типів:
- університет — багатогалузевий або галузевий ЗВО, що провадить освітню діяльність за різними ступенями вищої освіти;
- академія, інститут — галузевий ЗВО, що провадить освітню діяльність на першому і другому рівнях за однією чи кількома галузями знань, може здійснювати підготовку на третьому і вищому науковому рівнях за певними спеціальностями;
- коледж — галузевий ЗВО або структурний підрозділ університету, академії чи інституту, що провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям ступенів молодшого бакалавра та/або бакалавра.
Здобуття вищої освіти на кожному рівні передбачає успішне виконання відповідної освітньої (освітньо-професійної чи освітньо-наукової) або наукової програми, що є підставою для присудження відповідного ступеня вищої освіти:
- молодший бакалавр;
- бакалавр;
- магістр;
- доктор філософії;
- доктор наук.
Новий Закон України «Про освіту» (2017) суттєво відрізнявся від попереднього: підвищено заробітну платню вчителям; розширено автономію шкіл; змінено правила атестації та підвищення кваліфікації педагогів; декларовано надходження освітніх субвенцій до всіх закладів освіти; встановлено обмеження каденцій для керівників освітніх закладів тощо.
На цей час припадає друга спроба запровадити в Україні 12-річне навчання. Відповідно, середня освіта ділиться на три рівні: початкова освіта (4 роки навчання); базова середня освіта (5 років) та профільна середня освіта (3 роки).
2017–2019 стають періодом впровадження Нової української школи, метою якої є створення нового освітнього середовища та змісту освіти, де діти навчатимуться через діяльність. Заклади середньої освіти переходять на новий Державний стандарт початкової освіти, ініціатором якого була Міністр освіти Лілія Гриневич. У 2019–2020 навчальному році до Нової української школи прийшли приблизно 426 тис. першокласників.
Структура освіти в Україні регламентована Законом України «Про освіту» і включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.
В Україні започатковано галузеву недержавну премію Global Teacher Prize Ukraine — відзнаку, якою опікується громадська спілка «Освіторія». Ухвалено закон про інклюзивну освіту, який дає право на освіту дітей з особливими потребами, можливість навчатися в усіх закладах освіти. Вперше визначено поняття «особа з особливими освітніми потребами» та «інклюзивне навчання».
2018 Україна вперше взяла участь у міжнародній програмі з оцінки освітніх досягнень — Programme for International Student Assessment, PISA, найбільшому в світі дослідженні середньої освіти. Тестування пройшли 600 тис. підлітків з 80-ти країн світу, серед них — 6 тис. 15-річних українців. За результатами проведених досліджень Україна опинилася в середині списку. 2018 PISA оприявнило проблему з математичною грамотністю в школярів, 2020–2021 навчальний рік було проголошено роком математики в Україні.
2019 започатковано добровільне ЗНО для вчителів, які мали змогу пройти триетапну сертифікацію за власним бажанням, і, за умови успішного складання випробувань теоретичних і практичних умінь, отримати 20 % надбавки до зарплатні.
Найбільшим викликом для освітньої системи незалежної України у 2020–2021 стала швидка і вимушена адаптація до роботи в умовах пандемії COVID-19. Школи вперше перейшли на тривалу дистанційну форму навчання, початково — за відсутності єдиної навчальної онлайн-платформи, методики і досвіду проведення дистанційних уроків. За короткий час були апробовані й впроваджені нові освітні платформи, методи та прийоми, технології та форми роботи. В квітні 2020 стартував перший і наймасштабніший національний проект із дистанційного навчання в Україні. Понад 100 вчителів взяли участь у фільмуванні телеуроків, які транслювалися на телебаченні, та присутні у вільному доступі на YouТube.
Всі заклади середньої освіти переходять на державну українську мову. Мову етнічних меншин викладатимуть на відповідних уроках. Учні мають можливість самостійно обирати предмети й освітню траєкторію. Такі новації було ухвалено разом із законом «Про повну загальну середню освіту» (2020), який визначив правові, організаційні та економічні засади функціонування і розвитку системи загальної середньої освіти. Учні та вчителі отримали можливість за власним бажанням обрати курс чи предмет, діти з інвалідністю — створювати індивідуальний навчальний план, педагоги — автономію у створенні програм, власних систем оцінювання.
Джерела
- Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття») // Верховна Рада України. 1993. *Про дошкільну освіту: Закон України № 2628-III від 11 липня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. 2001. № 49. Ст. 259.
- Про загальну середню освіту: Закон України № 651-XIV від 13 травня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. 1999. № 28. Ст. 230.
- Про інноваційну діяльність: Закон України № 40-IV від 4 липня 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. 2002. № 36. Ст. 266.
- Про освіту: Закон України № 2145-VIII від 5 вересня 2017 р. // Відомості Верховної Ради. 2017. № 38–39. Ст. 380.
- Про охорону дитинства: Закон України № 2402-III від 26 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. 2001. № 30. Ст. 142.
- Про повну загальну середню освіту: Закон України № 463-IX від 16 січня 2020 р. // Відомості Верховної Ради. 2020. № 31. Ст. 226.
- Про професійну (професійно-технічну) освіту: Закон України № 103/98-ВР від 10 лютого 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. 1998. № 32. Ст. 215.
Література
- Аузіна М. О., Возна А. М. Інноваційні процеси в освіті. Львів : Львівський інститут банківської справи, 2003. 103 c.
- Давидов П. Г., Жуков С. М., Поцулко О. А. Вища освіта в Україні. Університетська освіта. Донецьк : Світ книги, 2012. 200 с.
- Історія української школи і педагогіки / Уклад. О. О. Лю бар. Київ : Знання, 2005. 767 с. #Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Українська освіта у світовому часопросторі. Київ : Товариство «Знання» України, 2007. 591 c.
- Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Українська освіта у світовому часопросторі. Київ : Товариство «Знання» України, 2007. 591 c.
- Кремень В. Г. Освіта і наука в Україні — інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Київ : Грамота, 2005. 448 с.
- Серебрянська І. Освіта в Україні: спостереження крізь призму мовної картини світу. Харків : Іванченка І. С., 2018. 391 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Українська освіта в умовах інтегрування в європейський простір / За ред. О. Карпенко. Дрогобич : Дрогобицький державний педагогічний університет, 2019. 275 с.
Див. також
Національне господарство України
Україна: культура, мистецтво, архітектура
Автори ВУЕ
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 30.03.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
