Російсько-українська війна
Росі́йсько-украї́нська війна, війна Росії проти України (з 2014) — збройна агресія Російської Федерації (РФ) проти суверенітету й територіальної цілісності України. У перебігу російсько-української війни увиразнилися кілька етапів: 20.02.2014–23.02.2022 — гібридна війна; від 24.02.2022 — широкомасштабне вторгнення Росії в Україну. Найбільший конвенційний воєнний конфлікт в Європі після Другої світової війни, що засвідчив недієвість механізмів функціонування світової системи безпеки та системи міжнародного права.
Зміст
Передумови, причини та характер війни Росії проти України
Передумови російської агресії
Передумови російської агресії 2014–2024 проти незалежної України формувалися від часу розпаду СРСР і перших років сучасної української незалежності. Крах радянської імперії та комуністичного блоку наприкінці 20 ст. став випробуванням для багатьох народів.
Дослідники констатують наявність у значної частини росіян так званого «версальського синдрому» (термін з’явився для позначення хворобливої реакції німців на травму воєнного фіаско та важкі умови Версальського мирного договору 1919). Спільними і типовими для обох випадків є комплекс переможених, перебільшення катастрофічності поразки, прагнення відновити великодержавний статус і повернути втрачені території. Після зміни влади в Російській Федерації у 1999–2000 ці ідеї фактично стали частиною офіційної ідеології та політичної риторики. Приклад цього — заяви В. Путіна про розпад СРСР як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття» (квітень, 2005) та «несправедливе» включення «споконвічно російських територій» до складу радянської України (грудень, 2019); заява депутата Державної Думи від провладної партії «Єдина Росія» Є. Федорова (листопад, 2015) про необхідність відновлення Російської держави в кордонах СРСР 1945 тощо. Погляди на те, що з метою «відновлення історичної справедливості» треба якнайшвидше покарати внутрішніх противників російської неоімперської ідеології, покінчити з ліберально-демократичним впливом країн Заходу на Україну та повернути її у цілковите геополітичне підпорядкування Росії, активно поширюють провладні інтелектуали, науковці, пропагандисти (О. Дугін, Л. Івашов, В. Никонов, О. Платонов, О. Проханов, А. Фурсов).
Ситуація у російсько-українських відносинах загострилася у зв’язку з небажанням України брати безпосередню участь у євразійській інтеграції під егідою Росії, натомість — активізація співробітництва України з ЄС і НАТО, загалом успішний поступ в Україні процесів демократизації. Підтвердженням курсу на демократизацію, європейську і євроатлантичну інтеграцію України стали Помаранчева революція й Революція гідності. Усе це Росія розцінила як загрозу своєму домінуванню на пострадянському просторі та використала як привід для агресії проти України.
Від 20.02.2014 російська агресія розгорталася у формі гібридної війни, що супроводжувалася окупацією Росією української території — Автономної Республіки Крим, частини Донецької та Луганської областей. Саме 20.02.2014 Збройні сили Російської Федерації вперше порушили порядок перетину державного кордону України через Керченську протоку й розпочали операцію захоплення Кримського півострова. Це був акт кричущого порушення норм і принципів міжнародного права, суверенітету й територіальної цілісності України.
26.02.2014 російські спецслужби зімітували масове невдоволення «київською владою» жителів м. Сімферополя та організували зібрання прихильників «русской весны» перед кримським парламентом. Однак на заклик Меджлісу кримськотатарського народу до Верховної Ради Автономної Республіки Крим було організовано спротив патріотичних сил російській окупації. Учасники мітингу (5–10 тисяч осіб) виступили на підтримку територіальної цілісності України. Мітинг нівелював плани агресора та зірвав його прагнення видати окупацію Росією Криму за результат бурхливого волевиявлення корінних жителів півострова. 27.02.2014 російські регулярні військові формування захопили будівлю кримського парламенту. Під тиском агресора депутати Верховної Ради АР Крим 28.02.2014 «ухвалили» рішення про проведення так званого референдуму щодо статусу півострова. Цього ж дня підрозділи Збройних сил РФ розпочали блокування українських військових частин та об’єктів на півострові, захопили аеропорти Бельбек і Сімферополь, сухопутні в’їзди до Криму з боку Херсонщини. 16.03.2014 за потужної присутності озброєних російських військовослужбовців відбувся псевдоплебісцит про статус Криму. Псевдореферендум бойкотували Меджліс кримськотатарського народу та проукраїнськи налаштовані мешканці півострова. 18.03.2014 у м. Москві був підписаний так званий «договір про прийняття Криму до складу Росії», який 20.03.2014 «ратифікувала» Державна Дума РФ, а 21.03.2014 — Рада Федерації.
25.03.2014 російські збройні формування захопили останню військову частину, що тримала український прапор у Криму, — морський тральник «Черкаси» ВМС України.
Відтоді йшлося про протиправну анексію (та спроби РФ її легалізувати), а фактично — окупацію РФ території півострова, яка з позиції міжнародного права, національного права та історико-географічно є складником території України. Від того ж часу триває й боротьба за відновлення територіальної цілісності України.
27.01.2015 Верховна Рада України прийняла постанову про визнання Росії країною-агресором.
Після захоплення РФ Криму, 07.04.2014 російські війська розпочали бойові дії на Сході України. Від квітня 2014 триває окупація українських населених пунктів Донецької та Луганської областей. Діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях суперечить нормам міжнародного права та є незаконною. Будь-який виданий у зв’язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи.
У лютому 2015 укладено пакет угод, що мають назви «Мінськ-І» та «Мінськ ІІ». Однак неоголошена війна з артилерійськими та ракетними ударами й обстрілами через лінію розмежування на Донбасі тривала протягом наступних семи років. Війна забрала життя понад 14 000 українців, але привернула мінімум міжнародної уваги. Цей етап завершився офіційним виходом Росії з Мінських угод і початком її широкомасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022.
Безпосереднім приводом до повномасштабної війни Росії проти України 24.02.2022 розглядають прагнення Кремля саме в рік сторіччя утворення СРСР відродити російський вплив на пострадянському просторі шляхом проголошення сучасної російської неоімперії — міждержавного об’єднання під егідою Москви. Обов’язковою його частиною мала стати Україна, без контролю над якою Росія не бачить свого майбутнього як повноцінної держави-імперії.
Водночас, попри імперське коріння, теперішня війна відбувається в новому середовищі, яке визначене поширенням ядерної зброї, розпадом міжнародного устрою після холодної війни та безпрецедентним відродженням в усьому світі популістського націоналізму (востаннє помітного у 1930-х). Війна демонструє, що Європа та світ вичерпали «дивіденди миру», отримані внаслідок падіння Берлінського муру (1989), і вступають у нову, ще не визначену, еру. У вогні російсько-української війни формується новий світовий порядок.
Цілі війни
Частиною дискурсу війни є проголошення її цілей. Цілі пов’язані з явною та прихованою мотивацією, із виправданнями переходу до воєнних дій. Принципова непередбачуваність, «туман війни», призводить до поточних змін у цілях, а також, заднім числом, — у мотивах. Реальність російсько-української війни унаочнила розпливчастість і змінність у формулюваннях цілей та мотивів нападу з боку агресора. У телезверненні проти 24.02.2022 президент РФ оголосив про початок «спеціальної військової операції» проти України та виправдав її необхідністю «денацифікації» київського «фашистського режиму» та «нацистських формувань», які нібито здійснювали «геноцид» на території т. зв. «Л/ДНР» (йдеться про тимчасово окуповані території Луганської / Донецької обл.). «Денацифікація» мала викликати асоціації зі звірствами нацистського режиму та перемогою в Другій світовій війні. Використанням термінів «денацифікація» та «нацизм» щодо України, Кремль намагався переконати світ, що сучасна Україна є аналогом нацистської Німеччини. Неспровокований масштабний збройний напад на територію суверенної держави РФ спробувала представити як реалізацію Росією права на самозахист та протидію «розширенню інфраструктури НАТО» на територію України.
На першому етапі вторгнення РФ не досягла початкової мети — блискавичного захоплення м. Києва та зміни української влади. Агресору довелося дещо переформулювати задекларовані цілі вторгнення. Хоча ключові елементи — представлення агресії як права на самозахист, «звільнення» Донбасу, спроби делегітимації української влади, провоквції з боку НАТО — залишилися незмінними. Вигаданий політтехнологами «геноцид» на Донбасі перетворився на реальний геноцид українців, вчинюваний російськими військами. Водночас «денацифікацію» використовують як інструмент подальшого залякування. Проголошені цілі війни демонструють маніпулятивну техніку РФ, що полягає в дзеркальному копіюванні та наслідуванні елементів нацистської ідеології з фальшивою проєкцією на поведінку країни — об’єкта нападу.
Невдалий для Росії перебіг подій розгорнутої війни спонукав до відповідного коригування своїх військово-політичних стратегій і концепцій. Успішні українські контрнаступальні операції восени 2022 на Харківщині та на правобережній Херсонщині й Миколаївщині повністю поховали первісні плани Кремля. Проте російський режим обрав стратегію довготривалої війни, зорієнтованої на виснаження України. Свідченням цього стала проголошена 30.09.2022 показова (й протиправна) анексія Російською Федерацією чотирьох українських областей — Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської.
У ході розгортання подій розставлялися відповідні акценти й стосовно позиціонування провідних геополітичних акторів.
Здійснивши збройний напад на Україну і отримавши від політичного керівництва США запевнення в локалізації цього конфлікту, В. Путін відверто натякав, що Росія веде війну не з Україною, а з НАТО. На розширеному засіданні колегії Міноборони РФ 21.12.2022 він стверджував, що метою Заходу є дезінтеграція Росії, проти якої «активно використовується військовий потенціал та можливості практично всіх основних країн НАТО». Путін назвав протистояння з НАТО неминучим і вкотре повторив загрозу використання ядерної зброї як «головної гарантії збереження суверенітету та територіальної цілісності» РФ. Війну в Україні Путін назвав «результатом політики інших країн, третіх країн, які завжди цього прагнули — до дезінтеграції російського світу». З точки зору системних факторів, російсько-українська війна стала важливим засобом тиску РФ на США і країни ЄС з метою розхитування стабільності їхніх політичних систем і руйнування підтримуваного ними ліберального міжнародного порядку.
Проте, безвідносно до того, як цілі війни проти України формулює й поширює російське керівництво, головною метою Кремля залишається руйнація України як незалежної держави, знищення її військової та цивільної інфраструктури, а також довільне розчленування її території шляхом анексії окремих районів та створення псевдодержавних маріонеткових утворень. Відповідно, для України головна мета у цій війні полягає у нейтралізації зовнішніх загроз існуванню держави та нації, відновлення повного державного суверенітету та територіальної цілісності у міжнародно визнаних кордонах 1991.
Характер та основні причини війни
З-поміж основних причин війни виділяють:
Цивілізаційна — війна російської євразійської цивілізації проти локальної української цивілізації. Міжцивілізаційні відмінності формують сутнісні розломи в розумінні стану й перспектив розвитку. Російська сторона прагнула ігнорувати українські відмінності цивілізаційного характеру, завжди наголошувала на спільності походження і розвитку трьох східнослов’янських народів — білоруського, російського, українського. Саму можливість вибору Україною західноєвропейської цивілізаційної орієнтації офіційна Москва розглядала як загрозу своїм традиційним геополітичним позиціям у Східній Європі. Росія розцінює європейський і євроатлантичний вектори розвитку України як такі, що несуть пряму загрозу позиціям Російської Федерації як потужного регіонального і глобального актора, позиціям «русского мира» як ідеологічної опори сучасного російського суспільства і російської державності. Небажання України вписуватися в російську цивілізаційну парадигму розвитку, орієнтація на загальноєвропейські та євроатлантичні демократичні цінності стали визначальним мотивом сучасно «хрестового походу» Росії проти України. Це увиразнили політико-дипломатичний тиск Росії, економічні та інформаційні війни проти України, що надалі переросли в гібридну (з 20.02.2014) і повномасштабну (від 24.02.2022) війну.
Імперська — Росія прагне євразійського й світового домінування. Імперська ідея в історичному вимірі завжди була і продовжує слугувати пропагандистським конструктом і обґрунтуванням експансіоністської російської політики. Головний смисл російсько-української війни пов’язаний зі спробою сучасної Росії відновити стару, практично колоніальну залежність (див. Колоніалізм) України й українців. Рішення Кремля розгорнути масштабні збройні дії проти України ґрунтувалися на уявленнях про слабкість її державних інститутів, збройних сил, а також про прихильність до РФ російськомовного населення, що відповідало панівній у суспільстві та владній верхівці РФ дискурсивній моделі світу російсько-радянського імперіалізму. Згідно з останньою, «Україна як країна і як держава насправді не існує, а є лише штучним витвором, вигаданим антиросійськими силами». Руйнування СРСР проголошено «геополітичною катастрофою», наслідки якої мають бути подолані відродженням «великої оновленої Росії». Тоді вторгнення на українські терени мало б бути визнане як визволення справжніх «русских» або як справедлива каральна операція проти українського «фашизму». Для маскування панівного російського дискурсу в інформаційний простір вкладаються фейкові наративи про засилля фашизму в Україні, утиски російськомовного населення, наміри нападу на РФ військ НАТО тощо.
Окрім того, мета експансіоністської політики Росії полягає у розширенні власної сфери впливу і максимальному послабленні позицій інших міжнародних гравців. Тому Кремль обґрунтовує головний мотив російсько-української війни необхідністю воювати на території України проти США і їхніх союзників по НАТО (іншими словами, війною проти англосаксів). Російський президент, уряд і парламент пояснюють «примус України до миру» як необхідний крок для захисту власних російських регіональних і глобальних інтересів. Насправді йдеться про задоволення експансіоністських імперських амбіцій на регіональне і глобальне домінування Росії. Війна проти України — це лише один із інструментів досягнення такого домінування. Іншими інструментами були і залишаються енергоносії, гонка озброєнь, ядерний шантаж, продовольчий шантаж, інформаційні війни тощо. Фактично імперська направленість російського зовнішньополітичного курсу була визначена у виступі В. Путіна на міжнародній конференції з безпеки в Мюнхені 10.02.2007. Ця подія стала символічним і реальним відправним пунктом для початку нової холодної війни між Сходом (Російська Федерація та її союзники) і Заходом (держави-члени НАТО, насамперед, США і ЄС). Першим «гарячим» конфліктом стала російська агресія проти Грузії в серпні 2008. Надалі імперська політика Росії знайшла вираження у війні проти України 2014–2024. Але у цій війні вирішується доля не лише України, а й доля усього світу.
Геополітична — боротьба Росії за простір, розширення сфери впливу в Східній Європі як квінтесенцію імперськості. За російським задумом, системна криза чи навіть руйнація сучасного світоустрою має призвести до новітньої, бажаної для Росії делімітації світу. Нову делімітацію уявляють на кшталт сумнозвісних ялтинських і потсдамських домовленостей 1945. Адже імперський / неоімперський мир є миром виключно з позиції сили за рахунок підкорення й гноблення інших народів і країн.
Росія є державою «суші» (телурократична держава) і будує свою могутність на основі контролю величезного континентального євразійського простору. Тут для неї головну роль відіграють три субпростори: східноєвропейський, кавказький і центральноазійський. Ключовою зоною східноєвропейського простору Росія завжди розглядала Україну — найбільшу за площею поверхні державу в Європі. Для Росії підпорядкування українського простору означало розширення геополітичного впливу, приєднання території з потужним господарським та інфраструктурним потенціалом, захоплення великого ринку робочої сили, послуг і капіталів. Все це наповнювало повноцінним змістом саме поняття російської імперськості або, іншими словами, «європеїзувало» євразійську за своєю суттю російську державу. Вона встановлювала контроль над Чорним морем, отримувала визначальний вплив на Балкани і Центральну Європу.
Економічна — для Росії постає продовженням геополітичного чинника і передбачає повне включення України в сферу євразійських — тобто, російських — господарських зв’язків і відносин. В економічному плані ключовими для Росії є кілька аспектів:
- зміцнення російського господарського потенціалу за рахунок доповнення його українськими природними ресурсами (метали, енергоресурси, родючі ґрунти, ліси, річки, морський простір тощо);
- розширення російських транспортно-логістичних інфраструктурних можливостей (магістральні трубопроводи, транспортні коридори, лінії енергопередач тощо);
- поповнення трудових ресурсів за рахунок української робочої сили;
- зміцнення науково-технічного потенціалу на основі використання і залучення українських інноваційних розробок, програм, технологій, винаходів;
- значне посилення російських євразійських інтеграційних можливостей і перспектив, а також на перспективу потенційне послаблення свого економічного конкурента — Європейського Союзу;
- доповнення російського економічного потенціалу українським мало б сприяти зміцненню військово-технічних можливостей Росії;
- економічне посилення Росії за рахунок України офіційна Москва розглядає разом з іншими чинниками як важливий аргумент для відновлення втрачених у 1990-ті наддержавних позицій. Сучасна російська наддержава може конкурувати лише з іншою наддержавою сучасного світу в особі США.
Ідеологічно-ціннісна — уґрунтована на російських концептуально-теоретичних і пропагандистських схемах пояснення богообраності та величі російського народу і так званого «русского мира», законності прав Росії на домінацію над сусідніми територіями з погляду «історичного права» і захисту інтересів російськомовного населення тощо. Все це відбито в своєрідній ідеологічній доктрині, пропагованій російською державно-політичною владою і православною церковною елітою (див. Російська православна церква). Ця популістська квазіідеологія і практика російського режиму отримала назву «рашизм» (термін нещодавно увійшов до широкого вжитку). У найзагальнішому розумінні, основу рашизму (від англ. Russia — Росія та італ. fascismо — фашизм) становить суміш великоросійського шовінізму і реакційного православ’я, популізму й політичної теології, ідеалізація і спроба відтворення радянського минулого, месіанське уявлення про «богообраність» і особливу цивілізаційну місію російського народу в сучасному світі. Рашизм є різновидом сучасного російського варіанту нацизму й неофашизму — неоімперської, тоталітарної диктатури, яка втілює ідеї фашизму і націонал-соціалізму в сучасній російській політичній практиці.
Верховна Рада України на законодавчому рівні визнала політичний режим у Росії «рашизмом»: «Заява Верховної Ради України “Про визначення існуючого в Російській Федерації політичного режиму як рашизму та засудження його ідеологічних засад і суспільних практик як тоталітарних та людоненависницьких”» (ухвалено 02.05.2023). Заява адресована Організації Об’єднаних Націй, Європейському Парламенту, Парламентській Асамблеї Ради Європи, Парламентській Асамблеї ОБСЄ, Парламентській Асамблеї НАТО, урядам і парламентам іноземних держав із закликом підтримати засудження ідеології, політики та практики рашизму. Ініціатори постанови вважають, що вона дозволить державам світу визначити форми російської агресії проти України і засудити політику Російської Федерації, яка призводить до вчинення воєнних злочинів і геноциду українського народу.
Екзистенційна — спрямована РФ на знищення України як держави і українського народу як носія відмінного від росіян і «русского мира» світогляду, ідентичності та колективної пам’яті.
Для України і українців поняття «екзистенційний» (життєвий) набуло особливого значення в умовах розгортання російської агресії від 2014. Відтоді запанувало розуміння й відчуття, що в ім’я збереження історичної перспективи українцям необхідно боротися за свої екзистенційні смисли, за своє буття, за життєсвіт, за ідентичність, за право бути українцями і мати власну незалежну державу. В основі цієї борні — відстоювання свободи як права людини на вільний вибір. Натомість В. Путін і його оточення, 75 % росіян, що підтримують «спеціальну військову операцію» в Україні, розглядають все українське з позицій великодержавного шовінізму як внутрішню для Росії екзистенційну загрозу.
«Денацифікація» була визначена Росією як головна мета так званої «спецоперації», а насправді — повномасштабної війни. Щоб обґрунтувати «справедливість» вторгнення та воєнних дій, російське суспільство переконали, начебто російська армія має здійснити «визвольну місію» в Україні та припинити «геноцид». Насправді зусилля російських агресорів спрямовані на знищення української держави та українців як національної спільноти з її автентичною культурою, мовою, історією, світоглядом.
З боку України це насамперед добре відома історикам війна за незалежність, відчайдушна спроба країни, повсталої на руїнах Радянського Союзу, захистити право на існування. У результаті російсько-української війни відбувається переформатування української державності на засадах політичної нації, а Україна веде війну не лише за своє право на незалежне буття, але й за всю Європу. Ця війна — війна за ідентичність і життєсвіт.
Особистісно-психологічна — як смисложиттєва проєкція світоглядних антиукраїнських комплексів-конструкцій російського президента В. Путіна. Вона знайшла вираження в його обуренні байдужим ставленням українців до відновлення СРСР, небажанням України долучитися до євразійського (по суті проросійського) єдиного економічного простору. Потім доповнена культурними травмами від українських «кольорових» революцій. Для авторитарного прорадянського способу мислення і влади В. Путіна були неприйнятні головні українські цінності — незалежність, свобода, воля, гідність, європейськість. Відповідно, російський президент декларує своє ставлення до України як до бунтівної провінції, що прагне позбавитися російської опіки. У розмові з президентом США Дж. Бушем на саміті НАТО в Бухаресті 2008 В. Путін заявив, що такої держави як Україна не існує; «частина її території — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами (Росією)» тощо. Такі підходи, судження і мотивації зумовлюють особистісні поведінкові стереотипи і характеристики російського діяча. Він не допускає існування українського у будь-яких виявах, а насамперед — принципово заперечує українську державність як ідею і політичну практику. Ці світоглядні матриці скерували дії російського президента (від 2024 — нелегітимного) в напрямі розв’язання спочатку гібридної, а потім і повномасштабної війни проти незалежної України.
Етап широкомасштабної війни
Широкомасштабна фаза російсько-української війни від 24.02.2022 стала викликом не лише для України, а й західного світу. Свідченням глобального виміру цього протистояння є:
а) безпосередньо у воєнних діях беруть участь три держави, сумарна територія яких становить більшу частину Європейського континенту і близько 1/5 земної кулі;
б) опосередковано до цього протистояння долучилися десятки країн, зокрема членів НАТО, які сприяють боротьбі народу України проти агресорів зброєю, боєприпасами, логістичними, розвідувальними, іншими матеріальними засобами, підготовкою військового персоналу, фінансовою допомогою тощо;
в) практично всі міжнародні організації у той чи інший спосіб відреагували на агресію Росії проти України політичними заявами та рішеннями, що мають міжнародно-правовий зміст;
г) десятки країн і тисячі найбільших бізнесових та фінансових структур приєдналися до санкцій проти Росії та Білорусі, що перетворило їх на системний чинник економічного тиску;
д) вже під час війни, до її завершення, стає зрозумілим невідворотне, кардинальне, безпрецедентне за масштабами переформатування світового енергетичного ринку, що є визначальним чинником економічного розвитку на середню й віддалену перспективу;
е) з великою мірою ймовірності припускають, що після завершення війни світова спільнота стане задіяною у відродженні України в масштабах, співставних з тими, які спостерігалися після Першої та ІДругої світових війн. При цьому з РФ та Білорусі мають стягуватися репарації в обсягах, достатніх для відшкодування матеріальних збитків Української держави, недержавних інституцій та окремих громадян;
є) принципи справедливості висувають на порядок денний засудження воєнних та інших злочинів РФ та Білорусі не лише на рівні національної, а й міжнародної юрисдикції, а бажано — за допомогою спеціально створеної судової інстанції — міжнародного трибуналу на зразок Нюрнберзького чи Токійського;
ж) війна має спричинити суттєву зміну конфігурації балансів у світі, центрів глобального впливу та системи міжнародної безпеки. Нині для світової спільноти стали очевидними недосконалість «нюрнберзького» способу мислення, згубність європейської «реальної політики», що фактично збилася на практику умиротворення агресивної імперії — Росії, невиправдані поступки і запобігання перед нею через економічні інтереси та вигоди.
З усією нагальністю постала проблема рудиментарності Ради Безпеки ООН принаймні у тій частині, що стосується статусу постійних членів цього органу та права вето, а також ефективності інструментів регулювання міждержавних конфліктів міжнародними організаціями (ООН, ОБСЄ, НАТО, міжнародних судових інституцій, багатосторонніх міждержавних угод — Будапештського меморандуму, Мінських угод та інших).
Додатково
- 20.02.2014 розпочалася активна збройна агресія Росії проти України з переміщенням російських військових підрозділів у Криму та в районі Керченської протоки. Ця дата зафіксована на відомчій медалі Міністерства оборони Росії «За повернення Криму». А в заяві Верховної Ради України від 21.04.2015 та в Законі України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» 20.02.2014 визначено днем початку російської агресії.
- У березні 2022 року як реакцію міжнародної спільноти на вторгнення Росії в Україну було прийнято Резолюцію Європарламенту «Російська агресія проти України», у якій Європарламент засудив незаконну, неспровоковану та необґрунтовану воєнну агресію Росії проти України та вторгнення в неї, а також причетність до цієї агресії Білорусі.
Джерела
- Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації: Закон України № 685-VIII від 15 вересня 2015 р. // Відомості Верховної Ради. 2015. № 46. Ст. 417. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/685-19#Text
- Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків»: Постанова Верховної Ради України № 337-VIII від 21 квітня 2015 р. // Відомості Верховної Ради. 2015. № 22. Ст. 153. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/337-19#Text
- Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою- агресором: Постанова Верховної Ради України № 129-VIII від 27 січня 2015 р. // Відомості Верховної Ради. 2015. № 10. Ст. 68. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/129-19#Text
- Заява Верховної Ради України «Про визначення існуючого в Російській Федерації політичного режиму як рашизму та засудження його ідеологічних засад і суспільних практик як тоталітарних та людоненависницьких» // Верховна Рада України. 2023. URL: https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/pubFile/1687625
Література
- Волович О. Історія як поле змагання «Українського світу» і «Русского мира» // Зовнішні справи. 2014. № 12. С. 19–23.
- Troyan S. Lokalna cywilizacja w wymiarze globalizacji (przykład Ukrainy) // (Nie) ład a (od) budowa cywilizacji / Pod red. Zdz. Zagórskiego, St. Kamykowskiego. Wrocław : WUW, 2016. P. 147–160.
- Залізняк Л. Україна та Росія: війна цивілізацій // Універсум. 2017. № 3–4. С. 4–11.
- Кузьо Т. Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет / Пер. з англ. А. Павлишина. Київ : Дух і Літера, 2018. 560 с.
- Kornijewskyj O., Fyłypenko A. Retrospektywna refleksja nad „porażką” w świadomości społecznej narodów Europy Środkowo — Wschodniej // Tożsamość i pamięć: konteksty kulturowe i społeczne. Studia ukrainoznawcze. Kraków : Ksiegarnia Akademicka Publishing, 2020. P. 165–182. URL: https://niss.gov.ua/sites/default/files/2021-05/korniievskyi_filipenko_red_06.11.2020-1.pdf
- Дністрянський М. С. Загострення геополітичних взаємин у період постмодерну та становище України. Львів : Львівський національний університет імені Івана Франка, 2021. 152 с.
- Україна. 30 років незалежності. Короткий довідник. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Горбатенко В. П. Рашизм // Велика українська енциклопедія. 2022. URL: https://vue.gov.ua/Рашизм
- Лисенко О. Феноменологія війни Росії проти України як об’єкт гуманітарних досліджень // Вісник Національної академії наук України. 2022. № 7. С. 85–98.
- Парахонський Б., Яворська Г. Походження війни з безсилля миру: смислова логіка війни // Стратегічна панорама. 2022. Спеціальний випуск. С. 12–24.
- Перелом: Війна Росії проти України у часових пластах і просторах минувшини. Діалоги з істориками : у 3 кн. / Відп. ред. В. Смолій; упоряд.: Г. Боряк, О. Ясь. Київ : Інститут історії України НАН України, 2022–2023.
- Киридон А., Троян С. Українська пастка для російського Левіафана. Київ : Ніка-Центр, 2023. 400 с.
- Плохій С. Російсько-українська війна: повернення історії. Харків : Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. 400 с.
- Ясь О. Російсько-українська війна. Воєнна сучасність у координатах історичної темпоральності. Методичні матеріали для семінару-практикуму у вищій школі / За ред. В. Смолія. Київ : Інститут історії України НАН України, 2023. 46 с.
- Толстов С. В. Екзистенціальний вимір російсько-української війни // Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України». URL: https://ivinas.gov.ua/viina-rf-proty-ukrainy/ekzystentsialnyi-vymir-rosiiskoukrainskoi-viiny.html
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Киридон А. М., Троян С. С. Російсько-українська війна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Російсько-українська війна (дата звернення: 7.06.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 13.05.2024
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
