Берлінський мур
Берлі́нський мур — назва прикордонних фортифікаційних укріплень між Західною і Східною частинами м. Берліну, які проіснували з 13.08.1961 до 09.11.1989.
Зміст
Історична довідка
Лідери СРСР, США та Великої Британії на Берлінській конференції 1945 домовилися про післявоєнний устрій Німеччини. Території колишнього Третього Райху поділили на чотири зони окупації: радянську, американську, британську та французьку. Ухвалили програму денацифікації, демілітаризації, демонополізації та демократизації Німеччини. СРСР був зацікавлений у по́ступках з боку США і Великої Британії в питаннях передачі Польщі частини Померанії, Сілезії та закріплення за СРСР Східної Пруссії з м. Кенігсбергом. Крім того, неможливо було ігнорувати права західних союзників по антигітлерівській коаліції окупувати колишню столицю рейху. Тому Берлін було поділено на чотири зони окупації. Східний сектор Берліну став окупаційною зоною СРСР, а Західний сектор був утворений з американської, британської та французької окупаційних зон. Влада в кожній зоні належала адміністрації військовій відповідної держави. Координаційним органом стала Контрольна Рада, рішення якої мали ухвалюватися на засадах консенсусу.
На початку 1946 окреслилися діаметральні плани СРСР і США щодо майбутнього Німеччини. Одним із перших маркерів Холодної війни стала Берлінська криза 1948–1949. У червні 1948 у Західній Німеччині на виконання плану Маршалла провели грошову реформу. Спроба поширення західнонімецької марки на територію Західного Берліну спровокувала прогнозоване незадоволення Й. Сталіна та заборону наземного сполучення між Західною Німеччиною та Західним Берліном.
23.05.1949 набула чинності Конституція ФРН. У підсумку Сталін був змушений визнати провал блокади Західного Берліну та зняти її. Однак перша Берлінська криза засвідчила, що місто на тривалий час стане точкою зіткнення інтересів великих держав. У відповідь на проголошення ФРН 07.10.1949 СРСР посприяв оформленню Німецької Демократичної Республіки (НДР). Її столицею став Східний Берлін. Причому Західний Берлін залишився поза сферою юрисдикції східнонімецької та радянської влади.
Після смерті Сталіна виникли надії на пом’якшення жорсткої радянської лінії в Європі. У червні 1953 НДР охопила серйозна соціально-політична криза. Невдоволення соціалістичним експериментом висловлювали робітники, від імені яких здійснювалася «диктатура пролетаріату». Радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим у «заворушеннях» в НДР звинуватило колишнього сталінського поплічника Л. Берію. Створене у 1950 за радянською моделлю Міністерство державної безпеки НДР (штазі) тільки набувало досвіду боротьби з «ворогами соціалістичної батьківщини», тому народне повстання в НДР придушили силами радянських окупаційних військ. Тогочасний лідер Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) В. Ульбріхт висловлював занепокоєння з приводу існування в серці НДР «вітрини капіталізму», яким був Західний Берлін. Через західний сектор Берліну, кордон з яким був формальним, на Захід емігрували сотні тисяч громадян НДР. Внаслідок цього саме́ існування НДР опинилося під загрозою. Восени 1958 Хрущов висунув ультиматум з вимогою до США, Великої Британії та Франції відмовитися від прав на окупацію Західного Берліну. Радянське керівництво бачило об’єднаний Берлін «вільним містом» і водночас столицею НДР. Однак така капітуляція не входила у плани західних союзників.
З ультиматуму Хрущова почалася Берлінська криза 1961, яка для європейської безпеки виявилася загрозливішою, ніж перша. У ніч на 13.08.1961 почали зводити Берлінський мур, який став символом розколу Німеччини і Європи.
Своєрідним продовження другої берлінської кризи стала Карибська криза 1962, коли протистояння також відбувалося у розділеному Берліні. Однак обидві ці кризи лише підтвердили непорушність радянської та американської зон впливу в Європі. У жовтні 1969 після створення коаліції соціал-демократів і лібералів офіційний Бонн взяв курс на нову східну політику, яка мала на меті нормалізацію відносин зі східноєвропейськими країнами соціалістичного табору та СРСР. Складником нової східної політики була угода, підписана СРСР, США, Великою Британією та Францією 03.09.1971, що визначила статус Західного Берліну як «вільного міста» зі збереженням присутності військ західних союзників. Обидві сторони визнали статус-кво.
21.12.1972 був підписаний Договір про основи німецько-німецьких відносин, ідеологія якого ґрунтувалася на принципі визнання факту існування двох німецьких держав. Договір фіксував добросусідські відносини між Східним Берліном і Бонном та визнавав непорушним «німецько-німецький кордон». У 1973 ФРН та НДР стали членами Організації Об’єднаних Націй.
Характеристика
Загальна протяжність Берлінського муру становила 155 км (43 км — у межах міста), висота за периметром — до 3,7 м. Місцями були встановлені протитанкові укріплення, споруда мала 302 прикордонні вишки. Службу з охорони на постійній основі несли 14 тис. східнонімецьких військових і 600 німецьких вівчарок. Поступово з 13 контрольно-пропускних пунктів (1975) залишилось три (1989).
У кримінальному кодексі НДР була стаття із санкцією до 10 років ув’язнення за спроби нелегально подолати Берлінський мур. Попри посилені заходи охорони за час існування муру громадяни НДР здійснили понад 5000 успішних втеч (включно 574 солдати Народної армії НДР) зі Східного у Західний Берлін. Дані про кількість жертв серед громадян НДР під час спроб втечі залишаються суперечливими, оскільки у свій час були засекречені урядом НДР. У 2000 прокуратура Берліну оприлюднила інформацію про 86 загиблих. Дослідники приватного берлінського Музею Стіни (нім. Mauermuseum — Museum Haus am Checkpoint Charlie; Будинок-музей контрольно-пропускного пункту Чарлі) з 2000 змінили свою оцінку кількості вбитих з 238 до 138 осіб. Загалом охоронці Берлінського муру за весь час (до 09.11.1989) здійснили 1693 постріли; було поранено 260 осіб, загинуло 27 східнонімецьких солдат і прикордонників.
Падіння Берлінського муру
У травні 1989 член Політбюро СЄПН Егон Кренц (19.03.1937; тепер Німеччина) спробував фальсифікувати результати виборів до органів місцевого самоврядування НДР. Внаслідок цього сотні тисяч громадян НДР остаточно переконалися у неспроможності існуючого політичного режиму чесно реформуватися. Влітку 1989 громадяни НДР під приводом відпусток через територію Угорщини та Австрії масово емігрували до ФРН. Недовіра до керівництва НДР сягнула апогею 07.10.1989 під час урочистого святкування 40-річчя створення НДР.
М. Горбачов сподівався мотивувати фракцію правлячої в НДР СЄПН підтримати радянську політику перебудови та домогтися відставки Е. Гонеккера.
Незабаром у м. Лейпцигу, м. Дрездені та інших містах НДР розпочалися акції протесту проти СЄПН та її режиму. На чолі протестів опинилися нові демократичні рухи, які спиралися на підтримку громадськості ФРН. 04.11.1989 на Александер-плац у центрі Східного Берліну відбулася мільйонна демонстрація прихильників суспільно-політичних змін у НДР. Радянське керівництво запевнило, що повторення історії з придушенням повстання (як 1953) не буде. Власних репресивних можливостей влада НДР вже фактично не мала. Після відставки Е. Гонеккера, нове керівництво НДР на чолі з Е. Кренцем шукало можливості для зміни громадської думки. Потрібно було насамперед вирішити питання з вільним перетином німецько-німецького кордону. Вдень 09.11.1989 відбулося засідання Політбюро СЄПН, де схвалили історичне рішення про спрощення режиму перетину кордону між НДР та ФРН. Віднині не потрібно було мати спеціальне запрошення від родичів з ФРН і тривалий час оформляти візи, перебуваючи під контролем штазі. Інформував про це член Політбюро ЦК СЄПН Гюнтер Шабовський (04.01.1929–01.11.2015; Німеччина), запевнивши, що це рішення набуває чинності негайно. У підсумку сотні тисяч мешканців Східного Берліну здійснили паломництво до Західного Берліну. Берлінська стіна фізично «впала» під натиском громадян НДР.
Меморіалізація
2012 на вул. Бернауер-штрасе м. Берліна відкрили меморіальний комплекс «Берлінський мур».
Поблизу Бранденбурзьких воріт у Берліні діє Будинок-музей контрольно-пропускного пункту Чарлі (призначався для перетину кордону офіційними особами).
До 30-річчя падіння стіни 2019 створено віртуальний музей Берлінського муру.
Фрагменти Берлінського муру встановлені у містах Нью-Йорку, Мадриді, поміж Південною Кореєю та Північною Кореєю.
Берлінський мур і Україна
09.11.2009 частина Берлінського муру встановлена у м. Києві біля німецького посольства.
Додатково
Майбутній бундесканцлер К. Аденауер згадував, що перша Берлінська криза 1948–1949 стала тим щитом, за яким створили Федеративну Республіку Німеччина (ФРН) зі столицею у м. Бонні.
Берлінський мур у НДР називали «антифашистським оборонним валом», а у ФРН з подачі бургомістра Західного Берліну В. Брандта — «стіною ганьби».
Література
- Europa und die deutsche Einheit. Zehn Jahre Wiedervereinigung: Bilanz und Ausblick / Hrsg. von A. Merkel. Freiburg im Breisgau : Herder, 2000. 128 p.
- Görtemaker M. Kleine Geschichte der Bundesrepublik Deutschland. München : C. H. Beck, 2002. 413 p.
- Giesecke J. Mielke-Konzern. Die Geschichte der Stasi 1945–1990. Stuttgart : Anstalt, 2006. 317 p.
- Kohl H. Ich wollte Deutschlands Einheit. Berlin : Ullstein Taschenbuch, 2010. 436 p.
- Sarotte M. E. The Collapse: The Accidental Opening of the Berlin Wall. New York : Basic Books, 2015. 291 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Мартинов А. Ю. Берлінський мур // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Берлінський мур (дата звернення: 10.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 31.08.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
