Азовське море

Азовське море (Азовське море)
Площа (кв.км.)	39000
Максимальна глибина (м)	15
Середня глибина (м)	7.4
Острови	Черепаха, Довгий, Піщані
Впадають річки	Дон, Лозуватка, Обитічна, Берда, Кальміус
Країни	Україна, Росія
Порти	Бердянськ, Маріуполь, Ростов-на-Дону, Таганрог

Азо́вське мо́ре — внутрішнє море басейну Атлантичного океану, у межах України та РФ.

Географія

Лежить між 45°16’ і 47°17’ пн. ш. та 33°36’ і 39°21’ сх. д. Керченською протокою сполучене з Чорним морем. Площа — 39 тис. км², об’єм води — 290 км³. Пересічна глибина — 7,4 м, максимальна — 15 м (наймілководніше море Землі). Південні береги Азовського моря погорбовані, урвисті; західні переважно низькі, піщані; коса Арабатська стрілка відокремлює від моря затоку Сиваш. На північному заході розташовані Обитічна, Бердянська та Білосарайська затоки, відокремлені від моря низовинними косами. Підводні продовження цих кіс утворюють піщані обмілини. На північному сході моря виділяють Таганрозьку затоку. Островів мало (Черепаха, Довгий, Піщані), вони невеликі за площею, низовинні. В Азовське море впадає Дон, а також невеликі, маловодні річки (Лозуватка, Обитічна, Берда, Кальміус), що течуть у межах України.

Геологічна будова

Азовське море. (с. Кирилівка Запорізька область)

Западина Азовського моря є залишком більш давнього крейдово-ранньоміоценового морського басейну Північного Причорномор’я, в межах якого у результаті проявів складчастості в середньому міоцені утворився Кримський півострів. Як тектонічна структура западина Азовського моря виникла в зоні зчленування Кримського та Кавказького сегментів Середземноморського геосинклінального поясу і Східноєвропейської платформи. Це — неотектонічна депресія, заповнена відкладами неогену (вапняки, піски, алеврити, глини) і антропогену (вапнякові конгломерати, піски, алеврити, суглинки, мули, у південній частині грязьовулканічна брекчія). Структурна основа западини Азовського моря сформувалася на Скіфській платформі. В її геологічній будові, дослідженій геофізичними методами, виділяють три окремі структури: Північний Азовський прогин, Азовський вал і його південний ступінь, який окремі дослідники називають Південним Азовським прогином. Північний Азовський прогин являє собою тектонічну депресію на межі Східноєвропейської та Скіфської платформ, заповнену мезозойськими і кайнозойськими відкладами, ускладненими численними складками. Азовський вал, склепіння якого міститься на глибині 500–1500 м, сформувався як підняття фундаменту Скіфської платформи; південне крило поступово переходить у південний ступінь (Південний Азовський прогин), частково розміщений на більш давньому Індоло-Кубанському прогині. Південний ступінь розвивався як синкліналь з численними локальними складками в осадочних відкладах. Тут відомі підводні грязьові вулкани. З мезозойськими, олігоценовими і міоценовими відкладами западини Азовського моря пов’язані поклади нафти й газу, з пліоценовими — залізних руд. З ропи Сиваша одержують кухонну та інші солі.

Дно Азовського моря переважно рівне, з рівномірним зростанням глибин до центру улоговини. У прибережній частині дно вкрите піском та черепашкою, на окремих ділянках поширені мули. В центральній частині Азовського моря серед донних відкладів переважають глинисті мули.

Клімат

Азовське море розташоване у помірному поясі, його клімату властиві континентальні риси. Найчіткіше це простежується у північній частині моря, для якої характерні холодна зима й сухе жарке літо. Взимку особливості погоди на Азовському морі визначаються впливом Сибірського антициклону з сильними північно-східними і східними вітрами та різким похолоданням, влітку — впливом відрогу Азорського антициклону, який загалом зумовлює малохмарну теплу погоду. Пересічна температура повітря у прибережній смузі взимку змінюється від –1 °С (у південній частині моря) до –6 °С (у північній частині), влітку дорівнює +22…24 °С. Відносна вологість повітря взимку — 80–90 %, влітку — 55–75 %. Пересічна річна кількість опадів зменшується зі сходу на захід від 500 до 340 мм.

Формування водної маси Азовського моря відбувається насамперед за рахунок водообміну з Чорним морем (надходить в Азовське море 33,8 км³ води за рік, витікає — 49,2 км³) та стоку річкових вод (37 км³), переважно річок Кубані й Дону. Значна частина води Азовського моря витрачається на випаровування (34 км³), за рахунок атмосферних опадів до моря надходить 13,5 км³ води щорічно. Пересічна річна температура води у південній частині Азовського моря — бл. +12 °С, у північній — +11 °С. Температура поверхневого шару води влітку — +25…30 °С і вище, взимку — переважно 0…–3 °С, на крайньому півдні — від 0 до +3 °С. Повністю Азовське море замерзає лише в суворі зими (товщина льоду сягає 80–90 см). Льодостав триває з грудня до березня. Пересічна солоність води Азовського моря становить 13,8 ‰. Цей показник постійно зростає внаслідок зарегулювання річкового стоку й відповідно зменшення припливу прісних вод. Сезонні коливання солоності не перевищують 1 ‰. У центральній і південній частинах Азовського моря солоність становить 13–14 ‰, у східній (Таганрозька затока) зменшується до 2–5 ‰. Максимальна солоність моря у затоці Сиваш — до 250 ‰. Середній багаторічний рівень Азовського моря — 30 см. Протягом року він змінюється від +18 см (у червні) до –14 см (у листопаді). Згінно-нагінні коливання рівня спостерігаються восени і взимку (до 2–3 м у Таганрозькій затоці), сейшеві — до 40 см.

Течії

Поверхневі течії Азовського моря, які утворюють загальну циклонічну циркуляцію, спрямовану проти стрілки годинника, залежать головно від напряму і швидкості вітрів. У холодний період року у басейні моря переважають північно-східні та східні вітри, у теплий — південно-західні і західні. Швидкість течій — 10–20 см/с, під час тривалих штормових вітрів може досягати 125 см/с. Хвильові процеси в Азовському морі характеризуються розвитком крутих хвиль (висотою до 1 м) з невеликим періодом. У холодний період року при північно-східних вітрах висота хвиль сягає 2 м і більше (за відсутності льодового покриву).

Характеристика води

Концентрація кисню та вуглекислого газу у воді Азовського моря восени і взимку близька до насиченості. Влітку внаслідок процесів фотосинтезу у верхніх шарах відбувається перенасичення води О₂ (до 200–250 %) і майже відсутній СО₂. У придонному шарі води в цей період вміст О₂ різко зменшується, що зумовлює замори. Показник рН в Азовському морі змінюється від 8,8 (влітку) до 7,6 (наприкінці осені). Пересічний вміст фосфатів 10 мг/м³, нітратів — 23 мг/м³. Прозорість води Азовського моря невисока внаслідок значної кількості планктону, завислих частинок, а також під впливом хвильових процесів. Найвища прозорість (до 8 м) у південній частині моря, найменша — у Таганрозькій затоці (0,5 м). У відкритому морі прозорість навесні й восени зазвичай 2–3 м, взимку і влітку — 1–2 м. Колір води у відкритому морі синьо-зелений, біля берегів та в затоках — від жовто-зеленого до бурого.

Рослинний і тваринний світ

Рослинний і тваринний світ Азовського моря характеризується високою біологічною продуктивністю. Біомаса фітопланктону досягає 200 г/м³. Навесні та восени переважають діатомові водорості, влітку — перидинієві. Іноді спостерігається розвиток синьо-зелених водоростей. Донна флора моря відносно бідна: бурі, червоні й зелені водорості, морська трава, мікроводорості, а також бактерії. Розвиток флори Азовського моря у цілому забезпечує високий ступінь розвитку біомаси зоопланктону (до 1,5 г/м³), який включає близько 400 видів — від одноклітинних до риб і ссавців. Останніх представлено в Азовському морі одним видом дельфінів — азовкою. Видовий склад риб становить 79 видів, з яких промислове значення мають тюлька, хамса, бички, оселедець, судак, кефаль, камбала, осетрові та ін. Зообентос представлений молюсками, червами, ракоподібними. Для відтворення і розширення видового складу рибних ресурсів, особливо осетрових, створюються штучні нерестовища й рибоводні заводи. Проводяться експерименти з впровадження марикультури.

Транспортні комунікації

Азовське море — важлива транспортна магістраль, яка відіграє значну роль в економічних зв’язках України з іншими державами. Головні порти: Бердянськ (Україна), Ростов-на-Дону, Таганрог (обидва — РФ). Завдяки сприятливим кліматичним умовам узбережжя Азовського моря широко використовується для рекреації.

Історія дослідження

Перші історичні відомості про Азовське море належать давнім грекам. На карті світу Анаксимандра (5 ст. до н. е.) було зображене Азовське море з Доном. На початку нашої ери відомі плавання римських, візантійських, а пізніше й слов’янських мореплавців. Плавання київських князів свідчать про те, що вони мали описи Азовського моря. Як свідчить напис на Тмутороканському камені, 1068 князь Гліб «міряв море по льоду від Тмутороканя до Корчева (Керчі)». 1696 за наказом Петра І проведено знімання Дону до Азова. 1702 створено першу російську карту Азовського моря (рукописну) — Нова карта всього моря Палус-Меотіс від Азова до Керчі, 1703–1704 — Атлас р. Дону, Азовського і Чорного морів. Систематичні російські гідрографічні дослідження Азовського моря почалися з виходом Росії на береги моря після російсько-турецької війни 1768–1774. У 1808 І. Будищев склав і видав першу лоцію Азовського моря, 1854 вийшла доповнена лоція. У 19 ст. здійснювалися вимірювання глибин всієї акваторії Азовського моря (зокрема, експедиції Є. Манганарі 1825–1836) і було видано комплект морських карт. Гідрологічні експедиційні роботи почав 1874 Ф. Врангель. Гідрометеорологічні відомості, які узагальнювали спостереження мореплавців, були вже в перших лоціях Азовського моря. 1816 у м. Таганрозі відкрито першу стаціонарну гідрометеорологічну станцію, у 1860-ті — у містах Керчі, Маріуполі, Бердянську. У 1873 було проведено перші гідрофізичні спостереження, 1859–1860 — першу спеціальну експедицію з визначення магнітного схилення і видано магнітну карту. В 1921–1930 Чорноморський гідрографічний загін здійснив докладні вимірювання елементів магнітного поля на берегах Азовського моря, у 1960-ті магнітне знімання проводилося на акваторії моря. Спеціальні геологічні дослідження в Азовському морі почав 1918 М. Андрусов морським бурінням, 1925 П. Чирвинський здійснив мінералогічне вивчення морських ґрунтів, яке широко розгорнулось у 1950-ті. З 1960-х детальні геофізичні дослідження (гравіметрія, сейсмо- та електророзвідка) проводилися під керівництвом А. Чекунова. Одночасно вивчалися геологічна будова Азовського моря та перспективи рудоносності його улоговини (Є. Шнюков та ін.). Початок вивчення й узагальнення динаміки берегів припадає на 1970-ті. Проведено роботи щодо виносу й балансу осадового матеріалу, здійснюються дослідження антропогенного впливу на стан природних ресурсів моря. Біологічну продуктивність Азовського моря у різний час досліджували вчені П. Паллас, М. Ратке, О. Остроумов, С. Зернов та ін. Важливе значення мали роботи Азово-Чорноморської науково-промислової експедиції під керівництвом академіка М. Кніповича. У радянські й пострадянські часи Азовське море досліджували Морський гідрофізичний інститут НАН України, Інститут біології південних морів ім. О. Ковалевського НАН України, Інститут геологічних наук НАН України та ін.

Література

Книпович Н. М. Гидрологические исследования в Азовском море. Москва, 1932.
Добровольский А. Д., Залогин Б. С. Моря СССР. Москва, 1982.
Черное море / Пер. с болг. Ленинград, 1983.
Соловьев А. И. Голубые дороги Азова. Путеводитель. Днепропетровск, Ростов-на-Дону, 1985.
Бронфман А. М., Хлебников Е. П. Азовское море. Основы реконструкции. Ленинград, 1985.
Фомичева Л. А. Льды в Азовском море // Труды Государственного океанографического института. 1986. Вып. 168: Вопросы гидрологии морей.
Шнюков Е. Ф., Цемко В. П. Азовское море. Киев, 1987.
Экосистемные исследования среды и биоты Азовского бассейна и Керченского пролива. Том 7. — Апатиты, 2005.
Моллюски Азовского моря. — Київ : Наукова думка, 2011.

Автор ВУЕ