Арабська література (Л. А. Петрова)
Арабська література ― сукупність літературних текстів арабською мовою, пов’язаних між собою літературним процесом, загальна назва для літератур арабських країн.
Історична довідка
Протягом багатовікової історії арабів література завжди відігравала значну роль у становленні їхньої самосвідомості. Вона зародилася в усній творчості бедуїнів-кочовиків Давньої Аравії у 4–6 ст. н. е., коли з говірок різних племен формувалася єдина мова поезії й укладалася певна традиція, що зазнала розвитку в наступні століття.
Арабська література, як і культура в цілому, має дві історичні фази, хронологічно розділені серединою 6 ст. н. е. — періодом виникнення та поширення ісламу на Аравійському півострові.
Давньоарабська (аравійська, давньоарабська, джагілійська (язичницька) або доісламська) література складалася в однорідному етнічному і мовному соціумі.
Словесне мистецтво давніх арабів сягає корінням у далеку минувшину:
- поезія;
- численні перекази, що передавалися в усній прозовій традиції і були записані у 8‒9 ст. арабськими філософами;
- ораторські промови вождів племен;
- збережені до наших днів прислів'я, приказки й афоризми.
Історичні перекази — своєрідні спогади про події, найчастіше воєнні, що покликані зберегти для нащадків героїчні традиції та своєрідний моральний кодекс бедуїнів. Вони отримали назву «Дні арабів». Відомо два збірника «Днів» (один містить 75, інший — 1200 переказів), які в повному обсязі не збереглися, але окремі фрагменти цих пам'яток вміщено до пізніших творів арабських авторів: наприклад, до «Книги звитяги» Абу Таммама, коментарі до якої знаходили у філолога ат-Табрізі (1030–1109), або до відомої «Книги пісень» Абу-ль-Фараджа аль-Ісфагані (807–967).
«Книга пісень» — одна з величних пам'яток арабської літератури, створена в м. Багдаді понад 1000 років тому. Це 24 томи, що містять відомості про різних поетів із 5‒6 по 10 ст. Поезія доісламських арабів створювалася приблизно з кінця 4 – початку 5 ст. і поширювалася в усній формі. Письмової фіксації вона зазнала значно пізніше — вже у 8 ст. Середньовічні арабські поети високо цінували мистецтво доісламських авторів, канонізуючи розроблені ними форми і прагнучи наслідувати їх у своїй творчості. Давньоарабській поезії присвячені численні дослідження в арабській і світовій науці.
Ця поезія складалася зі стихійно римованих вигуків бедуїнів, із замовлянь жерців — «кягінів». Найпростіші віршові розміри сформувалися із римованої прози.
У 8 ст. постала наука про метрику. Її засади сформував аль-Халіль, що виклав у своїй книзі принципи поетичної практики доісламських поетів. Основні поетичні жанри виникли ще в доісламську добу (елегія, винна поезія, газаль (газель), філософська аскетична поезія) Особливе місце в арабській поезії посідає жанрова форма «каси́да».
Система образів доісламської поезії вплинула на розвиток пізнішого класичного мистецтва арабів.
Основа давньоарабської поезії — не розмаїття сюжетів, а їхня незмінна повторюваність, що поєднувалася з новизною й незвичністю форми. Давня поезія арабів відрізняється не дієвістю, а мальовничістю, зображуючи нібито статичну картинку світу, яскраво увиразнюючи деталі. Поет виявляє подібні властивості між макрокосмосом (природою) й мікрокосмосом (людиною). Давня поезія Аравії — надзвичайно цікавий приклад відбиття в художній творчості народу переходу від примітивного рівня свідомості до вищого.
Період остаточного формування доісламської поезії та її розквіту припадає на 532–622. Серед збережених пам’яток найціннішими є «муа́ллаки». Під час щорічних ярмарків в 'Укя́зе, поблизу Мекки, відбувалися змагання поетів, твори найбільш талановитих переписувалися золотими літерами на єгипетському полотні й вивішувалися в Каабі, тоді ще язичницькому храмі.
Більшість істориків вважає, що загалом було сім муаллак.
Одним із авторів був Імруулькайс (бл. 500 — сер. 6 ст.) — найвидатніший поет не лише того періоду, але й усієї давньоарабської поезії. Його муаллаку з 80 бейтів критики вважають еталоном і неперевершеним шедевром. До нас дійшов лише його диван, що містить 25 касид. Уперше його було видано в м. Парижі 1837. У поезії Імруулькайса відчувається вплив культури Візантії й Ірану, але за своїм духом і системою образів вона ще цілком бедуїнська.
Арабська література 6–14 століть — середньовічна література арабів, що населяли Аравійський півострів, Північну Африку й Андалузію (Південна Іспанія).
Характеристика
У 7 ст. араби, об’єднані ісламом, вийшли на широку історичну арену, де вони створювали якісно нову культуру, збагачену досягненнями багатьох народів, що входили до складу Халіфату.
Арабська мова символізувала єдність цієї культури. Ставши мовою Корану, вона здобула статус сакральної, як до того інші мови Писань — давньоєврейська і давньогрецька.
Коран вплинув на становлення арабської й усієї мусульманської культури й літератури наступних століть. Пророк виголосив, що Коран був посланий йому «чистою арабською мовою». Натепер більшість фахівців поділяють думку про те, що мова Корану — це своєрідне койне Аравії із незначними вкрапленнями елементів розмовної мови Мекки — рідного міста Мухаммада.
За династії Омейядів (661–750), тривало стрімке розширення кордонів Халіфату. З утворенням величезної імперії та перенесенням столиці в м. Дамаск, жителі священних міст Мекки й Медини втратили провідну роль у політичному та культурному житті.
У Хіджазі, що перетворився на провінцію, на межі 7−8 століть провідним поетичним жанром стала любовна лірика, якій притаманна увага до внутрішнього світу героїв, індивідуалізація персонажів. Сформувалося два напрями любовної поезії, що відрізнялися одне від одного і за ідейним змістом, і за арсеналом художніх засобів.
Перший — міський «омаритський» (за ім’ям визнаного всіма співця любові Омара ібн Абі Рабіа). Він культивувався серед містян Мекки й Медини, у ньому оспівувалося реальне чуттєве кохання й насолоди. Ця поезія зазвичай виконувалася під музику.
Другий напрям — «узритський», назва його походить від назви бедуїнського племені «узра». Поети цього напряму оспівували цнотливе платонічне кохання, коли нещасні закохані, розлучені злою долею, культивували свої страждання.
Якщо поети омаритського напряму хизувалися своїми донжуанськими списками (каталогом підкорених ними красунь), то узритські поети оспівували свою єдину кохану, якій вірно служили («Полюбивши, ми помираємо»).
Ранній арабський сюжет про історію кохання Маджнуна і Лейли був втілений згодом Нізамі Ґянджеві (12 ст.), який писав на фарсі, та Алішером Навої тюркською мовою.
Міська любовна поезія Хіджазу являла собою повну протилежність узритській поезії бедуїнів. Змінилися не тільки звичаї, але й психологія мешканців Мекки та Медіни. Утворився новий тип чоловіка — молодого красеня, модника, розніженого, пещеного, схильного до вишуканих розваг та любовних походеньок. Поети омаритського напряму ніколи не оспівували подружню вірність — це вважалося непристойним. Улюбленим жанром поезії стала газель, яка зазвичай співалася під акомпанемент лютні, рабабу та найрізноманітніших флейт. Саме музиці омаритська лірика завдячує своєю популярністю.
Дамаська влада неприхильно ставилася до поетів, що порушували норми мусульманської етики. Деяких відправляли у вигнання й навіть страчували. Провідне місце в поезії другої половини 7 — початку 8 століть належить відомій тріаді омейядських поетів: аль-Ахталь (640–710), аль-Фараздак (641–732) та Джарір (653–732), чию творчість арабські філологи відносять до політичної поезії.
У творчості відомої тріади представлені всі традиційні жанри, та переважно (крім панегірика) це сатира. Мова сатир різка, у ній дозволялися непристойні вислови та натяки. Так, поет-християнин аль-Ахталь вільно, часом навіть зухвало висловлювався про іслам, якого він не забажав прийняти.
Особливим жанром сатиричної поезії був «накаїд» — взаємні приниження, якими обмінювалися поети. Це поетична суперечка (диптих), коли відповідь має бути в тому ж поетичному розмірі.
За доби Аббасидів (750–1258), творилася висока середньовічна культура арабів, яка увібрала величні досягнення давніх цивілізацій. Багдад, що став столицею Халіфату, вважався другим Вавилоном.
Придворне життя вражало розкішшю, а в пишних палацах гуртувалися вчені, поети і музиканти. Водночас спостерігалося падіння моралі. На цей час припало й зародження суфізму. Улюбленою формою вираження ідей та настроїв стала любовна поезія, що за стилем та мовою нагадувала узритську. У суфійській поезії є три основних символи — любов, вино і краса світобудови, що інтерпретуються в особливий спосіб. Вірші двопланові: за видимим «земним» планом завжди є «містичний» підтекст. Так, кохана — це божественна істина; кучері коханої — спокуси світу; бурхливе море — тілесні бажання; спалахи блискавок — божественне осяяння; краса молодого тіла — абсолютна божественна довершеність і т. п.
Значне місце у суфійській поезії посідають вірші про вино, оскільки сп'яніння асоціюється зі станом екстазу, пов’язаним із божественним осяянням.
Якщо звичайний читач сприймає лише «земний» план, то для суфія це алегорія небесного. У двоплановості суфійської поезії полягає її особлива чарівність. Їй властива велика емоційна напруга, а її умовна мова породжує пластичні зримі образи.
Ібн аль-Арабі (пом. 1240) створив суфійську теорію екзистенційного монізму — «єдність буття», а незадовго до смерті уклав список, у якому було 270 його творів.
Суфійська поезія аж до 20 ст. відігравала велику роль у духовному житті не лише арабів, але й усього Близького Сходу. Найбільшим поетом середньовічної арабської літератури був Абу Нувас.
Талановитий поет, учений та філософ Ібн аль-Муатазз найвідоміший своїм васфом: описами природи, зображенням галасливих веселощів при дворі та любовною лірикою. Його диван було опубліковано в Єгипті в 1891, а потім у Бейруті в 1913. Зоряне небо, розквітлі луки й сади, усе розмаїття природи знайшли відображення в його поезії.
Період розквіту середньовічної арабської літератури починається з 10 ст., коли завершився розпад Халіфату.
На цей час припадає творчість великих поетів арабського середньовіччя: представника «героїчної поезії» Аль-Мутанаббі (915–965) та видатного поета-філософа Аль-Ма’арі (973–1057або 1058). Паралельно з поезією розвивається й художня проза. Зароджується новий жанр короткої новели — «мака́ма» — римована проза, перемежована віршами. Розвивається «народна» література, найвизначнішим твором якої є героїчна епопея «Життя і подвиги Антари», а також міська новела, що найповніше оформилася у зведенні «Книга казок 1001 ночі».
«Книга казок 1001 ночі» — одна з небагатьох пам’яток світової літератури, що популярна й донині. У 1704 в м. Парижі вийшла маленька книжка, що одразу ж стала бібліографічною рідкістю. Це був французький переклад кількох казок, доти невідомих у Європі.
Переклади українською мовою
Перші переклади уривків із «Тисячі й однієї ночі» українською мовою з арабської виконав А. Кримський. Книга «Тисяча й одна ніч» українською мовою вперше вийшла в Лейпцигу 1895–1900. Переклали цей видрук М. Лозинський та С. Дольницький за німецьким текстом М. Генінга.
В Україні «Тисяча й одна ніч» вперше побачила світ 1905 року у Львові. Друге видання цієї книги вийшло у 1912–1913 (195 поезій переклав І. Франко, щоправда, це був переспів із німецької).
У 1984 році видавництво «Веселка» опублікувало збірку деяких казок «Тисячі й однієї ночі» у перекладі з арабської Є. Микитенка. У 1991 видавництво «Дніпро» випустило у світ «Тисячу й одну ніч», що переклав та впорядкував («Тисяча й одна ніч» серед «Скарбів Сходу») відомий український арабіст В. Рибалкін. 2011 року В. Рибалкін уточнив та доповнив свою працю й оприлюднив вибрані оповідання й казки «Тисячі й однієї ночі» в Тернопільському видавництві «Богдан».
Загалом окремі казки з арабської українською перекладали А. Кримський, Я. Полотнюк, В. Рибалкін та Т. Литовченко.
В основу «1001 ночі» покладено арабський переклад із перського індо-іранського збірника «Хезар ефсане» («1000 казок»), зроблений у 8 ст. Сам переклад не зберігся, до нас дійшла лише розповідь, близька до обрамлення «1001 ночі».
«Книга казок 1001 ночі» у різні епохи впливала на європейську літературу: приміром, на «Декамерон» Бокаччо, а в період романтизму (на межі 18−19 ст) — на творчість Й. Гете, Дж. Байрона та інших класиків світової літератури.
Автор ВУЕ
Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено: 08.08.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
