Бантиш-Каменський, Дмитро Миколайович
.jpg)
Банти́ш-Ка́менський, Дмитро́ Микола́йович (рос. Бантыш-Каменский, Дмитрий Николаевич; 16.11.1788, м. Москва, тепер Росія — 06.02.1850, м. Санкт-Петербург, тепер Росія; похований у м. Москві) — історик, архівіст, перекладач, дипломат, чиновник-адміністратор.
|
Бантиш-Каменський, Дмитро Миколайович (Бантыш-Каменский, Дмитрий Николаевич) | |
|---|---|
| Народження | 16.11.1788 |
| Місце народження | Москва |
| Смерть | 06.02.1850 |
| Місце смерті | Санкт-Петербург |
| Місце поховання | Москва |
| Alma mater | Московський державний університет імені М. В. Ломоносова |
| Напрями діяльності | історія, архівна справа, дипломатична справа |
Зміст
Життєпис
Походив із роду молдавських бояр, нащадків князів Кантемирів. Батько був істориком.
Виховувався в м. Москві в родині батьківського товариша сенатора О. Теплова (1757–1826; тепер Росія), слобідсько-українського (1796–1798) та київського (1800) губернатора. Початкову освіту здобув удома, зокрема вивчив кілька іноземних мов.
Від 1800 служив у Московському архіві Колегії іноземних справ під керівництвом батька серед «архівних юнкерів», від 1801 як перекладач.
1807 був ад’ютантом начальника сьомої ополченської області, князя Ю. Долгорукого (1740–1830; тепер Росія), проте повернувся до служби в архіві. 1808 відряджений із дипломатичною (кур’єрською) місією перевезти святі мощі до м. Белграду. За її виконання отримав чин надвірного радника. 1812 евакуювався з архівом до м. Нижнього Новгороду.
1813 слухав лекції в Московському університеті (тепер Московський державний університет імені М. В. Ломоносова), але покинув навчання через смерть батька.
Від 1814 служив у Колегії іноземних справ. Учасник Віденського конгресу 1814–1815 у складі місії, яку очолював граф К. Нессельроде (1780; Португалія ― 1862; тепер Росія). 1816 отримав призначення до російської дипломатичної місії в м. Неаполі — столиці новоствореного Королівства Обох Сицилій. Однак став чиновником з особливих доручень, управителем (1816–1822) канцелярії малоросійського військового генерал-губернатора, князя М. Рєпніна-Волконського (1778; тепер Росія ― 1845; тепер Україна). За дорученням князя написав працю «Історія Малої Русі» (1822, 4 частини; друге перероблене й доповнене видання — 1830, 3 частини). Завдяки протекції М. Рєпніна-Волконського став одним із кандидатів на посаду губернатора. Тобольський цивільний губернатор (1825–1828). 1828 потрапив у жорна боротьби між генерал-губернатором Західного Сибіру П. Капцевичем (1772; тепер Україна ― 1840; тепер Росія) і графом, державним діячем М. Сперанським (1772–1839; тепер Росія). За результатами сенаторської ревізії опинився під слідством (1828–1833). Описав свої митарства в записках «Шемякін суд у ХIХ столітті». 1833 виправданий із зарахуванням терміну слідства як часу служби. Віленський цивільний губернатор (1836–1838). Від 1838 у штаті Міністерства внутрішніх справ, від 1839 ― член міністерської ради, від 1840 ― член Департаменту уділів.
Діяльність
Сформувався під впливом канонів російської історіографії, передусім М. Карамзіна. Репрезентував тип історика-чиновника, який дотримувався поглядів у парадигмі пізньопросвітницького раціоналізму й літературного сентименталізму. Негативно сприймав ранньоромантичні впливи, зокрема рефлексії історика М. Полевого (1796–1846; тепер Росія).
У російській історіографії здебільшого відомий як автор біографічного жанру. Його студії оцінювали як архаїчні з огляду на численні компіляції, хоч окремі з них перекладено англійською, французькою та німецькою мовами. Найвідоміші праці: «Діяння знаменитих полководців і міністрів, які служили за царювання імператора Петра Великого» (1812–1813), «Життя преосвященного Амвросія, архієпископа Московського й Калузького, убитого в 1771-му році» (1813), «Життя М. М. Бантиша-Каменського» (1818), «Словник достопам’ятних людей Російської землі» (1836, ч. 1–5; 1847, ч. 1–3), «Біографії російських генералісимусів і генерал-фельдмаршалів з 48-ма портретами» (1840–1841, ч. 1–4) та ін.
Спілкувався з В. Капністом, В. Каразіним, Г. Квіткою-Основ’яненком, І. Котляревським, полтавським маршалком С. Кочубеєм (1778―1835; тепер Україна), А. Чепою, О. Шафонським, чернігівським маршалком С. Шираєм (1761–1841; тепер Україна), а також з істориком М. Берлинським, етнографом З. Доленгою-Ходаковським та ін. Від багатьох із них отримав старожитні рукописи й матеріали, зокрема «Історію Русів».
Спирався на всебічне сприяння М. Рєпніна-Волконського, котрий особисто описав Берестецьку битву 1651 як своєрідну рекламу для видання «Історії Малої Русі». Перебував на перехресті російської великодержавної традиції та ностальгійно-культурницьких устремлінь лівобережного панства. На підготовку другого видання «Історії Малої Русі» значний вплив справила анонімна рецензія автора втраченої кількатомної історії України О. Мартоса (1790–1842; тепер Росія). Врахував закиди О. Мартоса щодо недостатнього представлення історії культури, освіти, церкви та ігнорування праць іноземців, зокрема Г. Л. де Боплана, П. Шевальє, Й. фон Енґеля та ін., вказівки на схожість викладу з козацькою літописною традицією тощо. І перше, і друге видання вирізнялися одноманітністю представлення минувшини з моралізаторськими й повчальними вкрапленнями. Смислові опозиції архаїка / сучасність, варварство / цивілізація добре окреслені до доби Хмельниччини, проте далі марковані невиразно. Низка важливих періодів та епох, як-от монголо-татарська навала, Велике князівство Литовське зрівняні за значенням із звичайними подіями. Кілька розділів із третьої частини (видання 1830) опубліковано в скороченому вигляді під назвою «Життя Мазепи» (1834; 1835 видана в перекладі німецькою мовою).
Нагороди та визнання
Нагороджений орденами Св. Анни І ступеня (1826); Св. Володимира ІІ ступеня (1846) та ін.
Таємний радник (1841).
Додатково
«Історію Малої Русі» вважають першою систематичною студією з історії України в історіографії академічної доби. У дореволюційній Росії її видавали чотири рази (1822, 1830, 1842 та 1903). Уп’яте опублікували як пам’ятку історичної думки в Україні (1993). З її вивчення розпочинали знайомство з історією України М. Костомаров, М. Драгоманов, О. Лазаревський та ін. Входила до улюбленого читацького репертуару українського панства до кінця 19 ст. Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х запропоновано дві версії її прочитання: прагматична візія М. Грушевського з докладним джерелознавчим аналізом і патріотично-державницька, неоромантична апологія Д. Дорошенка. Унаслідок політичних передумов студії Д. Дорошенка і М. Грушевського були практично невідомі. Уперше опубліковані 2006 і 2015.
Перебуваючи на посаді тобольського цивільного губернатора, Бантиш-Каменський ініціював пошук і розкриття могили фаворита Петра І та Катерини І — князя О. Меншикова в с. Березові (тепер Тюменської області, Росія). Історик не тільки був особисто присутній на розкопці могили 06.01.1827, а й пізнав та докладно схарактеризував вцілілі рештки князя у вічній мерзлоті. Бантиш-Каменський відзначив їхню схожість із фамільним портретом і намагався якнайточніше подати у своїх записках опис його одягу, нагород, зовнішнього вигляду тощо. Із тіла князя, на прохання губернатора, зняли нашийний хрест та зрізали його брову.
Цитати
«Взагалі рівняючи завваження рецензії “Сына Отеч[ества]” з змінами, переведеними Б[антишем]-К[аменським] при новій редакції його праці, можна сказати що “И[стория] М[алой] Р[оссии]” була ґрунтовно перероблена згідно з рецептом сеї рецензії — за вказівками Мартоса, можна сказати. Не мавши щастя з виданням своєї праці, він міг себе потішити, що його методичні міркування не пройшли дурно в українській історіографії!»
Цит. за: Грушевський М. «Историограф Малой России» // Грушевський М. Твори : у 50 т. / Упоряд. О. Юркова. Львів : Світ, 2015. Т. 10. Кн. 2. С. 138.
Праці
- История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче, с кратким обозрением первобытного состояния сего края : в 4 ч. Москва : Типография С. Селивановского, 1822.
- Письмо к издателю (8/II. 1823, Москва) // Сын Отечества. 1823. Ч. 83. № 7. Отд. 2. С. 313–321.
- Жизнь Мазепы. Москва : Типография А. Семена при Медико-Хирургической Академии, 1834. 92 с.
- Источники малороссийской истории : в 2 ч. Москва : В университетской типографии, 1858–1859.
- Шемякин суд в XIX столетии: Записки // Русская старина. 1873. Т. 7. № 6. С. 735–784.
Література
- Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture 1750–1850. Edmonton : University of Alberta ; Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1985. 415 p.
- Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII — середина ХІХ ст.). Харків : Основа, 1996. 376 с.
- Дорошенко Д. Дмитро М. Бантиш-Каменський і його «История Малой России» // Ейдос. 2006. Вип. 2. Ч. 2. С. 15–73.
- Ясь О. В. «Свій» серед «чужих», «чужий» серед «своїх». «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського у світлі українсько-російського культурного перехрестя (до 220-річчя Дмитра Бантиша-Каменського) // Український історичний журнал. 2009. № 2. С. 160–194. URL: https://www.academia.edu/21625998
- Ясь О. Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок ХІХ — 80-ті роки ХХ ст.) : у 2 ч. Київ : Інститут історії України, 2014.
- Грушевський М. «Историограф Малой России» // Грушевський М. Твори : у 50 т. / Упоряд. О. Юркова. Львів : Світ, 2015. Т. 10. Кн. 2. С. 87–180.
- Ясь О. Історіографічна дискусія 1823 р. // Історіографічна класика. Антологія української історичної думки ХІХ–ХХ ст. Київ : Інститут історії України, 2020. С. 13–19. URL: https://www.academia.edu/44156847
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Ясь О. В. Бантиш-Каменський, Дмитро Миколайович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бантиш-Каменський, Дмитро Миколайович (дата звернення: 6.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.07.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
[[Категорія:Дипломати]
