Бела ІІІ
Бе́ла ІІІ (угор. IIІ. Béla; прізвисько — Великий (Nagy); бл. 1148, м. Естергом, тепер Угорщина — 23.04.1196, м. Секешфегервар, тепер Угорщина; перепохов. у м. Будапешті, Угорщина) — державний діяч, король Угорщини (1172–1196), із династії Арпадів.
|
Бела ІІІ (IIІ. Béla) | |
|---|---|
| Народження | бл. 1148«бл» не може бути присвоєно заявленому типу числа типу зі значенням 0.1148. |
| Місце народження | Естергом |
| Смерть | 23.04.1196 |
| Місце смерті | Секешфегервар |
| Місце поховання | Будапешт |
| Місце діяльності | Угорщина |
| Напрями діяльності | державне управління, політика |
Життєпис
Другий син короля Гези ІІ Угорського та руської князівни Єфросинії Мстиславівни (бл. 1130 — після 1186) — доньки Великого князя Київського Мстислава І Володимировича Великого. Молодший брат короля Стефана ІІІ. Підлітком отримав від батька в управління Далмацію та Хорватію і титул герцога (1161). За домовленістю між Стефаном ІІІ та імператором Візантії Мануїлом I Комніном прибув заручником у м. Константинополь (1163 або 1164). Здобув гарну освіту та належне виховання при візантійському дворі. Опанував грецьку, французьку й латинську мови, військові науки, політику та етику, прийняв православне хрещення. Унаслідок війни за угорську спадщину від 1167 Далмація і Хорватія перейшли під владу Візантії.
За найпоширенішими версіями, Мануїл І Комнін проголосив Белу спадкоємцем візантійського престолу (1165, під іменем Алексій), присвоїв йому титул деспота (другий за рангом після імператора), заручив зі своєю донькою Марією (1152–1182). Після народження в імператора власного сина (1169) Белу позбавили права спадкування, надані йому титули скасували, а заручини розірвали. Мануїл одружив Белу зі зведеною сестрою своєї дружини Агнесою Антіохійською (бл. 1154 — бл. 1184), яка в угорських документах завжди фігурувала під іменем Анна. Дата весілля невідома.
Після смерті брата повернувся на батьківщину як наступник угорського трону. Зіштовхнувся з опором королеви-матері та частини угорської знаті й духовенства, які прагнули коронувати молодшого брата Бели — принца Гезу. Зійшов на престол за підтримки Мануїла І Комніна в обмін на обітницю не порушувати мир із Візантією до смерті імператора.
Коронований 13.01.1173. Відіслав королеву-матір у Палестину. У ході династичного конфлікту уклав альянс із богемським князем Собіславом ІІ (бл. 1128–1180), змусив австрійського герцога Леопольда V Австрійського (1157–1194) видати брата-бунтівника й ув’язнив його (до 1189).
Упродовж 24 років правив Угорським королівством. До кінця його правління, яке вважають вершиною епохи Арпадів, Угорщина стала однією з провідних держав Центральної та Східної Європи.
У першому шлюбі з Агнесою (Анною) Антіохійською мав 7 або 8 дітей, двоє його синів — Імре I та Андраш II Єрусалимський — успадкували угорський трон. Другий шлюб (з 1186) із Маргаритою Французькою (1158–1197), донькою Людовика VII і сестрою короля Філіппа ІІ Августа, був бездітним.
За заповітом похований разом із першою дружиною у королівській базиліці в м. Секешфегерварі. 1898 відбулося урочисте перепоховання королівського подружжя в соборі Святого Стефана у м. Будапешті.
Правління
Період правління відзначений поширенням у суспільстві візантійської культури, знань, а також візантійських придворних традицій і звичаїв.
Король був поборником просвітництва й писемності. Значно зросла кількість угорців, які виїжджали на навчання в Європу (насамперед Францію, Італію та Англію). Одночасно збільшився приплив у країну ремісників і митців, освічених кліриків.
Після смерті імператора Мануїла І Комніна Бела ІІІ вважав себе вільним від даної йому обітниці; повернув до Угорщини Срем, Хорватію і Далмацію (1180). Добровільно підкорилися владі короля міста Трогір, Cпліт, Шибеник (усі — тепер Хорватія) та деякі інші міста узбережжя, що перебували під владою Венеційської республіки. Кількаразові спроби Венеції повернути втрачене виявилися невдалими.
1181 заснував при дворі Королівську канцелярію, що започаткувало переведення державного управління та адміністрування у площину письмової культури. Документи цього часу стали важливими історіографічними джерелами. За королівським наказом хроніст Анонім Нотаріус уклав першу латиномовну державну хроніку — «Діяння угрів» (лат. «Gesta Hungarorum», 1196–1203).
1182 коронував старшого сина Імре як наступника трону.
Провів фінансову реформу. Значущими документами економічної історії стали деталізовані звіти про доходи короля в 1185–1186, які засвідчили, що його статки конкурували з багатством англійських і французьких монархів, поступалися доходам тільки імператорів Візантії та Священної Римської імперії.
У зовнішній політиці збалансовано просував свої інтереси як на Сході, так і на Заході. Відповідно до ослаблення Візантії поширював свій вплив на Балканах, прагнув піднести Угорщину до нового політичного статусу — спадкоємця Східної Римської імперії. Вів вдалу пропапську політику, упродовж всього правління спирався на підтримку Святого престолу.
Після вбивства Алексія ІІ Комніна (1183) відібрав у Візантії сербські та болгарські землі (зайняв міста Белград, Ніш, Софію та ін.). Згодом знову повернувся до засобів мирної дипломатії, видав за імператора Ісаака ІІ Ангела (1155–1204) доньку Марію-Маргариту (1175–1223) в 1185; був посередником між Візантією і хрестоносцями. В австрійсько-чеських конфліктах виступав на боці Чехії. Одружив доньку Констанцію (біля 1180–1240) із королем Богемії Пржемислом І Оттокаром (1155–1230).
Важливим вектором політики були відносини з Францією. Після одруження з Маргаритою Французькою (1158–1197) в Угорщині поширили діяльність монахи-цистерціанці, були засновані монастирі в містах Піліші, Сентготтарді тощо. Надав абатствам широкі привілеї. Коштом короля зведено палац і католицький собор у м. Естергомі (тепер Угорщина) — перший готичний собор у Центральній Європі.
Використовував спорідненість по матері з руськими князями для втручання в суперечки навколо Галицької землі та просування угорських інтересів. Скористався конфліктом між галицьким князем Володимиром Ярославичем і боярством, 1188 захопив м. Галич, проголосив себе королем Галичини. Залишив тут намісником свого сина Андраша та військовий гарнізон для його охорони (вигнані 1189). У 1190 Володимир Ярославич повернув своє князівство.
Завдяки підтримці хрестоносців завоював прихильність Фрідріха І Барбаросси (1122–1190). У травні — липні 1189 через Угорщину пройшли німецькі війська, які вирушили в Третій хрестовий похід. Урочисто приймав імператора в новому королівському палаці в м. Естергомі, забезпечив війська житлом і провіантом. Звільнив з ув’язнення принца Гезу та поставив його на чолі 2-тисячного загону, що приєднався до походу.
Близько 1190 заснував католицький церковний центр у м. Сібіу (тепер Румунія), якому були підпорядковані трансільванські німці-переселенці.
З ім’ям короля пов’язують початок використання символу хреста з двома паралельними раменами на гербовому щиті, що став одним із національних символів Угорщини.
Успішна внутрішня й зовнішня політика сприяла розквіту економіки й культури Угорського королівства, його внутрішній централізації та посиленню міжнародного впливу.
Додатково
- Заповів сину Андрашу очолити новий хрестовий похід, оскільки сам не міг виконати цю обітницю, дану папі 1192. Андраш ІІ повів війська у Святу землю (1217–1218), але п’ятий хрестовий похід закінчився невдало. Після цього включив до свого титулу «король Єрусалимський».
- Царська гробниця короля та його дружини Анни — єдина збережена з 15-ти, розташованих у руїнах коронаційної базиліки в м. Секешфегерварі.
- 2023 презентовано реконструкцію обличчя короля.
Джерела
Літопис руський за Іпатським списком / Пер.з давньорус. Є. Махновця. Київ : Дніпро, 1989. 592 с.
Література
- Werthner M. Az Árpádok családi tőrténete. Nagybecskereken : Pleitz Fer. Pál Könyvnyomdája, 1892. 629 р.
- András K. Királyi kancellária és udvari kápolna Magyarországon a XII. század közepén // Levéltári Közlemények. 1975. № 46. Р. 59–121.
- Makk F. III. Béla emlékezete. Budapest : Magyar Helikon, 1981. 214 р.
- Kristó G., Makk F. Az Árpád-házi uralkodok. Budapest : Akademiae kiadó, 1988. 305 р.
- Kristó G. Die Arpaden-Dynastie: die Geschichte Ungarns von 895 bis 1301. Budapest : Corvina, 1993. 310 p.
- Лукач Б. І. Українсько-угорські відносини наприкінці IX — середині XIII ст. // Науковий вісник Дипломатичної академії України. 1998. Вип. 1. С. 37–39. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvdau_1998_1_7
- Makk F. Ungarische Aussenpolitik (896–1196). Herne : T. Schäfer, 1999. 147 p.
- Engel P. Realm of St. Stephen: A History of Medieval Hungary. London : Tauris, 2001. 472 p.
- Острогорський Г. Історія Візантії / Пер. з нім. А. Онишко. 3-тє вид., допов. Львів : Літопис, 2002. 588 с.
- Kristó G., Makk F. Az Árpádok. Fejedelmek és királyok. Szeged : Szukits K., 2003. 314 p.
- Головко О. Війна за «галицьку спадщину» (1187–1189) // Княжа доба: історія і культура. 2010. Вип. 3. С. 116–132. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/178847/06-Holovko.pdf?sequence=1
- Волощук М. «Русь» в Угорському королівстві (ХІ — друга половина XIV ст.): суспільно-політична роль, майнові стосунки, міграції. Івано-Франківськ : Лілея НВ, 2014. 496 c.
- Halász J. III. Béla «írásbeliséget elrendelő» 1181-es oklevelének historiográfiája és egyes tartalmi kérdései // Turul. 2022. № 95 (3). Р. 97–106.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бела ІІІ // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бела ІІІ (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.01.2024
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
