Біляшівський, Микола Федотович (Л. Герус)
Біляші́вський, Мико́ла Федо́тович (24.10.1867, м. Умань, тепер Черкаської області, Україна — 21.04.1926, м. Київ, тепер Україна; похований у м. Каневі, тепер Черкаської області, Україна) — археолог, історик, етнограф, мистецтвознавець, культурно-громадський та музейний діяч, почесний член Української AM (1918), академік АН УРСР (з 1919), дійсний член Історичного товариства Нестора Літописця (з 1887), Одеського товариства історії і старожитностей (з 1890), Московського археологічного товариства (з 1891), Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії (з 1892), Наукового товариства імені Шевченка у Львові (з 1909).
|
Біляшівський, Микола Федотович (Л. Герус) | |
|---|---|
| Народження | 24.10.1867 |
| Місце народження | Умань |
| Смерть | 21.04.1926 |
| Місце смерті | Київ |
| Alma mater | Київський національний університет імені Тараса Шевченка |
| Напрями діяльності | історія, археологія, мистецтвознавство, музейна діяльність |
Зміст
Життєпис
Народився в сім’ї священика. 1874 родина переїхала до м. Києва. Навчався у 2-й Київській гімназії. Під впливом вчителя історії В. Науменка зацікавився українською старовиною. Став членом київського гуртка нумізматів (див. Нумізматика). Відвідував Київський церковно-археологічний музей при Київській духовній академії, завдяки його директору М. Петрову захопився археологією та розпочав наукові розвідки.
Навчався на юридичному факультеті Університету св. Володимира у м. Києві (1887–1891; тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Закінчив Новоросійський університет (1891; тепер Одеський національний університету імені І. І. Мечникова). Під час навчання у м. Києві водночас відвідував лекції професора В. Антоновича із загальної та східноєвропейської археології, А. Прахова — з античного мистецтва. Після закінчення університету 1891 упродовж 6 місяців був «кандидатом на судові посади» у Київському суді.
Навчався (як вільний слухач) на природничому факультеті Московського університету і водночас працював в Архіві Міністерства юстиції (1892–1893).
На замовлення барона Ф. Р. Штейнгеля 1893 створив перший в Україні приватний музей у м. Городку (тепер село Рівненської області). До переїзду 1898 до м. Києва фактично був його директором. Проводив розкопки, експедиції наукові, збір старожитностей у Волинській губернії.
Восени 1893 переїхав до м. Варшави. Працював завідувачем архіву фінансового управління Царства Польського при Варшавській казенній палаті (1894–1898).
Після повернення в м. Київ (серпень 1898–1901) був першим бібліотекарем у новоствореному Київському політехнічному інституті (тепер Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»). Під його керівництвом налагоджені відносини із зарубіжними видавництвами та книжковими фірмами, відкрито журнальний відділ, складено алфавітний і схему до систематичного каталогу.
Брав участь у громадському житті Києва, був членом Товариства грамотності (з 1898).
Член редколегії наукового журналу «Київська старовина» (1899–1901). Засновник і редактор журналу «Археологічний літопис Південної Росії» («Археологическая летопись Южной России»; 1899–1901, 1903–1905).
Один із фундаторів Київського міського художньо-промислового і наукового музею (1902–1923 — директор; згодом Всеукраїнський історичний музей імені Т. Г. Шевченка, тепер Національний музей історії України та Національний художній музей України). Під керівництвом Біляшівського зібрано близько 30 тис. експонатів, зокрема твори вітчизняних і зарубіжних художників.
Засновник і керівник Київського кустарного товариства (з 1906), був інспектором художньо-промислових шкіл Київщини (з 1913).
Депутат Державної думи Російської імперії (квітень — липень 1906) від Конституційно-демократичної партії. Входив до складу української думської громади та фракції автономістів-федералістів, ініціатор створення думського «Українського клубу».
Один із засновників Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтв (1910).
У роки Першої світової війни служив (1914–1917) у комітеті Всеросійського союзу міст Південно-Західного фронту. Під час Української революції від березня 1917 — перший комісар з охорони пам’яток м. Києва та Київської губернії. З квітня 1917 — член Центральної Ради Української Центральної Ради від Київської губернії, з вересня 1917 — голова Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтв, що входив до структури Генерального секретарства (міністерства) народної освіти УНР.
З 1918 — голова відділу охорони пам’яток старовини та мистецтв Головного управління мистецтв та національної культури Української держави.
Брав участь у культурній комісії української делегації на мирних переговорах з РСФРР (див. Брест-Литовський мирний договір 1918).
З 1919 — керівник етнографічної секції відділу мистецтв Народного комісаріату освіти УСРР, член Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини.
Працював у Кабінеті українського мистецтва, Етнографічній комісії АН УСРР, Етнографічному товаристві України.
Від серпня 1921 — голова, заступник голови Археологічної комісії, з 1922 — член Археологічного комітету (від 1924 — Всеукраїнський археологічний комітет).
Діяльність
Музейна, пам’ятко-охоронна діяльність
Дбав про розвиток музейної справи та охорони пам`яток старовини. Склав програму розбудови Київського міського художньо-промислового і наукового музею (1900). Відповідно до програми передбачалося створення відділів антропології, археології, історії, етнографії, художнього і художньо-промислового, а також бібліотеки та археологічного архіву. Брав участь в організації Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (тепер Полтавський краєзнавчий музей імені В. Кричевського), Чернігівського музею українських старожитностей В. В. Тарновського (тепер у складі Чернігівського обласного історичного музею імені В. В. Тарновського) та інших.
Як член комітету Всеросійського союзу міст Південно-Західного фронту у роки Першої світової війни сприяв збереженню пам’яток історії та культури Галичини, Волинської, Подільської та Київської губерній.
Автор проєкту першого закону України про охорону пам’яток історії, культури і мистецтва (1918). Склав програму створення національних і регіональних музеїв, музейної реформи, яка на тривалий час визначила основні напрямки пам’ятко-охоронної діяльності в Україні. Здійснював заходи зі збереження національної історико-культурної спадщини, дбав про повернення в Україну національних цінностей.
Брав участь в організації трьох кустарно-промислових виставок Південної Росії (1906, 1909, 1911), художніх виставок передвижників, художників «Світу мистецтв» (рос. «Мира искусств»), виставок картин М. Реріха (1908), творів Т. Шевченка, М. Врубеля (обидві — 1911), А. Маневича (1914), «Народне мистецтво Буковини та Галичини» (1917), Г. Нарбута (1921), виставок «Українські народні килими» (1921), «Всеукраїнська виставка друку» (1923), «Межигірський фаянс і порцеляна» (1925).
Долучився до створення комісії у справах дослідження та реставрації Софіївського собору у Києві та Микільського (Військового) собору у Києві (1917–1919), організації дренажних робіт навколо Андріївської церкви.
Член журі іменного конкурсу на пам’ятник Т. Шевченку в м. Києві (1908–1914), розробив умови міжнародного конкурсу на цей проєкт.
Один з організаторів Національного зразкового театру (1917), був його консультантом з мистецьких та етнографічних питань.
Наукова діяльність
Досліджував пам’ятки кам’яного, мідного та бронзового віків, Давньої Русі та пізнього середньовіччя, традиційно-побутову культуру та професійне мистецтво України 15–20 ст. Автор близько 400 наукових праць і публікацій з археології, етнографії, мистецтвознавства. Серед них: «Десятинна церква», «Скарби великокняжої епохи, знайдені в Києві» (обидві — 1888), «Скарби великокняжої епохи на горі Киселівці» (1889), «Княжа гора» (1890), «Розкопки на Княжій горі в 1891 р.» (1892; всі — в журналі «Київська старовина»). Одним із перших почав вивчати та пропагувати українське народне мистецтво 15–20 ст. Сприяв відродженню народних промислів (розробив проєкт плану діяльності відділу художньої промисловості Наркомосу УСРР), провів обстеження і дослідження багатьох історико-етнографічних регіонів України.
Серед публікацій з питань мистецтва, архітектури, етнографії — «Кілька слів про переживання в царині зовнішньої культури» (1892), «Церковні предмети 14–17 ст. з Волинської губернії» (1900), «Олов’яний потир XVIII ст.» (1903), «Старовинний сволок», «Костьол у Бердичеві» (обидві — 1904), «Пам’ятка козацьких старожитностей у музеї при Одеському товаристві історії і старожитностей» (1891), «Зібрання старожитностей В. В. Хвойки у Києві» (1895), «Декілька паралелей в галузі народного мистецтва» (1910), «З поля українського мистецтва» (1913, 1914), «Побутовий малюнок 1843 р.», «Старе українське скло», «Дещо про українську орнаментику» (всі — 1913), «Про український орнамент» (1908), «Справа українського мистецтва» (1918), «Два портрети роботи Т. Шевченка» (1925) та ін.
Від 1888 здійснював археологічні дослідження, 1891–1893 відкрив літописне м. Родень (980) біля м. Канева на Княжій горі. Уперше провів археологічні дослідження дюнних стоянок в Україні й узагальнив знахідки доби неоліту переважно з Середнього Подніпров’я. 1925 за дорученням Всеукраїнського археологічного комітету продовжив розкопки на околицях с. Борисівки, а також розвідки вздовж узбережжя річки Дніпра.
1890–1917 записав багато народних пісень, загадок, прислів’їв і приказок, легенд і переказів, вертепних драм тощо, уклав українсько-російські діалектні словники волинських говірок.
Одним з перших в Україні застосував фотомистецтво для потреб науки і музейництва. Брав участь у роботі Товариства київських фотографів як член журі конкурсів.
Серед художніх творів Біляшівського: обкладинки каталогу виставки «Народне мистецтво Буковини і Галичини» (1917), «Гуцульська церква» (збірка Біляшівського).
Визнання
Образ Біляшівського відтворили живописці і графіки М. Жук (1903), [[Козик, Михайло Якимович|М. Козик (1919), К. Трохименко (1920), М. Стратилат (1987), скульптор А. Кущ (1985; 1987), майстер різьблення на дереві М. Зацеркляний (1983) та ін.
Встановлені меморіальний знак у м. Києві та меморіальна дошка у м. Каневі (обидва — 1987, скульптор А. Кущ, бронза).
Праці
- Монетные клады Киевской губернии. Киев : Типогарфия Г. Т. Корчак-Новицкого, 1889. 162 с.
- Первобытный человек на берегах р. Днепра вблизи г. Киева // Киевская старина. 1890. Т. 29. № 4. С. 1–21.
- Раскопки на Княжей горе в 1891 году. Киев : Типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1892. 46 с.
- К вопросу о программе Киевского музея древностей и искусств // Археологическая летопись Южной России. 1900. № 3. С. 31–38.
- Дюнные стоянки неолитической эпохи на берегах реки Западного Буга в среднем его течении // Труды XI Археологического съезда, в Киеве, 1899 : в 2 т. Москва : Типография Г. Лисснера и А. Гешеля, 1901. Т. 1. С. 673–713.
- Ближайшие задачи археологии юга России // Археологическая летопись Южной России. 1903. № 1. С. 6–14.
- Про український орнамент // Записки Українського Наукового Товариства в Києві. 1908. Кн. 3. С. 40–54.
- Дещо про українську орнаментику // Сяйво. 1913. Ч. 3. С. 72–78.
- Наші національні скарби. Київ : Шлях, 1918. 15 с.
- Справа українського мистецтва // Шлях. 1918. № 1. С. 48–50.
- Борисівське городище // Трипільська культура на Україні. 1926. Вип. 1. С. 1–7.
- Розшуки на місці стоянки неолітичної доби біля могили Т. Шевченка // Коротке звідомлення Всеукраїнського археологічного комітету за археологічні досліди року 1925. Київ : Всеукраїнський археологічний комітет, 1926. С. 67–71.
- The Peasant Art of Ukraine. 2nd ed. Kharkiv : Oleksandr Savchuk, 2022. 168 p.
Література
- Грушевський М. С. Академік Микола Федотович Біляшівський. 1867–1926 [некролог] // Україна. 1926. Кн. 2–3. С. 237–239.
- Багалій Д. Записка про наукові праці М. Ф. Біляшівського // Записки Історично-філологічного відділу ВУАН. 1926. Кн. 9. С. 1–10.
- Винницький А. Біляшівський, його життя та музейна робота // Записки Історично-філологічного відділу ВУАН. 1926. Кн. 9. С. 11–23.
- Єфремов С. М. Ф Біляшівський на громадській роботі // Записки Історично-філологічного відділу ВУАН. 1926. Кн. 9. С. 54–59.
- Щербаківський Д. М. Ф. Біляшівський і українське мистецтво // Записки Історично-філологічного відділу ВУАН. 1926. Кн. 9. С. 38–53.
- Курінний П. П. Академік Микола Біляшівський // Трипільська культура на Україні. 1926. Вип. 1. С. 5–7.
- Мощенко К. Академік М. Ф. Біляшівський як музейний робітник // Український музей. 1927. № 1. С. 3–12.
- Горбик В. О., Піскова Е. М. Біляшівський М. Ф. // Українська біографістика. 1999. Вип. 2. С. 75–80.
- Дідух Л. Етнографічні та мистецтвознавчі студії академіка М. Ф. Біляшівського // Історичний журнал. 2004. № 4. С. 32–38.
- Ковалевська О. О. Діяльність Миколи Біляшівського в роки Першої світової війни // Український історичний журнал. 2008. № 2. С. 119–128.
- Попельницька О. О. М. Ф. Біляшівський — перший директор Національного музею історії України // Український історичний журнал. 2008. № 2. C. 100–118.
- Колеснікова В. А. Біляшівський Микола Федотович (1867–1926) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. Київ : ВД «АДЕФ–Україна», 2015. С. 281–284.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Герус Л. М. Біляшівський, Микола Федотович (Л. Герус) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Біляшівський, Микола Федотович (Л. Герус) (дата звернення: 9.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.05.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
