Восточники й західники
«Восто́чники» й «за́хідники» — історична назва двох альтернативних течій в Українській греко-католицькій церкві (УГКЦ), поборників різних варіантів її самовизначення.
«Восточники» — це помірковані консерватори, які вважали найціннішим в діяльності Церкви незмінне збереження українських християнських традицій. Обстоювали самобутній шлях українців-греко-католиків у лоні Католицької церкви, збереження українського східного обряду та відповідний розвиток власного богослов’я. «Західники» — прагматики-поступовці, які виступали за прилучення українських вірян до духовних і культурних набутків римо-католиків. Вбачали в цьому посутню користь, а не загрозу, як привернення українців до тих духовних цінностей, що стали основою розбудови феномену європейської цивілізації, та умову проєвропейського духовного і культурного поступу. Вважали найціннішим у діяльності УГКЦ творчий розвиток українських християнських традицій, відповідно до обраної духовної й культурно-цивілізаційної парадигми.
Зміст
Історична довідка
Вирізнення й самоусвідомлення «восточників» і «західників» — тривалий і складний процес, що фактично розпочався після укладення Берестейської унії 1596. Поступ уніатської Церкви (тепер УГКЦ) зазнав низку трансформацій, обумовлених станом доунійного українського церковного життя, умовами домовленості з Римом, політичними і культурними обставинами. Ці трансформації (зокрема, діяльність Іпатія Потія, Йосифа Велямина Рутського, Йосафата Кунцевича) в цілому наближали її до католицької церковної моделі, найперше у догматиці, церковній організації (зокрема, чернецтва), освіті, обрядовій практиці, пізніше — у співпраці з мирянськими спілками, соціальній роботі тощо.
Всередині Церкви точилися дискусії щодо латинізації («златинщення»), в яких поступово й визначилися дві течії — наступальних реформаторів та поміркованих пуристів. Цей процес характеризують і самоназви, якими греко-католики (а за ними й дослідники) наділяли одне одного: «східне» крило Церкви — русофіли, москвофіли, обрядовці, обрядові пуристи, восточники; «західне» — латинники, римщуки, западники, західники.
«Східна» й «західна» течії в УГКЦ увиразнилися в період входження західноукраїнських терен до складу Австрійської імперії.
Суперечки між «восточниками» і «західниками» перманентно тривали аж до 20 ст.
У 20–21 століттях
Від поч. 20 ст. УГКЦ, очолювана митрополитом Андреєм Шептицьким, була підсилена новими чернечими орденами — носіями переважно західнохристиянських традицій активної участі в суспільних справах. Церква зорганізовує густу мережу біляцерковних мирянських організацій, реалізує енергійну й диференційовану соціальну політику; бере активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу.
Документи «Конференцій Архиєреїв Української Греко-Католицької Церкви» (з 1902) демонструють західнохристиянські підходи до політичних проблем пастви, фіксують католицькі нововведення у релігійному культі, доносять приклади прокатолицького розмежування релігійних і світських справ. У підсумку діяльність УГКЦ за змістом, а частково і за формою, більше нагадувала практику Католицької церкви, ніж Православної.
Проте ці зміни геть не сприяли деукраїнізації церкви. Навпаки, до революційних років УКГЦ підійшла як дієво патріотична організація (про що свідчать, зокрема, її позиція щодо проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, капеланство греко-католицьких священників ув Українській галицькій армії, державницькі проєкти митрополита Андрея Шептицького тощо).
У добу загального національного піднесення 1917–1918 позиції «восточників» натомість послаблюються. В ухвалі 25-ї Конференції архієреїв УГКЦ (20.02.1918) та у пастирському посланні від 21.02.1918 архієп. Андрея Шептицького, єп. Григорія Хомишина та єп. Йосафата Коциловського (1876–1947) загалові греко-католицького кліру протиставлені священники «москвофільської» чи «староруської» партії, з рішучою вимогою до них працювати у католицькому дусі й рівнятися у своїй праці до загалу духовенства.
Проблему протистояння «восточників» і «західників» обмірковував у пастирських посланнях про візантійство єпископ Григорій Хомишин. Вказував на те, що через католицькі нововведення українці-греко-католики не «златинщилися» і «не спольщилися», їхнє «національне почуття» від того не зменшилося, а всі впроваджені практики набрали форму українського обряду. Водночас «чистий обряд», за яким «побивалося візантійство», діяч кваліфікував як «чисто синодальний, російський»; висновував, що УГКЦ уже «переросла візантійство».
Напередодні Другої світової війни в обіг увійшла назва «Українська Католицька Церква» (УКЦ). У повоєнних роках вона закріпилася (з 1959 — офіційно) в греко-католицькій діаспорі. Назву УКЦ застосовували і на позначення катакомбної (після «ліквідаційного» Львівського собору 1946) церкви в Україні; вона ж фігурує і в «Заповіті» митрополита Йосифа Сліпого. Однак складні обставини виживання УГКЦ в умовах радянських репресій підживили і суперечки між «восточниками» та «західниками». Лінію «восточників» втілювало керівництво Російської православної церкви (РПЦ) у насильницьки приєднаних греко-католицьких єпархіях, що не сприяло популяризації просхідних поглядів.
Пізніше на користь просхідних настроїв вплинули: невдала спроба митрополита Йосифа Сліпого втілити в життя ідею Патріархату УКГЦ; рішення Другого Ватиканського собору щодо Східних католицьких церков; істотні відмінності у католицькій і православній візіях екуменізму.
У 1970-х «західники» в Україні перехопили ініціативу у практичній боротьбі за визнання УГКЦ. Натомість проблему патріархату продовжили активно дискутувати «восточники» в діаспорі. Обрання на Апостольський престол Івана Павла II (1978) ознаменувало початок енергійнішої політики Ватикану щодо українців-католиків у СРСР. З одного боку, голос папи на їх захист підсилював позиції «західників», але з іншого — тактичні поступки ватиканської дипломатії Московському патріархові (разом із обережною позицією в питанні Українського патріархату) підтримували і позиції «восточників».
У 1980-ті всі зусилля греко-католиків були спрямовані на легалізацію функціонування УГКЦ в Україні та відвоювання релігійної свободи, відтак суперечки «восточників» і «західників» відсунуто на другий план.
З розбудовою УГКЦ в незалежній Україні дискусії про ідентичність всередині Церкви знову пожвавилися (див., наприклад, підготовчі матеріали до Собору та Синоду УГКЦ 1996), але вийшли на рівень конструктивних пошуків парадигми розвитку, адекватної викликам доби і запитам вірян.
Значення
Назагал самоідентифікаційні шукання в греко-католицькому середовищі стали авангардним проявом аналогічних процесів в межах усієї нації, прагнення українців до визначення свого місця в культурно-цивілізаційному космосі.
Додатково
Слабкість позиції «восточників», які трактували латинізацію українських християн як неминучу денаціоналізацію, засвідчують, зокрема, документи доби Української революції, укладені в римо-католицькому українському середовищі. Серед них, до прикладу, «Лист від українців католиків з Києва до селян та міщан українців римо-католицької віри» — звернення, прийняте 04.05.1917 на з’їзді вірян (римо-католиків) у м. Києві. Делегати засвідчили високосвідому національну позицію — таку ж, як і українці-греко-католики. З’їзд засудив як російське, так і польське втручання, вказав на його деструктивні для національної єдності українців наслідки. Вітав звільнення України від царату та вимоги національно-демократичної самоуправи Всеукраїнського національного конгресу 1917. Поряд із тим автори звернення застерігали: боротьба за національну волю буде тривалою й затятою, зокрема через те, що серед росіян і серед поляків є сили, що намагаються використати релігійну приналежність українців (православну чи католицьку) у власних експансійних цілях. Причому найбільше обурення серед українців-римо-католиків викликала участь у цьому деяких душпастирів (з’їзд рекомендував конкретні протидії). Звернення, що стало взірцем демонстрації цивілізованої національної свідомості, завершується закликами до консолідації українців-католиків «у всіх справах віри» та до співпраці у всіх інших (національних, політичних та економічних) справах з братами українцями-православними під гаслами: «Нехай живе Вільна Україна! Нехай живе Український сейм і Українське військо! Нехай живе Українська Центральна Рада і національний послух та організованість всіх Українців без різниці віри! Нехай живе воля віри в Вільній Україні!»
Джерела
- Пастирське Послання 21 лютого 1918 / Великий А. Г. З літопису Християнської України : в 9 кн. Рим : ОО. Василіян, 1977. Кн. 9. С. 118–119.
- Конференції Архиєреїв Української Греко-Католицької Церкви (1902–1937). Львів : Свічадо, 1997. 108 с.
- Хомишин Г. Про візантійство / Упоряд. А. Черемський. Харків; Івано-Франківськ : Олександр Савчук, 2017. 192 с.
Література
- Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква в катакомбах (1946–1989) // Ковчег. Збірник статей з церковної історії : в 8 ч. Львів : Український Католицький Університет, 1993. Ч. 1. С. 123–164.
- Підготовлення Собору Всесвітньої УГКЦ 1996 року // Світло. 1997. № 7–8. С. 246–247.
- Недавня О. В. «Західники» та «восточники» (в авторській редакції) // Простір знань. URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:%D0%97%D0%B0%D1%85%D1%96%D0%B4%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8_%D1%96_%D0%B2%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Недавня О. В. Восточники й західники // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Восточники й західники (дата звернення: 15.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.10.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
