Дипломатичний привілей
Дипломати́чний привіле́й — це особливі переваги і пільги, надані дипломатичним представництвам і консульським установам, а також їхнім співробітникам, порівняно з громадянами держави перебування.
Зміст
Правові засади
Інститут дипломатичного привілею виник у Стародавньому світі практично одночасно з інститутом дипломатичного імунітету; його норми спершу діяли як звичаєві (див. Звичаєве право). Натепер такі норми зафіксовані в багатьох багатосторонніх і двосторонніх міжнародних угодах. Інститут привілеїв та імунітетів сформувався з метою забезпечити ефективне виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій (саме тому дипломатичні привілеї та дипломатичні імунітети зазвичай розглядають разом).
Правовою основою легалізації, формалізації та реалізації дипломатичного привілею є: Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961, Віденська конвенція про консульські зносини 1963, Віденська конвенція про представництво держав у відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 тощо.
Питання про надання дипломатичних привілеїв для дипломатичних представництв і консульських установ на території держави перебування регулює національне законодавство.
Головні підходи
У доктрині міжнародного права співіснує декілька підходів до обґрунтування практики надання дипломатичних привілеїв та імунітетів:
- принцип взаємності — уґрунтований на розумінні того, що надання дипломатичних привілеїв та імунітету здійснюється на взаємній основі;
- принцип альтернативності — виходить з того, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов’язком держави;
- принцип функціональної необхідності (функціональна теорія) — базований на визнанні, що дипломатичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умови для ефективної діяльності в державі перебування (на такому підході заснована Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961);
- принцип представництва (представницька теорія) — розглядає дипломатичні привілеї та імунітети як право, що випливає з суверенітету держави, а послів — як представників суверенних держав (детальніше див. рубрику Представницька теорія);
- принцип комбінованості (комбінована теорія) — синтезує принципи представництва та функціональної необхідності, дозволяє обґрунтувати надання імунітетів та привілеїв як дипломатичному представництву, так і його дипломатичному персоналу (див. рубрику Комбінована теорія).
Представницька теорія
Представницька теорія виникла в період абсолютизму та з певними модифікаціями застосовується дотепер. За абсолютизму ідея міжнародної ієрархії державців поступилася місцем панівній засаді нового міжнародного права — ідеї суверенітету (суверенний государ не підлягав владі та юрисдикції будь-якої іноземної держави). Взаємини суверенних монархів визначала формула, вироблена в середньовіччі для маркування статусу рівних за місцем у феодальній ієрархії сеньйорів: «рівний над рівним влади не має» (лат. par in parem non habet imperium). Зміцнювалося уявлення про те, що посол втілює честь і престиж свого монарха, ніби персоніфікує його суверенну особу. Саме через поєднання цих двох уявлень і виникла представницька теорія, яка (в умовах існування постійних посольств) мала обґрунтувати не лише церемоніальні привілеї послів, але також їхні імунітети від дій місцевої влади та юрисдикції.
Утім, від сер. 19 ст., із утвердженням поняття суверенітету держави (а не монарха), колишнє уявлення про те, що посол персоніфікує особу свого суверена, втратило ґрунт. Якщо в період абсолютизму представницький характер мали тільки посли та нунції, то відтепер відмінність у класах дипломатичних представників (зафіксовані у Віденському регламенті 1815) набула здебільшого церемоніального значення. Природно, що зазнало змін і саме розуміння представницького статусу посла: не персоніфікація особи суверена, а представництво суверенної держави. У преамбулі Гаванської конвенції про дипломатичних чиновників 1928, що підбила підсумки теорії та практики американських держав у галузі посольського права, йдеться: «Дипломатичні чиновники в жодному разі не представляють особу глави держави, а лише свої уряди».
З-поміж недоліків представницької теорії вказують на те, що вона обґрунтовує привілеї та імунітети лише глави дипломатичного представництва. Решта персоналу (особливо недипломатичного), а також члени сімей співробітників дипломатичного представництва, як випливає з теорії, не можуть користуватися привілеями та імунітетами. Проте самий принцип представництва суверенної держави як основи дипломатичних привілеїв та імунітетів є важливим складником міжнародного права; будь-яка юридична конструкція щодо інститутів дипломатичних привілеїв та імунітету повинна його враховувати.
Прихильники представницької теорії заповнюють її лакуни звертанням до теорії функціональної необхідності.
Комбінована теорія
Недосконалість теорій функціональної необхідності та представницької вимагала нового доктринального обґрунтування надання імунітетів та привілеїв дипломатичному представництву та його співробітникам, міжнародним організаціям та їхнім посадовим особам. Уперше синтез обох підходів (за пропозицією делегації від СРСР) зафіксовано у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961: в офіційному тексті зазначено, що імунітети та привілеї надаються «для забезпечення ефективного здійснення функцій дипломатичних представництв як органів, які представляють держави». Покликання на комбіновану теорію знаходять у Положенні «Про дипломатичні та консульські представництва іноземних держав на території СРСР» (1966), де стверджується, що «дипломатичному представництву (посольству чи місії), а також консульському представництву… на території СРСР надаються, як органам іноземної держави… привілеї та імунітети для здійснення їх функцій» (ст. 1).
Комплексне використання обох підходів створило підстави для появи нової теорії, що отримала назву «комбінованої». Теорію широко застосовують у практиці міжнародного права, зокрема при визначенні обсягу імунітетів та привілеїв для деяких міжнародних організацій та їхніх посадових осіб.
Комбінована теорія дозволила обґрунтувати надання імунітетів та привілеїв як дипломатичному представництву, так і дипломатичному персоналу, й була поступом у теорії й практиці міжнародного права. Проте недосконалість вихідних (функціональної й представницької) теорій позначилася і на новій концепції. Насамперед йдеться про колізії норм двох теорій: так, якщо за функціональною теорією адміністративно-технічний та допоміжний персонал користуються певним обсягом імунітетів і привілеїв, то за представницькою — жодні імунітети та привілеї для цієї категорії співробітників не передбачені. Складність полягає і в тому, що незрозуміло, норми якої з двох теорій мають пріоритет у разі розбіжностей і протиріч.
Вади концептуального характеру спонукали до розробки нової теорії, умовно названої «теорією суверенного імунітету держав».
Привілеї дипломатичних представництв
У міжнародному праві розрізняють: привілеї та імунітети дипломатичних представництв і привілеї та імунітети їхніх співробітників, або особисті привілеї та імунітети (власне і вузьке розуміння дипломатичних привілеїв та імунітетів), а також привілеї та імунітети консульських установ і привілеї та імунітети їхніх співробітників (сукупно — широке розуміння дипломатичних привілеїв та імунітетів).
До привілеїв дипломатичних представництв належать такі.
- Недоторканність помешкань представництва — владні представники держави перебування не можуть увійти в помешкання дипломатичного представництва без згоди на те глави представництва. Понад те, країна перебування бере на себе спеціальний обов’язок вживати всіх належних заходів для захисту помешкань представництва від усякого завдання шкоди і вторгнення, запобігання всякому порушенню спокою, образі гідності. Помешкання представництв, предмети їхньої обстановки та ін. майно, а також засоби пересування користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і виконавчих дій. При цьому термін «помешкання» має широке тлумачення й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включно з резиденцією глави представництва (кому б не належало право власності на них) та прилеглу до будинку або його частини допоміжну земельну ділянку. Важливо, що помешкання дипломатичного представництва не є суверенною частиною території акредитуючої держави. Вважають, що територія дипломатичного представництва перебуває під суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (екстериторіальності) з метою успішного виконання функцій, покладених на представництво.
- Недоторканність архівів і документів представництва у будь-який час і незалежно від їхнього місцезнаходження. Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта не підлягає розпечатуванню чи затримці.
- Свобода зносин дипломатичного представництва зі своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де б вони не перебували. Для здійснення цих зносин дипломатичні представництва вправі користуватися всіма придатними засобами, зокрема службою дипломатичних кур’єрів, закодованими або шифрованими депешами. Дипломатичні кур’єри користуються особистою недоторканністю і підлягають особливому захисту з боку держави перебування. Акредитуючою державою або представництвом може бути призначений дипломатичний кур’єр ad hoc (наприклад, командир цивільного повітряного або морського судна під прапором держави, що акредитує). У цьому разі імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної пошти за призначенням. Дипломатичні представництва вправі за згодою країни перебування встановити радіостанцію і використовувати її, а також мають позачергове право користування засобами цивільного електрозв’язку. Своєю чергою, держава перебування зобов’язана сприяти полегшенню роботи дипломатичних представництв, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, надати всі можливості для належного та ефективного виконання функцій дипломатичних представництв.
- Право користування прапором і емблемою акредитуючої держави — це право належить як самому представництву, так і його главі. Державні символи розміщуються на приміщеннях представництва, включно з резиденцією глави представництва, а також на його засобах пересування.
Наведені дипломатичні привілеї ще називають «протокольними привілеями», «прерогативами ввічливості» або «привілеями ввічливості».
Привілеї співробітників дипломатичних представництв
До особистих привілеїв належать:
- недоторканність особи дипломата — особа дипломатичного агента недоторканна, він не підлягає арешту або затриманню в будь-якій іншій формі; держава перебування зобов’язана ставитися до нього з належною повагою і вживати заходів для запобігання будь-яким зазіханням на його особу, свободу, гідність;
- недоторканність житла — приватна резиденція дипломатичного агента (квартира, номер у готелі, будинок тощо) має таку саму недоторканність і захист, що і помешкання дипломатичного представництва;
- недоторканність документації — папери дипломатичного агента, його кореспонденція, крім низки випадків, пов’язаних із цивільною юрисдикцією держави перебування, є недоторканними.
Привілеї консульських установ та їхнього персоналу
Держава перебування на підставі норм міжнародного і внутрішньодержавного права (зокрема, ст. 28 Віденської конвенції про консульські зносини 1963) надає консульській установі та її персоналу певні привілеї та імунітети для ефективного виконання ними своїх функцій.
Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів: а) привілеї та імунітети консульської установи як закордонного органу зовнішніх зносин держави; б) привілеї та імунітети персоналу консульської установи (особисті привілеї та імунітети).
Привілеї консульської установи
Відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 (розд. 2) до таких привілеїв належать.
- Недоторканність помешкань консульських установ — представники влади держави перебування не можуть вступати в консульські помешкання інакше, як за згодою глави консульської установи. Проте така згода часто передбачена у разі пожежі або іншого стихійного лиха, що потребує невідкладних заходів захисту. Режим недоторканності зберігається навіть у разі розірвання консульських зносин між двома державами: держава перебування повинна й за умов збройного конфлікту шанувати та охороняти консульські помешкання, а також майно консульства, його архіви; за згодою сторін охорона консульських помешкань, а також архівів і майна може бути довірена третій державі.
- Недоторканність консульського архіву і документів (у будь-який час, незалежно від їхнього місцезнаходження).
- Свобода пересувань — держава перебування повинна забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересувань і подорожей її територією.
- Свобода зносин консульської установи для всіх офіційних цілей. Суб’єктами таких зносин є уряд, дипломатичні представництва, інші консульські установи держави, де б вони не перебували. При цьому консульська установа може використовувати всі відповідні засоби, включно зі службою дипломатичних і консульських кур’єрів, дипломатичними і консульськими валізами (поштова торба), також закодовані або шифровані депеші. Консульська валіза, подібно до дипломатичної, не підлягає розпечатанню чи затримці. Проте у випадках, коли уповноважені особи держави перебування мають вагомі підстави вважати, що у валізі міститься щось інше, крім передбачених Віденською конвенцією 1963 предметів, вони можуть вимагати відкриття валізи в їхній присутності уповноваженим представником акредитуючої держави. За відмови виконати цю вимогу, валіза повертається в місце відправлення. Передбачено вимоги до вмісту консульської валізи, переліку суб’єктів її доправлення, дипломатичні привілеї таких суб’єктів (консульського кур’єра, командира судна або літака тощо).
- Свобода зносин і контактів із громадянами держави, що представляється: а) такі громадяни можуть вільно спілкуватися з компетентним консульством, їм відкритий вільний доступ у консульство; консульські посадові особи, своєю чергою, можуть вільно спілкуватися з громадянами і мають вільний доступ до них; б) компетентні органи держави перебування повинні без зволікання повідомляти консульство держави, що представляється, про випадки арешту, затримання, ув’язнення її громадян, а також передавати всі повідомлення, адресовані консульству цією особою; в) консульські посадові особи мають право відвідувати громадянина своєї держави, який знаходиться в ув’язненні, а також вживати належних заходів з метою забезпечення йому представництва. Крім того, влада держави перебування зобов’язана повідомити консульство про: смерть громадянина держави, що представляється; кожний випадок, коли призначення опікуна або піклувальника відповідає інтересам неповнолітньої або недієздатної особи — громадянина держави, що представляється; випадки аварії суден, авіатрощі та ін., що сталися з суднами, транспортними засобами, літальними апаратами держави, що представляється, на території держави перебування.
- Користування офіційним прапором і гербом своєї держави у державі перебування (на будівлі консульства; на вхідних дверях будівлі; на резиденції глави консульської установи; на засобах пересування глави цієї установи, коли це пов’язано з виконанням службових обов’язків).
На відміну від співробітників дипломатичних представництв, персонал консульських установ користується дещо меншими привілеями та імунітетами.
Особисті привілеї
До особистих привілеїв відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 належать:
- особиста недоторканність консульських посадових осіб — особа не підлягає арешту, попередньому ув’язненню інакше, як на підставі постанов судової влади у разі вчинення тяжких злочинів (при цьому поняття «тяжкий злочин» визначає законодавство держави перебування; в окремих двосторонніх конвенціях такими визначені діяння, за вчинення яких може бути призначене покарання від 5 р. позбавлення волі);
- митні привілеї, що надаються державою перебування для консульських посадових осіб і службовців, а також членів їхніх родин, практично еквівалентні аналогічним дипломатичним привілеям.
Обсяг консульських привілеїв, закріплених у двосторонніх консульських конвенціях і національному законодавстві держав, залежить від характеру зносин між цими державами. Так, якщо держави підтримують дружні та різнобічні зносини, вони можуть навзаєм надати консульські привілеї та імунітети в обсязі, рівному дипломатичним привілеям Віденської конвенції 1961.
Україніка
«Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні», затверджене Указом Президента України від 10.06.1993 за № 198/93, містить (практично дублює) всі відповідні привілеї, які встановлено Віденськими конвенціями 1961 і 1963. Проте із початком агресії Росії проти України, відповідно до «Положення про порядок розміщення дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних організацій та представництв іноземних організацій держави-агресора в Україні» (затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 27.02.1995 за № 146), обсяг дипломатичних привілеїв та імунітетів був суттєво скорочений.
Аналіз міжнародної практики виявляє значну кількість неправильних тлумачень положень Віденських конвенцій, а через це — недотримання дипломатичних привілеїв та імунітетів (будь-яке їх недотримання владою держави перебування розглядається як акт, спрямований проти держави, що акредитує). Відтак фахівці з міжнародного права в Україні обговорюють запитаність всеосяжного національного законодавчого акта, який регулював би статус, а також обсяг привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав. Висновують, що схвалення документа, який практично переказував би текст Віденських конвенцій, недостатньо. Враховують приклад ФРН, де 30.09.1993 прийнято Загальноміністерський документ, що детально роз’яснює позицію Німеччини за всіма положеннями конвенцій, вичерпно регламентує практичне застосування цих положень усіма посадовими особами, які мають до того відношення. На часі — розпрацювати нормативний акт, що містив би коментар до всіх статей оновленого «Положення про дипломатичні представництва та консульські установи» з урахуванням міжнародного досвіду.
Додатково
Серед теорій міжнародного публічного права, які пропонували обґрунтування привілеїв та імунітетів, свого часу була авторитетною теорія екстериторіальності (принцип позаземельності). Вона оголошувала територію, яку займає посольство, частиною території акредитуючої держави: посол та персонал посольства ніби знаходяться на території власної держави. Звідси — наявність у представництва та його персоналу дипломатичних імунітетів та привілеїв. Ця теорія відома з часів античності. У Цицерона в трактаті «Про посади» трапляється твердження, що посол перебуває ніби «поза землею», на якій він знаходиться. У 16 ст. засади теорії екстериторіальності сформулював публіцист П'єр Ейро (1536–1601; Франція), розвинув Гуго Гроцій. Незабаром ця теорія поширилася в юридичній літературі та державній політиці. Фікція екстериторіальності, згідно з якою голова посольства розглядався в юридичному сенсі таким, що продовжує перебувати на території свого суверена, стала конструктивною юридичною формулою, яка відповідала панівним на той час засадам державного та міжнародного права. Надалі поняття екстериторіальності перетворилося з допоміжної юридичної формули у самостійний юридичний принцип, витлумачений як безпосередня основа імунітетів та привілеїв посла. Позаяк фікція перебування у своїй країні поширилася не тільки на особистість посла, але й на займане ним приміщення, ця теорія стала виправданням і права притулку в дипломатичних помешканнях, а також права посла на юрисдикцію над своїм персоналом. Теорія екстериторіальності почала втрачати свій авторитет із 2-ї пол. 19 ст. разом із тенденцією до скорочення дипломатичних привілеїв та імунітетів. Суди, хоч і продовжували застосовувати поняття екстериторіальності, піддавали його гострій критиці з міркувань загрози абсолютного імунітету внутрішньому правопорядку держави, яка приймає послів. Отже, теорія територіальності віджила віку і суперечить принципам сучасного міжнародного права, веде на практиці до помилкових висновків і непорозумінь. Ба більше, чимало авторів заперечують поняття екстериторіальності не лише як юридичного принципу, а навіть як технічного терміна, що умовно позначає всі або окремі дипломатичні імунітети та привілеї.
Джерела
- Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року // Законодавство України. URL: https://web.archive.org/web/20190926052222/https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_048
- Віденська конвенція про консульські зносини // Генеральне консульство України в Неаполі. URL: http://kimo.univ.kiev.ua/DKS/09.htm
- Віденська конвенція 1975р. про представництво держав у їхніх стосунках із міжнародними організаціями універсального характеру // Kimo.univ.kiev.ua. URL: http://kimo.univ.kiev.ua/DKS/10.htm
- Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/198/93#Text
- Положення про порядок розміщення дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних організацій та представництв іноземних організацій держави-агресора в Україні // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/146-95-%D0%BF#Text
Література
- Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та консульської служби. Київ : Либідь, 1998. 248 с.
- Репецький В. М. Дипломатичне та консульське право. Львів : Бібльос, 2002. 352 с.
- Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право. Київ; Одеса : Фенікс, 2018. 760 с.
- Приблуда П. М Недоторканність як особливий дипломатичний імунітет та привілей // Молодий вчений. 2018. № 11 (63). С. 128–131.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Баймуратов М. О., Кофман Б. Я. Дипломатичний привілей // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дипломатичний привілей (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 19.02.2024
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
