Дипломатичний імунітет
Дипломати́чний імуніте́т (від лат. immunitas — вільний, захищений) — сукупність прав та привілеїв, наданих дипломатичним представникам (керівникам) та працівникам дипломатичних установ на території певної країни, а також у країнах їхнього перебування.
Зміст
Загальна характеристика
Дипломатичний імунітет — це загальновизнаний принцип, запроваджений спершу на рівні звичаєвого права, згодом — писаного права конкретної держави та міжнародного публічного права. Згідно з ним, певні посадові особи іноземних держав визнані такими, що не підлягають юрисдикції іншої країни. Це дозволяє дипломатам безпечний проїзд і свободу пересування в країні, що приймає; надає майже повний захист від місцевих судових позовів і судового переслідування. Зміст дипломатичного імунітету розуміють як звільнення особи дипломата від кримінальної, цивільної, адміністративної юрисдикції, як під час його офіційної діяльності, так і у вільний від роботи час.
Цільове призначення дипломатичного імунітету випливає з такого:
- розвиток держави як суб’єкта міжнародних відносин і міжнародного публічного права не може відбуватися без зовнішніх зв’язків з іншими суб’єктами, що діють на міжнародній арені (держави, міжнародні організації, міждержавні об’єднання тощо);
- саме дипломатичні агенти здійснюють важливі повноваження зовнішньополітичного спрямування в інтересах акредитуючої держави та її громадян;
- для якісного виконання своїх завдань дипломати потребують низки спеціальних, міжнародно визнаних привілеїв, зокрема й імунітету від юрисдикції країни перебування (тобто такі привілеї надають не заради вигод і бенефіцій окремих осіб, а для забезпечення ефективного здійснення функцій дипломатичних представництв).
Зазвичай дипломатичний імунітет розглядають у системній єдності з дипломатичними привілеями.
Історична довідка
В історичній ретроспективі дипломатичний імунітет — одна з найдавніших і найпоширеніших, а також організаційно і процесуально забезпечуваних практик у міжнародних відносинах. Закономірно, що він став одним із найповніше кодифікованих інститутів дипломатичного і консульського права в межах міжнародного публічного права.
Більшість цивілізацій, від часів античності, надавали певний ступінь захисту та особливий статус іноземним посольствам і посланцям. Це мало за мету полегшити відносини між державами, дозволяло їхнім представникам виконувати свої обов’язки вільно та безпечно, навіть у періоди політичної напруги та збройних конфліктів. Крім того, такий захист зазвичай вважався взаємним, а отже, взаємовигідним. Прикметно, що дипломатичний імунітет упродовж століть регулювало звичаєве право; традиційно він надавався на двосторонній спеціальній основі, що призводило до різних, часом суперечливих, стандартів захисту.
Вже у 17 ст. серед європейських дипломатів поширилося розуміння, що захист від судового переслідування є важливою умовою виконання їхніх функцій. Відтак розпрацьовано правила, які гарантували права дипломатів. Проте дія таких правил обмежувалася територією Західної Європи, була тісно пов’язана з прерогативами дворянства (так, на емісара до Османської імперії могли чекати арешт і ув’язнення у разі війни між його державою та імперією).
Помітного розвитку концепція дипломатичного імунітету досягла на початку 18 ст., коли парламент Великої Британії вперше гарантував дипломатичний імунітет іноземним послам, відповідно до «Закону про дипломатичні привілеї» (1709). Приводом став інцидент з графом А. Матвєєвим, російським резидентом у м. Лондоні, який зазнав словесного й фізичного насильства з боку британських приставів.
Французька революція 1789–1799 порушила чинну систему дипломатичного імунітету: за наказом революційної держави, а згодом Наполеона І Бонапарта, ув’язнили багатьох дипломатів, яких звинуватили в діяльності проти Франції.
Віденський конгрес 1814–1815 відновив права дипломатів і принцип поваги до них, відтоді європейська модель, що включала й систему дипломатичного імунітету, поширилася світом.
Під час Другої світової війни дипломатичний імунітет дотримували, посольства ворожих сторін були евакуйовані через нейтральні країни.
Сучасний інститут дипломатичного імунітету розвивався паралельно з розвитком дипломатії. Новітня практика дипломатичного імунітету базована головно на кодифікованих нормах Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961, яка офіційно об’єднала правовий і політичний статус дипломатів і була ратифікована переважною більшістю суверенних держав.
Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961
У Віденській конвенції більшість статей присвячені саме дипломатичним привілеям та імунітетам: із 53 статей таких налічують 28 (статті 20–47). Класифікація статей про привілеї та імунітети:
- Статті 20–28 — стосуються дипломатичних привілеїв та імунітетів, які надають дипломатичному представництву. Сюди віднесені: право на використання прапора і державної символіки, сприяння акредитуючій державі у забезпеченні її представництва приміщеннями, надання іншої необхідної допомоги для виконання дипломатичним представником своїх функцій, недоторканність приміщень представництва та забезпечення його безпеки, а також транспортних засобів, звільнення від усіх державних, районних та муніципальних податків, зборів і мита, недоторканність архівів і документів представництва, а також офіційного листування та дипломатичної документації тощо (усі зазначені дипломатичні привілеї та імунітети іменують матеріальними).
- Статті 29–38 — стосуються дипломатичних привілеїв та імунітетів особистого характеру, що надаються дипломатичним агентам, членам їх сімей, адміністративно-технічному та допоміжному персоналу. До цієї категорії належать: недоторканність особи дипломатичного агента, недоторканність його приватної резиденції, кореспонденції, паперів і документів, імунітет від кримінальної юрисдикції держави перебування, а також від цивільної та адміністративної юрисдикції, крім випадків, передбачених Віденською конвенцією (ч. 1. ст. 31), звільнення від службових обов’язків, пов’язаних зі службою соціального страхування в цій країні.
- Статті 39–47 — стосуються питань щодо початку і завершення дипломатичних привілеїв та імунітетів, обов’язків держави у разі порушення дипломатичних зносин, дипломатичних привілеїв та імунітетів у ситуації збройного конфлікту, захисту інтересів третіх держав та їхніх громадян, а також недискримінації між державами.
Групи привілеїв та імунітетів
У дипломатичному праві як інституті міжнародного публічного права існують три основні групи привілеїв та імунітетів, залежно від суб’єктів, що ними користуються:
1) привілеї та імунітети дипломатичного представництва;
2) привілеї та імунітети дипломатичних агентів (повний імунітет);
3) привілеї та імунітети недипломатичного персоналу дипломатичного представництва (функціональний імунітет).
Своєю чергою, у консульському праві як інституті сучасного міжнародного публічного права існують чотири групи привілеїв та імунітетів (див. також Привілеї та імунітети консульські):
1) привілеї та імунітети консульської установи;
2) привілеї та імунітети консульських посадових осіб;
3) привілеї та імунітети інших службовців консульської установи;
4) привілеї та імунітети почесних консульств та почесних консулів.
У міжнародному публічному праві
У міжнародному публічному праві сформувався корпус міжнародно-правових актів, що регламентують і регулюють питання дипломатичного імунітету. До них відносять: Віденський протокол 1815 (Віденський регламент) про класи дипломатичних представників, Аахенський протокол 1818, Гаванську конвенцію про консульських чиновників 1928, Конвенцію про привілеї та імунітети ООН 1946, Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947, Віденську конвенцію про дипломатичні відносини 1961, Віденську конвенцію про консульські відносини 1963, Віденську конвенцію про спеціальні місії 1969, Конвенцію про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973, Віденську конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975. Саме ці акти визначають назагал механізми реалізації дипломатичних привілеїв та імунітетів у сфері зовнішніх зносин.
Відповідно до загальної позиції, що сформувалася в сучасному міжнародному публічному праві, дипломатичний юрисдикційний імунітет — це насамперед захист дипломатичного агента від дій і рішень органів державної влади в країні перебування, побудований на договірній основі двох держав з урахуванням норм міжнародного права. Голова дипломатичного представництва має ті ж самі привілеї та імунітети, що й дипломатичні агенти, за винятком випадків, визначених окремими церемоніальними звичаями.
Всупереч поширеній думці, дипломати не мають повного імунітету від юрисдикції країни перебування. Як і більшість іноземців, вони можуть бути оголошені персонами нон грата та вислані. Батьківщина іноземного службовця може позбавити його імунітету в разі, якщо він певним чином причетний до серйозного злочину, не пов’язаного з його дипломатичною роллю (на відміну, наприклад, від звинувачень у шпигунстві). Проте багато країн не бажають відмовлятися від дипломатичного імунітету, як і дипломати не мають права відмовлятися від власного імунітету (за винятком, хіба що, випадків втечі). Крім того, країна походження може переслідувати особу за власним бажанням або за наполяганням країни перебування, що також може позбавити іноземного дипломатичного представника дипломатичного імунітету [приміром, вдатися до дисмислу (від англ. dismissal — звільнення, відставка, відсторонення) — проголошення дипломата приватною особою, тобто у статусі пересічного громадянина іноземної держави].
Імунітет від кримінальної юрисдикції
Завважимо, що імунітет від юрисдикції з’явився на пізнішому етапі історичного розвитку, ніж особиста недоторканність. Імунітет послів від юрисдикції держави перебування був встановлений у 18 ст., спершу від кримінальної юрисдикції, згодом — від цивільної та адміністративної. У сучасному міжнародному праві імунітет дипломатичних представників від кримінальної юрисдикції країни перебування закріплений у ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961. Конвенція не передбачає жодних обмежень і винятків щодо імунітету від кримінальної юрисдикції (на відміну від імунітету від адміністративної і цивільної юрисдикції). Як і недоторканність дипломата, він має інтеґральний характер і поширюється однаковою мірою як на службову діяльність, так і на приватне життя (за винятком допоміжного персоналу). Особи, на яких поширюється цей імунітет, не підлягають кримінальному ув’язненню з боку держави, що приймає, і проти них не можуть бути застосовані санкції, передбачені кримінальним законодавством цієї держави.
Важливо, що імунітет від кримінальної юрисдикції відрізняється від особистої недоторканності (остання значно ширша за змістом). Так, про порушення імунітету від кримінальної юрисдикції йдеться, коли проти особи, на яку поширюється вказаний імунітет, розпочато судове провадження або застосовано хоча б один із видів кримінально-процесуальних дій, або винесене рішення суду. Тоді як затримання або арешт особи, що користується таким імунітетом, без попереднього розпорядження суду може кваліфікуватися як порушення недоторканності.
Імунітет від цивільної юрисдикції
На дипломатів поширюється імунітет від цивільної юрисдикції, крім таких випадків: а) речових позовів, що належать до приватного нерухомого майна на території країни перебування, якщо він не володіє цим майном для цілей представництва; б) позовів, що стосуються спадкування, стосовно яких він виступає як виконавець заповіту, опікун або спадкоємець спадщини; в) позовів, що належать до будь-якої фахової або комерційної діяльності дипломатичного агента за межами його офіційних функцій.
Отже, дипломатичний агент не може посилатися на дипломатичний імунітет як підставу для відмови від явки під час розгляду позову або іншої справи, що належить, наприклад, до спадкування.
Імунітет від адміністративної юрисдикції
Дипломатичний імунітет від адміністративної юрисдикції також є складником загального імунітету дипломатичного агента від юрисдикції країни перебування. Адміністративні порушення трапляються зазвичай у повсякденній діяльності дипломатичних агентів (наприклад, порушення правил дорожнього руху, паркування автомобілів у заборонених або спеціально не відведених для цього місцях тощо). З деонтологічного погляду, дипломатичні агенти повинні поважати закони країни перебування. На практиці, у разі вчинення адміністративного правопорушення дипломатичні агенти звільняються від сплати штрафів, адже це є елементом їхнього імунітету від адміністративної відповідальності.
Отже, імунітет дипломатичного агента від кримінальної юрисдикції країни перебування є абсолютним, але імунітет від цивільної та адміністративної юрисдикції — відносним, оскільки нормативно та практично є винятки, коли дипломат підпадає під юрисдикцію країни перебування.
Назагал імунітет від юрисдикції виступає процесуальною передумовою, яка унеможливлює здійснення провадження стосовно осіб, на яких поширюється цей імунітет (незалежно від того, чи діяв дипломатичний агент під час виконання службових обов’язків, чи як приватна особа). Єдине, що може зробити у таких випадках держава перебування, — оголосити дипломата персоною нон грата і зажадати його відкликання з посади, яку він обіймає.
Натепер дипломатичний імунітет продовжує надавати засіб, хоч і недосконалий, для захисту дипломатичного персоналу, зокрема в разі потенційного конфлікту, ворожнечі між державами.
Україніка
У правознавчій думці України дослідження дипломатичного імунітету (М. Баймуратов, Т. Биркович, М. Буроменський, А. Музика, В. Репецький, К. Сандровський, Л. Фалалеєва, ін.) та його впливу на зовнішньополітичні відносини здійснювали у контексті вивчення ординарної та екстраординарної діяльності дипломатичних представництв, а також дипломатичних привілеїв загалом. Такі дослідження стають щобільше актуальними, з огляду на розширення кола дипломатичних представництв держав при міжнародних організаціях, міжнародних міждержавних інтеграційних об’єднаннях, і навпаки, розширення дипломатичної служби таких міжнародних організацій і об’єднань (напр., ЄС, НАТО) у державах-членах. Враховують, що чіткий обсяг привілеїв та імунітетів як для дипломатичного представництва, так і для його співробітників, залежить насамперед від конкретної домовленості держав під час укладення двосторонніх конвенцій, а тому містить відповідний «договірний потенціал», який вимагає інтерпретації та дослідження.
Запропоновано різні доктринальні підходи до розуміння дипломатичного імунітету: як основного елементу, центрального інституту дипломатичного права; як принципу вилучення глав держав, парламенту, уряду, іноземних дипломатичних представників, їхнього майна з-під юридичного впливу державних органів країни; як інструменту, потрібного для безперешкодного виконання органами зовнішніх зносин держави та їх співробітниками покладених на них функцій, тощо. Предметом фахової полеміки є поняття особистого імунітету (яке часто розуміють вельми широко), співвідношення особистого імунітету та імунітету від юрисдикції, змісту інших прав та привілеїв, проблеми історичного розвитку і сучасних особливостей інституту дипломатичного імунітету.
Додатково
На практиці багато країн можуть фактично визнавати дипломатичний імунітет для тих осіб, хто подорожує за дипломатичним паспортом, при цьому допуск до країни означає прийняття дипломатичного статусу. Проте цей досвід не є універсальним, дипломатів можуть переслідувати і ув’язнити за злочини, вчинені за межами країни, в якій вони акредитовані.
Джерела
- Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року // Законодавство України. URL: https://web.archive.org/web/20190926052222/https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_048
- Віденська конвенція про консульські зносини // Генеральне консульство України в Неаполі. URL: http://kimo.univ.kiev.ua/DKS/09.htm
Література
- Міжнародне право / За ред. М. В. Буроменського. Київ : Юрінком Інтер, 2005. 336 с.
- Репецький В. М. Дипломатичне і консульське право. 2-ге вид., перероб. і допов. Київ : Знання, 2006. 372 с.
- Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право. Київ; Одеса : Фенікс, 2018. 762 с.
- Приблуда П. М. Недоторканність як особливий дипломатичний імунітет та привілей // Молодий вчений». 2018. № 11 (63). С. 128–131.
- Кобилинська І. М. Правовий захист дипломатичних представництв та їхнього персоналу // Право і суспільство. 2019. Ч. 2. № 2. С. 241–248.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Баймуратов М. О., Кофман Б. Я. Дипломатичний імунітет // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дипломатичний імунітет (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 15.02.2024
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
