Київське християнство
Ки́ївське христия́нство — своєрідний тип християнської культури, світогляду, ментальності, що сформувалися на києво-руському ґрунті після хрещення Русі (10–13 ст.).
Зміст
Загальна характеристика
Попри сильний візантійський вплив, християнство на землях Давньої Русі набуло власних відмітних рис, стало синтезом східно-християнських і автентичних народних традицій, запозичених релігійних практик і самостійно вироблених духовно-світоглядних парадигм. Відмітною рисою київського християнства була його відкритість як до східних, так і до західних впливів (час його інституціювання припав на період розмежування православ’я і католицизму).
До фундаментальних засад київського християнства відносять: відповідальність кожного вірянина перед Богом і дбання про державні справи (патріотизм); християнський універсалізм; толерантність до різних релігійних центрів (Рим, Константинополь) та релігій авраамічної традиції; софійність; євангелізм; визнання рівноцінності й рівноправності всіх народів та їхнього поступового історичного залучення до культури християнства; розмежування функцій держави і церкви; прагнення до помісності, вивільнення від чужоземного церковного та імперського диктату і невластивих для києво-руської ментальності форм сповідування релігії.
Поряд із обрядово-культовими формами, запозиченими з Візантії, київське християнство не сприйняло середньовічної візантійської теократії, цезаропапізму, месіанізму; не були імплементовані специфічні форми візантійської набожності, зокрема буквалізм, ритуалізм (які натомість укорінилися на ґрунті пізнішого Московського християнства).
Історична довідка
Вагоме значення для утвердження ідей самоуправління, помісності та національної ідентичності Київської церкви мало «поставлення» Ярославом Мудрим русича Іларіона предстоятелем Церкви — митрополитом Київським (1051) та соборне обрання на митрополичий престол Клима Смолятича (1147). В обох випадках це були акти усвідомленого державного й патріотичного значення, маніфестація звільнення Київської церкви і Давньої Русі назагал з-під імперського впливу Візантії.
Перший київський Собор єпископів, скликаний князем Ізяславом ІІ Мстиславичем для обрання митрополита Київського (1147), ухвалив наріжний принцип києво-руської еклезіології — право обирати предстоятеля без санкції Візантії.
Зі смертю Ізяслава ІІ Мстиславича (1154) на північних землях держави сформувалася церковно-політична опозиція унезалежненню Київської митрополії (під проводом новгородського єпископа Ніфонта та суздальського князя Юрія Долгорукого). 1155 Юрій Долгорукий звернувся до Візантії з проханням прислати нового митрополита. Ним став грек Феодор, який церковним актом позбавив Клима Смолятича престолу, а всіх єпископів, долучених до його висвяти, — єпископських кафедр, наклав анафему на князя Ізяслава ІІ Мстиславича.
Доба київського християнства остаточно завершилася з монголо-татарською навалою, занепадом Києва та перенесенням осідку київських митрополитів на північні землі. Це заклало підвалини майбутнього підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату (1686), остаточного скасування усіх прав і привілеїв, які вона обстоювала попри візантійський тиск.
Особливості київського християнства
Вихідні філософські й теологічні засади київського християнства обґрунтовані митрополитом Іларіоном у «Слові про Закон і Благодать». Серед сутнісних особливостей київського християнства виділяють:
- християнський універсалізм — синтез здобутків Східного й Західного християнства на ґрунті передхристиянської слов’янської культури. Формувався на основі толерантного і відкритого ставлення до Сходу і Заходу; запозичення східного (греко-візантійського) обряду відбувалося на тлі екуменічних (див. Екуменізм) інтенцій, запровадження старослов’янської мови, асиміляції місцевих дохристиянських звичаїв;
- обстоювання права самостійного соборного обрання на Київську митрополичу кафедру предстоятеля з русичів; зорієнтованість на розмежування світської й духовної влади й поборення середньовічної візантійської практики цезаропапізму; оборона незалежності Церкви від державної влади у справах внутрішнього життя, питаннях християнської віри й моралі;
- історичні зв’язки з Католицькою церквою, регулярні політичні контакти з Апостольською столицею (зокрема обмін посольствами, яких тільки за князя Володимира Великого у римських джерелах зафіксовано 12), культові запозичення (напр., запровадження культу св. Климента, свята перенесення мощів св. Миколая до м. Барі в Італії);
- засвоєння кирило-мифодіївської спадщини і східно-патристичної традиції, книжної культури, упровадження оригінальної слов’янської азбуки, переклад слов’янською мовою богослужбових та правових текстів;
- патріотизм — утвердження ідеї Русі як великої держави, прилученої хрещенням до Божої благодаті; «рівноапостольності» князя Володимира Великого та його «рівнозначності» до імп. Костянтина Великого; відповідальності боговстановленої влади за державні справи та загальнонародне благо;
- захист євангельських принципів у міжцерковному спілкуванні — орієнтація на спадщину апостольських часів, передусім ап. Павла (паулінізм), заперечення привілейованих прошарків у християнському середовищі, винятковості певної церкви, васальної залежності у міжцерковних стосунках;
- парадигма софійності, міфологема «Софії–мудрості» як Премудрості Божої у філософсько-богословських розмислах. Як теоретико-методологічна засада знайшла продовження у «філософії серця» Г. Сковороди і П. Юркевича, софіологічних побудовах «філософії всеєдності», доробку Київської філософської школи тощо;
- «філософізація» богослов’я — осмислення богословських проблем у філософському дискурсі (зокрема співвідношення релігії й філософії, віри і знання, абсолютного і «тварного» буття); раціоналістичне витлумачення Божественних заповідей і «природи речей»; зв’язок богопізнання з пізнанням природи, людини, світу тощо;
- самобутня організація обрядово-культової сфери, своєрідне релігійне мистецтво, а також оригінальне прочитання деяких канонічних засад християнського вчення;
- інтенція на помісність церкви: Київська церква визнавала авторитет Константинопольського патріарха, але відкидала його диктат і зверхність у відносинах між Києвом і Константинополем, пряме втручання у внутрішнє життя митрополії.
Визначальними принципами внутрішньої організації й устрою Київської церкви були: виборність у формуванні ієрархічно-церковної структури; широка участь світського люду, мирян у церковних справах.
Значення
Київське християнство постало як історично, культурно, духовно, ментально своєрідне явище; заклало основи формування національної самосвідомості, релігійних і церковних традицій, етнорелігійної ідентичності. За своїми сутнісними рисами, що сформувалися у 10–13 ст., воно істотно відрізняється як від тогочасного візайнтіського, римського, так і московського (провізантійського) моделей християнства.
Падіння Києво-руської держави призвело до перемоги візантійсько-православної доктрини цезаропапізму і месіанства на Московських землях, формування ідеології «Москви як 3-ого і останього Риму» та наступного відтворення в часі історії матриці російської імперського зверхності.
Після занепаду державності Русі київське християнство не мало продовження як самостійна й цілісна духовно-релігійна традиція. Проте стало ґрунтом для формування двох християнських гілок на землях України — православної й греко-католицької.
Спадщина та ціннісний зміст київського християнства актуалізовані процесами конституювання помісної Православної церкви України.
Додатково
- У «Слові про Закон і Благодать» послідовно проводиться думка про рівність усіх залучених до християнства народів, відповідальність християнського люду на чолі з володарями за всенародні справи, вилучення Київської церкви з-під іноземного церковного впливу й незалежність в управлінні Церквою.
- Софіологічна спрямованість київського християнства сприяла поширенню Богородичного культу й наповненню християнським змістом традиційного язичницького культу Богині-матері (вшанування її охоронних функцій щодо держави, міста, окремої людини, ідея «покрови Богородиці» як надприродного захисту та ін.). Втілена в уявленнях про особливе Божественне начало — Софію як «душу світу», джерело Божественної енергії між Творцем і творіннями; про активне релігійне життя як продовження творіння та шлях до спасіння людини (на відміну від ідеалізації аскетично-чернечого споглядання у візантійському християнстві та логіко-розсудливих конструкцій римського богослов’я).
- Київська церква обстоювала цінність рівноправного спілкування між Православними церквами (Александрійською, Антіохійською, Єрусалимською тощо). Рівним чином, маючи привілейовані відносини з Апостольським престолом аж до середини 15 ст., Київська митрополія не вважала себе канонічно чи ієрархічно залежною від римських пап.
Література
- Fedotov G. Р. The Russian Religious Mind: Kievan Christianity. Cambridge : Harvard University Press, 1946. 438 р.
- Шмеман А., прот. Историческийй путь православия. Нью-Йорк : Издательство имени Чехова, 1954. 390 с.
- Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні : в 2 т. Рим; Нью-Йорк : Видання Українського Католицького Університету в Римі, 1965. Т. 1. 816 с.
- Іларіон Київський. Слово про Закон і Благодать // Давня українська література. Київ : Золоте слово, 1992. С. 195–214.
- Подскальски Г. Христианство и богословская литература в Киевской Руси (988—1237 гг.) / Пер. с нем. А. В. Назаренко. 2-е изд., испр. и доп. Санкт-Петербург : Византинороссика, 1996. 572 с.
- Історія релігії в Україні : у 10 т. / За ред. А. Колодного, П. Яроцького. Київ : Український Центр духовної культури, 1997. Т. 2: Українське православ’я. 373 с.
- Харьковщенко Є. А. Софійність київського християнства. 2-ге вид. Київ : Наукова думка, 2003. 234 с.
- Саган О. Поняття Київського християнства, його церковна та просторово-часова ідентифікація // Релігія в Україні. 2011. URL: https://www.religion.in.ua/main/analitica/11408-ponyattya-kiyivskogo-xristiyanstva-jogo-cerkovna-ta-prostorovo-chasova-identifikaciya.html
- Харьковщенко Є. А. Київське християнство — поняття, суть, історичне значення // Гілея. 2013. № 72. С. 583–587.
- Хрещення Русі-України: 988–2018: Альманах / Упоряд.: О. Киричук, О. Омельчук, І. Орлевич. Львів : Логос, 2018. 112 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Яроцький П. Л. Київське християнство // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Київське християнство (дата звернення: 2.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.05.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
