Двопартійна система

Двопарті́йна систе́ма, біпартизм, двопартійність (лат. bi... — дво(х), від bis — двічі та pars (partis) — частина, група однодумців) — стан політичної системи, в якій домінують дві партії, які почергово змінюють одна одну при владі.

Поняття «двопартійна система» вперше запропонував політолог Дж. Сарторі. Ця система не виключає існування інших партій: їхня кількість у країні може бути різною; проте жодна з них, окрім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою.

Історична довідка

Типовими прикладами біпартизму є партійні системи Великої Британії (консерватори і ліберали, пізніше — лейбористи та США демократи і республіканці.

Британську двопартійність започатковано у 1670–1680-х, коли утворилися партії торі (представники великої аристократії та вищого духовенства) й віги (велика буржуазія). На їхній основі утворилися Консервативна партія та Ліберальна партія Великої Британії. У 1920-х Ліберальну партію замінила Лейбористська партія Великої Британії. 1924 її лідер Дж. Р. Макдональд став першим Прем’єр-міністром від Лейбористської партії.

Двопартійна система притаманна для колишніх британських колоній, країн Співдружності Націй.

У політичній системі Канади історично домінували Ліберальна партія Канади та Консервативна партія Канади. Інші партії також проявляють активність: Нова демократична партія Канади на парламентських виборах 2011 фінішувала другою, набравши 30,63 % голосів, отримала статус офіційної опозиції.

У партійній системі Австралії ключові позиції займають Лейбористська та Ліберальна партії. Активно діє також невелика Національна партія, що традиційно вступає у коаліційні уряди з лібералами.

Сучасні двопартійні системи зазнають суттєвих змін. На тлі зростання популярності нових політичних сил відбулося звуження масової бази традиційних партій; зросла частка виборців, які не ідентифікують себе з жодною партією; відбулося послаблення зв’язків між партіями й державного управління органами.

Характерні риси

Особливості двопартійної системи:

• відносна рівновага двох партій, які ведуть суперництво у боротьбі за владу;
• значне відставання інших партій;
• наявність сильної опозиції з боку тієї партії, що зазнала поразки на виборах;
• пом’якшення ідеологічного протистояння між двома партіями, оскільки для здобуття підтримки більшості виборців партія повинна представити програму, що відповідає бажанням більшості політично активних верств населення.

Уможливлює формування біпартизму виборча система з одномандатними округами та відсутність пропорційного представництва. У такій системі третя за вагою політична сила, попри те, що матиме значну кількість прихильників, які розпорошені по всій країні, не зможе здобути абсолютної підтримки в жодному окрузі, а відтак — і місць у парламенті.

Вагомими чинниками становлення двопартійної системи є давня традиція дуалізму у Великій Британії й США; тип виборчої системи у державі (простій мажоритарній системі одного бюлетеня виборчого відповідає двопартійна система); психологічний чинник (якщо в простій мажоритарній системі одного бюлетеня є три партії, то виборці прагнуть підтримати ту з партій, яка вже має значне представництво). Двопартійна система є потенційно стабільнішою, ніж багатопартійна, вона оптимально зближує інтереси партії та держави. Двопартійна система практично виявляється гнучкішою за багатопартійну.

Класифікація

У межах двопартійної системи розрізняють американську й британську моделі, що різняться як організаційною будовою, так і характером політичного режиму (президентський, парламентський). Ідеологією трьох з чотирьох провідних партій названих держав можна вважати неоконсерватизм, лейбористської — соціал-демократію. Для американських партій характерний кадровий тип членства, для британських — масовий.

У Великій Британії партіям властивий високий ступінь централізації; фінанси і бюджет перебувають під суворим контролем центру, за яким зберігається право затверджувати кандидатів, яких висунуто місцевими осередками партії.

У США закриті збори партійних лідерів є незалежними одні від одних. За межами штату практично немає ніяких організацій; влада державних лідерів і комітетів дуже обмежена. Соціальна база — надкласова, з певними регіональними особливостями в США (промислова Північ й аграрний Південь) та ідеологічними у Великій Британії.

Існує поділ двопартійної системи на досконалу (чисту, Велика Британія), за якої 2 основні партії разом збирають до 90 % голосів виборців; систему двох із половиною партій (модифікована двопартійність).

Приклади чистої двопартійності трапляються рідко. Частіше доводиться мати справу зі змішаними (гібридними) формами партійних систем, коли визначити їхню приналежність до того чи іншого типу надзвичайно складно. Група скандинавських країн демонструє приклад багатопартійної системи з ознаками двопартійності, Велика Британія — двопартійна система з елементами багатопартійності. Для характеристики цих процесів використовують термін «половини партії», щоб усунути труднощі у класифікації. Наприклад, Японія є країною з 1 + 1/2 («півторапартійною») системою, Австралія — 1(1/2 + 1/2), Німеччина й Канада — 2 + 1/2. Такі типи партійних систем є перехідним типом між двопартійною та багатопартійною системами (двоблоковий тип багатопартійної системи обмеженого плюралізму).

Недоліки двопартійної системи:

• незначні можливості громадян щодо впливу на політику;
• мала реальна свобода вибору між політичними партіями;
• надмірна концентрація сил на міжпартійній боротьбі;
• консерватизм традицій виборчого процесу.

Література

1. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем. Львів : Тріада плюс, 2004. 528 с.
2. Шляхтун П. П. Біпартизм // Політологічний енциклопедичний словник / Упоряд. В. П. Горбатенко. 2-ге вид., допов. і перероб. Київ : Генеза, 2004. С. 58.
3. Ґрант В. Двопартійні системи // Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; За ред. І. Макліна, А. Макмілана. Київ : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2005. С. 164.
4. Шведа Ю. Р. Політичні партії: енциклопедичний словник. Львів : Астролябія, 2005. 488 с.
5. Дем’яненко Б. Система двопартійна (біпартизм) // Денисенко В. М., Сорба О. М., Угрин Л. Я. та ін. Політологія. Львів : Новий Світ — 2000, 2014. С. 605–607.

Автор ВУЕ

Б. Л. Дем’яненко

Покликання на цю статтю: Дем’яненко Б. Л. Двопартійна система // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Двопартійна система (дата звернення: 29.04.2024).