Історія України: Новий час. 18 ст.
Зміст
Колоніальна політика Російської імперії щодо України у 18 ст.
Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії у 18 ст. був тотальний наступ самодержавства на права України. Суть його полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. Офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів.
І етап (1708–1728) — форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром м. Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно встановити контроль над Україною. Намагаючись створити сприятливі соціальні умови для реалізації свого задуму, він спочатку видав універсал, у якому пообіцяв українському народові всілякі милості та свободи і наказав обрати нового гетьмана. Петро І потураннями та подачками задобрював старшину, надсилав подарунки та гроші на Запорожжя, намагаючись посіяти незгоду між полковниками і гетьманом.
У 1708 під тиском царя гетьманом було обрано І. Скоропадського (1708–1722). Кандидатуру енергійного та молодого П. Полуботка Петро І відхилив. Іван Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольності, до яких додав ще декілька пунктів (щоб козаками командували не московські офіцери, а власна старшина; щоб повернули гармати, вивезені з м. Батурина тощо). Натомість почався форсований наступ на українську автономію. Характерними ознаками цього процесу були:
- обмеження влади гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесли з м. Батурина до м. Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана перебував російський резидент-наглядач);
- економічні утиски (значну частину українських товарів — прядиво, шкіру, сало, олію тощо — було дозволено вивозити лише до російських портів, водночас певні товари забороняли ввозити до України, їх змушували купувати на російських фабриках);
- експлуатація демографічного потенціалу (1721 на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тис. козаків, 30 % з них загинуло; 1725 під час Дербентського походу з 6790 козаків померло чи загинуло 5183 особи);
- культурні обмеження (1720 сенатський указ проголошував: в Україні «книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати», а в тих, які друкуються, «щоб ніякої різниці і осібного наріччя не було»).
Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння, що призвело до появи значних непідконтрольних гетьману територій, на яких їх власники старанно прищеплювали вивезене з Росії кріпацтво.
Цей етап наступу самодержавства в Україні мав певні особливості: пасивна протидія офіційній російській політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 Малоросійської колегії, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за старшиною та козацтвом, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію, була дієвим дестабілізувальним чинником, поглиблюючи розбіжності між українською елітою та народом.
Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722–1724) — палкого оборонця української автономії. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійської колегії, він провів судову реформу (Генеральний суд став колегіальним; розгорнув боротьбу з хабарництвом, визначив порядок апеляцій). Проте колегія не хотіла бути лише апеляційною інстанцією, вона претендувала не тільки на контроль за владою, а й на саму політичну владу.
Форсований наступ на права України тривав. 1723 без візи Малоросійської колегії не міг вийти у світ жоден з важливих універсалів. Унаслідок цього в залежність від неї потрапили майже всі українські державні структури — адміністрація, суд, Генеральна канцелярія. Ув’язнен ня П. Полуботка в Петропавлівській фортеці, жорстоке придушення опозиції старшини розширили поле діяльності Малоросійської колегії.
ІІ етап (1728–1734) — повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон’юнктуру. Бурхлива діяльність Малоросійської колегії, яка весь час накладала нові податки на українських землевласників, зачепила інтереси всесильного імператорського фаворита О. Меншикова, який володів величезними маєтками і навіть містами в Україні. Це зумовило скасування 1727 Малоросійської колегії та певне пом’якшення офіційної російської позиції в українському питанні — було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол (1727–1734).
1728 в день коронації Петра ІІ новий гетьман подав петицію про повернення Україні колишніх прав та вольностей згідно з угодою 1654. Натомість одержав «Решительные пункты», відповідно до яких гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю за гетьманськими фінансами почали призначати не одного, а зразу двох підскарбіїв — росіянина та українця; мито за товари, які ввозили до України, мало йти в царську казну. Отже, часткове повернення Україні її прав і свобод (право обрання гетьмана; переведення Гетьманщини з імперського Сенату знову під юрисдикцію Міністерства закордонних справ; скорочення російських військ на українській території; скасування податків, накладених Малоросійською колегією тощо) були тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон’юнктури. Стратегічний наступ не припинявся. У цей період сваволя російського уряду обмежувалася певними юридичними нормами, що дало змогу Д. Апостолу досягти позитивних зрушень: Генеральне слідство про маєтності, тобто ревізія землеволодіння (1729–1730), уможливило поповнення державного земельного фонду; реформа судочинства та заснування скарбниці забезпечили Гетьманщині перший річний бюджет; під владу гетьмана було повернуто м. Київ; помітно зменшилося переселення селян на Правобережжя і, навпаки, зріс потік тих, хто повертався на Лівобережжя.
ІІІ етап (1734–1750) — посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в м. Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органові, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян і троє українців. На чолі правління став князь О. Шаховський, який діяв відповідно до наказу: «Недремным оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа». Характерними ознаками цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії».
Ситуація ускладнилася ще й російсько-турецькою війною (1735–1739; див. Російсько-турецькі війни), під час якої Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними для українського народу: загинуло 35 тис. осіб. Військові втрати, нескінченні мобілізації селян призводили до спустошення краю. Перебуваючи в Україні, російський міністр А. Волинський повідомив у листі Е.-Й. Бірону: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хліб, щоб прогодувати край». Виснажені землі мали ще протягом війни утримувати від 50 до 75 російських полків. Внаслідок війни Україна зазнала збитків на 1,5 млн крб.
ІV етап (1750–1764) — тимчасове уповільнення процесу російської експансії. 1750 останнім гетьманом став брат фаворита нової імператриці Єлизавети К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це свідчить той факт, що, крім старих традиційних обмежень (гетьманові було заборонено листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників тощо), у цей час з’явилися нові: 1754 ліквідовано митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 м. Київ назавжди переходив під пряме імперське правління; 1754 гетьман мав подавати фінансові звіти російському урядові про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте, навіть перебуваючи тривалий час у м. Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський пішов назустріч старшині й у 1760–1761 рр. заборонив переходи селян без письмової згоди пана, почав скликати з’їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на парламент за зразком польського сейму.
Було проведено певну модернізацію війська. К. Розумовський виношував плани відкриття у м. Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини ІІ (1762–1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.
V етап (1764–1783) — остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства (1764 вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії (1764–1786) на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію.
Згідно з імператорським маніфестом 28.07.1765, на основі скасованих слобідських козацьких полків було створено СлобідськоУкраїнську губернію, яка включала 5 провінцій, що відповідали полкам (Сумську, Охтирську, Харківську, Ізюмську, Острогозьку), з центром у м. Харкові. Ця адміністративно-територіальна одиниця була ліквідована у квітні 1780 р. — з перетворенням у Харківське намісництво (з територіальними змінами), а в грудні 1796 — замість Харківського намісництва створено Слобідсько-Українську губернію (до неї також включено Куп’янський повіт Воронезького намісництва).
У червні 1775 військами під командуванням П. Текелія було знищено Запорозьку Січ, кошовий отаман Петро Калнишевський засланий до Сибіру. 1781 ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництва за російським зразком (Лівобережжя поділене на три намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, згодом — Малоросійське генерал-губернаторство. 1783 юридично оформлено кріпацтво. Крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина ІІ 1785 видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать була звільнена від військової служби та урівняна в правах з російським дворянством. Унаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.
Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в 18 ст. характеризувався обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства; хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.
Правобережна Україна наприкінці 17 ст. — у 18 ст.
Після поразки Української революції долю українських земель визначали сусідні держави: Польща, Росія й Туреччина.
Після завершення війни між Польщею й Туреччиною (1699) потреба в козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела спочатку до поразки польських військ під Фастовом 1700, а потім і до вибуху повстання під проводом Семена Палія (1702–1704). Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711–1714 остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.
Почалося активне відновлення польсько-шляхетських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Відновивши свою владу, магнати зрозуміли, що умовою їхнього збагачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх володінь «слободи», у яких селяни на певний час були звільнені від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уніатства на права православних, спричиняли значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якого стала гайдамаччина. Гайдамацький рух був формою національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України (за іншою версією, запропонованою Н. Яковенко — «форма соціального бандитизму»). Виник у першій половині 18 ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. На західноукраїнських землях (Галичина, Буковина, Закарпаття) соціальний протест проявися у русі опришків, що виник ще в 16 ст. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш, який діяв у 1738–1745.
Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734–1738, 1750, 1768 (Коліївщина). Перше велике гайдамацьке повстання почалося 1734. Його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа ІІ сісти на польський престол. Серед населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іванівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти. Стихійний народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник надвірних козаків князів Любомирських — Верлан, проголошений гайдамаками полковником. Повстанцям вдалося захопити міста Жванець, Броди, Збараж, дійти з боями аж до околиць Кам’янця-Подільського та Львова.
Тим часом внутрішня ситуація в Польщі змінилася — під тиском Росії С. Лещинський утік, і престол отримав Август ІІІ. Виконавши свою основну місію, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого здобули перемогу над основними повстанськими силами, що змусило частину гайдамацьких загонів відійти в Молдавію, а решту — тимчасово припинити збройний опір.
Новий спалах активності гайдамацького руху припав на 1750. Повстанці, очолювані О. Письменним, М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. Їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 цей виступ було придушено.
Піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768, що отримало назву «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей народний виступ був зумовлений взаємодією кількох причин. Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон’юнктури — перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанувала у господарстві Польщі, посилила соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликали бурхливу реакцію. Це зумовлено тим, що в цьому регіоні, заселеному пізніше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.
Поштовхом до розгортання конфлікту став наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ, ув’язнення православних священників, покарання різками — це далеко не всі форми й методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Одним із натхненників боротьби за православ'я, енергійним та здібним організатором мас став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини ІІ, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця виконала свою обіцянку. У 1768 польський король під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах із католиками православних і протестантів.
Значна частина польської шляхти негативно поставилася до зрівняння прав і перейшла до активних дій. Створивши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі). Руйнуючи монастирі та церкви, конфедерати пройшли Київщиною, Поділлям та Волинню. Польський уряд, не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних магнатів, звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступило російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу в боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично набула поширення чутка про те, що Катерина ІІ нібито видала «Золоту грамоту», у якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою. Усі ці обставини сприяли розгортанню та поглибленню селянсько-козацького виступу на Правобережжі.
Навесні 1768 запорожець М. Залізняк сформував під м. Чигирином повстанський загін. Його ядром були запорожці, навколо яких об’єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли м. Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога зробила реальною перспективу розростання гайдамацького руху як у західному, так і східному напрямках, що означало його поширення не лише на польські землі, а й на Лівобережжя.
Російський уряд непокоїла участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів, які після повернення могли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, організаторами антиурядових акцій. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту та євреїв, перейшли кордон і спалили турецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдавського господаря. Туреччина загрожувала навіть війною, до якої Росія на той час не була готова. Усі ці чинники зумовили зміну тактики російського уряду стосовно гайдамацького руху: після зближення з Польщею Росія почала у другій половині червня 1768 каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня — серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщину придушили навесні 1769. Жорстоко розправилася з повстанцями Польща. Лише в містечку Кодні (поблизу м. Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. Гонту після тортур (здерто смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до брами м. Могилева. Щодо гайдамаків — підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонстрації. Росія змушена була переконати турків і поляків у непричетності до Коліївщини. Саме тому частина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польській території, або на турецькому кордоні. Водночас, розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців зашкодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, російський уряд замінив М. Залізнякові та двомстам п’ятдесятьом гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.
Росія здійснювала двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. Це зумовлено тим, що вона вбачала в гайдамаччині засіб дестабілізації та ослаблення Польщі, а також не хотіла, щоб цей антифеодальний рух поширився на російську територію. Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення цілковитого контролю над правобережними землями, але здійснити ці плани їй вдалося аж наприкінці 18 ст. Внаслідок другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина, а після третього поділу (1795) — Західна Волинь. Незабаром на інкорпорованих землях було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії. Безумовно, об’єднання в межах однієї держави більшості українських земель (майже 80 %), етнічне возз’єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві Православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці 18 ст. автономії Лівобережжя не існувало, і тому Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінного, динамічного розвитку краю.
Отже, після поразки Української революції Правобережжя надовго стало об’єктом територіальної експансії сусідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку 18 ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху. Перехід наприкінці 18 ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми іноземного панування для цього краю, він тільки змінив форми та методи експлуатації місцевого населення.
У другій половині 18 ст. внаслідок кількох російсько-турецьких війн до Російської імперії було приєднано материкову частину півдня України. За війни 1768–1774 розпочалося поширення влади Російської імперії на Крим. У 1774 підписано Кючук-Кайнарджийський мирний договір між Російською та Османською імперіями, він передбачав визнання останньою формальної незалежності Кримського ханату й переходу м. Керчі під владу Росії. Землі Кафського ейялету офіційно увійшли до складу Кримського ханату. 1783 Крим остаточно приєднано до Російської імперії.
Поділи Польщі та входження Правобережної України до складу Російської імперії
На початку 1770-х Річ Посполита прийшла у занепад унаслідок внутрішньої кризи. Скориставшись цією ситуацією, сусідні Австрія, Пруссія і Росія послідовно (1772, 1793, 1795) розділили землі Польщі.
У результаті першого поділу (1772) значна частина Білорусі (воєводства Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського) з-під польського панування переходила під владу Російської імперії. Галичина разом із частиною Малої Польщі потрапила до Австрійської держави Габсбургів, а в 1774 остання захопила і Буковину. Закарпаття потрапило під владу Австрії ще 1711. Таким чином, за першим поділом Польщі переважна частина західноукраїнських земель потрапила під австрійську владу (ця територія отримала назву «Королівство Галіції і Лодимерії» зі столицею у м. Львові).
| Роки | Подія |
(1772 р.) |
Перехід до складу Російської імперії смуги від Південно-Східної Чернігівщини на південному сході до Лівонії на північному заході включно зі східною (міста Гомель, Могилев, Вітебськ) і північною (м. Полоцьк) частинами сучасної Білорусі та смуги вздовж правого берегу Західної Двини включно з м. Динабургом (суч. Даугавпілс, Латвія). Перехід до складу Пруссії частини балтійського узбережжя (міста Ґданьск, Ельблонг) і смуги від узбережжя на південь до міст Торуні і Бидгощі включно. Перехід до складу Австрії Східної Галичини, утворення у складі Австрійської імперії Королівства Галичини й Володимирії |
(1793 р.) |
Приєднання до Російської імперії всієї східної частини Речі Посполитої (Правобережжя України, переважна частина території Білорусі з містами Слуцьком і Мінськом до лівого берега Західної Двини включно). Приєднання до Пруссії західної частини Речі Посполитої (міста Познань, Ченстохова, Каліш, Плоцьк та ін.) |
(1795 р.) |
Анексія Російською імперієї Західної Волині й решти території Великого князівства Литовського [Західна Білорусь, міста Вільно і Троки, смуга території сучасної Литви й Латвії (м. Медники, тепер м. Варняй, Литва; м. Ліпава, тепер м. Лієпая, Латвія)]) та ін. Анексія Австрією Західної Галичини, Люблінської землі та Холмщини. Анексія Пруссією смуги вздовж східного й південного кордонів Східної Пруссії включно з м. Варшавою. Ліквідація Речі Посполитої |
Наслідком першого поділу Польщі було різке загострення магнатської анархії по всіх землях роздертої, колись великої держави. На початку 1790-х під впливом французької буржуазної революції, з метою подолання анархії прогресивні кола польської шляхти домагаються проведення реформ і затвердження Конституції 03.05.1791. У відповідь виникла спровокована Катериною ІІ Тарговицька конфедерація, що стало приводом до другого поділу Польщі між Росією і Пруссією.
За другим поділом (1793) Правобережні українські землі (Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина) перейшли під владу Російської імперії. До Пруссії за цим поділом відходили корінні польські території. Другий поділ Польщі викликав повстання під проводом Т. Костюшка (1794), яке було придушене російськими, австрійськими і прусськими військами.
1795 відбувся третій поділ Польщі, після якого остання зникла як держава з європейської мапи (аж до завершення Першої світової війни). Власне польські землі окупували Пруссія і Австрія (Велику Польщу з Варшавою, Малу Польщу з Краковом і Любліном). Росія приєднала Західну Волинь і Східну частину Холмщини, а також решту Білорусі і Литви. Перехід наприкінці 18 ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми іноземного панування для цього краю, було тільки змінено форми та методи експлуатації місцевого населення.
Таким чином, на кінець 18 ст. під владою австрійських володарів перебували Закарпаття, Буковина, Галичина з центром у м. Львові. У складі Російської імперії опинилось 80 % українських територій. На інкорпоровані українські землі поширився адміністративно-територіальний поділ Російської імперії на губернії (незабаром утворено Київську, Подільську та Волинську губернії).
У 1812 до Російської імперії приєднано Бессарабію, згодом у її південній частині утворено Аккерманський та Ізмаїльський повіти у складі Бессарабської області. З 1856 останній належав Молдавському князівству, згодом відійшов до Об’єднаного князівства Волощини й Молдови (Румунії) та 1878 знову перейшов до Російської імперії. Так, українські землі були остаточно поділені Російською імперією та Австро-Угорщиною.
Джерела
- Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734–1775 : в 8 т. Київ : Інститут історії України НАН України, 1998–2019.
- Петро Калнишевський та його доба. Збірник документів та матеріалів / Упоряд.: В. Грибовський, В. Мільчев, І. Синяк. Київ : [б. в.], 2009. 432 с.
- Універсали Павла Полуботка (1722–1723) / Упоряд. В. Ринсевич. Київ : Віпол, 2008. 720 c.
Література
- Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. Київ : Либідь, 1993. 288 с.
- Бачинська О., Чухліб Т. Козацька Україна. Після зруйнування Запорозької Січі (1775–1905). Київ : Арій, 2021. 352 с.
- Голобуцький В. Запорізьке козацтво. Київ : Вища школа, 1994. 539 с.
- Горобець В. «Волимо царя східного…». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. Київ : Критика, 2007. 464 с.
- Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна. Київ : Альтернативи, 1999. 304 с.
- Історія українського козацтва : у 2 т. / Відп. ред. В. А. Смолій. 2-ге вид. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006–2007.
- Когут З. Російський централізм і українська автономія: ліквідація Гетьманщини 1760–1830. Київ : Основи, 1996. 307 с.
- Крикун М. Між війною і радою: Козацтво Правобережної України в другій половині XVIІ — на початку XVIII століття. Статті і матеріяли. Київ : Критика, 2006. 472 с.
- Наливайко Д. Козацька християнська республіка. Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках. Київ : Дніпро, 1992. 495 с.
- Панашенко В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХVІІ–ХVІІІ ст.). Київ : Інститут історії України НАН України, 1995. 221 с.
- Пасічник М. С. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи. 2-ге вид., стер. Київ : Знання, 2006. 735 с.
- Реєнт О. П. Усі гетьмани України: Легенди, міфи, біографії. Хапків : Фоліо, 2007. 414 с.
- Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна в другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: Проблема державотворення. Київ : Інститут історії України, 1993. 71 с.
- Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея в ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблеми зародження, формування, реалізації. Київ : Альтернативи, 1997. 367 с.
- Таїрова-Яковлева Т. Г. Гетьмани України. Історії про славу, трагедії та мужність / Пер. з рос. Н. Єгоровець; наук. ред. В. Щербак. Київ : Кліо, 2015. 424 с.
- Таїрова-Яковлева Т. Г. Коліївщина: великі ілюзії / Пер. з рос. Т. Кришталовської. Kиїв : Кліо, 2019. 256 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Чухліб Т. Магнат, козак і гайдамака. Боротьба за владу Русі-України з Короною Польською (1569–1769 рр.). Київ : Києво-Vогилянська академія, 2018. 256 с.
- Яворницький Д. Історія запорозьких козаків : у 3 т. Київ : Наукова думка, 1990–1993.
- Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ — початку ХVІІІ століття. Київ : Laurus, 2012. 448 с.
Див. також
Історія України: Галицько-Волинське князівство. Литовсько-польська доба
Історія України: ранній Новий час
Історія України: Новий час. 19 ст.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: Новий час. 18 ст. // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Історія України: Новий час. 18 ст. (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
