Історія України: Новий час. 19 ст.
Зміст
- 1 Українські землі в першій половині 19 ст.
- 2 Українські землі Російської імперії у другій половині 19 ст.
- 3 Галичина й Буковина під владою Австрійської / Австро-Угорської імперії
- 4 Події революції 1848–1849 рр. на західноукраїнських землях
- 5 Консолідація українства Буковини й Закарпаття
- 6 Західноукраїнські землі у другій половині 19 ст.
- 7 Виникнення перших українських політичних партій
- 8 Див. також
- 9 Автори ВУЕ
- 10 Важливо!
Українські землі в першій половині 19 ст.
Загальною тенденцією тривалого періоду було нищення царським режимом будь-яких проявів української окремішності, національної самобутності тощо. За царювання Олександра І (1801–1825) російську присутність в Україні забезпечували військо та адміністрація. 1830-х, за Миколи І (1825–1855), російська централізована адміністративна система охопила всю Україну. Скасування Магдебурзького права (1831 р.) та Литовського статуту (червень, 1840) поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Навіть назву «Україна» практично перестали використовувати: Лівобережну Україну називали Малоросією, Правобережну — Південно-Західним Краєм, а Південну Україну — Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, щобільше поширювалася «малоросійська ментальність»: Україна вважалася дещо відмінною, але органічною частиною імперії.
Хоча відлуння французької революції та вторгнення Наполеона І 1812 у Росію на українських землях було слабким, спостерігається вплив західних інтелектуальних і політичних течій. У першій половині 19 ст. відбулася активізація культурного життя, а також політичної думки українських інтелектуалів і російських діячів, які працювали на території України. Під впливом ідеології Просвітництва й поширення європейського стилю життя в Російській імперії з’явилося чимало масонських лож і таємних товариств. У 1818 такі організації виникли в містах Києві (масонська ложа «З’єднаних слов’ян» — діяльність спрямовувала на розвиток слов’яно-федералістських ідей в Україні), Полтаві («Любов до істини»). Хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Українські дворяни здебільшого не формували специфічно національних вимог.
Серед членів товариств і декабристських організацій були відомі діячі й нащадки козацької старшини: І. Котляревський, В. Капніст, Матвій і Сергій Муравйови-Апостоли (з роду гетьмана Д. Апостола), Андрій і Петро Борисови та інші. Серед українських декабристів патріотизм і національні почуття проявилися в панславістській ідеології (згодом панславістські ідеї простежуються також у ключових документах Кирило-Мефодіївського братства). Зокрема, у програмних документах «Товариства об’єднаних слов’ян» (виникло на початку 1823 у м. Новограді-Волинському) серед завдань — знищення самодержавства й кріпосництва, встановлення республіканського ладу в слов’янських країнах, їхнє об’єднання в федеративний союз. Восени 1825 товариство ввійшло до Тульчинської управи «Південного товариства».
«Південне товариство» (1821–1825) виникло на базі Тульчинської управи «Союзу благоденства»; очільник — полковник Павло Пестель. Складалося з 3-х управ — Тульчинської, Васильківської, Кам’янської. Мало вплив на значну частину військ, розташованих в Україні; підтримувало тісні контакти з «Північним товариством». Цілі товариства викладено в «Руській правді» П. Пестеля.
Згадується й «Малоросійське таємне товариство», засноване полтавським поміщиком Василем Лукашевичем, метою якого було встановлення незалежності України. Серед членів товариства — О. Величко, П. Капніст, І. Котляревський, С. Кочубей, В. Тарновський та інші. Однак створення і діяльність товариства не підтверджується джерелами.
У м. Санкт-Петербурзі діяло «Північне товариство» (1821–1825), організоване Микитою Муравйовим, Михайлом Луніним, Євгеном Оболенським, Сергієм Трубецьким, Миколою Тургенєвим. Основний програмний документ, розроблений Микитою Муравйовим, — Конституція. Йшлося про створення федеративної республіки (яка мала складатись з окремих «держав»), рівність усіх перед законом, скасування станів та привілеїв, проголошення громадянських свобод тощо. Виконавча влада належала імператору, але в обмеженій формі. На території України планувалося створення двох держав: Української (столиця — м. Харків) і Чорноморської — зі столицею в м. Києві (за іншим варіантом — у м. Одесі).
Попри поразку виступу декабристів 14.12.1825 у м. Санкт-Петербурзі й арешт Пестеля (13 грудня), в Україні 29.12.1825 – 03.01.1826 спалахнуло повстання Чернігівського полку на Київщині (район міст Васильків, Фастів, Біла Церква). Очолив повстання С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін.
У листопаді 1830 у м. Варшаві вибухнуло повстання проти Російської імперії. Охопило Королівство Польське і поширилось на Правобережну Україну та Білорусь. За пропозицією члена уряду, голови «Патріотичного товариства» Йоахима Лелевеля сейм звернувся до населення Правобережжя зі закликом взяти участь у повстанні. На Правобережжя було послано кавалерійський корпус під командуванням генерала Ю. Дверніцького. Тим часом на Київщині в лютому 1831 відбулася нарада польських поміщиків та шляхти, яка теж прийняла ухвалу про підготовку до збройного повстання. Попри політичні невдачі й поразку, повстання 1830–1831 сприяло подальшому розвитку суспільно-політичного руху в Польщі, Україні, Білорусі та Литві, виникненню нових таємних товариств і зростанню національного самовизначення.
Після придушення повстання у 1831 царизм посилив русифікацію Правобережжя. З метою ліквідації провідного осередку польської ідентичності в Правобережній Україні було закрито Кременецький ліцей (діяв у м. Кременці 1805–1833): у грудні 1832 його перепідпорядкували Київському учбовому округові, а у квітні 1833 вирішили перевести в м. Київ. Улітку 1833 план з переведення ліцею почав реалізовуватися, а в листопаді цього ж року імператор Микола І видав указ про створення на базі ліцею Університету св. Володимира (відкрито 1834), одним із завдань якого мала стати русифікація краю.
Ініціатором адміністративно-політичних і соціально-економічних заходів щодо інтеграції Правобережної України у складі Російської імперії був Д. Бібіков (1837–1852) — київський військовий, подільський і волинський генерал-губернатор. Він здійснював русифікацію полонізованої Правобережної України (зокрема, скасував чинність Литовського статуту й перевів судочинство краю на засади Зводу законів Російської Імперії, замінював місцевих чиновників державних установ на російських, влаштував перевірку шляхетських прав на дворянство (внаслідок чого значна частина шляхти була переведена до податного стану); проводив секуляризацію земельних володінь католицького духовенства. Запровадив Інвентарні правила (1847–1848), які регулювали відносини селян і поміщиків. Вжив низку заходів для поширення російської освіти й культури та репресивного контролю за польською культурною традицією.
Синтезована ідея українського автономістичного, польського демократичного і російського декабристського рухів в Україні втілилась у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія) — таємної організації, що виникла в м. Києві наприкінці 1845. Фундаторами були професор історії Київського університету М. Костомаров (1817–1885), службовець канцелярії Київського, Волинського і Подільського генерал-губернаторства М. Гулак (1817–1899), учитель Полтавського кадетського корпусу В. Білозерський (1825–1899). До товариства долучились письменник, учений і педагог П. Куліш (1819–1897), полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич (1808–1892), історик і педагог О. Тулуб (1824–1872), педагог Д. Пильчиков (1821–1893), студенти Київського університету — етнограф-фольклорист П. Маркович (1822–1867), поет-перекладач О. Навроцький (1823–1892), громадсько-культурний діяч, педагог І. Посяда (1823–1894), поет і публіцист, учений Г. Андрузький (1827 — невідомо). Тісний зв’язок з товариством підтримував поет Т. Шевченко (1814–1861). Кирило-мефодіївці розробили теоретичні документи українського національного руху, викладені в низці документів програмного характеру: «Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія», відозви «Брати українці» та «Братья великороссияне и поляки». Найдокладніше програму товариства репрезентовано в історико-публіцистичному творі «Книги буття українського народу» («Закон Божий»). Його автором вважається М. Костомаров. Серед завдань, сформульованих у програмних документах: знищення самодержавства, кріпосного права, ліквідації соціальної нерівності, запровадження загальної освіти, пропагування ідеї об’єднання всіх сло в’янських народів у федеративній республіці на засадах суверенності, ідеї месіанізму (особлива роль у майбутньому союзі слов’янських народів відводилась Україні і м. Києву), утворення спільного вищого законодавчого органу влади — загальнослов’янського собору з представників всіх народів тощо.
У березні 1847 товариство було викрите внаслідок доносу студента Київського університету О. Петрова. Його учасники були заарештовані і після слідства, що велося в містах Києві та Санкт-Петербурзі, засуджені на різні терміни ув’язнення і заслано до різних міст Російської імперії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була виразом прагненнь передової частини національної еліти осмислити і визначити місце і роль українського народу в тогочасному світовому історичному контексті; першою спробою перейти від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України.
Українські землі Російської імперії у другій половині 19 ст.
На середину століття Російська імперія перебувала у складній ситуації, яку загострила поразка у Кримській війні (1853–1856) — війна Росії з Османською імперією. Причиною конфлікту було прагнення російського царату посилити вплив на Балканах, захопити протоки Босфор і Дарданелли та перетворити Чорне море на закритий, цілком контрольований внутрішній басейн Російської імперії. У Кримській війні проти Росії виступили союзники Туреччини Англія, Франція і Сардинське королівство. Хоча воєнні дії велися на Балтійському та Білому морях, у Тихому океані, на Кавказі, однак основним театром війни став Кримський півострів.
| Українські губернії Російської імперії | |
| Волинська губернія | Переважна частина сучасних Волинської й Рівненської обл., частина Житомирської обл., північ сучасних Тернопільської і Хмельницької обл |
| Катеринославська губернія | Більшість території сучасної Дніпропетровської обл., частина сучасної Запорізької, Донецької й Луганської обл. |
| Київська губернія | Правобережна частина сучасної Київської й Черкаської обл., східні райони сучасних Вінницької й Житомирської обл. |
| Подільська губернія | Переважна частина сучасної Вінницької обл., південна й центральна частини сучасної Хмельницької обл., окремі районии сучасних Одеської, Миколаївської й Кіровоградскої обл. |
| Полтавська губернія | Південь лівобережної частини сучасної Київської обл., південь сучасних Чернігівської й Сумської обл., лівобережна частина сучасної Черкаської обл, південно-східна частина сучасної Харківської обл. |
| Таврійська губернія | Територія сучасної АР Крим, лівобережна частина Херськонської обл., більшість території Запорізької обл. |
| Харківська губернія | Більшість території сучасної Харківської обл., південний схід Сумської, північні райони Донецької й Луганської обл. |
| Херсонська губернія | Основна частина сучасних Одеської (крім Буджаку та північних районів), Миколаївської й Кіровоградської обл., південно-західні райони Дніпропетровської обл. і правобережна частина Херсонської обл. |
| Чернігівська губернія | Північ лівобережної частини Київської обл., основна частина території Чернігівської обл., північ Сумської обл. |
| Українські землі в інших губерніях і областях Російської імперії | |
| Бессарабська губернія | Буджак (південно-західна частина Одеської обл. від р. Дністра до р. Дунаю) і східна частина сучасної Чернівецької обл. |
| Область Війська Донського | Східні прикордонні райони Донецької й Луганської обл. |
| Курська губернія | Територія колишнього Путивльського району Сумської обл. |
| Воронезька губернія | Територія колишнього Троїцького району Луганської обл. |
| Австрійська / Австро-Угорська імперія | |
| Королівство Галичини та Володимирії (східна частина) | Львівська й Івано-Франківська обл., Південна й центральна частина сучасної
Тернопільської обл. |
| Герцогство Буковина (до 1849 р. — частина Королівства Галичини та Володимирії; північна частина герцогства) | Західна й центральна частина сучасної Чернівецької обл. |
| Угорське королівство. Комітати Берег, Мармарош, Унг і Угоча | Сучасна Закарпатська обл. |
| Румунія | |
| Дорохойський жудець (місцевість у північній частині Жудеця) | Колишній Герцаївський район Чернівецької обл. |
Кримська війна вкрай негативно позначилася на становищі України. Саме на українців ліг основний тягар воєнних дій: Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії, на селян ліг увесь тягар військових перевезень з центральних районів країни до Криму. Усе це спровокувало наприкінці війни масовий антикріпосницький рух («Київська козаччина», «Похід у Таврію по волю»).
Російській імперії довелося підписати Паризький мирний договір 1856, згідно з яким Росії заборонялося тримати на Чорному морі військовий флот, вона втрачала, зокрема, острови в дельті р. Дунаю та частину Південної Бессарабії (передані Молдавському князівству, а воно, своєю чергою, передавалось під протекторат Туреччини).
Поразка в Кримській війні спричинила зростання невдоволення діями уряду: основну причину невдач вбачали у військово-технічній і соціально-економічній відсталості Російської імперії, тож з усією очевидністю постало питання внутрішніх змін.
Початок реформам поклав маніфест царя Олександра ІІ від 19.02.1861 про скасування кріпосного права та «Положення про селян, які виходили із кріпосної залежності», що складалося із 17 законодавчих актів. Реформа передбачала скасування особистої залежності селян від поміщиків та надання їм громадянських прав і свобод; наділення селян землею.
Система урядових заходів, спрямована на поступову ліквідацію кріпацтва, створила передумови для розвитку товарно-грошових відносин в усіх галузях суспільно-економічного життя Російській імперії.
Упродовж 1860–1870 впроваджено ще низку реформ: 1864 розпочато створення системи земського самоврядування; здійснено реформу судової системи (1864; зокрема запроваджено позастановий суд, з’явилися суд присяжних і незалежна адвокатура); ініційовано військову реформу (1862–1874); лібералізацію освітньої системи; фінансова реформа (1860–1864); послаблення цензурного тиску на пресу і книговидавничу справу (1865); реформа міського самоврядування (1870). Реформи були непослідовними, обмеженими, зберігали недоторканою поміщицьку власність на землю та самодержавну владу, однак активізували економічний і політичний розвиток держави, спричинили будівництво залізниць, зростання ролі порту м. Одеси, заклали підґрунтя для переходу від феодально-станового устрою до буржуазно-представницького тощо.
Реформи в Росії відрізнялися від реформ в Австрії. По-перше, їх здійснювали пізніше. Подруге, їх могутнім каталізатором став міжнародний чинник — участь і поразка в Кримській війні. По-третє, вони були обмеженими, непослідовними і незавершеними. Якщо в Австрійській імперії (з 1867 — Австро-Угорській) буржуазні реформи діяли вже 1848 (опубліковано конституцію, скликано парламент), то в Росії через сукупність причин (віддаленість від основних центрів європейського життя, традиційно високий авторитет монархії, міцний адміністративно-репресивний апарат, сила консервативного табору, слабкість та неорганізованість опозиційних сил тощо) реформи залишилися незавершеними.
Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, урізноманітнили форми суспільної активності. Проте їх непослідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.
| Реформи | Зміст |
| Селянська реформа (1861 р.) |
|
| Освітня реформа (1863 і 1871–1872 рр.) |
|
| Земська реформа (1864 р.) |
|
| Судова реформа (1864 р.) |
|
| Реформа цензури (1865 р.) |
|
| Реформа міського самоврядування (1870 р.) |
|
| Військова реформа (1864–1874 рр.) |
|
Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 1880–1890-ті, значно ускладнила ситуацію. Консервативний Олександр ІІІ намагався відновити владу держави над громадянським суспільством, яке формувалося. Суть контрреформ — широкомасштабне відновлення позицій феодалізму в усіх сферах життя (зросла роль дворянства, розширилися його владні повноваження на місцях; зміцніли позиції селянської общини; почалося обмеження гласності, посилення цензури тощо). 1884 запроваджено новий університетський статут, який ліквідував автономію університетів. 1887 вийшов циркуляр про «кухарчиних дітей» (забороняв приймати до гімназій дітей — вихідців із нижчих верств населення). 1889 видано «Положення про земських начальників» (наділяло земських начальників широкими повноваженнями на місцях). 1890 опубліковано «Положення про губернські та повітові земські установи» (обмежувало фінансування земств, посилювало контроль держави за ними, скорочувало представництво в цих установах селян).
Контрреформи не змінили напряму еволюції до буржуазного суспільства, але суттєво уповільнили прогресивні суспільні зрушення, розбалансували та деформували політичні, економічні, соціальні та міжетнічні відносини.
На цей час припадає, з одного боку, посилення репресій проти українського культурного руху (закриття недільних шкіл у 1862; Валуєвський циркуляр 1863; Емський указ 1876), а з іншого — розгортання культурної, наукової діяльності українських діячів, початок громадівського руху (Петербурзька громада; Стара громада в м. Києві та інші), поява української преси (1860, журнал «Основа»), розгортання роботи Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства тощо.
З полонізованої шляхти Правобережної України виділялася група молодих студентів, які вбачали потребу в проведенні змін. Від сучасників вони отримали назву хлопомани за позірне дотримання народних звичаїв, українську мову спілкування, народне вбрання тощо. Діяльність хлопоманів: збирання українського фольклору; просвітницька робота в селі з метою піднесення національної самосвідомості селян. Вони спростовували твердження, що Правобережна Україна є частиною Польщі, а українська мова — діалект польської. Лідером цього угрупування був В. Антонович, у майбутньому професор Київського університету. Членами групи були Т. Рильський (батько поета М. Рильського), П. Житецький, Б. Познанський, К. Михальчук. Припинили ходіння по селах унаслідок поліцейського тиску в 1861; приєднались до українських груп, що діяли в містах.
Наприкінці 1850-х виникають громади — напівлегальні непартійні об’єднання української інтелігенції, які основну мету вбачали в культурно-просвітницькій діяльності. Перша громада створена 1859 в м. Петербурзі колишніми кирило-мефодіївцями (В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко). У м. Петербурзі громадівці видавався літературно-науковий щомісячний журнал «Основа» (1861–1862), який виходив українською та частково російською мовами. Тут друкувалися художні твори та праці істориків (Т. Шевченка, Марка Вовчка, Л. Глібова, М. Максимовича, М. Костомарова та інших).
Згодом громадівський рух набув поширення в містах Києві, Полтаві, Одесі, Харкові, Чернігові. Найвпливовішою була Київська громада (утворено на основі колишнього гуртка хлопоманів). Очолив її колишній хлопоман В. Антонович.
Серед найактивніших учасників громадівського руху були композитор М. Лисенко, письменники М. Старицький, О. Кониський, В. Самійленко, Панас Мирний, історик М. Драгоманов, соціолог С. Подолинський, етнограф П. Чубинський, статистик О. Русов.
Громадівський рух оприсутнювався здебільшого в культурно-просвітницькій діяльності [відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої та наукової літератури, підготовка українських підручників (Т. Шевченко, П. Куліш), вивчення української мови, історії, етнографії організація публічних лекцій і бібліотек тощо]. Чернігівська громада видавала «Чернігівський листок» — щотижневу газету за редакцією Л. Глібова.
1863 р. громади були розгромлені: закриті недільні школи, заарештовані активні учасники громадівського руху, припинено видання громадівської преси. Валуєвський циркуляр 1863 довершив тиск і спричинив перерву в розвитку українського національного руху на десять років.
| Діячі | Діяльність |
| Санкт-Петербурзька громада (кін. 1850-х–1860-ті рр.) | |
| М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський, О. Кістяківський, М. Стороженко та ін. |
|
| Київська «Стара» громада (1869–1876 рр.) | |
| В. Антонович, В. Беренштам, Хв. Вовк (Ф. Волков), М. Драгоманов, П. Житецький, М. Зібер, М. Лисенко, Т. Рильський, М. Старицький, П. Чубинський та ін |
|
З послабленням на початку 1870-х цензури, громади поступово активізували діяльність, утворивши таємну організацію «Стара громада» в м. Києві. 1873 громадівці сформували програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання Україні широкої автономії. Головну увагу фокусували на науково-дослідницькій діяльності, скориставшись при цьому відкриттям у м. Києві Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства (діяло 1873–1876; кількість членів на березень 1876 становила 190 осіб). Силами громадівців В. Антоновича, М. Драгоманова, О. Русова, М. Зібера, С. Подолинського, П. Чубинського та інших велися етнографічні, історичні та статистичні дослідження. 02.03.1874 було проведено одноденний перепис населення м. Києва з фіксацією розмовної мови.
У 1873 р. засновано Історичне товариство Нестора літописця. Видавали російськомовну газету «Киевский Телеграф» (1873–1875 рр.) для пропаганди українського руху. Щоб обійти обмеження на друкування української літератури, було встановлено контакти з галицькими українцями. З друкарні товариства вийшло багато десятків творів різних жанрів (наукових, художніх, педагогічних) українською мовою.
Видання Емського указу 1876 р. вплинуло на подальшу долю громадівців. Так, М. Драгоманов змушений був виїхати за кордон, де розвинув активну діяльність (зокрема, почав видавати часопис «Громада», в якому виклав свою програму українського руху: демократизм, федералізм, європеїзм, культурництво, еволюційність).
Серед впливових політичних течій другої половини 19 ст. в Україні були представлені загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів. Народництво, народницький рух як ідеологія і громадсько-політичний рух стали реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного селянського життя, на появу та поширення західних буржуазних ідей, звичаїв та порядків. В російському народницькому русі другої половини ХІХ ст. існувало кілька напрямів: пропагандистський (П. Лавров); бунтарський (М. Бакунін); змовницький (П. Ткачов). Серед народницьких організацій в Україні діяли: в Києві — гурток «чайковців» (1872–1874 рр.); «Київська комуна» (1873–1874 рр.), активними учасниками якої були В. Дебогорій-Мокрієвич та Я. Стефанович. Існували також народницькі гуртки в містах Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві. Наприкінці 1870-х років народницький рух розколовся на дві течії: помірковану, яку представляла організація «Чорний переділ» та радикальну — «Народна воля». В Україні діяли обидві організації, до складу яких входило чимало українців (Д. Лизогуб, М. Кибальчич, С. Перовська та інші).
Розчарування частини народників у революційному потенціалі селянства («Ходіння в народ» 1874 р.; «Чигиринська змова» 1877 р.) спричинило поширення марксистських соціалістичних ідей в Україні, на основі яких сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху.
1897 у містах Києві і Катеринославі марксисти організували «Союзи боротьби за визволення робітничого класу». На з’їзді 1898 р. у м. Мінську, який проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) чотири з дев’яти делегатів прибули з України.
Водночас свідченням зростання самосвідомості українства стала діяльність 1892–1893 таємної студентської організації «Братство тарасівців», створеної І. Липою, В. Шеметом, М. Міхновським. Учасниками братства стали письменники Б. Грінченко, М. Коцюбинський, М. Вороний, Є. Тимченко та інші. В програмі Братства містилися вимоги політичної автономії України, захисту культурних і соціальних прав українського народу.
| Губернія | Українська мова | Російська (великоруська) мова | Інші мови |
| Волинська | 70,1 % | 3,5 % | 26,4 % |
| Катеринославська | 68,9 % | 17,3 % | 13,8 % |
| Київська | 79,2 % | 5,9 % | 14,9 % |
| Подільська | 80,9 % | 3,3 % | 15,8 % |
| Полтавська | 93 % | 2,6 % | 4,4 % |
| Таврійська | 42,2 %* | 27,9 % | 29,9 % |
| Харківська | 80,6 % | 17,7 % | 1,7 % |
| Херсонська | 53,5 % | 21 % | 25,5 % |
| Чернігівська | 66,4 % | 21,6 % | 12 % |
| Бессарабська (повіти, територія яких тепер входить до складу України): | |||
| Аккерманський повіт | 26,7 % | 9,6 % | 63,7 % |
| Ізмаїльський повіт | 19,6 % | 12,4 % | 68 % |
| Хотинський повіт | 53,2 % | 5,8 % | 41 % |
У вересні 1897 на з’їзді громад у м. Києві з метою згуртування українських діячів в одному об’єднанні створено українське громадсько-політичне об’єднання — Загальна українська безпартійна демократична організація (ЗУБДО; інша назва — Загальна українська організація). Серед членів: В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, Є. Чикаленко та інші Окремої програми об’єднання не мало. Основні зусилля організація спрямовувала на пропаганду (головно серед інтелігенції) ідей українського національно-культурного відродження, видання й розповсюдження українського друкованого слова; агітацію за запровадження українських шкіл, організацію відзначення річниць діячів української культури, мистецькі ювілеї тощо. На основі цієї організації згодом утворились Українська демократична партія і Українська радикальна партія, які потім об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію.
| Партія | Рік заснування | Діячі | Позиції |
| Українські політичні партії | |||
| Революційна українська партія(РУП) | 1900 | Д. Антонович, С. Русов, Л. Мацієвич | Соціалізм, українське самостійництво. Згодом — соціалізм (марксистський різновид) і самостійництво |
| Українська народна партія (УНП) | 1902 | М. Міхновський, М. Шемет, С. Шемет, О. Степаненко та ін. | Українське самостійництво |
| Українська соціал-демократична спілка (Спілка) | 1904, утворена внаслідок розколу в РУП як українська франкція у складі РСДРП | М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, В. Мазуренко, Ю. Ларін (Лур’є) та ін. | Соціалізм (марксистський різновид), український автономізм |
| Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) | 1905, утворена внаслідок розколу в РУП і реорганізації тієї частини партії, що не увійшла до Спілки | В. Винниченко, С. Петлюра, В. Дорошенко, Л. Юркевич, М. Порш та ін. | Соціалізм (марксистський різновид), самостійництво |
| Єврейські партії | |||
| Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії, Бунд | 1897 (як об’єднання єврейських профспілок), 1898 (як автономна частина РСДРП) | М. Равич-Черкаський, М. Рафес | Соціалізм (марксистський різновид), єврейський екстериторіальний автономізм |
| Єврейська соціал-демократична робітнича партія (Поалей-Ціон) | 1900–1901 (перші осередки), 1905–1907 (остаточне оформлення як окремої партії) | Б. Борохов, І. Бен-Цві та ін | Соціалізм (марксистський різновид), сіонізм як мета-максимум, єврейський екстериторіальний автономізм як мета-мінімум |
| Соціалістична єврейська робітнича партія (СЄРП) | 1905–1906 | Х. Житловський | Соціалізм (народницький різновид), єврейський екстериторіальний автономізм |
| Загальноросійські політичні партії, що діяли в Україні | |||
| Партія соціалістів-революціонерів (ПСР, есери) | 1902 | Соціалізм (народницький різновид) | |
| Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовиків) (РСДРП (м)) | 1898, остаточно внаслідок розколу з більшовиками 1903 як фракція, згодом — як окрема партія | Соціалізм (марксистський різновид) | |
| Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) (РСДРП (б)) | 1898, остаточно внаслідок розколу з меншовиками 1903 як фракція, згодом — як окрема партія | Соціалізм (марксистський різновид), згодом — комунізм | |
| Конституційно-демократична партія / Партія народної свободи | 1905–1906 | Лібералізм | |
| Трудова народно-соціалістична партія | 1905–1906 | Неонародництво, російський націоналізм | |
| Союз російського народу | 1905 | Монархізм, консерватизм, антисемітизм, боротьба проти національних рухів (зокрема українського) | |
З цього часу почалося формування українських політичних партій, яке відбувалося паралельно на українських землях у складі Російської й Австро-Угорської імперій.
Література
- Бовуа Д. Трикутник Правобережжя. Царат, шляхта і народ. 1793–1914 рр. / Пер. з фр. З. Борисюк. Київ : Кліо, 2020. 872 с.
- Гирич І. Український Київ кінця XІX — початку XX століття. 2-ге вид., випр. і допов. Київ : Пенмен, 2017. 780 с.
- Донік О. Україна. У переддень та в добу ліберальних реформ 1860–1870-х років. Київ : КРІОН, 2012. 240 с.
- Донік О. Україна. У складі двох імперій (остання чверть XVІІІ — перша половина ХІХ ст.). Київ : КРІОН, 2011. 248 с.
- Єкельчик C. Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ століття. Київ : К.І.С., 2010. 272 с.
- Капеллер А. Росія як поліетнічна імперія: виникнення, історія. розпад / Пер. з нім. Х. Назаркевич. Львів : Український католицький Університет, 2005. 360 с.
- Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XІX–XX століть: соціально-політичний портрет. Київ : Либідь, 1993. 176 с.
- Когут З. Російський централізм і українська автономія: ліквідація Гетьманщини 1760–1830. Київ : Основи, 1996. 307 с.
- Малик Я. Й., Вол Б. Д., Гелей С. Д. та ін. Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні ХІХ–ХХ ст. / За заг. ред. Я. Малика. Львів : Світ, 2001. 294 с.
- Реєнт О. П. Сільське господарство України і світовий продовольчий ринок (1861–1914 рр.). Київ : Інститут історії України НАН України, 2011. 365 с.
- Реєнт О. П. Україна в імперську добу (XIX — початок XX століття) / Гол. ред. Р. Стасюк. Київ : «Арій», 2016. 320 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Ясь О. В. Багатоликий Микола Костомаров: До 200-річчя від дня народження Миколи Костомарова. Київ : Либідь, 2018. 304 с.
Галичина й Буковина під владою Австрійської / Австро-Угорської імперії
На території приєднаної в 1772 до Австрії (з 1867 — Австро-Угорщини) Галичини утворено Королівство Галичини й Володимирії (Королівство Ґаліції та Лодомерії), яке в 1849 одержало права окремого коронного краю. До його складу входила як Східна Галичина з переважно українським населенням, так і польська Західна Галичина. Приєднана до Австрії в 1775 Буковина спершу була частиною Королівства Галичини й Володимирії. У 1849 сформовано окремий коронний край — Герцогство Буковина.
Унаслідок першого (1772) і третього (1795) поділів Речі Посполитої та згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775) до Австрійської імперії ввійшла вся територія Руського воєводства (без Холмщини) і Буковина (без Хотинської землі). До Угорського королівства ще від 17 ст. входило Закарпаття. Таким чином, українські землі входили до різних адміністративно-територіальних одиниць. Під владою Австрії проживало понад 2,5 млн українців.
Соціальна структура українського населення: 95 % його становили незаможні селяни. Налічувалося близько 2000 родин священиків. Вищі верстви становили переважно поляки або полонізовані українці. Абсолютною більшістю нечисленного міського населення були євреї. Західна Україна, порівняно зі Східною, що входила до Російської імперії, відставала у соціальноекономічному розвитку. Це був один із найбідніших регіонів Європи.
На Галичину (після 1772) і Північну Буковину (1774) поширювались просвітницькі реформи Марії Терезії та Йосифа ІІ.
У 1830–1840-х прокотилась хвиля селянських повстань (найбільше повстання — на Буковині під проводом Лук’яна Кобилиці (1843–1844 рр.); «холерні бунти» (1831 р.) в Закарпатті; рух опришків тощо).
На Західній Україні, що перебувала під австрійським пануванням, національну інтелігенцію репрезентувало переважно греко-католицьке духовенство — єдина соціальна група, що мала право на вищу освіту. З 43 українських книжок, виданих між 1837 та 1850, 40 — написали священики.
Одним із активних діячів того часу був єпископ Української греко-католицької церкви (а з березня 1816 — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський) Михайло Левицький. На посаді перемишльського єпископа від 1813 та в перших роках перебування в сані митрополита, заснував близько 400 народних (парафіяльних) шкіл в Перемисько-Самбірській єпархії; піклувався про видання для них підручників; підтримав створення Перемиського культурно-освітнього товариства греко-католицьких священиків (1816) і дяко-вчительського інституту (1817). Спільно з Іваном Могильницьким домагався запровадження викладання українською мовою у школах Східної Галичини. 1815 (за іншими даними — 1816) Михайло Левицький видав «Катехізис», у 1816 — «Буквар славенського язика». Обидві книги видрукувано зрозумілою для простого народу українською мовою в м. Будапешті.
1816 у м. Перемишлі отець Іван Могильницький за підтримки перемишльського єпископа Михайла Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі освіти й релігійних текстів українською мовою. Написав першу в Галичині «Граматику» української мови й працю «Відомості про російську мову». Він доводив помилковість поширених тверджень про українську мову як діалект російської або польської мов, підкреслював, що українська є рівноправною східнослов’янською мовою.
На початку 1830-х центром національного життя та національного руху в Галичині стало м. Львів. Саме тут виникає напівлегальне громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця» (1833–1837 рр.). Засновниками його були М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич — студенти Львівського університету й одночасно вихованці і греко-католицької духовної семінарії. Своєю метою вони ставили боротьбу проти соціального, політичного та духовного гноблення української землі, піднесення української самосвідомості через поступове перетворення побутової української мови на літературну, знайомство з історією та традиціями українського народу. Підготували альманах «Зоря», перший випуск якого планувався на 1834, але через цензуру не вийшов у світ. У 1837 видрукували написаний в дусі романтизму альманах «Русалка Дністрова» (австрійський уряд конфіскував увесь тираж, крім одного примірника, переданого до бібліотеки Львівського університету). Після цього члени «Руської трійці» опублікували кілька статей за кордоном (м. Лейпциг). Діяльність організації сприяла зростанню української культури й самосвідомості населення західно-українських земель.
| Ключові фігури | Основні тексти |
|
|
Події революції 1848–1849 рр. на західноукраїнських землях
У березні 1848 спалахнула буржуазно-демократична революція в Австрійській імперії (відбулося народне повстання в містах Відні й Будапешті, скинуто уряд К. фон Меттерніха, імператор Фердинанд І пообіцяв запровадити конституцію та демократичні свободи), що стала поштовхом для національно-визвольного руху в західноукраїнських землях.
Цього ж місяця відбулася демонстрація у м. Львові. Складено петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ і перетворення Галичини на польську автономну провінцію. Під натиском демонстрантів були звільнені всі політичні арештанти, почалося формування національної гвардії. Петиція стала програмою нової польської шляхетсько-буржуазної організації — «Центральної ради інародової».
У квітні 1848 почалися заворушення селян. З метою запобігання поширенню руху Австрійська влада скасувала 17.04.1848 у Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів (на 5 місяців раніше, ніж в інших провінціях).
У травні 1848 українська ліберальна буржуазна інтелігенція й уніатське духівництво створили у м. Львові першу українську політичну організацію — «Головну руську раду» на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем (згодом — М. Куземським). Організація мала 50 рад на місцях, видавала газету «Зоря галицька», запропонувала герб: золотий лев на блакитному тлі та жовто-блакитний прапор тощо. Рада домагалася встановлення власної української автономії Галичини, формування загонів національної української гвардії й запровадження в навчальних закладах навчання українською мовою. Уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у школах і гімназіях українською мовою.
У червні 1848 на Слов’янському конгресі в м. Празі між «Головною руською радою» і «Центральною радою народовою» виникла запекла дискусія: українці вимагали поділу Галичини на Західну (Польську) і Східну (Українську). Це викликало протидію поляків. Зрештою було досягнуто компромісу: Галичина залишається єдиною, а в ній дотримується рівність поляків і українців займати адміністративні посади. Через обстріл м. Праги австрійськими військами конгрес перервав свою роботу, делегати роз’їхались, а протиріччя між польською й українською Радами залишились.
У листопаді 1848 у м. Львові відбулося збройне повстання з вимогою запровадження української автономії у Східній Галичині та проти спроб Австрії роззброїти загони української національної гвардії. У повстанні взяли участь широкі народні маси. Вулиці були перегороджені барикадами, на одній із них уперше був піднятий червоний прапор. Повстання було жорстоко придушене каральними військами після артилерійського обстрілу міста.
У Північній Буковині протягом 1848 селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасовища й ліси, створювали збройні загони. У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання (спочатку в гірських районах, а потім і в долинах), придушене карателями лише через півтора роки — у квітні 1850 р.
У липні 1848 почалися засідання рейхстагу в м. Відні, до якого за червневих двоступеневих виборів було обрано 25 українців (селяни, священники, представники міської інтелігенції) і 75 поляків на 100 місць, наданих Галичині. Українці в парламенті відстоювали поділ Галичини на Західну (із центром у м. Кракові) і Східну (із центром у м. Львові); антифеодальні вимоги: ліквідація кріпосного права (не лише в Галичині, а й на решті території), скасування викупних платежів феодалам за землю, ліквідацію монополії феодалів на володіння млинами, зниження державних податків, дозвіл селянам вільно користуватися соляними покладами тощо. На підтримку цих вимог депутати-українці зібрали 200 тис. підписів, але рейхстаг лише частково їх прийняв (скасування кріпосного права, зниження на 1/3 викупних платежів, які компенсувалися феодалам державою).
У грудні 1848 новий 18-річний імператор Франц Йосиф, зібравши контрреволюційні сили, розпустив парламент. Так, революція, що почалася «знизу», завершилася реформами «зверху», які мали половинчастий характер. Одним із найважливіших рішень парламенту, затверджених імператором 07.09.1848, став закон, який надав селянам право власності на землю й громадянські права (обирати та бути обраним, самостійно вибирати місце проживання тощо), скасував панщину, але встановив значний викуп за землю, через що у феодалів залишилася більша частина землі, лісу та пасовищ, за користування якими селяни змушені були відпрацьовувати (як на панщині) або вносити велику плату; сам же викуп продовжувався до початку 20 ст.
Серед прогресивних підсумків революції — скасування кріпосного права; запровадження конституційного правління; уперше українці західних територій самовиразились як нація зі своїми інтересами й були представлені в парламенті; покладено початок політичній боротьбі населення цих земель за своє національне й соціальне звільнення.
Водночас до негативних наслідків відносять розпуск парламенту; криваве придушення повстань; значні викупні платежі й панування (як і раніше) феодального землеволодіння; розчленовування західноукраїнських земель за новою австрійською конституцією: Західна та Східна Галичина так і залишились об’єднаними, панівну роль як у західній частині краю з переважно польським населенням, так і у східній частині Галичини, відігравала польська верхівка.
Упродовж другої половини 19 ст. відбувалося українського національного руху на західноукраїнських землях. Провідну роль поступово почав відігравати народовський рух.
Консолідація українства Буковини й Закарпаття
Улітку 1848 регіоном потужного селянського руху стала Буковина, внаслідок чого і тут австрійський уряд змушений був проголосити скасування панщини. До австрійського рейхстагу була подана петиція, з вимогою не тільки адміністративно-державного поділу Галичини на українську та польську частини, але й запровадження української мови в школах. З ініціативи Лук’яна Кобилиці та інших селянських депутатів рейхстагу 01.11.1848 у м. Чернівцях відбувся з’їзд представників сільських громад усієї Буковини. Учасники з’їзду виступили проти намірів австрійського уряду адміністративно відокремити Буковину від Галичини. 16.11.1848 у містечку Вижниця Л. Кобилиця скликав багатотисячні збори, закликав до виступу. Почалося повстання під проводом Л. Кобилиці.
Звістка про селянський рух у Галичині та Буковині дійшла й до Закарпаття. Селяни відмовлялися виконувати панщину й натуральні повинності, під керівництвом Й. Кокоша та І. Паляничі нападали на поміщицькі садиби, знищували документи про кріпосну залежність. У березні 1853 австрійський імператор змушений був проголосити скасування панщини на Закарпатті, але зобов’язав селян виплатити викуп поміщикам.
Після революції 1848–1849 в Австрії з’явилися умови для поступової децентралізації влади. У 1861 утворено Галицький сейм із законодавчими повноваженнями, що означало фактичне надання обмеженої автономії коронному краю. За перетворення Австрії на двоєдину державу Австро-Угорщини виникли умови для поступової федералізації австрійської частини.
Західноукраїнські землі у другій половині 19 ст.
1867 внаслідок досягнення австро-угорського компромісу, Австрія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську імперію; суттєво змінився базовий державотворчий принцип — централізм поступився місцем федералізму. Галичина й Буковина ввійшли до австрійської частини імперії, а Закарпаття — до складу її угорської частини. Окрім того, передбачалося розширення політичних прав поляків у Галичині (вся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів).
На розвиток західноукраїнських земель впливала й економічна ситуація в другій половині 19 ст. Хоча аграрна реформа 1848 відкрила перспективи переходу сільського господарства до капіталізму, його розвиток в аграрному секторі західноукраїнських земель відбувався прусським шляхом (шляхом поступового вростання поміщицьких господарств у капіталізм). Гостро постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях, а відтак — масова еміграція з цього регіону (до Канади, США, Аргентини, Бразилії, Австралії, а також сезонна — до Німеччини, Росії та інших європейських країн).
Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що оприсутнилося в гальмуванні промислового розвитку західноукраїнських земель; кустарно-ремісничому характері промисловості; орієнтації фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформованій структурі промислового потенціалу; залежності промислового розвитку від іноземного капіталу; низькій енергоозброєності західноукраїнської промисловості; перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту товарів, вироблених розвинутішими сусідніми австрійськими регіонами.
У суспільно-політичній сфері посилення польських позицій в Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі й зародженням у суспільно-політичному русі західноукраїнських земель москвофільської течії. Москвофільство (русофільство) — мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у середині 19 ст. — 1930-х. Обстоювала національно-культурну, а пізніше державно-політичну єдність з російським народом і Росією. Основною передумовою виникнення москвофільства була втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздробленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень свідомості мас. Перші прояви москвофільства відомі в Закарпатті ще наприкінці 18 ст. (І. Орлай, М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій та інші). Першим пропагандистом «общерусских» ідей у Галичині був ідеолог панславізму М. Погодін (відвідував м. Львів 1835, 1839–1840 побував у Львові). Мав уплив на історика Д. Зубрицького, навколо якого почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності «Галицької Русі з Великоросією». Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848–1849 в Австрійській імперії.
Московська орієнтація стала панівною в політичному й громадському житті галицьких українців 1860-х — 1880-х. Москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до «единого великорусского народа». Користувалися щедрою фінансово-організаційною підтримкою російського режиму, який використовував їх як протидію українському рухові. В 1850-х — 1880-х на москвофільських позиціях стояли Д. Зубрицький, Я. Головацький. Б. Дідицький, І. Наумович, М. Малиновський, В. Дудикевич, Д. Марков та інші. Під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи (Ставропігійський інститут, Народний дім, Галицько-руська матиця тощо). У самій течії русофільства дослідники увиразнили кілька напрямів: старорусини, русофіли, москвофіли.
Періодичними виданнями москвофілів були: «Слово» (1861–1887), «Страхопуд» (1863–1865), «Боян» (1867), «Славянская заря» (1868), «Пролом», «Русская Рада» (1871–1912), «Галичанин» (1883–1913), «Русское слово» (1890–1914), «Прикарпатская Русь» (1909–1915).
У 1870 москвофіли заснували Руську Раду — політичну організацію для продовження традицій Головної Руської Ради. На противагу народовській «Просвіті» було засновано «Общество им. Качковского».
На початку 1860-х виник народовський рух у Галичині, який сформувався на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською трійцею» та Кирило-Мефодіївським товариством, під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та інших. Серед лідерів руху — В. Шашкевич, К. Климкович, Ф. Заревич, Є. Згарський, Д. Танячкевич та інші.
Народовці постулювали, що українці — окрема нація, яка проживає на території від Карпат до Кавказу; виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. Організаційними центрами народовського руху стали редакції журналів: «Вечорниці» (1862–1863), «Мета» (1863–1864), «Нива» (1865), «Русалка» (1866).
Народовці мали на меті перетворити Галичину на центр загальноукраїнської діяльності. 1873 за ініціативою наддніпрянців (О. Кониського, М. Драгоманова, Д. Пильчикова) на кошти полтавської поміщиці Єлизавети Милорадович та В. Симиренка, за активної участі галицьких народовців, у м. Львові було створено Літературне товариство ім. Т. Шевченка (трансформоване 1892 в Наукове товариство ім. Т. Шевченка — неофіційну українську академію наук).
| Рух | Представники | Ідеї |
| Народовці |
Ранній період
Другий період
Третій період
|
|
| Москвофіли |
|
|
| Радикали |
|
|
За зразком київської громади, народовці створювали студентські та учнівські громади в навчальних закладах Галичини для вивчення української літератури, історії; відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави, щорічні Шевченківські вечори-концерти, збирали етнографічні та фольклорні матеріали, влаштовували літературні вечори. Заснували ряд культурно-освітніх товариств: «Руська бесіда» (1861) і театр «Руська бесіда» (1864), «Просвіта» (1868). У 1870-х розпочали видання політичних часописів: «Батьківщина» (1879), «Діло» (1880). Серед керівництва цих видань були ідеологи народовського руху: Володимир та Олександр Барвінські, В. Навроцький, О. Огоновський, Ю. Романчук, А. Вахнянин.
1885 у м. Львові народовці створили Народну Раду на чолі з Ю. Романчуком, в якій більшість складали світські особи (адвокати, вчителі, лікарі та інші). Це було політичне товариство, головною метою якого була боротьба за розвиток українського народу та захист його суспільно-політичних, економічних та культурних інтересів. Вони проголосили природне право народу на самостійний розвиток. Особливе зацікавлення мали до козацької доби в історії України. Народну мову народовці вважали найвищою цінністю. Новостворена організація стояла на позиціях єдності наддністрянських та наддніпрянських українців та окремішності українського народу від поляків та росіян. Друкованими органами Народної Ради були газети «Батьківщина» та «Діло».
У 1890 лідери народовців Ю. Романчук, О. Барвінський, митрополит Сильвестр за посередництва В. Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». Від імені уряду намісник Галичини пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити українські гімназії, утворити кафедри української історії і української літератури у Львівському університеті. За ці поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави. Він та частина інших народовців, передовсім О. Барвінський, прагнули перетворити український рух у політичний чинник державної ваги. Греко-католицька церква (митрополит Сильвестр), яку обтяжувала русофільська ідеологія, теж підтримувала «Нову еру». В ній була зацікавлена група діячів київської «Старої громади» (В. Антонович, О. Кониський), котрі мали на меті перетворити Галичину в осередок загальноукраїнського національного руху.
З польського боку головним ідеологом угодовського процесу був Адам Сапєга. В умовах загострення австро-російських відносин не був зацікавлений в посиленні міжнаціональної напруги в Галичині й австрійський уряд.
Хоча угода не виправдала всіх сподівань українського суспільства, найважливішими здобутками, які українці отримали від угоди, були: запровадження у галицьких та буковинських освітніх установах українського фонетичного правопису (1892); відкриття у Львівському університеті кафедри історії України на чолі з М. Грушевським (1894); перетворення Літературного товариства ім. Т. Шевченка на НТШ (1892) та розширення завдяки державним субсидіям його діяльності; відкриття української гімназії в м. Коломиї (1892); поширення принципу двомовності на низку учительських семінарій; створення страхового товариства «Дністер» (1891); поява низки урядових розпоряджень про підтвердження прав або розширення вжитку української мови в державних установах; повернення у Східну Галичину службовців-українців, відправлених раніше на польські етнічні терени; відкриття для українців ширшого доступу до державних посад тощо.
У середині 1870-х у Галичині оприсутнилась ще одна — радикальна. Її репрезентувала молода інтелігенція, яка прагнула надати українському рухові модерного європейського характеру. Під впливом М. Драгоманова українські діячі (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та інші) навертаються до соціалізму. Українські радикали видавали часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот» (1878), «Світ» (1881–1882), вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників». Саме радикали утворили в жовтні 1890 першу українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП).
Бурхливий політичний і соціально-економічний розвиток Австро-Угорщини, перетворення її на дуалістичну монархію, прийняття конституції не просто перетворили її на правову монархію, а й сприяли активізації національного руху на західноукраїнських землях.
Джерела
- Москвофільство: документи і матеріали / За заг. ред. С. А. Макарчука ; вступ. ст., комент. та добірка док. О. М. Сухого. Львів : Видавничий центр Львівського національного університету ім. Івана Франка, 2001. 235 с.
Література
- Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХІХ – на початку ХХ ст.: ґенеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. 1999. Вип. 34. С. 231–268.
- Будитель Галицької України-Руси (до 200-ліття від дня народження Маркіяна Шашкевича): Статті і матеріали / Ред. кол.: Я. Дашкевич (голова) та ін. Львів : Вид-во Львівського музею історії релігії «Логос», 2011. 112 с.
- Горинь В. І., Купчинський О. А., Стеблій Ф. І. «Руська трійця» в історії суспільно-політичного руху й культури України. Київ : Наукова думка, 1987. 340 с.
- Гудь Б. Загибель Аркадії. Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів ХІХ — першої половини ХХ століття. Львів : Ін-т українознавства ім. І Крип’якевича НАН України, 2006. 448 с.
- Гудь Б. З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ — першій половині ХХ ст. / Авторизований пер. з пол. А. Павлишина. Харків : Акта, 2018. 482 с.
- Донік О. Україна. У переддень та в добу ліберальних реформ 1860–1870-х років. Київ : КРІОН, 2012. 240 с.
- Донік О. Україна. У складі двох імперій (остання чверть XVІІІ — перша половина ХІХ ст.). Київ : КРІОН, 2011. 248 с.
- Єкельчик C. Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ століття. Київ : К.І.С., 2010. 272 с.
- Заярнюк А. Ідіоми емансипації. «Визвольні» проєкти і галицьке село в середині ХІХ століття / [ред. Софія Саваневська]. Київ : Критика, 2007. 336 с.
- Кугутяк М. В. Галичина: сторінки історії : нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. — 1939 р.). Івано-Франківськ : [б. в.], 1993. 200 c.
- Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (середина ХІХ ст. —1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. 1997. Вип. 32. С. 82-89.
- Малик Я. Й., Вол Б. Д., Гелей С. Д. та ін. Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні ХІХ–ХХ ст. / За заг. ред. Я. Малика. Львів : Світ, 2001. 294 с.
- Райківський І. Я. Ідея української національної єдності в громадському житті Галичини ХІХ століття. Івано-Франківськ : Видавництво Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2012. 932 с.
- Сухий О. М. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХІХ столітті). Львів : Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2003. 498 с.
- Турій О. Галицькі русини між москвофільством і українством (до питання про так зване «старорусинство») // Третій Міжнародний конгрес україністів. Історія. Харків, 1996. Ч. 1. С. 106-112.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Янишин Б. Галицькі народовці 70-80-х років XIX ст.: соціальна характеристика // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. 2003. 8. C. 468-485.
- Янишин Б. І. Народовці на рубежі 70–80-х рр. ХІХ ст.: творення нової моделі політичної культури // Український історичний журнал. 2001. № 6. С. 86–101.
- Magocsі P. R. The Roots of Ukraіnіan Natіonalіsm: Galіcіa as Ukraіne’s Pіedmont. London; Buffalo; Toronto : Unіversіty of Toronto Press, 2002. 214 р.
Виникнення перших українських політичних партій
На помежів’ї 19–20 ст. український національний рух вступив у нову фазу розвитку, характерною рисою якої було зародження і виникнення перших українських політичних партій, формування ідейних засад їхньої діяльності.
Перші українські політичні структури виникли на західноукраїнських землях. Першою українською політичною партією стала створена в жовтні 1890 р. у м. Львові Русько-українська радикальна партія (згодом— Українська радикальна партія), яка домагалася національного самовизначення українського народу, відстоювала необхідність всеукраїнської національної єдності, проголошувала новаторські соціально-економічні ідеї. Її лідерами були: І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. На IV з’їзді партії було прийнято важливе доповнення до Програми, в якому підкреслювалась необхідність повної самостійності українського народу.
Ще однією політичною структурою стала Українська національно-демократична партія (УНДП). Установчий з’їзд партії відбувся в грудні 1899 р. у м. Львові. Партія утворилася внаслідок злиття двох політичних течій — національно-радикального крила РУРП та членів Народної Ради. Серед провідних діячів партії — Ю. Романчук, К. Левицький, О. Борковський, І. Белей, М. Грушевський, І. Франко. Друкованим органом УНДП був тижневик «Свобода». Кінцевою метою партія ставила здобуття культурної економічної та політичної самостійності українського народу та його об’єднання.
На західноукраїнських землях діяла також створена 1899 р. Українська соціал-демократична партія (М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський), а також «Русько-український християнський союз», що трансформувався 1911 в Християнсько-суспільну партію.
Політизація національного руху на східноукраїнських землях відбувалася в умовах імперського тиску, розпорошеності й різних ідеологічних симпатій його учасників. Важливими віхами на цьому шляху стало створення та діяльність таких політичних українських структур, як Загальна українська безпартійна демократична організація та Братство тарасівців.
Перша на східноукраїнських землях українська партія була створена 1899 (1900) під назвою Революційна українська партія (РУП). До неї увійшли: Д. Антонович, Л. Мацієвич, М. Русов. Програмними документами РУП стала праця Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Головною ідеєю стало створення незалежної Української держави: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».
1902 р. внаслідок розколу РУП утворено Українську народну партію (УНП). Невдовзі стався новий розкол (1904): від РУП відмежувалася група на чолі з М. Меленевським та О. Скоропис-Йолтуховським. Вони створили Український соціал-демократичний союз («Спілку»). що став автономною частиною РСДРП(м).
В часи революції 1905–1907 шляхом перейменування РУП виникла Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), що стояла на позиціях найширшої автономії України у складі демократичної Російської держави. Її лідерами були: В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.
1904 на базі ЗУБДО була створена Українська демократична партія (УДП). Серед засновників: Б. Грінченко, І. Стешенко, С. Єфремов. УДП наголошувала на потребі утворення демократичної республіки з широкою національною місцевою автономією, заведення парламентського ладу тощо.
Восени 1904 групою членів, які вийшли з УДП, була створена Українська радикальна партія (УРП). Серед членів: Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Л. Юркевич. УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної Російської держави.
Уже наприкінці 1905 р. УДП та УРП об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Оновлена держава розглядалася нею, як «федерація рівноправних автономно-територіальних одиниць». Автономна Україна повинна була управлятись виборною Українською народною радою (сеймом), що виробила б конституцію, в якій були б закріплені права кожної нації на культурне й політичне самовизначення. До керівного органу партії входили: Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, М. Левицький, Є. Чикаленко.
В умовах поразки революції 1905–1907 й посилення антиукраїнської політики царизму в 1908 було засновано Товариство українських поступовців (ТУП) — міжпартійну громадсько-політичну організацію. Політична програма організації базувалась на вимогах: парламентаризму, перебудови Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальної автономії України. Друкованими органами товариства були газета «Рада» та щомісячник «Украинская жизнь».
Отже, наприкінці 19 ст. — на початку 20 ст. в Україні відбулася політизація національного руху, виникла система багатопартійності (на початку 20 ст. на території України діяло понад 20 політичних партій і товариств). Але, різний рівень розвитку національного руху в т. з. «російській» та «австрійській» Україні привели до різних підходів у розробці програми боротьби за незалежність та національну свободу. Ситуація в обох частинах України ускладнювалася антиукраїнською політикою імперських центрів, несформованістю повної соціальної структури української нації, різним (здебільшого недостатнім) рівнем національної самосвідомості, а також розпорошеністю ідеологічних уподобань української еліти.
Джерела
- Міхновський М. Самостійна Україна. Справа української інтелігенції. Київ : МАУП, 2007. 352 с.
- Тисяча років української суспільно-політичної думки [Текст] : у 9 т. / Голова ред. кол., наук. ред. Т. Гунчак. Київ : Дніпро, 2001. Т. 6 : 90-ті роки XIX — 20-ті роки XX ст. / Упоряд. і прим. Т. Гунчак, Р. Сольчаник ; ред. В. Полковенко. [Б. м.] : [б. в.], 2001. 520 с.
- Українська суспільно-політична думка в 20 столітті : Документи і матеріали / Упоряд.: Т. Гунчак, Р. Сольчаник. [Б.м.] : Сучасність, 1983. Т. 1. 510 c.
Література
- Вєтров Р. І, Донченко С. П. Політичні партії України в першій чверті XX століття (1900–1925 рр.). Дніпропетровськ; Дніпродзержинськ : Поліграфіст, 2001. 245 с.
- Гошуляк І. Зародження й розвиток ідеї соборності в українській суспільно-політичній думці дореволюційного періоду // Історичний журнал. 2004. № 6–7. С. 71–89.
- Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ–ХХ ст.: соціально-політичний портрет. Київ : Либідь, 1993. 176 с.
- Кугутяк М. В. Галичина: сторінки історії : нарис суспільно-політичного руху (XIX ст. — 1939 р.). Івано-Франківськ: [б. в.], 1993. 200 c.
- Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (середина ХІХ ст. — 1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. 1997. Вип. 32. С. 82-89.
- Малик Я. Й., Вол Б. Д., Гелей С. Д. та ін. Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні ХІХ–ХХ ст. / За заг. ред. Я. Малика. Львів : Світ, 2001. 294 с.
- Павко А. І. Політичні партії, організації в Україні: наприкінці XIX – на початку XX століття : зародження, еволюція, діяльність, історична доля. Київ: [Вид-во «Іван Федоров»], 1999. 248 с.
- Реєнт О. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.). Київ : Арій, 2016. 320 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
Див. також
Історія України: ранній Новий час
Історія України: Новий час. 18 ст.
Історія України: Перша світова війна 1914–1918
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: Новий час. 19 ст. // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Історія України: Новий час. 19 ст. (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
