Історія України: Галицько-Волинське князівство. Литовсько-польська доба
Зміст
Галицько-Волинська держава
Наприкінці 12 ст. — у першій половині 13 ст. князівства Середнього Подніпров’я (Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське) через нескінченні князівські усобиці, певну переорієнтацію світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо економічно та політично занепадають. Посилила та поглибила руйнівні процеси в цьому регіоні монголо-татарська навала. Натомість у південно-західній частині Русі 1199 з’явилося нове державне об’єднання — Галицько-Волинське князівство, яке продовжило традицію державності у східних слов’ян.
Галичина та Волинь відокремилися від Києва наприкінці 11 ст. На цій території виникли удільні князівства: Галицьке, Звенигородське, Теребовлянське, Перемишльське, Волинське, в яких князювали правнуки Ярослава Мудрого: Рюрик II Ростиславич (Перемишль), Василько Ростиславич (Теребовля), Володар Ростиславич (Звенигород). Син Володаря — Володимир (1141–1153), якого літопис називає Володимирком (див. Володимирко Володарович), об’єднав Перемиську, Теребовлянську та Звенигородську землі у складі одного князівства — Галицького зі столицею в м. Галичі.
Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління його сина Ярослава Осмомисла (1153–1187), оспіваного у «Слові о полку Ігоревім». Особливості політичного й соціально-економічного розвитку Галицької та Волинської землі в 11–12 ст.:
- віддаленість від Києва (це сприяло зменшенню можливостей впливу центральної влади);
- специфіка природних умов (важкодоступність земель обох князівств для кочовиків зі Степу);
- вдале географічне розташування на перехресті основних торговельних шляхів;
- наявність великих родовищ солі (єдиних на території Русі того періоду, що сприяло економічному піднесенню, а також зміцненню позицій місцевих бояр); *вкрай загострена боротьба місцевих бояр із князівською владою;
- втягнення у внутрішні конфлікти боярства з князями іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків тощо.
Прагнучи зміцнення князівської влади, Ярослав Осмомисл боровся проти боярської опозиції (яка намагалася втрутитися в управління державою і, навіть у родинні справи князя). За його правління Галицьке князівство значно розширило свою територію. У зовнішній політиці князь уклав союзницькі договори з Угорщиною, Польщею, вів боротьбу з половцями, брав участь у боротьбі за Київ, підтримував дружні відносини з імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою, Візантією.
Після смерті Володимира Ярославича (1187–1199) — останнього представника Ростиславичів, волинський князь Роман II Мстиславич (1170–1205) об’єднав Галичину і Волинь в одне Галицько-Волинське князівство в 1199.
У державному розвитку Галицько-Волинського князівства увиразнюється кілька етапів.
І етап (1199–1205) — утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 придушив опір великих бояр і об’єднав Галичину й Волинь. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Уже 1202 Роман посів Київ і став великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі». Заволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі 12–13 ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення (на тлі занепаду князівств Середнього Подніпров’я) свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг — Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варягів — у греки».
Роман став помітною фігурою, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинський князь був втягнений у жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася в тодішній католицькій Європі. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Планувалися припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відсічі зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, з метою зупинити процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями. Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.
ІІ етап (1205–1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочався майже 30-річний період боротьби за галицький престол. Характерними рисами державного життя в цей час були:
- зростання свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права — оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213–1214);
- безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідніх держав — Угорщини та Польщі; проявом цього було проголошення «королем Галичини та Володимирії» п’ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 до 1219);
- зростання монгольської загрози, що вперше заявила про себе 1223 на березі р. Калки (Данило Романович взяв участь у битві русичів та половців з монголо-татарами: галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів);
- енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького (яка тривала до 1238).
1219 Данило Романович почав княжити у м. Володимирі і збирати батьківську спадщину. У результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, орієнтованих на підтримку Угорського королівства. 1237–1238 Данило остаточно укріпився в м. Галичі; Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 1237 закладає м. Холм (сучасне м. Хелм, Польща), куди перенесено з м. Галича князівську резиденцію.
ІІІ етап (1238–1264) — об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. 1238 під м. Дорогочином Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену. 1239 він знову поширив вплив на м. Київ, у якому залишив управляти свого воєводу Дмитра (очолив оборону міста від орд хана Батия в грудні 1240). Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та інші). 1243–1244 — здійснив походи на Польщу (підкорив Люблінську землю).
За відсутності Данила (який саме намагався схилити феодальну верхівку Угорщини та Польщі до створення антимонгольського воєнного союзу) галицькі бояри запросили на престол чернігівського княжича Ростислава. У 1245 під галицьким м. Ярославом Данило Романович переміг об’єднані сили поляків, угорців і галицьких бояр, що прагнули захопити Галичину і знову відновив єдність Галицько-Волинського князівства.
Цього ж року (1245) князь змушений їхати до Золотої Орди за ярликом на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило продовжує збирання сил для підготовки вирішального удару по золотоординцях, концентрує увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу (з кам’яними стінами). Реорганізовано військо: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджено на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари) тощо.
Близько 1250 між Данилом і угорським королем Белою ІV налагодились дружні стосунки (закріплено шлюбом сина Данила Лева з дочкою Бели Констанцією). Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича (молодшого брата Олександра Невського) скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів. Однак у 1252 Золота Орда завдала спустошливого удару по Володимиро-Суздальському князівству, внаслідок якого князь Андрій втратив свій стіл.
Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман у 1252 одружився з Гертрудою (племінницею і спадкоємицею австрійського герцога). З допомогою угорського короля спробував заволодіти герцогським престолом Австрії (спроба була невдалою).
| Князі | Основні події |
| Гедимін (1316–1341 рр.) |
|
| Євнут (1341–1345 рр.) |
|
| Ольгерд Гедимінович (1345–1377 рр.) |
|
| Владислав Ягайло (1377–1381 рр., співправління з Кейстутом) |
|
| Кейстут (1381–1382 рр.) |
|
| Владислав Ягайло (1382–1392 рр.), також король Польщі (з 1386 р.) |
|
| Вітовт Кейстутович (1392–1430 рр.) |
|
| Свидригайло Ольгердович (1430–1432 рр.) |
|
| Сигізмунд Кейстутович (1432–1440 рр.) |
|
| Казимир ІV Ягеллончик (1440–1492 рр.), також король Польщі (з 1447 р.) |
|
| Олександр Ягеллончик (1492–1506 рр.), також король Польщі (з 1501 р.) |
|
| Сигізмунд І Старий (1506–1548 рр., одночасно король Польщі) |
|
| Сигізмунд ІІ Август (1548–1572 рр., при ньому відбулося формальне об’єднання Королівства Польського й Великого князівства Литовського у Річ Посполиту й перехід українських земель Великого князівства Литовського до складу Королівства Польського (Люблінська унія 1569 р.) |
|
У зовнішньополітичній сфері Данило Галицький намагається створити антиординську коаліцію. У боротьбі з монголо-татарами уклав союз з угорським королем та Папою Римським Інокентієм ІV. Останній пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії Руської православної церкви з Католицькою під покровительством папи. Князь Данило погоджується на ці умови. 1253 у м. Дорогочині відбулась коронація Папою Римським Інокентієм ІV Данила Романовича (звідси в історіографії поширеним є термін — король Данило Галицький та Галицько-Волинське королівство). Цього ж року Папа Римський оголошує хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин (більшість названих країн були втягнуті в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів тощо) плани цього хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розірвав угоду з Ватиканом і розпочав відкриту збройну боротьбу з Золотою Ордою. Наприкінці 1254 Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати в кочівників землі вздовж річок Південного Бугу, Случі та Тетерева. До його планів входило визволення м. Києва, але саме в цей час литовський князь Міндовг I розриває укладений близько 1253 (за іншою версію — 1254) військовий союз, який було скріплено заручинами сина Данила — Шварно та дочки Міндовга. Це рішуче змінило ситуацію — 1255–1256 безперервно тривало протистояння з Литвою.
1258 Орда розпочала новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень міст Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме в цьому місті після серйозної хвороби 1264 помер князь Данило.
Данило Галицький в надзвичайно складних умовах боярського свавілля, експансії угорських та польських королів, агресії монголо-татар зумів перетворити Галицько-Волинське князівство у високорозвинену європейську державу.
ІV етап (1264–1323) — стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно.
Князь галицький і холмський (1264–близько 1269) Шварно, прагнучи стабільності, укладає союз Галицького князівства з Литвою і 1267 стає великим князем литовським (це об’єднання не було тривалим).
Найпослідовніше продовжував державницьку політику батька Лев Данилович (1264–1301), який після смерті батька успадкував Перемиське князівство і м. Львів, а після брата Шварна Даниловича — Холмське, Дорогочинське князівства і Галич; значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію (водночас був змушений визнати залежність від улусу Ногая). 1272 переніс столицю Галицько-Волинської держави до м. Львова.
На зламі 13–14 ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева — князя Юрія I Львовича (1301–1315). Це був період, коли Золота Орда, яку роздирали внутрішні міжусобиці та чвари, поступово втрачала владу над підкореними територіями. Юрію вдалося скористатися цією сприятливою обставиною для зміцнення власних позицій. Він, як і Данило, прийняв королівський титул і назвав себе «королем Русі та князем Володимири». За період правління Юрія І стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут. І хоча миролюбний, схильний до компромісів князь змушений був повернути зміцнілій Польській державі люблінську землю, його міжнародний авторитет та вплив зростали. Про це свідчить встановлення 1303 окремої Галицької митрополії, яка безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріархові в Константинополі.
Наступниками Юрія І стали його сини — Андрій Юрійович та Лев ІІ (1315–1323). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською державою та Тевтонським орденом. Ці союзи мали антилитовську та антиординську спрямованість. Однак братам не вдалося ефективно протидіяти експансії Литви — Дорогочинську та Берестейську землі було втрачено. Трагічно для них закінчилася і боротьба з Ордою: 1323 у битві з військами хана Узбека князі загинули.
V етап (1323–1340) — поступовий занепад. Загибель Андрія та Лева ІІ, які не мали дітей, увірвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політичного впливу галицького боярства, зростання чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя. Лише 1325, внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви, главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія І Львовича. Юний князь, який прийняв православ’я та ім’я Юрія ІІ Болеслава, не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія ІІ став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму. Масове невдоволення народу політикою Юрія ІІ дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 Юрія ІІ Болеслава було отруєно, Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.
Отже, виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:
- вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);
- необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;
- енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199–1205) та Данила Романовича Галицького (1238–1264);
- існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.
Галицько-Волинське князівство відіграло закову роль в історії української державності:
- зберегло від завоювання та асиміляції південну й західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;
- стало новим після занепаду м. Києва центром політичного та економічного життя;
- модернізувало давньоруську державну організацію;
- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу;
- продовжило славні дипломатичні традиції Давньої Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга репрезентувало східнослов’янську державність на міжнародній арені.
Водночас монгольська навала прискорила занепад Галицько-Волинського князівства. Протягом 13–15 ст. відбувся поділ українських земель іноземними державами: Польщею, Литвою, Московщиною, Угорщиною, Молдавією, Кримським ханатом.
Так, ще в першій половині 11 ст. почалося захоплення Закарпаття Угорщиною, яке остаточно завершилося у 13 ст. Відтоді аж до 20 ст. ці землі були північною прикордонною областю Угорського королівства. На Закарпатті було запроваджено угорський адміністративно-територіальний устрій (так звані комітати або жупи: Спишський, Земплинський, Шаришський, Ужанський, Угочанський, Березький, Мармороський).
| Князі | Основні події |
| Василько Романович (1231–1269 рр.) (брат Данила Романовича, князював на Волині) |
|
| Володимир Василькович (1269–1288 рр.) (племінник Данила Романовича, князював на Волині) |
|
| Мстислав Данилович (1264–1292 рр.) (син Данила Романовича, князював у м. Луцьку, згодом на всій Волині) |
|
| Шварно Данилович (1264–1269 рр.) (син Данила Романовича, княжив на Холмщині, згодом у Великому князівстві Литовському |
|
| Лев Данилович (1264–1301 рр.) (син Данила Романовича, княжив на Галичині (з 1264 р.), Холмщині (з 1269 р.) й Волині (1292 р.) |
|
| Юрій І Львович (1301–1308 рр.) (онук Данила Романовича, княжив на Галичині та Волині) |
|
| Співправління Андрія й Лева Юрійовичів (1308–1323 рр.) (правнуки Данила Романовича; Лев Юрійович княжив у м. Галичі, Андрій Юрійович — у м. Володимирі) |
|
| Володимир Львович (1323–1325 рр.) (праправнук Данила Романовича, син Лева Юрійовича; мав формальну владу, фактична влада перебувала в руках боярської верхівки) | |
| Юрій ІІ Болеслав (1325–1340 рр.) (праправнук Данила Романовича, онук Юрія Львовича за матір’ю, син князя Черського й Сухачевського Тройдена і кн. Марії Юріївни) Убитий боярами |
|
Буковина з Бессарабією у другій половині 14 ст. увійшла до складу Молдавського князівства. Було утворено три волості: Чернівецьку, Хотинську і Сучавську. На початку 16 ст. Молдова разом з українськими територіями потрапила під владу турецької Османської імперії, яка утворила на Буковині військово-адміністративну одиницю — Хотинську райю.
Джерела
- Галицько-Волинський літопис / [відп. за вип., авт. вступ. сл. і упоряд. Р. М. Федорів]. Львів : Червона калина, 1994. 254 c.
- Літопис Руський. За Іпатським літописом / Пер. з рос. Л. Махновця. Київ : Дніпро, 1989. 590 с.
Література
- Брайчевський М. Галицько-Волинське королівство // Хроніка 2000. Київ, 1999. С. 84–101.
- Войтович Л. В. Княжа доба: портрети еліти. Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. 782 с.
- Войтович Л. В. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2000. 649 с.
- Галицько-Волинська держава ХІІ–ХІV ст. : у 2 кн. / Упоряд. О. С. Кучерук. Львів : Світ, 2002. Кн. 1. 128 с.
- Галичина та Волинь у добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького / Ред. кол.: Я. Ісаєвич (відп. ред.), М. Литвин, Л. Мацкевий, І. Патер, Ю. Сливка, В. Петегирич (відп. секр.). Львів : Інститут українознавства ім. І. Крипʼякевича НАН України, 2001. 252 с.
- Головко О. Держава Романовичів та Золота Орда (40–50-ті рр. XIII ст.) // Український історичний журнал. 2004. №6. С. 3–16.
- Головко О. Б. Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. Kиїв : Стилос, 2006. 575 с.
- Грицак П. Галицько-Волинська держава. Нью-Йорк : Обнова, 1958. 176 с.
- Гуржій О., Реєнт О. Славетна Україна. Битви та повстання від княжої до імперської доби. Київ : Арій, 2021. 352 с.
- Замлинський В., Войцехівська І., Герасименко Н. та ін. Історія України в особах. ІX–XVІІІ ст. Київ : Україна, 1993. 396 с.
- Ісаєвич Я. Галицько-Волинська держава. Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. 36 с.
- Котляр М. Бойові та похідні порядки галицького і волинського війська в XII–ХІІІ ст. // Київська старовина. 2004. № 4. С. 3–14.
- Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь / За заг. ред. В. Смолія. НАН України. Інститут археології, Інститут історії України. Київ : Альтернативи, 1998. 336 с. (Україна крізь віки. У 15 т. Т. 5)
- Котляр М. Ф. Данило Галицький: Біографічний нарис. Київ : Альтернативи, 2002. 328 с.
- Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. Київ : Наукова думка, 1984. 176 с.
- Панишко С. Поїздка волинського князя Володимира Васильковича до Ногая у 1286 р. // Київська старовина. 2007. № 2. С. 3–17.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Федака С. Д. Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ ст.). Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2000. 340 с.
Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського
Литовське князiвство розпочало своє проникнення на Русь ще за часiв Мiндовга (1230–1263). Головним об’єктом тодi стали захiдноруськi (бiлоруськi) землi: Міндовг зайняв Чорну Русь (Новгородок) і Полоцьке князівство, що призвело до зіткнення з князем Данилом Романовичем. Проте 1254 було укладено мир, і Данило та Міндовг навіть поріднилися: останній видав свою дочку за сина Данила Шварна, який нетривалий час (1266–1269) володів частиною литовських і білоруських земель.
У часи князювання Гедиміна (1316–1341) почалося включення до складу Литовського князiвства пiвденно-захiдних руських (українських) земель. Так, з 1323 Східна Волинь, а від 1340 більшість волинських земель належала до володінь князів литовського походження. Згодом умовно увиразнено кілька етапів інкорпорації українських земель до складу Великого князівства Литовського.
I етап (1340–1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Яскравим виявом змiцнення литовських позицiй у цьому регiонi стало те, що пiсля смертi Юрiя II Болеслава на княжому столi Волинi в 1349 закрiпився син Гедимiна Любарт, який номiнально вважався i галицько-волинським князем (князь волинський (1340–1384) і галицький (1340–1343 — номінальний, 1344–1349 — реальний)). Після його смерті в 1384 волинські князі стають васалами Великого князівства Литовського. Боротьба Польщі з Литвою за Волинь завершилась її розподілом у 1393 (більшу частину було закріплено за Великим князівством Литовським, Холмську землю приєднано до Корони Польської).
Скориставшись у 1350-ті слабкiстю Золотої Орди, литовцi почали новий етап проникнення в землi колишньої Русi. Наступник Гедимiна Ольгерд (1345–1377) поступово iнкорпорував Чернiгово-Сiверщину, Київщину, Переяславщину до складу Литовської держави. Пiсля перемоги 1362 над татарами на березi р. Синi Води (нині р. Синюха, ліва притока Пiвденного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило Поділля. Він поставив правителями Поділля своїх племінників — князів Коріатовичів (за однією з гіпотез з ними пов’язують заснування м. Кам’янця-Подільського).
За характером дiї литовцiв на теренах України відрізнялись від характеру завоювань монголiв. На приєднаних до Литви землях руськi князi зберiгали автономнiсть. Історики припускають, що активне просування литовців на землі Південно-Західної Русі у середині 14 ст. було узгоджене з ординцями, й інкорпорацію земель до складу Великого князівства Литовського було здійснено на договірних засадах — у формі кондомініуму (передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар). Ця залежність тривала до кінця 1390-х, коли хан Тохтамиш своїм ярликом відступив українські землі великому князю литовському. Однак і після цього правлячі кола Литви змушені були відкуповуватись від татар регулярними «упоминками».
II етап (1362–1385) — «ослов’янення» литовських правителiв. Майже до кiнця 14 ст. Велике князiвство Литовське було федерацiєю земель-князiвств, повноцiнними, рiвноправними суб’єктами якої були землi Київщини, Чернiгово-Сiверщини, Волинi та Подiлля. Збереглася стара система управлiння, в якiй лише руська князiвська династiя Рюриковичів поступилася мiсцем литовськiй Гедиміновичів. Оскiльки власне литовськi землi в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави (майже 90 % території становили білоруські та українські землі), литовськi правителi, намагаючись втримати пiд своїм контролем iнкорпорованi землi, послiдовно дотримувалися правила: «Старого не змiнювати, а нового не впроваджувати». Про започаткування «ослов’янення» литовських правителiв у другiй половинi 14 ст. свiдчать такі факти: формування князiвської адміністрації; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офiцiйною державною мовою; розширення сфери впливу руського православ’я на терени Литовської держави; запозичення литовцями руського досвiду вiйськової органiзацiї, будування фортець, налагодження податкової системи тощо. Проте за правлiння Ягайла (1377–1392) у Литовськiй державi дедалi бiльше набирали сили тенденцiї централiзму, а 1385 мiж Литвою та Польщею укладено Кревську унiю, яка змiнила становище пiвденно-захiдних руських земель.
III етап (1385–1480) — втрата українськими землями залишкiв автономiї. Затиснута мiж Тевтонським орденом та Московським князiвством, Литва отримала наприкiнцi 14 ст. вiд ослабленої Польщi пропозицiю: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвiги та литовського князя Ягайла об’єднати сили двох держав. 1385 було укладено Кревську унiю, суттю якої була iнкорпорацiя Великого князiвства Литовського до складу Польської держави. За умовами унiї Ягайло, одружившись із Ядвiгою, отримував титул короля Польщi й зобов’язувався окатоличити литовцiв та приєднати всi землi литовськi та руськi до Корони Польської.
Така вiдверто пропольська полiтика Ягайла зумовила швидку появу литовсько-руської опозицiї, яку очолив князь племінник Ольгерда — Вітовт (1392–1430). Пiдтриманий литовськими феодалами та руськими удiльними князями, 1392 вiн став довiчним правителем Литовського князівства (це закріплювала Віленська угода 1401). Намагаючись змiцнити внутрiшню полiтичну єднiсть держави, максимально централiзувати управлiння, у 1393–1395 Вiтовт перейшов до лiквiдацiї пiвденно-захiдних руських удiльних князівств, призначивши великокнязiвських намісників (Федора Любартовича — намісником Волинського князівства, Корибутовичів — Новгород-Сiверського, Володимира Ольгердовича — Київського, Коріятовичів — Подiльського).
Вітовт поширив межі князівства між р. Дністром і р. Дніпром аж до Чорного моря, досягнувши для своєї держави найбільшої могутності. Виношуючи плани «великого княжiння на всiй Руськiй землi», Вiтовт постiйно розбудовував систему опорних укрiплень у Барi, Брацлавi, Звенигородi, Жванцi, Черкасах та iнших мiстах. Проте реалізації амбітних планів Вітовта завадила нищівна поразка у одній з наймасовіших битв епохи середньовіччя, яка відбулась 12.08.1399 на р. Ворсклі. Війська під проводом Вітовта стали на захист золотоординського хана Тохтамиша, позбавленого влади в Золотій Орді внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом) і змушеного шукати собі притулку в Південній Русі. Ця нищівна поразка у битві з татарами послабила також політичні позиції Великого князівства Литовського на міжнародній арені, стала однією з головних причин відновлення польсько-литовської унії. Авторитет Вітовта зріс після перемоги об’єднаних сил слов’ян i литовцiв над Тевтонським орденом 1410 пiд Грюнвальдом. 1413 у м. Городлі укладено нову литовсько-польську унію, яка обмежувала участь православних у державному управлінні, надавала право обіймати найвищі посадові щаблі та брати участь у великокняжій раді тільки католикам. На українських землях засновувались католицькі єпископські кафедри у містах Кам’янці-Подільському і Луцьку.
Після смерті Вітовта (1430) згідно з умовами унії верховна влада у Великому князівстві Литовському мусила перейти до короля Ягайла. Однак литовська верхівка без погодження з королем обрала на великокнязівський престол брата Ягайла — Свидригайла (1430–1435), прихильного до литовсько-руської співпраці, який спирався на українсько-білоруську партію. Однак проти Свидригайла виступили литовські феодали — прихильники пропольської орієнтації на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом Кейстутовичем, якого проголосили великим князем литовським (1432–1440). 1432 Сигізмунд своїм актом відступив Короні Польській Поділля і території на волинському пограниччі. Одночасно він визнав зверхність Ягайла як польського короля. До нього чи до його наступника повинно було відійти Литовське князівство по смерті Сигізмунда.
Громадянська війна тривала до 1438. Вирішальна битва між прихильниками Свидригайла і Сигізмунда відбулась 01.09.1435 на р. Святій біля м. Вількомира (нині м. Укмерге, Литва), де Свидригайло зазнав поразки. Після 1438 під його владою залишилися тільки Волинь і Східне Поділля. Пропольська політика Сигізмунда спричинила серед частини руських князів московську орієнтацію, а згодом призвела до змови руських князів і страти Сигізмунда в 1440. Однак Свидригайлу не вдалось повернути владу. Головою держави — великим князем литовським було обрано сина Ягайла — Казимира Ягеллончика (1440–1492; з 1447 — польський король Казимир IV). У його діяльності простежується короткий період (до 1444) сприяння українсько-білоруським інтересам: намагаючись здійснювати гнучку внутрiшню полiтику, навіть спершу погоджується на вiдновлення Київського та Волинського удiльних князівств [посадив Свидригайла князем на Волині, а Олександра-Олелька Володимировича (онука Ольгерда) — у м. Києві]. Однак згодом відновив пропольську політику. Він ліквідував 1452 Волинське, а 1471 — Київське князівство, поставивши там намісниками литовців (залишки автономiї українських земель були лiквiдованi, а землi стали звичайними провiнцiями Литви). З ліквідацією Київського князівства була перервана традиція державного будівництва на українських землях, започаткована ще в давньоруські часи. Ця політика призвела до змови удільних князів під проводом Михайла Олельковича. Однак 1481 змову було викрито, учасників страчено.
IV етап (1480–1569) — посилення литовсько-росiйської боротьби за право бути центром «збирання земель Русi». Остаточна втрата українськими землями у складi Литви автономних прав у часi збiглася з пiднесенням Московського князiвства. Консолiдуючи навколо себе навколишнi землi, воно трансформувалося в єдину централiзовану Московську державу. З поваленням 1480 ординського iга Москва дедалi гучнiше заявляла про себе як про центр «збирання земель Русi».
Суперництво і боротьба між Литвою і Москвою наприкінці 15 — на початку 16 ст. призвели до втрати на користь Москви ряду литовських володінь. Об’єктом зацікавлень Московщини стають Чернігово-Сіверщина і, навіть, Волинь. Так, у 1482–1503 Велике князівство Литовське втратило практично все давнє Чернігівське князівство із 319 містами і 70 волостями, включно з містами Черніговом, Путивлем, Стародубом, Новгород-Сіверським. Але центральним об’єктом їхніх претензій залишалося місто Київ. Після падіння м. Константинополя (1453), котре розглядалося російськими ортодоксами як Божа кара за укладення Флорентійської унії 1439, Москва намагалася перебрати на себе духовне лідерство в православному світі. Ідеологічним обґрунтуванням експансіоністської політики Московії стає доктрина: «Москва — третій Рим». Суть її полягала в тому, ні «перший» Рим, ні «другий» Рим — Константинополь, вражені католицькою «єрессю», не здатні виконувати функцію світового центру християнства; це є довічною прерогативою «третього» Риму — Москви, відповідальної за долю християнства у всесвітньому масштабі. Серед московських князів, духовенства, провідної еліти поширюється переконання у тому, що Москва — спадкоємиця Києва, а московські князі — нащадки Рюриковичів. Це теоретичне гасло про спадкоємність Москви (на Візантію, Русь, Київ) на практиці реалізувалось загарбницькою політикою щодо українських земель.
Початок 16 ст. характеризувався загостренням московсько-литовського протистояння. Вiйни та збройнi сутички тривали майже безперервно — 1500–1503, 1507–1508, 1512–1522. За цих обставин в українських землях почали поширюватися проросiйськi настрої. Це виявилося в добровiльному переходi пiд владу Москви деяких князiв зi своїми володiннями; в органiзацiї змов i повстань; втечах та переселеннi селян до Московської держави тощо. Так, сподіваючись на допомогу Московщини, українські і білоруські князі під проводом Михайла Глинського повстали 1508 проти Литви та її союзника Польщі. Після придушення повстання брати Глинські були змушені втікати до Москви. Це була остання спроба українських князів відірвати українські землі від Литовсько-Польської держави.
Намагаючись максимально сконцентрувати сили протии своїх зовнiшнiх ворогiв, Польща i Литва 1569 уклали Люблiнську унiю. Утворилася нова держава — Рiч Посполита. Так українськi землi опинилися у складi Польщi. Почався новий етап їхнього розвитку.
Отже, у 1330–1380-х більшість земель сучасних України й Білорусі увійшли до складу Великого князівства Литовського. Київське князівство формально стало частиною Великого князівства Литовського в 1362, однак перебувало в залежності від нього ще з першої половини 14 ст. На початковому етапі проникнення Литва доволі толерантно ставилася до мiсцевого населення, переймала його традицiї та досвiд. Пiсля укладення Кревської унiї (1385) українськi землi поступово втрачають залишки автономiї, а 1480 потрапили в епiцентр московсько-литовського протистояння. З ухвалою Люблінської унії 1569 закінчується литовсько-руська доба в історії України.
Більш як двохсотлітній період литовського панування на центральних українських землях був перехідним між княжою добою і козацькою. Устрій Литовської держави нагадував устрій Русі. Влада перебувала в руках великого князя з роду Гедимінів, який керував державою за допомогою центрального уряду. Місцеву крайову адміністрацію очолювали спочатку удільні князі, а від 15 ст. — державні намісники (заступники великого князя). При великому князеві діяла «пани-рада» (господарська рада), в яку входили удільні князі, намісники, вищі урядовці, католицькі єпископи. З 15 ст. діяв сейм, в якому брала участь шляхта; його завданням було визначення суми податків для утримання війська. Інколи сейм обирав великого князя (наприклад, Казимира). Суспільно-політичний лад у Литовсько-Руській державі від середини 14 ст. до 1569 зумовлювався розвитком феодальних відносин. У державі, крім великого князя, існувала ієрархія князів і княжат (більшість — з роду Гедиміновичів), вельмож і магнатів некняжого роду, земських бояр (пізніше — шляхти). Князі та магнати обіймали високі державні посади, були майже незалежні в управлінні своїми володіннями, під час походів мали власні військові одиниці.
Зобов’язана до військової служби, шляхта, проте, була звільнена від податків, брала участь в органах земського управління. По містах зароджується міщанський стан, який мав самоуправу за магдебурзьким правом. Ремісники за фахами організуються у цехи, які охороняли своїх членів від конкуренції сторонніх осіб. Селяни підпадали під владу земельних власників, більшість з них була на власній землі та платила державні податки. Згодом селянство було поступово закріпачено. Правною базою в державі був Литовський статут (опирався на «Руську правду»); мав три редакції — 1529 (це був перший у тогочасній Європі систематизований звід різних галузей права), 1566, 1588. Цей статут був також основним джерелом українського права на Гетьманщині; на Правобережжі він діяв аж до 1840.
| Держава | Основні події, приєднані землі |
| Велике князівство Литовське |
|
| Московське князівство |
|
| Угорське королівство |
|
| Молдавське князівство |
|
| Золота Орда |
|
| Кримський ханат |
|
| Османська імперія |
|
Література
- Василенко В. Проблема характеру громадянської війни 30-х рр. ХV ст. у Великому князівстві Литовському в історіографії ХІХ–ХХ ст. // Історичний журнал. 2004. № 4. С. 51–60.
- Василенко В. Литовсько-московські угоди 70–80-х рр. ХІV ст. // Український історичний журнал. 2005. № 4. С. 177–190.
- Ващук Д. Привілеї Київщини та Волині: проблема походження, датування та характеру (друга половина XV — початок XVI ст.) // Український історичний журнал. 2004. № 1. С. 90–101.
- Войтович Л. В. Княжа доба: портрети еліти. Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. 782 с.
- Войтович Л. В. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2000. 649 с.
- Норкус З. Непроголошена імперія: Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій / Пер. з лит. П. Білинський. Київ : Критика, 2016. 440 с.
- Пашуто В. Образование Литовского государства. Москва : Академия наук СССР, 1959. 531 с.
- Русина О. Проблеми політичної лояльності населення Великого князівства Литовського у XIV–XVI ст. // Український історичний журнал. 2003. № 6. С. 3–16.
- Русина О. Про князівську традицію на Київщині у ХІІІ–XV ст. // Київська старовина. 1997. № 3/4. С. 82–93.
- Русина О. В. Україна під татарами і Литвою. Київ : Альтернативи, 1999. 320 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Шабульдо Ф. Битва на Синіх Водах 1362: маловідомі та незнані аспекти // Український історичний журнал. 1996. № 2. С. 3–15.
- Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. Київ : Наукова думка, 1987. 181 с.
- Шабульдо Ф. Наративні джерела й перші дослідники про похід Ольгерда на Сині Води і Білобережжя // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI–XVIII ст. Київ, 2000. С. 57–74.
- Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2-ге вид., перероб. та розшир. Київ : Критика, 2005. 584 с.
Польська експансія на українські землі (14 ст. — друга половина 16 ст.)
У 1340–1380-х територія Галичини й Волині стала ареною боротьби між Великим князівством Литовським, Королівством Польським і Королівством Угорським (війна за галицько-волинську спадщину). Своєрiдним сигналом до нового вторгнення Польщi в українськi землi стала боярська змова, через яку в квiтнi 1340 загинув галицько-волинський князь Юрiй II Болеслав. Польський король Казимир III Великий організував два походи в Галицько-Волинські землі (експансія здiйснювалася пiд прикриттям гасла захисту католикiв Галичини). Під час першого у 1340 було захоплено м. Львів, здобуто і пограбовано Львівський замок, де захоплено коронаційні відзнаки галицьких князів (зокрема, корону Данила Галицького). Однак на цьому етапі поляки утвердитися тут не змогли. У вiдповiдь на зухвалi дiї полякiв мiсцеве населення пiдняло повстання, яке очолив боярин Дмитро Дедько. Повстанцi не тiльки визволили власнi землi, а й за допомоги татар спустошили територiю Польщi аж до р. Вiсли. Протистояння закiнчилося компромiсом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. На якийсь час на теренах колишнього Галицько-Волинського князiвства виникли два державні утворення: Волинське князiвство, на чолi з князем литовського походження Любартом (Дмитром) Гедемiновичем, i олiгархiчна боярська автономна республiка в Галичинi, лiдером якої був Дмитро Дедько.
Смерть 1344 Дмитра Дедька стала приводом для чергової активiзацiї боротьби Польщi, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князiвства. 1349–1387 — тривала майже сорокарічна війна між Польщею і Угорщиною — з одного боку, та Литвою — з другого за галицько-волинську спадщину. Уклавши мир із хрестоносцями, домiгшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир III у 1349 розпочав другу експансiю на українськi землi. Iдеологiчним пiдґрунтям вторгнення було поширення католицизму на схiд (король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад називав Хрестовим походом проти язичникiв-литовцiв та схизматикiв-православних). У 1366 пiсля тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу пiдтримувала Угорщина, а Литву — мiсцеве українське населення, Польська держава пiдпорядкувала собi Галичину i частину Волинi. Внаслiдок експансiї територiя Польщi зросла майже в 1,5 раза. Польське проникнення в українськi землi кардинально вiдрiзнялося вiд литовського: польський уряд одразу зробив спробу перетворити цей регіон на свою провiнцiю, нав’язати польське право та адмiнiстративну систему, витiснити православ’я шляхом утвердження католицизму, що викликало опiр та протидiю мiсцевого населення.
1370 по смертi Казимира Галичина перейшла пiд владу Угорщини. Однак 1387 Галичину й Західну Волинь захопило Королівство Польське. Тут було утворено Руське воєводство з центром у м. Львові, що складалося з п’яти земель (повітів): Львівської, Галицької, Сяноцької, Перемисьської та Холмської, а також Белзьке та Подільське воєводства (останнє з центром у м. Кам’янці-Подільському).
Волинь і територія сучасної Центральної України перебували у складі Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569, за умовами якої увійшли до складу новоутвореної Речі Посполитої.
Згiдно з Городельською унією 1413 Польща змушена була визнати право на iснування полiтично самостiйного Великого князiвства Литовського, українськi землi пiсля смертi Вiтовта не мали переходити пiд владу польського короля, а залишалися у складi Литовської держави. Проте Польща не вiдмовилася вiд поглинання Великого князiвства Литовського, а лише змiнила тактику. Пiсля смертi Вiтовта (коли князівський престол у Литвi обійняв Свидригайло) Ягайло з великим польським вiйськом рушив 1431 на Волинь. Це польсько-литовське протистояння закiнчилося перемир’ям: захiдне Подiлля вiдійшло до Польщi, а схiдне — залишилося пiд контролем Литви. Почалася активна полонізація. У Галичинi було утворено три воєводства — Руське, Белзьке та Подiльське. 1434 у руських провiнцiях було впроваджено польське право та адмiнiстративний апарат, створено шляхетське самоврядування.
У другій половині 15 ст. — на початку 16 ст. розгорнулися процеси централiзацiї, посилився вплив Польщi та почав прогресувати занепад Литви. Намагаючись втриматися, литовцi звернулися по допомогу до Польщi. Польсько-литовськi переговори закiнчилися 1569 р. компромiсом — укладенням Люблiнської унiї, яка об’єднала Польську державу i Велике князiвство Литовське в єдине цiле — Рiч Посполиту.
Отже, польське проникнення в українськi землi наприкiнцi 14 ст. — в серединi 16 ст. суттєво вiдрiзнялося вiд литовського, оскільки експансія Польщі супроводжувалася поширенням католицизму, полонізацією еліт і економічною колонізацією краю. Згадані процеси вели до загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.
Література
- Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. Львів : Львівський національний університет ім. І. Франка, 2002. 752 с.
- Історія України в особах. Литовсько-польська доба / Авт. кол.: О. М. Дзюба, М. В. Довбищенко, Я. Д. Ісаєвич та ін. Київ : Україна, 1997. 272 c.
- Казаков О. Московсько-польська боротьба за давньоруські землі на межі 70–80-х рр. XV ст. // Київська старовина. 2004. № 5. С. 39–52.
- Кісь Я. До питання про передумови розвитку міст на території Руського і Белзького воєводств у XIV – XVII ст. // Вісник Львівського університету. 1970. Вип. 6. С. 79–86.
- Кобилецький М. Магдебурзьке право у селах Галичини // Право України. 2003. № 8. С. 120–124.
- Мицик Ю. Відомості про Україну ХІV ст. в хроніці Яна з Чарнкова // Магістеріум. Історичні студії. 2004. Вип. 17. С. 92–97.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2-ге вид., перероб. та розшир. Київ : Критика, 2005. 584 с.
- Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ — початку ХVІІІ століття. Київ : Laurus, 2012. 448 с.
- Яковенко Н. М. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ–ХVІІ cт. Київ : Критика, 2002. 416 с.
- Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV — до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. 2-ге вид., перегл. і випр. Київ : Критика, 2008. 469 c.
Загроза з боку Кримського ханату
Середина 14 ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескiнченнi чвари та суперечки ослабили центральну владу, посилили вiдцентровi тенденцiї в Ордi. У 1449 вiд неї відокремились кримські татари й утворили власну державу — Кримський ханат із правлячою династiєю Ґераїв. Новостворена кримськотатарська держава була слабкою. Постiйна боротьба за владу (протистояння претендентiв на кримський престол, змагання мiсцевої знатi з централiзмом), суттєво дестабiлiзовувала ситуацiю в країнi.
З 1475 до початку 18 ст. Кримський ханат перебував у васальній залежності від Османської імперії, що, своєю чергою, залежало від геополітичної ситуації у Східній Європі, Балканському регіоні та на Близькому Сході. У 16 ст. Кримський ханат зберігав відносну самостійність у регіоні. Він впливав на сусідні землі Передкавказзя (кочова Ногайська Орда тоді визнавала сюзеренітет кримського хана). У середині 16 ст. його вплив сягав Північного Кавказу й Астраханського ханату. Водночас Кримський ханат часто уникав участі у війнах Османської імперії, але в 17 ст. її контроль посилився.
З кінця 15 ст. відбувалися напади військ Кримського ханату й Ногайської Орди на східні землі Речі Посполитої (Поділля, Київщина, пізніше Чернігівщина, Волинь і Галичина). Значну частину нападів здійснювала Ногайська Орда з власної ініціативи, без санкції кримського хана — упродовж тривалого часу ханат мав лише номінальний контроль над нею. Інші координувалася з Московським царством, яке з 1480 перебувало у військовому союзі з кримським ханом Менглі I Ґераєм.
Після смерті московського царя Івана III Васильовича (1505) і розриву союзу Московського царства з Кримським ханатом розпочалися походи кримських військ на Московське царство, що тривали впродовж 16–17 ст. (до середини 16 ст. — спільно з Астраханським і Казанським ханатами). Після їхньої анексії Московським царством масштаби нападів зменшилися.
Українськi землi були одним із основних об’єктiв татарських набiгiв. Це зумовлено насамперед розташуванням Кримського ханату, який був своєрiдним плацдармом для розгортання експансiї вглиб українських та росiйських земель. Крiм того, польсько-литовська держава, у складi якої перебували тодi українськi територiї, була не в змозi надiйно захистити свої пiвденнi кордони. Прикордоннi фортифiкацiйнi споруди були занедбані, гарнiзони укрiплених замкiв слабкi, наймане військо складало лише 4 тис. осіб i не могло ефективно протидiяти численнiй і мобiльнiй татарськiй кiннотi.
1448, пiдтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землi Подiлля. Засновник Кримського ханату Хаджі I Ґерай впродовж певного часу був союзником Литви й уникав агресiї на литовськi володiння, до складу яких входили й українськi землi. Однак набiги на Галичину, Волинь та Подiлля тривали. На початку 1480-х татарська експансiя розширилася й набула ознак систематичностi. Причиною цього став розрив Менглi І Ґераєм (сином i спадкоємцем Хаджі І Ґерая) союзу з литовським князем, що фактично активізувало напади татар на українськi землi.
Хоча самі кримські татари провадили осілий спосіб життя й основою їхньої економіки було сільське господарство, на північних (материкових) землях Кримського ханату кочувала ногайська орда. Ногайці з 1468–1474 до кінця 17 ст., іноді разом із військами Кримського ханату, майже щороку нападали на українські землі, грабували, захоплювали полонених (ясир). Так, до кінця 15 ст. татари вчинили понад 40 нападів (на Поділля, Галичину, Волинь, Белзьке воєводство). 1482 вони спустошили й пограбували м. Київ. До середини 16 ст. відбулося вже понад 100 нападів. Татарські загони інколи досягали м. Перемишля. Згідно з переписом населення 1666 р., у Кримському ханаті мешкало 1 млн 120 тис. осіб, з них 180 тис. кримських татар, 20 тис. греків, караїмів, вірмен, євреїв і 920 тис. русинів (українців і білорусів). Походи ногайців призвели до того, що більшість місцевостей на південь від Брацлавського та Київського воєводств між річками Південним Бугом і Дніпром і поза ними стали рідко заселеними або цілком безлюдною землею, яку називали Дике Поле.
Література
- Атаманенко В. Боротьба з татарськими нападами: від Ольшаниці до Охматова // Нариси воєнно-політичної історії України. Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2014. С. 37–57.
- Вирський Д. Татарська війна взимку: опис битви під Ольшаницею 1527 р. Й. Л. Деція // Український історичний журнал. 2008. № 5. С. 210–216.
- Гайворонский О. Повелители двух материков. Т. I. Крымские ханы XV–XVI столетий и борьба за наследство Великой Орды. Київ; Бахчисарай : Оранта, Майстерня книги, 2007. 368 с.
- Галенко О. І. Про татарські набіги на українські землі // Український історичний журнал. 2003. № 6. С. 52–68.
- Гуржій O. I., Реєнт О. П. Славетні битви на теренах України: від князівської доби до початку ХХ століття / Гол. ред. Р. Стасюк. Київ : Арій, 2012. 336 с.
- Дашкевич Я. Р. Ясир з України (XV — перша половина XVII ст.) як історико-демографічна проблема // Український археографічний щорічник. 1993. Вип. 2. Т. 5. С. 40–47.
- Дзира Я. І. Татарські напади на Україну ХІІІ–ХVІ ст. за хроніками Бєльських та Стрийковського // Український історико-географічний збірник. 1971. Вип. 1. С. 83–102.
- Івангородський К. Проблема ясиру в контексті міжспільнотних відносин України та Кримського ханства (ХV–ХVІІ ст.) // Україна Соборна. 2006. Вип. 4. Т. 1. С. 3–12.
- Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба 1300-1600 / пер. з англ. О. Галенко. Київ : Критика, 1998. 286 c.
- Крим від античності до сьогодення: Історичні студії / Відп. ред. В. Смолій. Київ : Інститут історії України НАН України, 2014. 708 с.
- Крим: шлях крізь віки. Історія у запитаннях і відповідях / Відп. ред. В. А. Смолій. Київ : Інститут історії України, 2014. 456 с.
- Мальченко О. Татарські замки на Дніпрі наприкінці XV – початку XVI ст. // Історико-географічні дослідження в Україні. 2003. Ч. 6. С. 57–77.
- Русина О. В. Україна під татарами і Литвою. Київ : Альтернативи, 1999. 320 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Якобсон А. Л. Крым в средние века. Москва : Наука, 1973. 174 с.
- Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2-ге вид., перероб. та розшир. Київ : Критика, 2005. 584 с.
Див. також
Історія України: доісторична доба, давній час
Історія України: ранній Новий час
Історія України: Новий час. 18 ст.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: Галицько-Волинське князівство. Литовсько-польська доба // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Історія України: Галицько-Волинське князівство. Литовсько-польська доба (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
