Історія України: середні віки
Зміст
Розселення східнослов’янських племен
Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства, яке оприсутнюється на історичній арені з І тис. н. е. Власне витоки українського народу та початки його історії тісно пов’язані з проблемою походження слов’ян.
На початку нашої ери слов’яни формуються як самостійна етнічна спільність, яка співіснувала з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами; на слов’янські племена поширювався вплив Римської імперії тощо. Вважається, що першими свідченнями про слов’ян (під назвою венеди) є згадки у творах римських авторів 1–2 ст. н. е: Пліній Старший згадує венедів поряд із сарматами та германцями; згадки містяться також у творах Тацита і грецького географа 2 ст. н. е. Птолемея.
У 6 ст. н. е. дещо ширшу інформацію про венедів подають візантійські історики Йордан (візантійський історик готського походження у праці «Про походження і діяння готів», 551, повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами — венетів, антів і склавинів), Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та інші. Візантійські автори 6–7 ст. говорять про склавинів (західних слов’ян) і антів (східних слов’ян), які займали територію між р. Дністром на заході і верхів’ями р. Дону на сході.
У 4 ст. н. е. між річками Дніпром і Дністром сформувався міжплемінний військово-політичний союз антів (інші назви: «Анти», «Антська держава», «Антський союз», «Антське царство»). Частина дослідників ототожнює їх зі східнослов’янськими племенами, інші — з іранськими. Йордан говорить про велике об’єднання антів у 4 ст., на чолі якого стояв вождь (цар) Бож. у джерелах згадано антських царів Ардагаста, Мусокія та полководців Доброгаста, Пирогаста та інших, а також про народоправний характер суспільного ладу. Анти мали потужну військову організацію. Після розгрому готів (що були сусідами антів у степовому Надчорномор’ї) гунською навалою та подальшого просування гунів (слідом за готами) на захід наприкінці 4 ст. — початку 5 ст., антське об’єднання залишалось важливою соціально-політичною організацією Східної Європи, здатною протистояти Візантії. У 6 ст. внаслідок масштабного наступу на балканські володіння Візантії (Балканські війни) анти й склавини слов’янізували північ Балканського півострова. Вели тривалі війни (568–635) з аварами (завойовники з Центральної Азії; у давньоруських літописах фігурують під назвою «обри»). Під тиском аварів на початку 7 ст. Антське царство розпалось.
У другій половині І тис. н. е. загальнослов’янська спільнота розпадається на три гілки — східну, західну та південну. В цей же час імовірно починається формування праукраїнських слов’янських племен з територією на лівому і правому середньому Подніпров’ї, Наддністрянщині та правобережжі р. Вісли.
За нових умов старі назви (венеди, анти) в процесі розселення поступово зникають; натомість оприсутнюються найменування племен: полян — у минувшину заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян — Східну Волинь, сіверян — Дніпровське Лівобережжя. Крім них на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), тиверці (межиріччя Пруту і Дністра в середній та нижній течії цих річок), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни (інші назви — дуліби, бужани; Західна Волинь). Існування східнослов’янських племен другої половини І тис. н. е. фіксується пам’ятками корчакської, пеньківської та колочинської культур, пізніше — лука-райковецької та волинцевсько-роменської.
Впродовж 6–7 ст. увиразнюється процес політичної самоорганізації східнослов’янських племен з певними локальними особливостями й утворення нових протодержавних центрів — союзів племен (племінних княжінь). Зокрема, на початку 7 ст. племена дулібів утворили на Волині, Верхньому Подністров’ї та у верхів’ях р. Західного Бугу протодержавне об’єднання на чолі з князем Маджаком. Центром його було Зимнівське городище (поблизу сучасного м. Володимира на Волині). Утворення проіснувало до середини 7 ст., занепало під натиском аварів.
За свідченнями арабських географів 10 ст. аль-Істахрі та ібн-Хаукаля, у 8–9 ст. на території розселення східнослов’янських племен утворилися перші слов’янські протодержавні утворення: Куявія, Артанія (Арсанія) і Славія. Питання про їх локалізацію є дискусійним, зокрема поширена думка про розташування Куявії (Руської землі) на теренах сучасної України, а її центру — у м. Києві (як Куяб або Куяба). Славію одні дослідники пов’язують з Переяславською землею, інші — з Новгородською. Артанію локалізують на території Приазов’я та Причорномор’я, де пізніше утворилося Тмутараканське князівство.
Поступово складається об’єднання полян, західних сіверян і древлян у федерацію племен, на підґрунті якої наприкінці 8 — на початку 9 ст. на півдні східнослов’янського світу постало державне об’єднання Руська земля, що межувала з Хозарським каганатом. Провідну роль у становленні Русі відіграло Полянське князівство з центром у м. Києві. Рання історія цього племінного союзу гіпотетично пов’язана з іменами легендарного Кия, його братів Щека й Хорива та сестри Либіді. За правління нащадків Кия (династії Києвичів) Руська земля проводила активну зовнішню політику. На початку 9 ст. князь Бравлін здійснив вдалий похід на Крим і захопив ряд міст. Розпочиналося суперництво з Хозарським каганатом.
Отже, східнослов’янські племена — предки українців пройшли тривалий шлях від панування первісно-сусідської общини та утворення союзів племен (1–7 cт.) до класового суспільства та протодержавних утворень (7–9 ст.). Показово, що прабатьківщина слов’ян територіально збігається з ядром українських етнічних територій (від р. Сян на заході й р. Дніпро на сході, р. Прип’ять на півночі та Карпат на півдні). Територіальне розташування слов’ян засвідчують археологічні та лінгвістичні дослідження.
Література
- Баран В. Д., Баран Я. В. Історичні витоки українського народу. Київ : Ґенеза, 2005. 208 с.
- Баран В. Д., Козак Д. М., Терпиловський Р. В. Походження слов’ян. Київ : Наукова думка, 1991. 139 с.
- Брайчевський М. Ю. Походження Русі. Київ : Наукова думка, 1968. 228 с.
- Бунятян К., Мурзін В., Симоненко О. На світанку історії. Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 1998. 335с.
- Відейко М. Історія цивілізації. Україна. Т. 1: Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. – ІХ ст.). Харків : Фоліо, 2020. 586 c.
- Відейко М. Трипільська цивілізація. Київ : Наш час, 2008. 160 с.
- Відейко М. Україна. Від антів до Русі. Київ : КРІОН, 2009. 240 с.
- Давня історія України : в 3 т. / Гол. ред. кол. П. П. Толочко. Київ : Наукова думка, 2000. Т. 3: Слов’яно-Руська доба. 695 с.
- Залізняк Л. Походження українського народу. Київ : Бібліотека українця, 1996. 80 с.
- Залізняк Л. Стародавня історія України. Київ : Темпора, 2012. 542 с.
- Кісь Я. П. Етногенез слов’ян. Львів : Львівський державний університет ім. І. Франка, 1985. 687 с.
- Котляр М. Ф. Русь язичницька: Біля витоків східнослов’янської цивілізації. Київ : Заповіт, 1995. 288 с.
- Приходнюк О. М. Анты и пеньковская культура // Древние славяне и Киевская Русь. Киев, 1989. С. 58–69.
- Свідерський Ю. Ю. Давня і середньовічна історія України : в 2 ч. Тернопіль : Астон, 2007. Ч. 1. 368 с.
- Толочко П. П., Козак Д. Н., Моця О. П. та ін. Етнічна історія Давньої України. Київ : Інститут археології НАН України, 2000. 280 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Чмихов М. О. Давня культура. Київ : Либідь, 1994. 288 с.
- Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та стародавня історія України. Київ : Либідь, 1992. 373 с.
Давня Русь
Наприкінці 9 ст. південні та північні князівства східних слов’ян об’єдналися в давньоруську державу з центром у м. Києві (поширені в історіографії назви — Русь, Руська земля, Давня Русь; від 19 ст. в історіографії набула поширення назва Київська Русь). Походження етноніму «Русь» належить до дискусійних, однак топоніми та гідроніми (Рось, Росава, Роставиця та інше) засвідчують локалізацію саме на українських землях. Попри численні версії походження Давньоруської держави (норманська, антинорманська, хозарська тощо), дослідження джерел також засвідчують виникнення слов’янської державності з центром у м. Києві внаслідок тривалої еволюції самобутньої матеріальної культури та суспільного розвитку.
За характером розвитку в історії Давньої Русі виокремлюють кілька етапів.
Перший етап (9 cт. — кінець 10 ст.) — виникнення і становлення Давньоруської держави; діяльність перших князів. Серед характерних рис цього етапу історії Русі: постійна рухливість кордонів; розширення території та її недостатня консолідованість; відносна слабкість великокнязівської влади (відсутність чіткої організації та централізації); існування дружинної форми державності (панівний прошарок складався з верхівки княжої дружини); формування системи васально-ієрархічних відносин; вихід Давньоруської держави на міжнародну арену та перші спроби вписатися в геополітичний простір; зосередження уваги та сил держави здебільшого не на внутрішній, а на зовнішній політиці тощо.
Від 860-х (князювання Аскольда і Діра, які, на думку М. Брайчевського, були прямими нащадками легендарного засновника м. Києва Кия) у літописі простежується послідовний династичний виклад історії Русі. У цей час Русь стверджується як одна з найбільших європейських держав. Аскольд здійснив переможні походи на Візантію (860, 866). Літопис засвідчує прийняття Аскольдом і його оточенням християнства (ймовірно 860), проте панівні позиції в 9 ст. зберігало язичництво.
882 на київському столі відбулася зміна династій: убивши Аскольда і Діра, владу захопив варязький конунг (князь) Олег (882–912). Він розширив межі володінь, приборкуючи місцевих князів. За його правління в одній політичній системі об’єдналися північна й південна Русь, а Київ був оголошений стольним градом новоствореної держави. В основу консолідації земель Олег заклав модель не традиційної для Русі федерації племен, а централізованої держави (за збереження племінної адміністративно-територіальної структури). Серед основних зовнішньополітичних векторів залишалася Візантія (договори 907 і 911 є першими дипломатичними й правовими актами молодої Давньоруської держави). За свідченнями арабських джерел, після гучних перемог над Візантією Олег здійснив кілька походів проти Хозарського каганату на південно-західне узбережжя Каспійського моря. Загинув 912 під час одного з походів.
За правління нащадка князя Рюрика — Ігоря (912–945) продовжується формування і територіальне розширення держави; упокорення удільних князів; збір полюддя. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створене Тмутараканське князівство. Серед зовнішньополітичних векторів — Візантія (походи 941 і 944); печеніги (перші напади на Русь — 915, 920); 913 і 943 здійснив походи на Кавказ (заволодів багатими містами Дербентом і Бердаа), які дозволили київським купцям торгувати на Сході. Згідно з літописним свідченням, загинув під час повстання древлян у 945.
Володарювання княгині Ольги (945–964) позначилось упокоренням племінних союзів. Так, 945 жорстоко придушила повстання одного з найпотужніших племен — древлян, яке в соціально-політичному плані конкурувало з полянами (у древлян на середину 10 ст. сформувались всі інститути, характерні для ранньодержавної форми суспільної організації). Діяльність княгині Ольги увиразнилася залагодженням внутрішньодержавних справ, посиленням централізації в управлінні державою (Ольгою були також влаштовані опорні пункти центральної влади на місцях, адміністративна ж і судова системи поширені на всі підвладні м. Києву землі племінних княжінь), регламентуванням повинностей залежного населення (запровадження «уроків»), створенням уставів (їх застосовували княжі дружинники, збираючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції), розбудовою стольного граду Русі та власної резиденції в м. Києві. Здійснила два дипломатичні візити до Константинополя (ймовірно 946 і 957), у ході яких було укладено союзницькі угоди. Літопис засвідчує, що під час одного з візитів княгиня прийняла хрещення (хоча загалом давньоруське суспільство середини 10 ст. не було готовим до запровадження християнства як офіційної релігії). 959 відправила послів до германського імператора Оттона І.
Правління Святослава (964–972) припало на час становлення ранньофеодальних держав у Європі та завоювання ними життєвого простору. До активної зовнішньої експансії перейшла і Русь. Майже все життя Святослав провів у військових походах і завоюваннях (не випадково його називали Святославом Хоробрим або Завойовником). Він здійснив низку успішних походів проти в’ятичів, ясів, косогів, Волзької Болгарії, близько 965 здійснив похід проти Хозарського каганату (за літописним свідченням зруйнував його столицю — м. Ітиль). Закріпив владу Русі на Таманському і Керченському півостровах (Тмутараканське князівство). Кордони Русі розширилися до р. Волги і Чорного моря. Проводив активну зовнішню політику на Балканах — воював з Болгарією (розпочавши воєнні дії у 968, підкорив майже всю територію цієї держави, визначивши за князівську резиденцію м. Переяславець на Дунаї), печенігами, Візантією. Після битви під Доростолом (тепер м. Сілістра, Болгарія) був змушений підписати в липні 971 з Візантією мирний договір, за яким відмовився від придунайських земель. У 972 візантійський імператор Іоан І Цимісхій змовився з печенігами, аби усунути київського князя (коли руси повертатися до Києва, на них біля Дніпрових порогів зненацька напала печенізька орда хана Курі; Святослав загинув у бою).
У внутрішній політиці, продовжуючи справу Ольги щодо консолідації держави, зміцнення влади київського князя у землях племінних княжінь, 969 провів адміністративну реформу (фактично йдеться про започаткування династичної форми правління на Русі). Святослав поділив державу між синами: старшого Ярополка посадив на князювання в м. Києві, у древлянській землі — молодшого Олега, а в місто Новгород послав правити від свого імені позашлюбного сина Володимира.
Після смерті Святослава розпочалась міжусобна боротьба між його синами за великокняжий престол, у якій перемогу здобув Володимир Святославич.
Другий етап (кінець 10 ст. — середина 11 ст.) — піднесення і розквіт Давньої Русі за Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Визначальними рисами цього етапу були: завершення формування території держави; перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; запровадження та поширення державної об’єднавчої ідеології — християнства; поява писаного кодифікованого права; активне використання дипломатичних методів розв’язання міжнародних проблем; розквіт давньоруської культури тощо.
Володимир Великий (980–1015) продовжував політику руських князів щодо збирання земель навколо м. Києва. У 981–993 здійснив військові походи на ятвягів, в’ятичів і хорватів. За його князювання загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов’янської етнокультурної спільності. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході — р. Дністра, Карпат, рік Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі — Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні — рік Дону, Росі, Сули й Південного Бугу. Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, площа якої сягала 1,5 млн км². Історики характеризують державу часів Володимира як ранньофеодальну монархію.
Однією з реформ Володимира стала адміністративна: землі та племінні князівства, у яких раніше правили місцеві князі, передавалися дванадцятьом синам Володимира чи великокнязівським посадникам та наближеним боярам; у кожні підвладній землі засновувалися погости — опорні пункти зі своєю адміністрацією і військовою дружиною, де збиралася данина на користь центральної влади. Таким чином, реформа фактично покінчила з т. з. «племінним автономізмом»; родоплемінний поділ давньоруського суспільства змінено на територіальний; всі вищі щаблі державно-політичної ієрархії опинилися в руках одного князівського роду Рюриковичів.
Військова реформа, суть якої полягала в ліквідації племінних військових об’єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння, спрямовувалась на посилення обороноздатності держави та на зміцнення особистої влади великого князя. Реформа уможливила формування боєздатного війська та нової дружини, відданих великому князю; укріплення південних рубежів від нападів кочовиків (печенігів).
| Роки | Походи |
| 981 | Похід на Польське князівство з метою приєднання Червенських міст |
| 983 | Похід на ятвягів |
| 984 | Похід на радимичів (південний схід сучасної Білорусі) |
| 985 | Похід на Волзьку Булгарію |
| 988 | Похід на південь, захоплення Тамані, похід до Криму і взяття Корсуні (територія сучасного м. Севастополя) |
| 992–993 | Похід на білих хорватів, зіткнення з племенами печенігів |
Реформаційний доробок великого князя містить і запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земельним». Його текст буде покладено в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм — «Правди Ярослава» (1016).
Володимир почав карбувати перші руські монети (срібники й златники).
Однією з найвагоміших реформ Володимира була релігійна. В основі світогляду давніх слов’ян було язичництво — обожнювання природи й поклоніння різним стихіям та природним об’єктам. Поступово спостерігається ускладнення світогляду: від родових культів (Рід, Рожаниці) та поклоніння силам природи (лісовики, польовики, водяники, берегині, домовики тощо) — до появи антропоморфних богів (Велес, Дажбог, Переплуг/Симаргл та інші). У 980 Володимир спробував модернізувати віру пращурів і пристосувати язичництво до нових умов державного розвитку (зібрано політеїстичнй пантеон з ідолами шести головних богів підкорених племен: Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші; за іншими свідченнями, Володимир прагнув до утвердження монотеїстичного культу Перуна). Однак язичництво вже не відповідало вимогам часу й не могло служити об’єднавчій політиці князя та консолідації поліетнічної держави. Відтак Володимир наприкінці 980-х вирішив запровадити християнство як державну релігію. Він сам прийняв хрещення (літопис пов’язує цю подію з візантійським походом Володимира на грецьке м. Херсонес у Криму), а згодом наприкінці 10 ст. запроваджує християнство як офіційну державну релігію (є кілька версій датування події, з-поміж яких найпоширенішою є 988).
Християнізація Русі не була одномоментним актом і розтяглась у часі на кілька століть. Окрім того, суперечливим і неоднозначним було сприйняття зміни світоглядних орієнтирів у суспільстві. Попри все, ця подія стала знаковою для подальшого розвитку Русі, котра інтегрувалася в європейський християнський простір. Впровадження християнства було важливим політико-ідеологічним заходом (сприяло піднесенню влади великого князя і централізації держави). Християнізація держави потребувала налагодження дієвої церковної організації (кадровий потенціал, книги, будівництво храмів, поширення освіти тощо). Із запровадженням християнства зміцнився міжнародний авторитет Русі, розширилися економічні та культурні зв’язки, прискорився розвиток писемності літератури, архітектури та мистецтва. У роки князювання Володимира Давня Русь мала активні міжнародні зв’язки з Візантією, Німеччиною, Польщею, Болгарією, Скандинавськими країнами, Священною Римською імперією та іншими.
Після смерті Володимира Великого впродовж чотирьох років тривала братовбивча боротьба між його синами за київський престол, за якої загинули Борис, Гліб і Святослав. Під час першого вокняжіння в Києві (1015–1018) Ярослав змушений вести боротьбу з печенігами та братом Святополком, якого остаточно переміг 1019 у битві на р. Альті на Переяславщині.
1019 у м. Києві вокняжився Ярослав, але влада його не була осібною: з братом Мстиславом вони утворили дуумвірат, домовившись про сфери впливу й поділивши Русь по Дніпру (у м. Києві сидів Ярослав, а в м. Чернігові — Мстислав). Лише після смерті Мстислава в 1036 Ярослав став «самовладцем Руської землі».
Період князювання Ярослава (1019–1054) став часом найвищого піднесення Давньої Русі. Одне з головних завдань вбачав у відновленні централізованої держави, що послабилася під час міжусобної війни нащадків Володимира й вторгнень печенігів. Окрім того, вжив рішучих заходів для захисту держави та укріплення кордонів, насамперед повернув захоплені Польщею Червенські міста в Забужжі, приєднав до Русі фінські племена чуді. Опікувався захистом південно-руських земель від печенігів, продовживши діяльність батька щодо фортифікування південних рубежів держави: заклав уздовж р. Рось оборонну систему (13 міст і фортець, розташованих на лівому березі; згодом деякі з них, як Корсунь і Торчеськ, перетворилися на значні економічні та культурні центри, а Юр’їв, названий за християнським ім’ям Ярослава, крім того, став і центром православного єпископату). Під мурами м. Києва в 1036 (інші версії — 1017, 1034, 1037) розгромив потужну орду печенігів і, за переказами, на честь цієї перемоги заклав Софійський собор, який став головним храмом держави.
У зовнішній політиці Ярослав Мудрий надавав перевагу не військовим походам, а дипломатичним методам налагодження зв’язків з різними країнами. Так, Русь мала жваві дипломатичні відносини з Германською імперією (обмін посольствами в 1030–1031 і 1040–1043), яку розглядала як найкращого з усіх можливих союзників у протиборстві з Візантією. Укладання династичних шлюбів також було одним із варіантів налагодження відносин та оприсутнення значущості держави. Сам він був одружений з дочкою шведського короля. Донька Анна була дружиною французького короля Генріха І, Єлизавета — норвезького короля Гарольда, Анастасія — угорського короля Андрія. Три сини: Ізяслав, Святослав і Всеволод були одружені відповідно із сестрою польського князя Казимира, онукою німецького цісаря Генріха ІІ і донькою візантійського імператора Костянтина.
За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. Він доклав значних зусиль для створення нових і розбудови міст, насамперед активно розбудовувалося місто Київ (заклав «місто Ярослава», київський дитинець).
1037 (чи дещо пізніше) князь виступив ініціатором проведення кодифікаційних робіт у м. Києві. Йдеться про створення першого писаного зведення законів Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрішньодержавні феодальні відносини.
| Князі | Основні події | Результат |
| Співправління Ізяслава, Святослава і Всеволода Ярославичів (1054–1068, в іншій формі — до 1073 рр.) |
|
|
| Співправління Святослава і Всеволода Ярославичів (1073–1076 рр.) |
|
|
| Ізяслав (1077–1078 рр.) |
|
|
| Всеволод (1078–1093 рр.) |
|
|
| Святополк Ізяславич (1093–1113 рр.) |
|
|
Продовжував лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі. Як офіційна ідеологія християнство впливало на культурні процеси, а церковна організація — на політичне життя країни. Ярослав будує численні монастирі та храми, які стають також важливими осередками освіти, літератури і мистецтва. До духовенства належали такі відомі діячі, як літописець Нестор, іконописець, лікар, чернець Алімпій Печерський (Аліпій), лікар Агапіт Печерський та інші. Прагнув вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії: без відома Константинопольського патріарха 1051 призначив митрополитом (главою Руської церкви) Іларіона. У рік смерті Ярослава Мудрого (1054) київську митрополичу кафедру, як і раніше, посів грек, надісланий патріархом з Константинополя.
Отже, за правління Ярослава Мудрого Русь досягла зеніту свого розквіту й могутності, посівши рівний щабель із головними країнами середньовічного світу — Візантією та Германською імперією.
Незадовго до смерті, намагаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав запропонував упровадити принцип сеньйорату — механізм спадкоємності князівської влади, за яким влада переходила до найстаршого в роді. Він поділив Давньоруську державу між синами: старший Ізяслав одержав Київ, Турів, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Володимир-Волинський; В’ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен із нащадків мав шанс правити в м. Києві.
Третій етап (1054–1240-ті) — зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну; період феодальних міжусобиць, поступового політичного ослаблення та роздробленості Давньої Русі (явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне). Особливістю періоду історії Давньої Русі наприкінці 11 ст. — середини 13 ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав; з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов’янської культури тощо.
Після смерті в 1054 Ярослава Мудрого великим князем Русі мав бути його старший син Ізяслав, але три його сини (Ізяслав, Святослав та Всеволод) уклали між собою політичний союз — тріумвірат, який тривав майже 20 років. Протягом цього часу князі-брати спільно керували державою та після нищівної поразки від половців 1068 на р. Альті й захоплення кочівниками Переяславщини між тріумвірами наростають суперечності. Проти Ізяслава та його адміністрації у м. Києві спалахнуло повстання, і він змушений був залишити місто. Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у м. Вишгороді (1072), де уклали важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридичних норм «Правду Ярославичів». Однак колишньої єдності відновити не вдалось, тріумвірат розпався. 1073–1093 Ярославичі по черзі обіймали великокняжий престол: 1073–1076 — Святослав, 1076–1078 — Ізяслав, 1078–1093 — Всеволод.
Наприкінці 11 ст. посилилися відцентрові тенденції в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101 і 1107) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею.
Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Давньої Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113–1125). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка «Уставу» — своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об’єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави й повернули її в шерегу наймогутніших країн Європи.
Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125–1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель.
У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146–1246) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі до року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після посідання великокнязівського престолу перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій (що значною мірою зумовлювала неврегульованість питання про принцип спадкоємності князівської влади) була суттю міжусобних війн.
У 12 ст. на теренах Русі постають окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. До цього періоду належить перша літописна згадка топоніму «Україна» (1187).
У цю добу роздрібненість набула рис стійкої тенденції (на 12 ст. утворилося 15 князівств, на початку 13 ст. їх вже було 50). Період у розвитку Давньої Русі аж до 1240-х рр. маркується як період удільної роздробленості. Серед зовнішніх і внутрішніх чинників розпаду:
- Значні простори держави (залежно від обставин, це могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості). Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Давній Русі помітно випереджав інші — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій та їхнє органічне включення у структуру Давньоруської держави.
- Поліетнічність (поряд зі слов’янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги).
- Зростання великого феодального землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.
- Розвиток та піднесення удільних князівств і земель (це спричинило виникнення місцевого сепаратизму, загострення міжкнязівських взаємин).
- Неврегульованість питання про принцип спадкоємності князівської влади.
- Відсутність розвиненої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв’язку тощо).
- Зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі. Наприкінці 11 ст. половецькі кочовики перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі було нанесено двома подіями світового значення: ослабла Візантійська імперія 1082 дала дозвіл Венеції торгувати без мита й мати свої порти на її території; хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, сполучивши Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Унаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу. Дедалі серйозніше про себе заявляли Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк.
- Посилення експансії степових кочовиків (печенігів, половців та інших) на руські землі (за літописними свідченнями, лише половці в 1055–1236 здійснили 12 значних нападів на Русь; майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організували руські князі; за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах).
Деструктивною була позиція володимиро-суздальських князів (зокрема Юрія Долгорукого, Андрія Боголюбського, Всеволода «Велике гніздо»), які вдавалися до нападів й пограбувань столиці Русі, намагалися підірвати вплив Києва й перенести центр Руської держави на північ.
Період феодальної роздрібненості — не особливість Давньої Русі, а загальноєвропейська тенденція, закономірний етап у розвитку суспільства. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалився державний апарат тощо).
Давня Русь, обіймаючи значну територію (від Балтики і Північно-Льодовитого океану до Чорного моря, від Волги до Карпат), була історично важливою контактною зоною між арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило її швидке входження в загальноєвропейський історико-культурний ландшафт. Водночас з міжнародним визнанням на Русі росло й міцніло усвідомлення власної приналежності до світової історії. Давній Русі належало особливе місце в історії Східної Європи, аналогічне тому, яке посідала імперія Карла Великого в історії Західної Європи.
Джерела
- Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. Київ : Всеукраїнська Академія Наук, 1930. 236 c.
- Літопис Руський. За Іпатським літописом / Пер. з рос. Л. Махновця. Київ : Дніпро, 1989. 590 с.
- Повесть временных лет : в 2 ч. / Под ред. В. П. Адриановой-Перетц. Москва; Ленинград : Академия наук СССР, 1950. Ч. 1. 407 с.
Література
- Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. Київ : Наукова думка, 1988. 259 с.
- Головко О. Б. Князь Роман Мстиславич і його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XІІ — початку XІІІ століття. Київ : Стилос, 2001. 249 с.
- Греков Б. Д. Киевская Русь. Москва : Политиздат, 1953. 565 с.
- Гуржій О., Реєнт О. Славетна Україна. Битви та повстання від княжої до імперської доби. Київ : Арій, 2021. 352 с.
- Давня історія України : в 3 т. / Гол. ред. кол. П. П. Толочко. Київ : Наукова думка, 2000. Т. 3: Слов’яно-Руська доба. 695 с.
- Замлинський В., Войцехівська І., Герасименко Н. та ін. Історія України в особах. ІX–XVІІІ ст. Київ : Україна, 1993. 396 с.
- Котляр М. Ф. Духовний світ літописання. Київ : Інститут історії України НАН України, 2011. 338 с.
- Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. Київ : Україна, 1996. 238 с.
- Котляр М. Ф. Русь язичницька: Біля витоків східнослов’янської цивілізації. Київ : Заповіт, 1995. 288 с.
- Моця О. Дніпровська Русь. Київ : Стародавній світ, 2013. 232 с.
- Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. Київ : Глобус, 1996. 224 с.
- Ричка В. Володимир Святий в історичній пам’яті. Київ : Скіф, 2012. 208 с.
- Ричка В. Знаки влади: організація та форми репрезентації верховної влади у Київській Русі // Український історичний журнал. 2009. № 1. С. 67–83.
- Ричка В. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // Український історичний журнал. 2001. № 2. С. 23–33.
- Ричка В. Княгиня Ольга. Київ : Альтернативи, 2004. 336 с.
- Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XІІ–XІІІ вв. Москва : Наука, 1982. 590 с.
- Толочко О. П. Очерки начальной Руси. Київ : Laurus, 2015. 336 с.
- Толочко П. П. Київська Русь. Київ : Абрис, 1996. 360 с.
- Толочко П. П. Ярослав Мудрий. Київ : Альтернативи, 2002. 272 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Федака С. Д. Землі і міста княжої України-Русі: Нарис історичної географії. Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2002. 136 с.
- Федака С. Д. Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ ст.). Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2000. 340 с.
- Филипчук О. Забутий святий. Князь Володимир Великий між Сходом та Заходом. Київ : Laurus, 2020. 584 с.
- Чмихов М. О. Давня культура. Київ : Либідь, 1994. 288 с.
- Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2-ге вид., перероб. та розшир. Київ : Критика, 2005. 584 с.
Кримський півострів
Від 2 ст. н. е. територія півострова зазнає навали кочових народів. Спочатку це були готи, які встановили своє панування над степовими районами і навіть над деякими приморськими містами. Згодом наприкінці 4 ст. їх витіснили гуни. Гуни знищили Скіфське і Боспорське царства, а частину готів відтіснили в Кримські гори, де їхня невелика держава проіснувала до кінця 15 ст.
У 5 ст. значна частина Криму потрапила під вплив Візантійської імперії. У ранньому Середньовіччі південна частина Кримського півострова, зокрема м. Херсонес, перебувала в залежності від Візантійської імперії, степова частина — від Хозарського каганату (6–8 ст.). Від 9 ст. влада хозар поступово ослабла.
У зв’язку з іконоборським рухом (див. Іконоборство) у Візантійській імперії, посилилися міграція на півострів, розселення мігрантів на південному узбережжі й у горах, з’явились укріплені поселення та монастирі. Зі збільшенням у Криму чисельності християн тут виникли три нові єпархії Константинопольського патріархату (окрім Боспорської та Херсонської, — Сугдейська (730 р.), Готська (754 р.), Фулльська (кінець 9 ст.). У 8 ст. утворено Готську митрополію Константинопольського патріархату з центром у м. Доросі (м. Мангуп, тепер Автономна Республіка Крим). Після здобуття м. Константинополя хрестоносцями у 1204 Візантія втратила вплив на півострові, її влада перетворилась на номінальну. У Тавриці виникли об’єднання невеликих феодальних володінь: Феодоро, Кирк-Орське (з центром у м. Кирк-Ор, на місці якого потім виникло Чуфут-Кале).
Згодом Крим став об’єктом експансії венеціанців і генуезців. У 1266–1474 приморський і гірський Крим був генуезькою колонією, яка мала назву «Газарія». У 13–14 ст. було засновано низку колоній італійського міста-держави Генуї: міста Кафа (тепер м. Феодосія), Сугдая, або Солдайя (тепер м. Судак), Воспор, або Воспро, (тепер на території м. Керчі). На південному заході півострова в 13–15 ст. існувало Князівство Феодоро (Готія) з центром у м. Феодоро (м. Мангуп) зі змішаним грецько-готським населенням. Здобуття турками в 1453 м. Константинополя відрізало генуезькі колонії від митрополії, що стало однією з причин їхнього занепаду. У 1475 м. Кафу (а згодом і весь приморський Крим) захопила Османська імперія. Місто визнало залежність від Кримського ханату. Тоді ж ліквідовано і включено до його складу Князівство Феодоро.
Після падіння вірменської середньовічної держави в 14 ст. до Криму переселяються вірмени, а дещо раніше (в 13 ст.) — євреї. При цьому археологічні знахідки засвідчують існування єврейських громад у Криму вже в античний час (надгробки й акти звільнення рабів у м. Керчі, датовані 1 ст. н. е.), крім того, існування грекомовної єврейської громади засвідчено в м. Херсонесі впродовж візантійської доби історії міста.
| Хан | Роки правління | |
| Хаджі I Герай | 1427 або 1441–1456 | перше правління |
| Айдер | 1456 | - |
| Хаджі I Герай | 1456–1466 | друге правління |
| Нур–Девлет | 1466–1467 | перше правління |
| Менглі I Герай | 1467 | перше правління |
| Нур–Девлет | 1467–1469 | друге правління |
| Менглі I Герай | 1469–1475 | друге правління |
| Нур–Девлет | 1475–1476 | друге правління |
| Відновлення влади Золотої Орди у Криму | 1476–1478 | - |
| Менглі I Герай | 1478–1515 | третє правління |
| Мехмед I Герай | 1515–1523 | - |
| Гази I Герай | 1523–1524 | - |
| Саадет I Герай | 1524–1532 | - |
| Іслам I Герай | 1532 | - |
| Сахіб I Герай | 1532–1551 | - |
| Девлет I Герай | 1551–1577 | - |
| Мехмед II Герай | 1577–1584 | - |
| Саадет II Герай | 1584 | - |
| Іслам II Герай | 1584–1588 | - |
| Гази II Герай | 1588–1596 | перше правління |
| Фетіх I Герай | 1596 | - |
| Гази II Герай | 1596–1607 | друге правління |
| Тохтамиш Герай | 1607–1608 | |
| Селамет I Герай | 1608–1610 | - |
| Джанібек Герай | 1610–1623 | перше правління |
| Мехмед III Герай | 1623–1628 | - |
| Джанібек Герай | 1628–1635 | друге правління |
| Інаєт Герай | 1635–1637 | - |
| Бахадир I Герай | 1637–1641 | перше правління |
| Мехмед IV Герай | 1641–1644 | перше правління |
| Іслам III Герай | 1644–1654 | - |
| Мехмед IV Герай | 1654–1666 | друге правління |
| Аділь Герай | 1666–1671 | - |
| Селім I Герай | 1671–1678 | перше правління |
| Мурад Герай | 1678–1683 | - |
| Хаджі II Герай | 1683–1684 | - |
| Селім I Герай | 1684–1691 | друге правління |
| Саадет III Герай | 1691 | перше правління |
| Сафа Герай | 1691–1692 | - |
| Селім I Герай | 1692–1699 | третє правління |
| Девлет II Герай | 1699–1702 | перше правління |
| Селім I Герай | 1702–1704 | четверте правління |
| Гази III Герай | 1704–1707 | - |
| Каплан I Герай | 1707–1708 | перше правління |
| Девлет II Герай | 1709–1713 | друге правління |
| Каплан I Герай | 1713–1715 | друге правління |
| Девлет III Герай | 1716–1717 | - |
| Саадет IV Герай | 1717–1724 | - |
| Менґлі II Герай | 1724–1730 | перше правління |
| Каплан I Герай | 1730–1736 | третє правління |
| Фетіх II Герай | 1736–1737 | - |
| Менґлі II Герай | 1737–1740 | друге правління |
| Селамет II Герай | 1740–1743 | - |
| Селім II Герай | 1743–1748 | - |
| Арслан Герай | 1748–1756 | перше правління |
| Халім Герай | 1756–1758 | - |
| Кирим Герай | 1758–1764 | перше правління |
| Селім III Герай | 1765–1767 | перше правління |
| Арслан Герай | 1767 | друге правління |
| Максуд Герай | 1767–1768 | - |
| Кирим Герай | 1768–1769 | друге правління |
| Девлет IV Герай | 1769–1770 | перше правління |
| Каплан II Герай | 1770 | - |
| Селім III Герай | 1770–1771 | друге правління |
| Сахіб II Герай | 1771–1775 | - |
| Девлет IV Герай | 1775–1777 | друге правління |
| Шахін Герай | 1777–1782 | перше правління |
| Бахадир II Герай | 1782 | - |
| Шагін Герай | 1782–1783 | друге правління |
1223 у Криму з’явились монголи (захопили й пограбували м. Судак). 1239 до Криму вдерлися війська хана Батия. Степова частина півострова ввійшла до складу Золотої Орди, яка обклала податками місцеве населення (половці, алани, греки, вірмени та інші). Водночас відбувався процес асиміляції ординців (їхньої верхівки) місцевими тюрками з одночасним поширенням на останніх назви «татари». Татари були улусом Золотої Орди й брали активну участь у тюркізації місцевого індоєвропейського населення, ісламізації християн та у формуванні кримськотатарського народу. З послабленням Золотої Орди Кримський юрт поступово отримував дедалі більшу незалежність. У 1425 хан Хаджі I Герай відокремився від Золотої Орди й створив Кримський ханат зі столицею в м. Бахчисараї.
Незабаром після завоювання турками Південного берега Криму (1475) Кримський ханат потрапив у васальну залежність від Османської імперії, але в своїй зовнішній політиці керувався власними інтересами. Упродовж кінця 15 ст. — 16 ст. до його складу увійшли прилеглі до півострова землі (частина території сучасних Донецької, Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей).
Література
- Айбабин А. И. Этническая история ранневизантийского Крыма. Симферополь : ДАР, 1999. 352 с.
- Возгрин В. Е. Исторические судьбы крымских татар. Москва : Мысль, 1992. 446 с.
- Генуезька спадщина на теренах України: етнодержавознавчий вимір / О. А. Гавриленко, О. М. Сівальньов, В. В. Цибулькін. Харків : Точка, 2017. 260 с.
- Головко О. Б. Північне Причорномор’я і Приазов’я в політичному та економічному розвитку Русі (IХ — середина ХIII ст.) // Український історичний журнал. 2014. № 1. С. 21–39.
- Домановский А. Н. Загадки истории. Крымское ханство. Харьков : Фолио, 2017. 378 с.
- Історія Криму в запитаннях та відповідях. Київ : Науково-виробниче підприємство «Видавництво “Наукова думка” НАН України», 2015. 528 с.
- Крим від античності до сьогодення: Історичні студії / Відп. ред. В. Смолій. Київ : Інститут історії України НАН України, 2014. 708 с.
- Крисаренко В. Історія Криму. Кримське ханство. Київ : ЛТД «Твім інтер», 2000. 335 с.
- От киммерийцев до крымчаков / Под ред. И. Н. Храпунова, А. Г. Герцена. 4-е изд., стер. Симферополь : Доля, 2007. 285 с.
- Пиоро И. С. Крымская Готия. Очерки этнической истории населения Крыма в позднеримский период и раннее средневековье. Киев : Лыбидь, 1990. 200 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Фадеева Т. М., Шапошников А. К. Княжество Феодоро и его князья. Симферополь : Бизнес-Информ, 2005. 280 с.
Монгольська навала
Питання про роль монгольського нашестя та золотоординського іга в слов’янській історії належить до гранично складних, дискусійних. Широковживаний термін «монголо-татарська навала» є умовним і не зовсім точним: хоча монголи й не становили більшості у війську (їх налічувалося лише кілька відсотків загальної чисельності), саме вони були його ядром, військовою елітою, яка вела за собою підкорені народи. Татари — лише одне з підкорених племен, представники якого обіймали високі посади при дворі монгольського хана, але їхня роль у монгольській державі не була панівною. Термін «монголо-татари» вживався для загальної характеристики ординців і фіксував певну єдність лідера (монголи) і маси (татари як збірна назва кочівників Великого Степу).
Монгольська держава утворилася наприкінці 12 — на початку 13 ст. внаслідок активної об’єднавчої політики монгольського хана Темучіна, якого 1206 проголошено верховним правителем Монголії — Чингісханом. Країна перетворилася на воєнний табір і розпочала активне завоювання сусідніх територій та народів.
| Роки | Наслідки монгольської навали |
| 31.05.1223 | Битва на Калці. Поразка руських князів Мстислава Романовича, Мстислава Мстиславича Галицького й Данила Романовича, відступ Мстислава Мстиславича й Данила Романовича, полон і загибель Мстислава Романовича |
| 1237–1238 | Вторгнення хана Батия у Північно-Східну Русь, руйнування міст Рязані, Москви, Суздаля, Торжка та ін. |
| 1239–1241 | Вторгнення хана Бату на південно-західні землі Давньої Русі (руйнування міст Чернігова, Переяслава, Києва, Галича), вторгнення у західноруські землі (руйнування міст Холма й Берестя) |
| з 1237 | Встановлення влади хана Бату над переважною частиною території Данвньої Русі, запровадження ярликів на князювання за умови визнання князями зверхності хана і обмеження влади князів |
1223 на річці Калці відбулась перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинами (див. Битва на Калці 1223). Об’єднані русько-половецькі сили зазнали поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Нова хвиля монгольського нашестя розпочалася 1237: на прикордонних рубежах Русі з’явилося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. 1237 спустошено Північно-Східну Русь (міста Рязань, Володимир, Москва, Твер тощо), 1239 — похід Батия на Південно-Західну Русь (були захоплені Переяслав, Чернігів та інші міста), 1240 — похід Батия на Київ (обороною міста керував воєвода Дмитро, ставленик Данила Галицького). Поруйнувавши землі Київського й Галицько-Волинського князівств, кочівники 1241 удерлися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте, знекровлені на Русі війська Батия, 1242 були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя р. Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду. З цього часу на Русі встановилося іноземне ярмо на 238 років. Суть золотоординського іга як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників.
Золотоординське іго виявилося насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей — данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та інше); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях — баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини 14 ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.
Встановлення золотоординського іга на Русі мало свої особливості:
- руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди;
- на території Русі не було створено постійного адміністративного апарату завойовників (навіть інститут баскаків на початку 14 ст. фактично ліквідовано);
- толерантне ставлення золотоординців до християнства та православного духовенства (відповідно до монгольських стереотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від завойованих народів покірності, виконання наказів, але не відмови від віри, традицій та звичаїв).
Монгольське завоювання зумовило появу низки тенденцій, які помітно вплинули на історичний розвиток східних слов’ян, якісно змінили характер державних структур, наклали значний відбиток на ментальність місцевого населення:
- Переміщення і своєрідне роздвоєння центру суспільного життя східних слов’ян. Поступний занепад Києва призвів до втрати ним ролі об’єднувача слов’янських земель, внаслідок чого виникли нові центри політичної консолідації. Спочатку на Заході, скориставшись віддаленістю від Орди та іншими сприятливими чинниками, вагомо заявило про себе Галицько-Волинське князівство (13 — перша половина 15 ст.), а незабаром на Сході постало Московське князівство (середина 14 — 15 ст.). Не останню роль у цьому процесі відіграла масова міграція еліти південних князівств (боярства, міського патриціату, церковної ієрархії) та кваліфікованих ремісників спочатку до м. Володимира, а потім до м. Москви.
- Консервація та поглиблення феодальної роздробленості.
- Поступове витіснення в стосунках між князем і місцевою знаттю принципу васалітету та запровадження системи підданства. Особливо дія і наслідки цієї тенденції були помітні на теренах Північно-Східної Русі, де вплив золотоординців був найвідчутнішим. З часом саме система підданства стала основою формування Російської імперії з абсолютною, необмеженою владою монарха.
- Послаблення обороноздатності Русі (це призвело до того, що в 14–15 ст. південні та західні руські землі опинилися в складі Великого князівства Литовського та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородська землі залишаються під владою Орди).
Загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, помітно вплинувши на етнічні процеси, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго позначились і на розвитку Східної Європи загалом.
Джерела
- Літопис Руський. За Іпатським літописом / Пер. з рос. Л. Махновця. Київ : Дніпро, 1989. 590 с.
- Золотая Орда в источниках : в 5 т. Москва : Наука, 2003–2021.
Література
- Вернадский Г. В. Монголы и Русь. Москва : Ломоносовъ, 2016. 512 с.
- Майоров А. В. Две даты взятия Киева монголами в русских летописях // Русская литература. 2016. № 2. С. 51–59.
- Майоров А. В. Завоевание Батыем Южной Руси: к интерпретации одного известия Рашид ад-Дина // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. 2015. № 1. С. 169–181.
- Толочко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. Санкт-Петербург : Алетейя, 2003. 160 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
Див. також
Історія України: доісторична доба, давній час
Історія України: Галицько-Волинське князівство. Литовсько-польська доба
Історія України: ранній Новий час
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: середні віки // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Історія України: середні віки (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 08.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
