Алексій I

Алексі́й І (в миру — Сима́нський Сергі́й Володи́мирович; 08.11.1877, м. Москва, тепер РФ — 17.04.1970, дачне селище Передєлкіно, на території поселення Внуківське Новомосковського адміністративного округу м. Москви; похований у Троїце-Сергієвій лаврі, м. Загорськ, тепер Сергіїв Посад Московської області, РФ) — церковний діяч, 13-й Патріарх Московський і всієї Русі від часу заснування Московського патріаршества, предстоятель Російської православної церкви (1945–1970).

Алексій I
Справжнє ім’я	Сергій
Справжнє прізвище	Симанський
Народження	1877
Місце народження	Москва
Смерть	1970
Місце смерті	Передєлкіно
Місце поховання	Сергіїв Посад
Alma mater	Московський державний університет імені М. В. Ломоносова
Напрями діяльності	релігія, церковне управління
Традиція/школа	православ'я

Відзнаки
Ордени	орден Трудового Червоного Прапора (1946, 1952, 1962, 1967)
Медалі	медаль «За оборону Ленінграда» (1943), медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1946)

Життєпис

Походив з дворянської родини, син камергера Імператорського двору. 1888–1891 навчався в Лазаревському інституті східних мов (м. Москва). 1896 закінчив Імператорський Ліцей пам’яті цесаревича Миколи, 1899 — юридичний факультет Московського університету. 1899–1900 служив унтер-офіцером у 7-му Самогітському гренадерському полку.

1904 закінчив Московську духовну академію (здобув ступінь кандидата богослов'я). Під час навчання в академії 1902 пострижений у чернецтво з ім’ям Алексій, висвячений у сан ієродиякона, 1903 — у сан ієромонаха.

Інспектор Псковської духовної семінарії (1904-06), архімандрит і ректор Тульської (від 1906) семінарії. Від 1911 — ректор Новгородської семінарії, настоятель монастиря св. Антонія Римлянина в м. Новгороді. 28.04.1913 хіротонізований Патріархом Антіохійським Григорієм IV на єпископа Тихвінського, другого вікарія Новгородської єпархії. Від 1916 — перший вікарій тієї ж єпархії, настоятель Варлаамова Хутинського монастиря. 21.02.1921 призначений єпископом Ямбурзьким, першим вікарієм Петроградської єпархії.

1932 піднесений у сан митрополита, 1933–1945 — митрополит Ленінградський і Новгородський. 1945 обраний Патріархом Російської православної церкви (далі — РПЦ); патріарший престол обіймав найдовше за всю історію церкви (25 років). Останнє богослужіння здійснив 14.02.1950.

Діяльність

Монархіст за переконаннями, 1906 очолив тульський відділок «Союзу російського народу». 1913-1921 поєднував викладацьку, організаційно-педагогічну роботу з адміністративною, літургійною й пастирською діяльністю в Новгородській єпархії. За частої відсутності правлячого архієпископа фактично вирішував поточні єпархіальні справи. Як заступник голови Новгородського церковно-археологічного товариства сприяв ремонту й реставрації церков, монастирів, збереженню ікон, храмового живопису, церковних книг.

З початком Першої світової війни організував патріотичну діяльність єпархіальних установ, закликав вірян надавати допомогу армії та пораненим солдатам, взаємодіяв із цивільними, земськими, благочинними організаціями. Після Лютневої революції 1917 звернувся до пастви із закликом смиренно прийняти політичні зміни й виконувати законні вимоги нової влади. Учасник Помісного Собору Православної Російської церкви (така назва фігурує у матеріалах собору) 1917-1918, палкий прихильник відновлення патріаршества. Події жовтня 1917 Алексій І означив як «найнещаснішу смугу в житті Росії», час «найтяжчих бідувань і страждань», покарання за повалення законної влади монарха. У січні 1920 разом із іншими членами єпархіальної ради вперше заарештований Новгородським підрозділом Всеросійської надзвичайної комісії та невдовзі звільнений. Через 2,5 міс. затриманий повторно за звинуваченням у самовільному опосвідченні мощів святих, засуджений умовно.

1921 переведений до м. Петрограда (тепер м. Санкт-Петербург). Після арешту митрополита Петроградського Веніаміна, керував єпархією (травень — червень 1922), зокрема зняв заборону у священнослужінні, що була накладена митрополитом на трьох священиків — майбутніх лідерів «обновленства». Петроградські діячі «обновленства» згодом сперлися на авторитет єп. Алексія задля пропаганди цього церковного руху. У жовтні того ж року заарештований і засуджений до 3 років заслання «за контрреволюційну діяльність». Після відбуття заслання 1926 повернувся до м. Ленінграда. З вересня 1926 керував Новгородською єпархією в сані архієпископа Тихвінського, потім — Хутинського.

1927 увійшов до створеного за згодою радянської влади Тимчасового синоду митрополита Сергія (Страгородського); підписав у складі синоду «Декларацію лояльності» про відданість радянській батьківщині й уряду, яку не прийняла значна частина російського духовенства. Як співзасновник провладного «сергіанства» 1932 призначений митрополитом Староруським, 1933 — митрополитом Новгородським, а за два місяці — митрополитом Ленінградським. Служіння припало на часи жорстоких репресій проти пастви і кліру. 1941 кількість храмів його єпархії не перевищувала 20.

Від початку Другої світової війни лишився в блокадному м. Ленінграді, де служив літургії, видавав відозви на підтримку Червоної армії, організував збір грошей і речей у Фонд оборони. 1944 передав власний дачний маєток під дитячий будинок для сиріт загиблих солдатів і офіцерів.

Один із трьох церковних діячів-учасників історичної зустрічі в Кремлі з Й. Сталіним 04.09.1943. У вересні 1943 увійшов до складу синоду новоствореної Московської патріархії. За заповітом Патріарха Сергія, після його смерті (15.05.1944) став патріаршим місцеблюстителем. Невдовзі на Помісному соборі РПЦ 02.02.1945 обраний Патріархом.

У травні 1948 відвідав міста Харків, Полтаву, Київ, Чернігів. Перший серед патріархів Російської православної церкви здійснив паломництво на Святу землю, відвідав святині Палестини та Єгипту (1945, 1960).

Був провідником політики лояльності РПЦ щодо держави в умовах тотального контролю за церковним життям та єпископатом. Публічно демонстрував активну прихильність Й. Сталіну, якого у промовах іменував «великим вождем», «Богоданим», «непереможним» тощо, у листуванні висловлював почуття «глибокої любові і вдячності». Перебував у дружніх відносинах з першим головою Ради у справах релігій при Раді міністрів СРСР генералом держбезпеки Георгієм Карповим. За його патріаршества кількість православних парафій і культових споруд на території СРСР помітно зросла: з 10,5 тис. у 1946 — до 13,4 тис. у 1958. Поновилося видання церковної літератури, здійснені незначними накладами 2 видання Біблії (1956, 1968), Нового Завіту (1956), засновані періодичні видання, серед яких «Православний вісник» (українською мовою, 1946, виходив у м. Києві), відновила свою діяльність Троїце-Сергієва лавра (1946).

Поряд зі зміцненням позицій РПЦ у повоєнну добу, на вимогу партійних органів та органів безпеки перешкоджав відродженню інших конфесій. Після обрання Патріархом звернувся до пастирів Української греко-католицької церкви (УГКЦ) із закликом «повернутися до православ’я». За Алексія І були розроблені та здійснені заходи щодо заборони діяльності УГКЦ на території СРСР; з його благословення 8–9.03.1946 Львівський собор скасував ухвали Берестейського собору 1596 і «ліквідував» унію, силоміць приєднавши вірян греко-католиків до РПЦ (остання отримала в користування культові споруди й майно УГКЦ). З цими подіями пов’язують першу високу державну нагороду Алексія І — орден Трудового червоного прапора (1946). 1949 скасовано Ужгородську церковну унію й здійснено насильницьке приєднання до РПЦ греко-католиків Закарпаття.

1958–1964 внаслідок чергової хвилі державних гонінь на релігію, ініційованої Микитою Хрущовим, кількість церков зменшилася до 7 783. Архієрейський собор РПЦ, проведений під тиском влади 18.07.1961, затвердив рішення про радикальне реформування управління церковними парафіями, яке було передане від настоятелів виконавчим органам. Того ж року, виконуючи настанови світської влади щодо доцільності участі РПЦ у Всесвітній раді церков, Алексій І санкціонував рішення про приєднання до екуменічного руху, який раніше (на Нараді 1948) був ним засуджений. Піддав канонічним репресіям духовенство, незгодне з нововизначеним курсом, зокрема митрополита Миколая (Ярушевича), архієпископа Єрмогена (Голубєва), священиків Г. Якуніна, М. Ешлімана та ін. Налагоджував зв’язки з окремими православними російськими громадами за кордоном.

14 травня 1966 Алексій І призначив екзархом України архієпископа Філарета (Денисенка), який за 2 роки по тому отримав підвищення в сані до митрополита.

1970 підписав Томос про дарування автокефалії Православній церкві в Америці (дотепер не визнаний іншими помісними Православними церквами); надав автономію Японській православній церкві.

Його спадщину становлять в основному послання, проповіді, офіційні промови та листування.

Нагороди

Нагороджений 4 орденами Трудового Червоного Прапора (1946, 1952, 1962, 1967), медалями «За оборону Ленінграда» (1943), «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1946), відзнаками зарубіжних церков і держав.

Додатково

1948 намагався скликати в м. Москві Вселенський собор (замислений керівництвом СРСР з метою «присвоєння Московській патріархії» титулу «Вселенської»). Через слабке представництво захід оголосили Нарадою глав і представників помісних православних церков.
Сучасники характеризують Алексія І як людину аристократичних манер, зверхню, зарозумілу, дистанційовану від кліру, водночас глибоко релігійну, дуже консервативну, нерішучу, емоційну, нездатну протистояти жорсткому тиску світських органів.
У квітні 1961 на Патріарха було скоєно замах у Богоявленському патріаршому соборі (м. Москва). В останні роки життя Алексія І основну владу в церкві перебрав його особистий секретар Данила Остапов, а управління зовнішніми зв’язками — митрополит Никодим (Ротов), духовний батько Патріарха РПЦ Кирила (Гундяєва).

Праці

Слова, речи, послания, обращения, доклады, статьи : в 4 т. Москва : Издательство Московской патриархии, 1948–1963.
Письма Патриарха Алексия своему духовнику. Москва : Издательство Сретенского монастыря, 2000. 304 с.

Література

Елевферий (Богоявленский), митр. Неделя в Патриархии: Впечатления и наблюдения от поездки в Москву. Париж : [б. и.], 1933. 182 с.
Львовский церковный собор: Документы и материалы, 1946-1981. Москва : Издание Московской Патриархии, 1982. 224 с.
Шкаровский М. В. Петербургская епархия в годы гонений и утрат, 1917–1945. Санкт-Петербург : Лики России, 1995. 207 с.
Шкаровский М. В. Русская Православная Церковь и Советское государство в 1943–1964 гг.: От «перемирия» к новой войне. Санкт-Петербург : Dean+Adia, 1995. 216 с.
Левитин-Краснов А. Э., Шавров В. М. Очерки по истории русской церковной смуты : в 3 т. 2-е изд. Москва : Крутицкое Патриаршее Подворье, 1996.
История Русской Православной Церкви: От восстановления Патриаршества до наших дней : в 2 т. / Под ред. М. Б. Данилушкина. Санкт-Петербург : Воскресение, 1997. Т. 1: 1917–1970. 1020 с.
Цыпин В., протоиерей. История Русской Церкви : в 11 кн. Москва : Издательство Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1997. Кн. 9: 1917–1997. 832 с.
Шкаровский М. В. Русская Православная Церковь при Сталине и Хрущеве (Государственно-церковные отношения в СССР в 1939–1964 гг.). Москва : Крутицкое Патриаршее Подворье Общество любителей церковной истории, 1999. 400 с.
Одинцов М. И., Буевский А. С. Алексий I // Православная энциклопедия : в 50 т. Москва : Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2000. Т. 1. С. 676–698. URL: http://www.pravenc.ru/text/64694.html
Никитин В. А. Патриарх Алексий І. Служитель Церкви и Отечества. Москва : Эксмо, 2013. 527 с.
Патриарх Алексий I (Симанский) / Cост. О. Л. Рожнева. Москва : Издательство Сретенского монастыря, 2016. 176 с.

Автор ВУЕ

О. В. Солдатов

Покликання на цю статтю: Солдатов О. В. Алексій I // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Алексій I (дата звернення: 4.05.2024).