Апофатичне богослов'я
Апофати́чне богослóв’я (негативне богослов’я; грец. ἀποφατικός — негативний, від’ємний, заперечувальний) — філософсько-богословське вчення і метод богопізнання, які осягають Божественне шляхом послідовного заперечення всіх можливих Його визначень і ознак як несумірних Йому. Альтернативний метод — катафатичне богослов’я.
Апофатичне богослов’я у пізнанні Бога орієнтується на розуміння того, чим Він не є, оскільки заперечує можливість визначення незбагненного Бога людськими поняттями. Бог мислиться трансцендентним, незрівнянно вищим за будь-які приписані Йому атрибути, в яких відбивається лише людський досвід осягнення матеріального (тварного) світу (звідси й заборона робити Його зображення). Бог не пізнається через óбрази та імена, а відкривається лише внутрішньому спогляданню («віяння тихого вітру, і там Господь»).
Формування апофатичного богослов’я церковна думка пов’язує з Діонісієм Ареопагітом. Серед фундаторів негативного богослов’я — Аврелій Августин, який твердив, що Бог — це Той, Кого краще за все пізнаєш, не знаючи Його. Апофатичне богослов’я активно розвивалось східними теологами (Климент Александрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Іван Дамаскин, Григорій Палама). Апофатичне богослов’я протистоїть богослов’ю катафатичному. На основі цієї суперечності будується метод антиномії у богопізнанні, який дає можливість сполучити ідею про непізнаванну сутність Бога з ідеєю про доступні для пізнання Божественні енергії. Фома Аквінський, трактуючи апофатичне богослов’я як корекцію до катафатичного, поєднує обидві стратегії, вбачаючи роль апофазісу в нагадуванні про вищі трансцендентні речі.
Досвід апофатичного богослов’я визначив особливості класичного українського богослов’я (Іларіон Київський, Кирило Турівський, Лазар Баранович, Йоанникій Галятовський та ін.). Тут обóження людини починається з ірраціонального переживання у літургії та обрядності і потребує підтримки догми в другу чергу. Апофатичне богослов’я вплинуло й на українську філософію серця (Г. Сковорода, П. Юркевич).
Паралелі до християнського негативного богослов’я присутні у вченні Упанішад про Абсолют; у «14-ти питаннях без відповіді» в буддизмі; у вченні Лао Цзи про дао; в апофатичному методі Платона й Плотіна.
В ісламі розвинуто власну методологію апофатичного богослов’я (мутазиліти; суфізм).
Література
- Дионисий Ареопагит. О божественных именах. О мистическом богословии. Санкт-Петербург : Глагол, 1994. 374 с.
- Лосский В. Н. Апофаза и троическое богословие // Лосский В. Н. По образу и подобию / Пер. с франц. В. А. Рещиковой. Москва : Издание Свято-Владимирского Братства, 1995. С. 95–104.
- Keller C. Cloud of the Impossible. Negative Theology and Planetary Entanglement. New York : Columbia University Press, 2014. 408 с.
- Carabine D. The Unknown God: Negative Theology in the Platonic Tradition: Plato to Eriugena. Eugene, Oregon : Cascade Books, 2015. 374 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Харьковщенко Є. А. Апофатичне богослов'я // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Апофатичне богослов'я (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 28.05.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
