Аретологія
Аретоло́гія (Ареталогія; грец. ἀρεταλογία, від ἀρετή — доблесть, чеснота і λόγος — слово, вчення) — букв. учення про чесноти. Багатозначний термін:
1) У давньогрецькій культурі — особливий літературний жанр: розповідь про дивовижні діяння богів, пророків, героїв (чудеса, зцілення, оживлення тощо); прозова версія гімну чи похвали. Відомий ще як «храмова легенда»; виголошенням аретологій займалися спеціальні храмові служителі — аретологи (дійшли аретології на честь Асклепія, Ісіди, Серапіса, Александра Македонського та ін.). У римському світі — складова риторики; перелік чеснот, достоїнств видатної людини (напр. опис Цицероном чеснот Помпея Великого); оповіді про діяння пророків, чудотворців, аскетів. Вважається джерелом євангельської апокрифічної літератури (див. Апокрифи) та християнської агіографії.
2) Розділ етики та морального богослов'я, що вивчає чесноти як цінності та принципи людської діяльності.
Зміст
Аретологія як розділ етики і морального богослов’я
Предметом дискусій філософів і богословів є природа моральності та людських чеснот; сутність, ієрархія та типологія чеснот; співвідношення етики чеснот і етики обов’язку, моральні колізії; зв’язок і суперечності індивідуальних і суспільних моральних цінностей; способи виховання чеснот; філософські й релігійні парадигми в етиці та аксіології; співвідношення аретології з ін. дисциплінами теоретичної етики (деонтологією, фелінологією, танатологією, аксіологією), нормативною і прикладною етикою.
Етапи розвитку
Аретологія та етика доброчинності проминули у своєму розвитку низку етапів, які відбивали особливості соціокультурного розвитку різних історичних епох.
Чесноти були предметом розумувань більшості філософів Стародавньої Греції. Так, відомий драматург Есхіл стверджував, що найважливішими з них є розсудливість, справедливість, поміркованість, мужність. Сократ наголошував на тому, що чесноти є способом утвердження бажаних благ в людському житті. Кініки суголосно стверджували, що чесноти є необхідним благом у житті людини і визначають сенс людського життя. Платон вів мову про те, що всі прояви людської поведінки залежать від конкретних чеснот, так само як і прояви людської душі керуються чеснотами, головною з яких є мудрість. На його думку, мудрість керується розумом, волевиявлення ― мужністю, а пристрасть ― поміркованістю, і всі разом залежать від справедливості. Аристотель поділяв чесноти на ті, які пов’язані з розумом і пізнанням, та пов’язані з практичною діяльністю людини. Для Аристотеля визначальною чеснотою була розсудливість. Філософська школа стоїків вважала головною чеснотою спокій, незворушність, байдужість до життєвих проблем і негараздів. Таку ж позицію обстоювали римські філософи Цицерон, Сенека, згодом неоплатоніки. Напр., Плотін класифікував чесноти на громадські, споглядальні, ті, які очищують душу тощо; висловив ідею, що дотримання чеснот визначає поступ людини до єднання з Богом. Епікурейці (див. Епікуреїзм) стверджували, що дотримання чеснот стає підставою для насолоди щастям ще за земного життя.
В межах середньовічної християнської культури підґрунтям аретології були біблійні, найперше євангельські істини і парадигма христоцентризму. Для християн Ісус Христос був уособленням усіх чеснот, зразком морально досконалої поведінки, яку бажали відтворити віруючі заради вічного життя у Царстві Божому. Кожна чеснота розумілася через її надприродне походження, тлумачилась як наслідок волевиявлення Бога, а отже християнська етика ставала винятково важливим шляхом і засобом возз’єднання людини з Богом.
Середньовічний богослов і проповідник Амвросій Медіоланський розвивав ідею, що головною чеснотою на шляху до Бога є чеснота мужності. Аврелій Августин наголошував, що чеснота є проявом любові Бога до людини і любові людини до Бога. П’єр Абеляр підкреслював, що першопричиною любові до Бога і для Бога є дія Святого Духу.
Від 14 ст. західні філософи й богослови почали розподіляти чесноти на природні і надприродні (Пилип Канцлер, 1160―1236) та пропонували нові спроби класифікувати християнські чесноти. Один із найвідоміших аретологічних синтезів належить Томі Аквінському. Виокремлені ним богословські чесноти (віра, надія і любов), чесноти інтелекту (інтелектуально-споглядальні та практичні) та моралі (розсудливість, справедливість, поміркованість і мужність) спиралися на авторитет Святого Письма й були логічно пов’язані з ідеями Аристотеля і стоїків. На чільне місце Тома Аквінський висунув розсудливість як чесноту, що є водночас і інтелектульною й моральною; наголошував на ролі любові до Бога як чесноти, що допомагає людині стреміти до обіцяного Богом життя вічного.
В епоху Нового часу змістовні характеристики етики чеснот визначали аргументи, пов’язані переважно з інтелектуальною діяльністю людини; біологічно-тілесні прояви людського існування обмислювалися в категоріях необхідності і практичної доцільності. Сутнісні характеристики чеснот виводили з інстинкту, альтруїстично-егоїстичної мотивації, утилітарно-прагматичних потреб. Останнє не заперечувало можливості самопожертви на користь інших так, як це проголошував у моральному імперативі І. Кант. Згодом європейська філософія, а поряд із нею етична наука, втратили інтерес до самого поняття «чеснота».
Криза духовної культури 19–20 ст. сприяла реабілітації класично витлумаченого змісту поняття чесноти завдяки етичній концепції консеквенціалізму (Дж. Ст. Мілль), філософії персоналізму (М. Шелер), неотомізму персоналістичного спрямування (Іван Павло II), ідеям Г.-Ґ. Ґадамера та ін. Наприкінці 20 ― на поч. 21 ст. аретологію й етику чеснот стали некоректно протиставляти висновкам і досягненням етичних теорій Нового часу (зокрема кантівській теорії обов’язку).
Класичне розуміння чесноти визначає її як певну дію або вчинок, що спрямовані на утвердження добра, і водночас орієнтує на уникнення таких дій і вчинків, які слугують злу. В християнському моральному богослов’ї чесноту визначають як стійку властивість особи до здійснення у людському житті дарованих Богом благ. Прагнення до цього розуміється як відбиття богоподібної духовної сутності людини та основа утвердження її гідності.
Різні стратегії аретології ставали засадами для формування альтернативних інституцій, спільнот, індивідуальних духовних практик (напр., кініки, стоїки, аскетизм, ескапізм, контркультурні рухи тощо).
Значення
Аретологія за своїм змістом відбивала потребу духовної культури у систематизації та узагальненні конструктивних принципів людської життєдіяльності і взаємовідносин; практичний запит на відбір ключових етичних норм і вимог. Сучасна етика наголошує на надважливості дослідження ролі і значення чеснот, як на рівні особистості в конкретних обставинах її життя, так і на рівні етичних орієнтирів поступу цивілізації.
Література
- Макинтайр А. После добродетели / Пер. с англ. Екатеринбург : Деловая книга, 2000. 384 с.
- Артемьева О. Теоретические основания этики добродетели // Философия и этика / Под ред. Р. Г. Апресяна. Москва : Альфа-М, 2009. С. 433–445.
- Єрмоленко А. Соціальна етика та екологія. Гідність людини — шанування природи. Київ : Лібра, 2010. 418 с.
- Степанова О. А. Історичні типи культурної та філософської легітимізації етичних систем // Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. 2018. № 1. С. 52–56.
- Пролеев В. Вина добродетелей. 2-е изд., перераб. Киев : Дух і Літера, 2019. 464 с.
- Пролеев С. Апология пороков. Характеры. 2-е изд., перераб. и доп. Киев : Дух і Літера, 2019. 390 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Аретологія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Аретологія (дата звернення: 2.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.06.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
