Балканські війни 1912–1913
Балка́нські ві́йни — два конфлікти збройні (1912–1913 і 1913), що передували Першій світовій війні.
Зміст
Перша Балканська війна
- Перша Балканська війна (09.10.1912–30.05.1913) — збройне протистояння країн створеного 1912 Балканського союзу (Сербії, Болгарії, Чорногорії та Греції) проти Османської імперії. Російський уряд намагався спрямувати Балканський союз проти Австро-Угорщини, руйнація якої стала одним із пріоритетів зовнішньої політики Росії та Сербії після Боснійської кризи (1908–1909). Росію турбувало зростання активності Австро-Угорщини на Балканах й Німеччини в Османській імперії.
Балканські союзники прагнули звільнити від Османської імперії підвладні їй європейські території. Вони приблизно визначили територіальні частки європейських володінь Османської імперії, які мала отримати кожна з них після перемоги за можливим арбітражем Російської імперії. У м. Санкт-Петербурзі на це вимушено погодилися.
Формальним приводом до війни стала відмова Османської імперії провести реформи у своїх європейських володіннях із можливістю надання автономії Македонії і Фракії. Італійсько-турецька війна 1911–1912 продемонструвала слабкість Османської імперії, а жорстоке придушення нею повстання в Албанії підштовхнули країни Балканського союзу до виступу.
09.10 Чорногорія першою оголосила війну Османській імперії. 18.10 це зробили Сербія, Болгарія і Греція. У союзних країнах оголошення війни супроводжувалося патріотичним піднесенням, відбулася швидка мобілізація, для участі у бойових діях поверталися заробітчани з інших країн. Армія Османської імперії виявилася недостатньо підготовленою і мотивованою.
Перші масштабні бойові дії розгорнулися у Східній Фракії між болгарськими й османськими військами. Поблизу фортеці Лозенград (Кирк-Кілісе) 22–24.10 османська армія зазнала поразки. 28.10–03.11 її сили були розгромлені в битві за м. Люлебургаз (тепер м. Аркадіополь, Туреччина). 07.11 болгарські війська розпочали облогу м. Адріанополя (тепер м. Едірне, Туреччина). Залишки османської армії відійшли до заздалегідь укріпленої Чаталджийської оборонної лінії за 40 км від м. Константинополя (тепер м. Стамбул, Туреччина), де сподівалися зупинити болгар. Цей задум реалізовано. Через значні втрати 17–18.11 болгарські війська відступили. Сили сторін серйозно послабили спалах холери й тифу. Болгарське командування зберігало шанси взяти м. Константинополь. Це суперечило поглядам Російської імперії, влада якої з недовірою ставилася до політики болгарського царя Фердинанда І Кобурга (1861; тепер Австрія — 1948; Німеччина): його звинувачували у проавстрійській політиці. Можливе захоплення м. Константинополя болгарами викликало негативну реакцію офіційного м. Санкт-Петербурга. Росія вважала, що м. Константинополь і Протоки повинні залишатися під контролем Османської імперії доти, доки Російська імперія буде готовою їх захопити.
Російська дипломатія почала тиснути на Болгарію, щоб утримати її від цього. Міністр закордонних справ Росії С. Сазонов (1860; Росія — 1927; Франція) обіцяв болгарам територіальні компенсації і наполягав на збереженні суверенітету султана над європейським берегом Проток. Він також намагався стримати Болгарію через союзників. Проте офіційні Велика Британія і Франція відмовилися від тиску на Болгарію, посилаючись на те, що він відштовхнув би Болгарію від держав Антанти (що і сталося згодом). Російська дипломатія попередила: якщо болгарська армія увійде в м. Константинополь, Російська імперія спрямує до османської столиці Чорноморський флот. Російський уряд почав обговорювати плани відправлення бойових кораблів або навіть ескадри і підготовку до висадки десанту. Велика Британія і Франція рішуче виступили проти десанту. Питання знято після того, як болгари не змогли подолати Чаталджийські укріплення.
Чорногорська армія у жовтні 1912 здійснила невдалий наступ на м. Скадар (м. Шкодер, тепер Албанія) за 12 км від Адріатичного моря. Османська армія утримувала цей населений пункт до січня 1913. Наступ у Новіпазарському санджаку і Метохії призвів до визволення чорногорцями у жовтні 1912 низки містечок Північно-Східної Чорногорії. У Метохії сербсько-чорногорські війська вступили до м. Дьяково (Джяковіця), яке тепер перебуває під контролем частково визнаної Республіки Косово.
Сербська армія провадила наступ у Македонії, землі якої були головним об’єктом планів союзників, а також у Новіпазарському санджаку і Косово. Станом на 14.11.1913 сербські війська зайняли всю Македонію. Важливе місце в сербських планах посідала проблема виходу до моря. Його можна було забезпечити через албанську територію. До кінця листопада сербсько-чорногорські війська зайняли албанські міста Ельбасан, Дурес і Тирану, дійшли до узбережжя Адріатичного моря у Північній Албанії.
Союзники розглядали перебування своїх армій в Албанії як окупацію турецьких територій, що підлягали поділу між ними. У рамках цієї війни розгорталися дві масштабні міжнародні кризи: Адріатична (пов’язана з прагненням Сербії отримати вихід до моря через албанські землі) та Шкодринська (вилилася у завзяті спроби Чорногорії захопити албанську фортецю Шкодер і приєднати район Шкодринської Малесії).
У м. Відні (Австрія) вважали, що серби могли здобути вільний вихід долиною р. Вардара до Егейського моря замість окупації албанських земель на узбережжі Адріатичного моря. Австро-Угорщина мала на меті не допустити виходу Сербії до Адріатичного моря, оскільки це в майбутньому могло становити загрозу Дунайській монархії. У м. Санкт-Петербурзі навпаки схилялися до підтримки Сербії в цьому питанні.
На противагу діям Сербії Австро-Угорщина погодилася на проголошення 28.11.1912 незалежності Албанії і розглядала її як можливого союзника проти Сербії і Чорногорії. Вона оголосила часткову мобілізацію і розпочала підготовку до війни проти Сербії. У відповідь Сербія вимушено вивела війська з узбережжя Албанії.
Грецька армія провадила наступ від Фессалії та Епіру до Македонії. 27.10.1912 вона звільнила м. Козани (північ Греції) і просунулася до м. Монастир (тепер м. Бітола, Північна Македонія).
08.11.1912 грецька армія взяла в облогу сильну турецьку фортецю Яніну в Епірі. 09.11.1912 м. Салоніки (Греція) капітулювали перед грецькими військами. Греція була єдиною морською державою серед союзників. На неї покладалося завдання знищити морські комунікації османів в Егейському морі. На початок листопада грецький флот встановив морську блокаду Дарданелльської протоки. У битвах 03.12.1912 при Еллі (мис поблизу південного входу в протоку) і 18.01.1913 поблизу острова Лемнос (південно-східна частина Егейського моря) грецький флот переміг. Османські кораблі відійшли до Дарданелл, де перебували до кінця війни.
03.11.1912 Османська імперія звернулася до великих держав із проханням посприяти припиненню військових дій. 13.11 вона попросила перемир’я у Болгарії. Спершу влада Болгарії відмовилася, проте після невдалого штурму турецьких позицій на Чаталджийській лінії погодилася. 03.12.1912 перемир’я підписали Сербія, Болгарія, Чорногорія і Туреччина. Греція приєдналася до перемир’я пізніше. Так завершився перший період війни.
Після державного перевороту молодотурків новий уряд Османської імперії відкликав перемир’я. 03.02.1913 османські війська поновили бойові дії проти Сербії й Болгарії. 08.02 османські армія і флот завдали удару болгарам на Галліполійському півострові. 05.03 грецькі війська після 4 місяців облоги зайняли м. Яніна. 24–26.03 відбувся штурм фортеці Адріанополь (тепер м. Едірне) болгарсько-сербськими військами і капітуляція турецького гарнізону.
Після цих поразок Османська імперія погодилася на нове перемир’я. Вона підписала його з Болгарією 16.04.1913, з Сербією і Грецією — 20.04. Чорногорські війська після тривалої облоги 23.04 зайняли фортецю Скадар (м. Шкодер). Під тиском великих держав Чорногорія 05.05.1913 змушена передати місто під міжнародний контроль до формування уряду Албанії.
Мирний процес відбувався в межах двох міжнародних форумів у м. Лондоні (Велика Британія). Перший — конференція учасників Балканського союзу з укладення миру з Османською імперією 16.12.1912–13.01.1913. Другий — нарада послів шести великих держав, які контролювали перебіг мирних переговорів.
30.05.1913 Конференція підготувала мирний договір. Він позбавив Османську імперію майже всіх європейських володінь на користь союзників.
На переговорах позначилися непорозуміння щодо розподілу територій Македонії між Болгарією, з одного боку, і Сербією та Грецію — з іншого. Розподіл звільнених територій не конкретизувався в договорі. Сербія не отримала виходу до Адріатичного моря.
Нарада послів великих держав засідала від грудня 1912 до липня 1913. Її головну увагу було зосереджено на політичному статусі і кордонах Албанії. Її проголошено незалежною державою, проте фактично вона залишалася під протекторатом великих держав. Мирний договір не задовольнив ані балканські держави, ані Туреччину. Він не сприяв стабілізації міжнародної ситуації на Балканах, а призвів до її ускладнення. Це наблизило початок Другої Балканської війни.
Друга Балканська війна
- Друга Балканська (Міжсоюзницька) війна (29.06–10.08.1913) відбувалася між союзниками по Балканському союзу 1912 — Сербією, Грецією та Чорногорією з одного боку і Болгарією з іншого. Три перші країни підтримали Османська імперія й Румунія.
За підсумками першої війни Фракія й Македонія стали спірними територіями. Кожна з балканських країн виношувала амбітні великодержавні плани. Македонію розділено демаркаційною лінією між Грецією, Болгарією і Сербією. Нові кордони не були визначені. Не отримавши виходу до Адріатичного моря через албанські землі, Сербія вимагала значно більшої територіальної компенсації в Македонії, ніж це передбачав договір 1912. Болгарія вважала македонців мовно й культурно найближчим до болгар народом, обґрунтовуючи цим претензії на більшість території Македонії. 1912 там мешкали 2 млн осіб: 1 млн 150 тисяч вважали себе болгарами, 400 тисяч були турками. У регіоні також жили албанці, серби та євреї.
Відносини двох держав загострювалися. 13.05.1913 Сербія повідомила Болгарію про денонсування союзного договору 1912. 01.06.1913 Греція й Сербія підписали в м. Салоніках договір, що передбачав спільне ведення військових дій проти Болгарії в разі її нападу. Цей документ також містив пункти щодо поділу Македонії між цими двома державами після перемоги над Болгарією.
Австро-німецька дипломатія сприяла розколу Балканського союзу. Росія була проти посилення Болгарії й розпаду Союзу і пропонувала скликати спеціальну конференцію для розв’язання питання кордонів. Молодотурки в Османській імперії планували повернути всі втрачені території.
У цій ситуації влада Болгарії вдалася до непродуманого кроку. 29.06.1913 болгарські війська перейшли македонський кордон. Наступ болгар був успішним: вони знищили всі передові позиції греків у напрямку до м. Салонік і всі позиції сербів у долині р. Вардара.
30.06.1913 Сербія, Греція і Чорногорія оголосили війну Болгарії. 11.07 у війну проти Болгарії вступила Румунія. Росія підштовхнула Румунію до війни підтримкою її територіальних претензій на Південну Добруджу. Румунська армія без перешкод дійшла до м. Софії (Болгарія). Серби завдали болгарам поразки на р. Брегальниці.
10.07 війну Болгарії оголосила Чорногорія. Чорногорські війська вирушили до Македонії на допомогу сербам. Османська армія скористалася скрутним становищем болгар і розпочала наступ. До 22.07 османські війська зайняли м. Адріанополь і майже всю Східну Фракію. 20.07 Болгарія запросила перемир’я. 29.07 його підписано.
30.07.1913 в м. Бухаресті (Румунія) розпочала роботу мирна конференція (без участі Османської імперії). Вона розробила умови мирного врегулювання. 10.08 Болгарія підписала мирний договір із Грецією, Сербією, Чорногорією та Румунією.
Майже всю територію Македонії поділили між собою Греція та Сербія. Греція отримала її південну частину (Егейську Македонію) з м. Салоніками, частину Західної Фракії із містами Кавалою, Драмою і Серре, Південним Епіром із м. Яніна і більшість островів у Егейському морі. Це збільшило її територію вдвічі. Сербія отримала західну і центральну частини Македонії, поділила з Чорногорією Новіпазарський санджак, а також домовилася з Чорногорією про спільний кордон. До складу Румунії увійшли південна Добруджа й Силістрія. Болгарія залишила за собою невелику частину Македонії — Пірінський край.
Відповідно до Константинопольського мирного договору від 26.06.1913 між Болгарією та Османською імперією Болгарія втрачала переважну частину Східної Фракії з м. Адріанополем (тепер м. Едірне), які повертала собі Османська імперія. У Фракії Болгарія зберігала за собою частину узбережжя Егейського моря з портом Дедегач (тепер м. Александруполіс, Греція). Підсумки Другої Балканської війни сприяли зближенню Румунії з Антантою, а Болгарії — з Австро-Німецьким блоком.
Територіальні амбіції балканських країн зробили їх заручниками стратегічних розрахунків великих держав. Антиболгарський курс Російської імперії підштовхнув Болгарію до союзу з Австро-Угорщиною й Німеччиною, посиливши їхні позиції на Балканах і Близькому Сході. У стратегічних розрахунках Російської імперії Сербії відводили головну роль можливої ударної сили в зведенні рахунків з Австро-Угорщиною.
Джерела
- Гешов И.Е. Балканският съюз. Спомени и документи. София, 1915.
- Міжнародні відносини напередодні й у період Першої світової війни 1914–1918 рр. (у документах і спогадах сучасників) : хрестоматія / авт.- уклад.: О. І. Овчаренко, О. В. Сухушина. Черкаси: Вертикаль, 2016.
Література
- Schurman J. G. The Balkan Wars 1912–1913. 3d ed. Princeton : Princeton University Press, 1916. 140 p.
- Троцкий Л. Перед историческим рубежом. Балканы и балканская война // Сочинения : в 21 т. Москва; Ленинград : Госиздат, 1926. Т. 6. 503 с.
- Ђуришић М. Први балкански рат 1912–1913. Операције црногорске војске : у 3 књ. Београд : Војноисторијски институт, 1959–1960.
- Жебокрицкий В. А. Болгария накануне Балканских войн 1912–1913 гг. Киев : Издательство Киевского университета, 1960. 250 с.
- Виноградов К. Б. Боснийский кризис 1908–1909 гг. — пролог первой мировой войны. Ленинград : Ленинградский университет, 1964. 160 с.
- Скоко С. Други Балкански рат 1913 : у 2 књ. Београд : Издаје Војноисторијски институт, 1975. Књ. 2. 360 с.
- Картов В. За карактерот на Балканските војни во однос на Македонија // Македонија во војните 1912–1918. Скопје : Македонија, 1991. 401 с.
- Анчев С. Румънският неутралитет по време на Балканската война // Балканските войни 1912–1913. Велико Търново : Просвета, 1995. С. 33–42.
- Hall R. C. The Balkan Wars, 1912–1913: Prelude to the First World War. London : Routledge, 2000. 196 p.
- Димитров Б. Войните за национлно обединение 1912–1913, 1915–1918. София : Просвета, 2001. 380 c.
- Erickson E. J., Bush Br. C. Defeat in Detail: The Ottoman Army in the Balkans, 1912–1913. Westport : Praeger, 2003. 432 p.
- Vachkov A. The Balkan War 1912–1913. Sofia : Angela, 2005. 160 p.
- Despot I. Balkanski ratovi 1912–1913. i njihov odjek u Hrvatskoj. Zagreb : Plejada, 2013. 327 p.
- Сухушина О. Друга Балканська війна 1913 року: ціна амбіцій і стратегічних розрахунків // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. 2014. № 35. С. 21–29.
- Овчаренко О. На шляху до Балканських війн 1912–1913 рр. // Овчаренко О., Сухушина О., Земзюліна Н. З історії війн першої половини ХХ століття: деякі питання міжнародних відносин. Черкаси : Вертикаль, 2018. С. 85–109.
- Сухушина О. Світло і присмерк першої Балканської війни 1912–1913 рр. // Овчаренко О., Сухушина О., Земзюліна Н. З історії війн першої половини ХХ століття: деякі питання міжнародних відносин. Черкаси : Вертикаль, 2018. С. 110–127.
- Машевський О. П., Купчик О. Р. Османсько-російське дипломатичне протистояння в період Другої Балканської війни 1913 // Східний світ. 2022. № 1. С. 21–32.
- Joll J. The Origins of the First World War. 4th ed. Abingdon : Routledge, 2022. 404 p.
- Mashevskyi O., Kondratenko O. Russian Imperialism in the Balkans During the First Balkan War of 1912–1913 // East European Historical Bulletin. 2022. № 24. P. 75–89.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Сухушина О. В. Балканські війни 1912–1913 // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Балканські війни 1912–1913 (дата звернення: 10.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 04.09.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
