Бездоглядність
Бездо́глядність — деструктивне соціальне явище; спосіб життя та стан особистості, що характеризується відсутністю розуміння та нездатністю пристосуватися до вимог соціальних норм, які існують у суспільстві щодо людської поведінки. Знаходить вияв у відсутності нагляду за дітьми, людьми похилого віку або з інвалідністю, які не здатні за певних обставин (віку, хвороби, стану здоров’я, втрати родини, друзів, домівки, засобів до існування тощо) соціалізуватися (див. Соціалізація) або ресоціалізуватися (див. Ресоціалізація) у суспільстві і які короткий чи тривалий час ведуть бездомний (див. Бездомність) і/або безпритульний (див. Безпритульність) спосіб життя.
Характерними ознаками бездоглядної особи є зовнішня неохайність, бродяжництво, відсутність постійного місця проживання, постійних занять і роботи, лайливість, жебрацтво, агресивне або підлабузницьке ставлення до оточуючих, копирсання в смітниках, ігнорування зауважень перехожих тощо. Бездоглядні часто схильні до пияцтва, наркоманії, правопорушень, злочинів, є носіями та джерелом розповсюдження різноманітних соціальних хвороб (інфекційних, вірусних, венеричних тощо).
Зміст
Історична довідка
Соціальне явище бездоглядності існувало упродовж усієї історії людства. Виникнення терміна в 17 ст. було пов’язано із зародженням державної політики, метою якої стала увага і підтримка зубожілих верств населення. Наприкінці 18 ст. набуло поширення як характерна ознака бездомних підлітків, які втратили зв’язки зі своїми сім’ями і не мали постійного місця проживання. В офіційних документах і законодавчих актах СРСР термін бездоглядності у поєднанні з дитячою безпритульністю з'явився у 1935.
Упродовж 19 – початку 21 ст. на теренах України відбулося чотири хвилі масової дитячої бездоглядності та безпритульності.
Перша хвиля була спричинена початком Першої світової війни, Громадянською війною в Україні 1917–1921, що супроводжувалося біженством (див. Біженці), евакуацією, голодом, безробіттям. Закінчилася ця хвиля на початку 1930-х років (до 1922 року налічувалося близько 7 млн бездоглядних). У цей період здійснено перші кроки до наукового розв’язання проблеми запобігання злочинам, що вчиняються безпритульними та бездоглядними дітьми.
Друга хвиля активізації безпритульності та бездоглядності в Україні припала на 1930-ті роки, тривала до початку Другої світової війни в СРСР і була пов’язана з колективізацією, голодомором 1932–1933, політичними репресіями тощо. За соціальним складом переважну більшість бездоглядних і безпритульних на початку 1930-х становили селянські діти.
Третя хвиля тривала в роки Другої світової війни. На сиріт та бездоглядних перетворились мільйони радянських дітей.
Четверта хвиля активізації бездоглядності та безпритульності дітей — від середини 1980-х (спричинена розпадом СРСР та соціально-економічними перетвореннями в Україні, скороченням фінансування соціальних програм і недостатньою ефективністю реалізації раніше прийнятих нормативно-правових актів у галузі охорони дитинства).
Характеристика
Бездоглядні люди (діти), як правило, не мають постійного місця проживання унаслідок різних причин: розірвання контактів з родинами чи опікунами, втрати батьків і близьких людей, долучення до злочинних груп і переховування від кримінального покарання.
Серед бездоглядних дітей (так званих «дітей вулиці») виділяють такі категорії:
- не мають батьків і живуть на вулиці: діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, діти-втікачі з державних установ;
- постійно або періодично залишені без батьківського нагляду і догляду (насамперед, діти дошкільного та молодшого шкільного віку);
- мають батьків, але з цікавості проводять на вулиці весь день чи ніч (можуть мати напружені зв’язки з сім’єю);
- виховуються у неблагополучних сім’ях (у родині зловживають алкоголем або наркотиками, займаються протиправною діяльністю або наявна агресивна поведінка чи насильство, експлуатація щодо дітей);
- виховуються у зовні благополучних сім’ях, але з різних причин (конфліктність, психологічні особливості, відсутність взаєморозуміння, тиранія, гіперопіка, вседозволеність тощо) більшість часу проводять на вулиці, ведуть асоціальний спосіб життя;
- належать до родин трудових мігрантів і перебувають в несприятливих умовах для їхньої соціалізації, виховання, навчання та розвитку;
- мають батьків без певного місця проживання (бомжів, біженців) або таких, які ведуть аморальний спосіб життя.
Методи протидії
Бездоглядність як соціальне явище ліквідувати повністю не можливо. Необхідно упереджувати його негативні наслідки, зменшуючи його прояви у дитячому та підлітковому середовищі.
Існування бездоглядності (особливо дитячої) потребує комплексного підходу до її вирішення на державному та місцевому рівнях. Згідно з Законом України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (2005), для запобігання бездомності, безпритульності, а відтак і бездоглядності у державі повинна реалізовуватися система заходів, спрямованих на усунення правових, соціальних та інших причин їхнього виникнення, зокрема заходів зі зниження ризику втрати особою прав на житло, запобігання негативним суспільним наслідкам, пов'язаних з його відсутністю.
До створення програм профілактики та подолання бездоглядності повинні бути залучені усі агенти соціалізації підлітків та молоді: батьки, соціальні педагоги, учителі, психологи, працівники спеціальних соціальних служб, правоохоронних органів та засобів масової інформації. В освітніх закладах необхідно створити належні умови для всебічного розвитку та виховання дітей, формування в учнів навичок здорового способу життя.
На державному рівні необхідні програми щодо збільшення обсягів фінансування заходів з подолання дитячої безпритульності і бездоглядності, зокрема підтримки форм сімейного виховання, розвитку дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей, забезпечення підготовки батьків-вихователів і прийомних батьків, фахівців закладів соціального захисту дітей.
Джерело
Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей: Закон України № 2623-IV від 2 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. 2005. № 26. Ст. 354 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2623-15#Text
Література
- Кривачук Л. Ф. Теоретичні аспекти дитячої бездоглядності та безпритульності в Україні // Теорія та практика державного управління. 2011. Вип. 2. С. 191–198.
- Мітіна С. Соціальні чинники бездоглядності підлітків // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Психологія. Педагогіка. Соціальна робота. 2013. № 1 (7). С. 74–77.
- Рень Л. В. Причини дитячої бездоглядності та безпритульності: спроба комплексного аналізу // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Педагогічні науки. 2013. № 11 (2). С. 102–107.
- Кожура Л. О. Адміністративно-правовий захист бездомних осіб і безпритульних дітей: теорія та практика. Київ : Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2017. 245 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Лобанова А. С. Бездоглядність // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бездоглядність (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 05.06.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
