Булез, П'єр
Буле́з, П'єр [ фр. Boulez, Pierre; повне прізвище та ім’я — Булез, П'єр Луї Жозеф (фр. Boulez, Pierre Louis Joseph); 26.03.1925, м. Монбрізон, тепер регіон Овернь — Рона — Альпи, Франція — 05.01.2016, м. Баден-Баден, земля Баден-Вюртемберг, Німеччина] — композитор, диригент, піаніст, громадський діяч, музичний критик, ідеолог авангарду, член Берлінської академії мистецтв (з 1963), Американської академії мистецтв і наук (з 1968), Німецької академії мови та поезії (з 1980), почесний член Американської академії мистецтв і літератури (з 1966), почесний доктор Кембриджського, Базельського (обох — з 1980), Оксфордського (з 1987), Брюссельського (з 1988), Франкфуртського (з 1991) та інших університетів.
|
Булез, П'єр (Boulez, Pierre) | |
|---|---|
| Народження | 26.03.1925 |
| Місце народження | Монбрізон |
| Смерть | 05.01.2016 |
| Місце смерті | Баден-Баден |
| Напрями діяльності | музичне мистецтво |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Ордени | За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина, Меченосців Святого Якова, командор Ордена мистецтв і літератури |
| Премії | Ернста фон Сіменса, Греммі, Леоні Соннінга, Імператорська премія Японії, Полара Музіка, Вольфа, Гревмеєра, Гленна Гульда, Кіото |
Зміст
Життєпис
Народився у сім’ї інженера. Навчався з 1932 у семінарії Інститут Віктор де ла Прад у м. Монбрізон. 1940 отримав ступінь бакалавра. Відтоді був пансіонером у м. Сент-Етьєнні (у пансіонаті Сен-Луї), вивчав математику. 1941 склав іспит з другої частини бакалаврату. 1941–1943 навчався на факультеті вищої математики Ліонського університету. Восени 1943 залишав навчання в університеті й переїхав у м. Париж.
1943–1945 навчався у Паризькій вищій національній консерваторії музики і танцю: спочатку 1943 в підготовчому класі гармонії у Ж. Е. Дандло (1895–1975; Франція), згодом з 1944 — у класі О. Мессіана (аналіз, гармонія). Паралельно брав приватні уроки контрапункту у піаністки та педагога А. Ворабур (1894–1980; Франція). З 1945–1946 навчався приватно композиції в учня А. Шенберга, теоретика, композитора і педагога Р. Лейбовиця (1913, Польща — 1972, Франція): вивчав додекафонну і серійну техніку.
1946–1956 працював музичним керівником у Компанії Ж.-Л. Барро — М. Рено, яка функціонувала у паризькому театрі «Маріньї» під керівництвом режисера та актора Ж.-Л. Барро. Писав музику до спектаклів, з 1953 реалізував серію проєктів «Концерти Малого Маріньї» («Concerts du Petit Marigny»), що відбувалися у малій залі театру. 1954 в театрі заснував концертне товариство «Володіння музики» («Lе Domaine musical»); 1954–1967 керував цією організацією, провів серію концертів сучасної та старовинної музики товариства.
Від 1951 приєднався до Дослідницької групи конкретної музики, заснованої П. М. А. Шеффером, яка спеціалізувалася на електроакустичній та конкретній музиці. Відтоді почав серйозно цікавитися електронно-акустичними техніками звуковидобування та застосовувати у власних творах.
1954–1956 та 1960–1965 вів Міжнародні літні курси нової музики в Дармштадтському міжнародному музичному інституті, 1960–1966 викладав у Базельській музичній академії. Водночас був запрошеним лектором Гарвардського університету (1963).
З середини 1960-х виступав як диригент з провідними оркестрами Європи та Америки — Паризьким оркестром, Берлінським філармонічним оркестром, Чиказьким симфонічним оркестром та ін. З 1968 і до кінця життя був запрошеним диригентом Клівлендського філармонічного оркестру. 1971–1975 — диригент Симфонічного оркестру Бі-Бі-Сі. З цим оркестром 1967 відвідав із гастролями СРСР. 1971–1977 був головним диригентом Нью-Йоркського філармонічного оркестру.
За дорученням тодішнього президента Франції Ж. Помпіду 1970 заснував і очолив як директор (1974–1991) Інститут досліджень і координації акустики та музики (установа активно діє з 1974), від 1992 — почесний директор. 1976 при цьому Інституті організував Міжнародний ансамбль сучасної музики («L’Ensemble InterContemporain»), був його музичним директором (1976–1978). У 1990 гастролював із цим ансамблем у м. Москві. Водночас із композиторською та диригентською діяльністю викладав у Колеж де Франс (1978–1995).
Віце-президент установи Опера Бастилії (1985–1991).
У 1990-х у м. Парижі брав участь у реалізації масштабного проєкту під назвою «Місто музики», був адміністратором державної установи «Місто музики» (з 2006).
Творчість
Композиторська творчість
У творчості використовував різні авангардні техніки композиції — від додекафонії до електронної музики. З його ім’ям тісно пов’язані поняття інтегральний серіалізм, постсеріалізм, пуантилізм, сонористика, контрольована алеаторика.
Творчість Булеза характеризується стильовою періодичністю. У 1940-х (ранній період творчості) музика Булеза має явний відбиток впливу двох його педагогів — О. Мессіана та Р. Лейбовиця. Від О. Мессіана успадкував інтерес до структуралізму ритму (конструктивний підхід до комбінування ритмічних моделей), інструментально-тембрової колористики (естетизму тембральних поєднань), до неєвропейських музичних звучань за рахунок специфічних тембрових сполучань і «відкритої форми», що складається з розрізнених, дискретних фрагментів. Вплив Р. Лейбовиця був помітним через захоплення Булеза додекафонією та серійною технікою, що знайшло відображення в його Сонатині для флейти та фортепіано (1946), Першій та Другій сонатах для фортепіано (1946–1989), кантатах «Весільний лик» (для мецо-сопрано, хору та оркестру, 1947), «Сонце вод» (для солістів, хору та оркестру, 1948), обидві — на сюрреалістичні вірші Р. Шара.
Згодом Булез відмовлявся від ортодоксії додекафонної техніки. Він наслідував метод багатопараметровості у структуризації музичних текстів А. фон Веберна, оголосивши себе його адептом — поствеберніанцем. Ідею тотального серіалізму (коли метод серійності поширюється не тільки на звуковисотність, а й на всі інші параметри музичної структури) Булез втілив у «Нотації I–IV» для оркестру (1945, остання версія — 1980), «Книзі для струнного квартету» (1949), «Поліфонії Х» для 18 інструментів (1951), «Структурах» для двох фортепіано (кн. 1, 1952; кн. 2,1961).
Всесвітню славу Булезу приніс камерний вокально-оркестровий авангардний (серіальний) твір (знаковий для розвитку європейського авангарду) «Молоток без майстра» на вірші Р. Шара для контральто та інструментального ансамблю із шести виконавців (1955). У творі в концентрованій формі втілено ідею створення музичної композиції за алгоритмами раціонально-логічного інтелектуалізму та концептуалізму. Особливу вишуканість привносить у твір його тембровий орієнтальний колорит, який створюється шляхом продуманої структурно-математичної ритміки та різноманітного вживання тембрових можливостей різних інструментів — альтової флейти, альта, гітари, ксилоримби, вібрафона, групи ударних без певної висоти, причому ксилоримба відтворює звуковий образ африканського балафона, вібрафон — балійського гендера (набір гонгів), гітара — японського кото.
Багато інших творів Булеза теж відрізняються різноманітністю інструментального складу. Твір «Спалах» для 15 інструментів (1965) вибудовується автором на ідеї взаємодії двох тембрових груп інструментів: одна група — з гаснучим звуком (фортепіано, челеста, арфа, глокеншпіль, вібрафон, мандоліна, гітара, цимбали, трубчастий дзвін), друга — інструменти зі звуком, що тягнеться (альтова флейта, англійський ріжок, труба, тромбон, альт і віолончель). Крім природних тембрів, у зрілих творах Булез використовував також електроакустичні, що ще більшою мірою розширило темброву колористику його опусів.
Найвідоміші твори Булеза — Концерт «...збуджена-спокійна...» для флейти-MIDI соло (англ. MIDI, від Musical Instrument Digital Interface — цифровий інтерфейс музичних інструментів), двох флейт та оркестру (1972, остання редакція — 1993), «Складка за складкою. Портрет Малларме» для сопрано та симфонічного оркестру на тексти С. Малларме (1957–1984), «Спалах/Безліч» для 9 ударних інструментів та оркестру (1965, остання редакція — 1970), «Ритуал пам’яті Бруно Мадерни» (1974–1975; посвята пам’яті друга Булеза — диригента і композитора), «Каммінгс-поет» для хору та оркестру на слова Каммінгса (1970, остання редакція — 1986).
У творах зрілого та пізнього періодів творчості Булез відходив від інтегрального серіалізму. Він розробляв свій унікальний метод ієрархічного розуміння серії в рамках строго контрольованої алеаторики. Такими є його Соната № 3 для фортепіано (1957), «Складка за складкою. Портрет Малларме» для сопрано та симфонічного оркестру на тексти С. Малларме (1957–1984). Індивідуальний серійний метод Булез назвав «технікою мультиплікації частот». Серія для нього не цілісне монолітне дванадцятитонове утворення, а сегментарна структура, у якій кожен сегмент мислиться як «об’єкт» — об’єднання певної кількості частот.
Булез структуралізував музичний матеріал за методом контрольованої алеаторики в рамках «відкритої форми» творів. Він вигадав своє позначення форми твору — «твір у процесі становлення». Тому форма кожного його твору індивідуальна і неповторна, кожен новий твір Булез вибудовував як незвичайну концепцію складних алгоритмів у комбінації блочно-фрагментарних звукових утворень (полів, груп, елементів).
Алеаторична багатоваріантність побудови концепцій творів позначилася на творчості Булеза в його бажанні повертатися до раніше написаних творів. Композитором створені чотири версії «Респонсорій», дві версії «Нотації», три версії «…збуджена-спокійна…», «Книга для струнних» є версією «Книги для квартету», дві редакції твору «Спалах» — в оригіналі (1965) для 15 інструментів, у другій редакції (1970) — для 27 інструментів.
Музиці Булеза властиві технологічна складність і раціональний розрахунок, але при цьому і темброво-колористична вишуканість (на кшталт французької музичної традиції) та тонкість звукової відточеності деталей. Холодно-кристалічний споглядальний абстракціонізм його музики поєднується з напружено-нервовою експресією, емоційною темпераментністю контрастних зіставлень. Тому дискретно-розірвана сегментарна мозаїка його музики не сприймається як вихолощена математична нотна схема, а кожний твір має своєрідну й неповторну концепцію звукового полотна.
Булез увійшов до історії культури ще й як філософ музики, теоретик-аналітик авангардного музичного мистецтва. Його роздуми відображені у статтях, трактатах і книгах: «Думати про музику сьогодні» (1963), «Записки підмайстра» (1966), Орієнтири» (1981) тощо.
Диригентська творчість
Булез — тонкий інтерпретатор творів композиторів 20 ст. — А. Шенберга, А. Веберна, А. Берга, Б. Бартока, Е. Вареза, О. Мессіана, а також музики «досерійного періоду» І. Стравінського. Він двічі записав з різними оркестрами всі твори А. Веберна. 1963 поставив у м. Парижі оперу «Воццек» А. Берга, 1979 провів прем’єру його ж опери «Лулу» у м. Парижі в завершеній (на 3 акти) редакції Ф. Церхи (1926–2023; тепер Австрія; завершив оперу за ескізами А. Берга).
З середини 1960-х виконував також класичні твори, здебільшого композиторів Франції — Г. Берліоза, К. Дебюссі, М. Равеля. Інтерпретував як диригент музику австро-німецької класичної традиції, насамперед оперні твори Р. Вагнера та симфоній Г. Малера. Неодноразово проводив спектаклі оперної тетралогії «Кільце нібелунга» Р. Вагнера на Байройтському фестивалі.
Дискографія Булеза-диригента численна. 2015 (до 90-річчя діяча) компанія «Дойче Граммофон» («Deutsche Grammophon») випустила комплект із 44 CD «П'єр Булез. 20 століття». Того ж року вийшов комплект із 10 CD «Le Domaine musical», 2017 випущено комплект із 8 CD «Булез і Клівлендський оркестр».
У різні часи у Булеза вчилися композитори Ж. Трамбле (нар. 1932; Канада), П. Мар’єтан (нар. 1935; Швейцарія), Р. Р. Беннетт (1936, Велика Британія — 2012, США), Г. Голлігер (нар. 1939; Швейцарія) та інші.
Нагороди та визнання
Лауреат премії Ернста фон Сіменса (1979), 26 премій «Греммі» (1967–2015), зокрема почесної премії в номінації «За досягнення всього життя» (2015), Музичної премії Леоні Соннінг (1985), Імператорської премії Японії (1989), Премії Полар Музік (1996), Премії Вольфа (2000), Премії Гревмеєра (2001), Премії Гленна Гульда (2002), Премії Кіото (2009), нагороди Едісона (2010)та ін.
Нагороджений орденом «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина» (1990), орденом Меченосців Святого Якова (2001), командор Ордена мистецтв і літератури (Франція) тощо.
Почесний громадянин м. Баден-Бадена (з 2015).
На честь композитора названо астероїд (13602) Pierreboulez, відкритий 1994, а також Велику залу Філармонії у м. Парижі (2016).
Твори
- Булез П. Вопрос наследия / пер. С фр. Н. Реневой // Колмпозиторы о современной композиции: Хрестоматия / ред.-сост. Т. Кюрегян, В. Ценова. М., 2009, с. 144 – 146.
- Булез. Идея, реализация, ремесло / пер. С фр. В. Цыпина // Homo musicus’94: Альманах музыкальной психологии / ред.-сост. М. Старчеус. М., 1994, с. 91 – 136.
Література
- Jameux D. Pierre Boulez. Paris : Fayard, Fondation SACEM, 1984. 494 p.
- Боффи. Г. Большая энциклопедия музыки. М., 2006. С. 289 – 292.
- Высоцкая М., Григорьева Г. Музыка XX века от авангарда к посмодерну. М., 2014, с.247 – 281.
- Куницкая Р. Пьер Булез: теоретические концепции тотальной серийности и ограниченной алеаторики // Современные зарубежные музыкально-теоретические системы / отв. Ред. Э. Федосова. М., 1989. (Сб. тр. ГМПИ имени Гнесиных, вып. 105), с. 88 – 104.
- Музыкальный словарь Гроува. / пер. с английского, ред. и дополнения доктора исскуствоведения Л. О. Акопяна. – с. 150 – 151.
- Петрусева Н. Пьер Булез. Эстетика и техника музыкальной композиции. М.,; Пермь, 2002.
- Пьер Булез // История зарубежной музыки XX века / отв. Ред. Н. Гаврилова. М., 2005, с. 352 – 369.
- Привалов С. Зарубежная музыкальная литература. Конец XIX века – XX век. Эпоха модернизма. У;чебник для старших и выпускных классов, детских музыкальных школ, колледжей и лицеев. СПб., 2010. 453 – 463.
- Zenck M. Pierre Boulez: Die Partitur der Geste und das Theater der Avantgarde. Wilhelm Fink, Paderborn 2017.
- Луніна А. Є. Булез, П'єр (в авторській редакції). URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:Булез,_П%27єр
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Луніна А. Є. Булез, П'єр // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Булез, П'єр (дата звернення: 1.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.01.2024
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
