Бібліографознавство
Бібліографозна́вство, бібліографічна наука — соціогуманітарна наука про структуру, властивості та закономірності процесів створення, зберігання, розповсюдження і використання бібліографічної інформації.
У ДСТУ7448:2013 «Бібліотечно-інформаційна діяльність. Терміни та визначення понять» бібліографознавство визначають як наукову дисципліну, яка вивчає теорію, історію, методологію, технологію, методику й організацію бібліографування — вид аналітико-синтетичного опрацювання документа, спрямований на складання його бібліографічного опису.
Зміст
Історична довідка
Бібліографія бере початок з часів стародавнього світу. Найдавніша бібліографічна праця, що збереглася до наших часів, — список книг на глиняних табличках, укладений 2000 до н. е. в м. Ніппурі (столиця Шумеру, Месопотамія).
У першій половині 19 ст. зароджувалися теоретичні уявлення про бібліографію. З другої половини 19 ст. до початку 20 ст. розвивалася практична бібліографічна діяльність і накопичувалися бібліографічні знання. У цей час на основі підготовки ретроспективних бібліографічних покажчиків закладено підвалини української національної бібліографії (Я. Головацький, О. Лазаревський, П. Єфименко, М. Комаров, І. Левицький та ін.).
На початку 20 ст. бібліографічна робота в Україні набула організованого характеру. 1909 при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові засновано Бібліографічну комісію на чолі з І. Левицьким. Майже одночасно з Бібліографічною комісією НТШ постало Одеське бібліографічне товариство під керівництвом І. Линниченка при Новоросійському університеті (тепер Одеський національний університет імені І. І. Мечникова).
У 1920-х бібліографія сформувалася як окрема книгознавча дисципліна з різними бібліографознавчими розділами. Після проголошення Української Народної Республіки вперше постали питання про необхідність створити державну бібліографію, провадити системні бібліографознавчі студії, підготувати фахових бібліографів-практиків і наукові кадри. Було організовано Головну книжну палату в м. Києві з філіями в містах Вінниці, Кам’янці-Подільському і Катеринославі (тепер Дніпро), Всенародну бібліотеку України з філією в м. Вінниці, Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Утворено Український науковий інститут книгознавства, який діяв як подібні європейські установи. Бібліографічна комісія при ВУАН стала координаційним бібліографічним центром в УСРР. У цей період виходила книгознавча преса: «Книгарь» (1917–1920), «Книжний вістник» (1919), «Бібліологічні вісті» (1923–1930), «Бібліотечний журнал» (1925–1926), «Журнал бібліотекознавства та бібліографії» (1927–1930; усі ― м. Київ), «Голос друку» (1921), «Книга» (1923), «Нова книга» (1924–1925; усі ― м. Харків) та ін. На сторінках цих видань представлено бібліографознавчі публікації. Фундаторами українського бібліографознавства вважають Л. Биковського, Ф. Максименка, С. Маслова, Ю. Меженка, М. Сагарду, Я. Стешенка, М. Ясинського та ін.
У 1930–1950-х книгознавчі науки в УРСР потрапили до розряду репресованих, за бібліографією закріпили статус допоміжної обслуговувальної дисципліни. Єдиним масштабним науковим проєктом цього періоду стала «Бібліографія української книги 1798–1914», над якою 1945–1948 працювали бібліографи Київської та Львівської академічних бібліотек під керівництвом Ю. Меженка.
Упродовж 1960–1980 тривало наукове осмислення бібліографічних явищ і відокремлення бібліографічної науки від практики. Термін «бібліографознавство» вперше з’явився в радянському стандарті для окреслення науки, яка вивчає історію, теорію, організацію і методику практичної бібліографічної діяльності. За бібліографознавством офіційно закріплено статус самостійної науки. У профільних закладах вищої освіти засновували кафедри загального та галузевого бібліографознавства. З 1964 в м. Харкові почав виходити республіканський міжвідомчий науково-методичний збірник «Бібліотекознавство і бібліографія». 1969 Книжкова палата УРСР опублікувала «Довідник з бібліотекознавства і бібліографії».
З 1990-х почалося формування і розбудова національного бібліографознавства. Книжкова палата України (тепер Книжкова палата України імені Івана Федорова) налагодила випуск поточних державних бібліографічних покажчиків, реферативних журналів; 1996 заснувала фаховий часопис «Вісник Книжкової палати». Українські бібліотеки працювали в галузі ретроспективної національної бібліографії. Найповнішим реєстром української книги став «Репертуар української книги, 1798–1916» (підготовлений у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника). Питання бібліографознавства обговорювали на різноманітних форумах.
Українські фахівці розвивали теоретико-методологічні засади бібліографознавства, історію української бібліографії, національну бібліографію України, інформатизацію бібліографічної діяльності, галузеве бібліографознавство.
За роки незалежності в Україні сформувалися наукові бібліографознавчі центри, серед яких чільне місце посідають Державна наукова установа «Книжкова палата України імені Івана Федорова», Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого.
Характеристика
Об’єкт бібліографознавства — практична бібліографічна діяльність, тобто створення і поширення бібліографічної інформації; система документальних комунікацій. Предмет бібліографознавства — закономірності розвитку системи документальної комунікації суспільства залежно від бібліографічної інформації.
Бібліографознавство поділяють на загальне та часткове (або спеціальне).
Загальне бібліографознавство вивчає бібліографію загалом, без диференціації її за різними ознаками. Часткове (чи спеціальне) бібліографознавство — це аналіз будь-якого об’єкта бібліографії, виокремленого за певною ознакою.
Теорія бібліографознавства досліджує її суспільне призначення, розпрацьовує наукові концепції і терміносистему (організовану відповідним чином сукупність термінів), методологічну базу для наукового аналізу сучасної бібліографічної практики, взаємозв’язки бібліографії і бібліографічної науки з суміжними галузями (наприклад, з інформаційною діяльністю, інформатикою, бібліотечною справою, бібліотекознавством, книжковою справою та ін.).
Історія бібліографії вивчає походження і розвиток бібліографії як діяльності, формування її окремих підрозділів, роль і місце дисципліни в соціальному, науково-технічному й культурному прогресі, конкретні форми функціонування бібліографічних явищ на кожному історичному етапі розвитку суспільства і окремих країн. Об’єктом історії бібліографії є також творча діяльність бібліографів, їхній досвід, погляди на бібліографію, взаємини з епохою тощо.
Методика бібліографії вивчає сукупність найдоцільніших прийомів і способів підготовки і доведення до споживачів бібліографічної інформації. Здебільшого вона пов’язана з укладанням бібліографічних посібників і їх використанням у рекомендаційному, довідковому та інформаційному бібліографічному обслуговуванні.
Організація бібліографії покликана науково обґрунтувати функціонування бібліографічних служб, забезпечити координацію та кооперування їхньої діяльності, планомірний розвиток бібліографії, наукову організацію бібліографічної праці.
Технологія бібліографії — це способи опрацювання матеріалів і виготовлення інформаційної, зокрема бібліографічної продукції.
Об’єктний напрям диференціації бібліографознавства пов’язаний із відокремленням особливих ділянок бібліографічної практики, які можна досліджувати (державна, галузева, краєзнавча та інші бібліографії).
Міждисциплінарні зв’язки
Сучасне бібліографознавство пов’язане з окремими науковими дисциплінами (бібліотекознавство, інформатика, книгознавство, архівознавство) та галузями практичної діяльності (бібліографічна, бібліотечна, книжкова, архівна справа, науково-інформаційна та соціокомунікативна діяльність).
Наукова періодика
В Україні створено розгалужену систему фахових періодичних видань, у яких висвітлюють роботи з бібліографії («Вісник Книжкової палати», «Бібліотечний вісник», «Бібліотечна планета», «Бібліотечний форум України», «Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія»). З 1990-х окремі заклади вищої освіти та бібліотеки готують наукові збірники, зокрема «Вісник Харківської державної академії культури», «Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського», «Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника» та ін. Інформаційне забезпечення фахівців здійснює науково-допоміжний ретроспективний покажчик «Бібліографознавство України».
Підготовка кадрів
З набуттям Україною незалежності почалася підготовка наукових кадрів у галузі бібліографознавства. 1997 дві спеціальності (05.25.03 «Бібліотекознаство, бібліографознавство» та 05.25.04 «Книгознавство») об’єднано в одну ― 07.00.08 «Книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство». Її віднесено до історичних наук з можливістю захисту дисертацій з історичних, педагогічних та філологічних наук (наказ ВАК України від 13.03. 1997 № 86). 2007 проведено реорганізацію спеціальності 07.00.08 «Книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство». Відповідно до наказу ВАК України від 14.12.2007 № 867 номенклатура наукових спеціальностей поповнилася новою ― 27 «Соціальні комунікації», куди зараховано наукову спеціальність «Книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство» з можливістю захисту дисертацій з історичних наук та соціальних комунікацій.
1993 в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського організовано аспірантуру та спеціалізовану раду із захисту кандидатських і докторських дисертацій. У цьому самому році в Київському державному інституті культури (тепер Київський національний університет культури і мистецтв) відкрито спеціалізовану вчену раду з правом прийняття до розгляду та захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата наук. В Харківській державній академії культури 1994 розпочали набір до аспірантури, а 1995 — до докторантури та створили спеціалізовану вчену раду із захисту докторських (кандидатських) дисертацій з бібліографознавства. 1994–2012 в Україні захищено 35 дисертацій із різних напрямів бібліографознавства.
З 01.09.2015 підготовка і захист здобувачів відбуваються в межах об’єднаної спеціальності 029 «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа» (постанова Кабінету міністрів України від 29.04.2016 № 266) з присудженням наукових звань «доктор філософії» та «доктор наук».
Джерело
- ДСТУ 7448:2013: Бібліотечно-інформаційна діяльність. Терміни та визначення понять. Київ : Мінекономрозвитку України, 2014. 44 с.
Література
- Слободяник М. С. Бібліографознавство // Енциклопедія історії України : у 10 т. Київ : Наукова думка, 2003. Т. 1. 688 с.
- Швецова-Водка Г. М. Вступ до бібліографознавства. Київ : Кондор, 2004. 216 с.
- Рибчинська Н. Розвиток бібліографознавства в Україні // Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. 2013. Вип. 5 (21). С. 16–42.
- Швецова-Водка Г. М. Загальне бібліографознавство. 2-ге вид., випр. та допов. Київ : Кондор, 2018. 202 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Збанацька О. М. Бібліографознавство // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бібліографознавство (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 16.06.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
