Візантологія
Візантоло́гія (візантієзнавство, візантинознавство; від Візантія та грец. λογος — слово, наука, вчення; англ. Byzantine studies, нім. Byzantinistik, фр. Études byzantines) — міждисциплінарна галузь науки, предметом якої є вивчення становлення, розвитку й занепаду Візантійської (Східної Римської) імперії, дослідження змістовних характеристик державної влади і політичних інституцій Візантії, демографічних та етнічних процесів, економіки й суспільно-політичних відносин, специфіки її матеріальної та духовної культури, зокрема релігійних цінностей, святоотцівської, філософської, правової, мистецької, літературної, архітектурної спадщини тощо.
Зміст
Загальна характеристика
Візантологія — наукова дисципліна, зміст якої синтезує досягнення антикознавства (науки про стародавній античний світ, передусім Давню Грецію та Римську імперію) і медієвістики (науки про культуру середземноморських країн Європи, Близького Сходу, Північної Африки доби середньовіччя).
Надскладність цієї міждисциплінарної науки, обсяг, динамічність предмету дослідження спричинила появу великої кількості дефініцій та співпорядкованих із її змістом термінів: «візантиністика», «візантієзнавство», «візантійські студії» тощо (проблема їх розмежування дотепер є полемічною). Часом візантологію розглядають як розділ (підгалузь) медієвістики або культурології. Тлумачення її предмету залежить від різних наукових, богословських, конфесійних підходів, дослідницьких шкіл. У найширшому розумінні візантологію потрактовують як науку про «візантійську цивілізацію». Учених, які репрезентують цю галузь науковому співтовариству, називають візантологами.
Історична довідка
Поширення інтересу до Візантії (зокрема, старогрецьких джерел) відслідковують у межах двох потужних ідейних рухів — італійського гуманізму та німецького протестантизму.
Одним із фундаторів візантології небезпідставно вважають історіографа і філолога Ієроніма (Єроніма) Вольфа (1516–1580; Німеччина), знаного гуманіста епохи Відродження. Саме Вольф увів у науковий обіг термін «Візантія» (від початкової давньогрец. назви м. Константинополя — Візантій) на позначення Східної частини Римської імперії, що отримала самостійність після розпаду Риму в 476 і проіснувала в історії континенту ще майже тисячоліття (див. Візантійська імперія). Вольф і його однодумці збирали та опрацьовували візантійські артефакти історичного, філософського та релігійного змісту, які свідчили про багатоманіття впливів Візантії на синхронні культури європейського континенту.
Як конкретна наукова та освітня дисципліна візантологія постала в Мюнхенському університеті Людвіга та Максиміліана, завдяки зусиллям фахівця з давньогрецької мови Карла Крумбахера (1856–1909; Німеччина). Крумбахер організував роботу першої в європейському освітньому просторі кафедри візантології та започаткував видання спеціалізованого часопису «Візантійський журнал» (нім. «Byzantinische Zeitschrift»; 1892).
Примітним є той факт, що на території Західної України майже одночасно над дослідженнями візантійської спадщини працював І. Франко, який захистив у Віденському університеті докторську дисертацію, присвячену різним аспектам авторства, джерел, структури, жанру, наративу популярної пам’ятки «Варлаам і Йосаф» («Варлаам і Йосаф. Старохристиянський духовний роман і його духовна історія», 1895). Франко — автор наукової праці «Фотіїв “Міріобібліон”», переклав кілька візантійських легенд і апокрифів, а також вів активне спілкування із зарубіжними візантологами, зокрема й К. Крумбахером.
В Україні
В Україні розвиток візантології в кін. 19 — на поч. 20 ст. відбувався в межах Київської духовної академії, а також зусиллями професорів університетів — Київського (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка): В. Іконников, Ю. Кулаковський, І. Соколов, Г. Лозовик (1885–1936) та ін.; Новоросійського (тепер Одеський національний університет імені І. І. Мечникова): В. Григорович, О. Павлов (1832–1898), Н. Кондаков (1844–1925), Ф. Успенський, В. Істрін та ін.
Окремою сторінкою вітчизняної візантології стала діяльність візантологічної комісії Всеукраїнської академії наук (ВУАН, 1920–1930). У роботу комісії доклав вагомий внесок візантолог, знавець давньогрецької культури І. Соколов (досліджував грецькі релігійно-богословські джерела, що висвітлювали взаємовідносини Візантійського Сходу й Української православної церкви). До роботи комісії був залучений академік А. Кримський. Важливим є внесок церковних істориків-візантологів, які тісно співпрацювали з ВУАН: В. Барвінка, М. Сагарди (член Комісії для виучування візантійського письменства та його впливу на Україну, 1926–1928) та ін.
Після Другої світової війни можливості здійснення досліджень у галузі візантології були критично обмежені, такі студії продовжувала лише та частина українських учених-візантологів, які перебували на еміграції. Прикладом слугує дослідницька діяльність церковного діяча і богослова, мовознавця, дійсного члена НТШ І. Огієнка (митрополит Іларіон, предстоятель Української греко-православної церкви у Канаді в 1951–1972). 1954 вийшла друком його головна, апологетично спрямована праця «Візантія й Україна. До праджерел української православної віри й культури учених».
У другій половині 20 ст. вітчизняні візантологи за підтримки зарубіжних медієвістів, насамперед О. Прицака (1919–2006; професор Гарвардського університету, засновник і перший директор Гарвардського інституту україністики), активізували розвідки в Україні та за її межами, поновили свою участь у світових міжнародних конгресах сходознавців і візантологів.
1994 постановою Президії НАНУ в м. Києві був утворений Український національний комітет візантиністів. Розвідки з візантології провадять науковці Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України тощо. Просування візантології як академічної дисципліни набуло підтримки й у вищих закладах освіти. Так, Український католицький університет (м. Львів) запровадив спеціалізовані курси з вивчення візантійської історії та духовної культури (з 1995), а 2007 тут була створена кафедра класичних, візантійських і середньовічних студій. У Львівському національному університеті імені Івана Франка засновано кафедру історії середніх віків та візантиністики [у 2005–2023 діяла під проводом проф. Л. В. Войтовича (1951–2023]. У Київській православній богословській академії візантологічні дослідження були репрезентовані працями проф. Д. В. Степовика (нар. 1938), який розробив і впровадив навчальний курс із вивчення дисципліни «Візантологія». У Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича курс візантології викладав проф. В. Балух (нар. 1955) та ін. Проблеми еволюції східної патристики досліджує проф. Ю. Чорноморець (нар. 1974).
2002 за ініціативою архієпископа Харківського і Полтавського УАПЦ Ігоря (Ю. Ісіченко) у м. Харкові був заснований Український центр візантиністики і патрології.
Інформаційну платформу для організації діалогу між вітчизняними візантологами, медієвістами, орієнталістами, балканістами покликаний надати сайт «Василевс. Українська візантиністика» (https://byzantina.wordpress.com/).
Свідченням того, що на поч. 21 ст. українська візантологія вийшла зі стану кризи, стало прийняття українських науковців до Всесвітньої спілки візантиністів, з огляду на їхні наукові здобутки та перспективи.
Цитата
Митрополит Іларіон (Огієнко): «Релігійні, християнські, культурні й наукові заслуги Візантії перед усім світом — величезні. І ми, українці, гордимося цим, бо ми обома руками брали власне з візантійської культурної скарбниці, і на ній ми виросли й перетворилися в українську націю. І не соромимось голосно про це говорити!»
Іларіон, митроп. Візантія й Україна. До праджерел української православної віри й культури. Вінніпег : Українське Наукове Православне Богословське Товариство, 1954. С. 93.
Джерела
- Іларіон, митроп. Візантія й Україна. До праджерел української православної віри й культури. Вінніпег : Українське Наукове Богословське Товариство, 1954. 96 с.
- Василевс. Українська візантиністика. URL: https://byzantina.wordpress.com/
Література
- Балух В. О. Візантиністика. Чернівці : Книги — ХХІ, 2006. 606 с.
- Чорноморець Ю. П. Візантійський неоплатонізм від Діонісія Ареопагіта до Геннадія Схоларія. Київ : Дух і літера, 2010. 568 с.
- Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана, Л. В. Войтовича. Львів : Апріорі, 2011. 880 с.
- Сходознавство і візантологія в Україні в іменах / Упоряд.: Е. Г. Циганкова, Ю. М. Кочубей, О. Д. Василюк. Київ : Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАНУ, 2011. 260 с.
- Степовик Д. Візантологія. 2-ге вид., допов., іл. Жовква : Місіонер, 2013. 352 с.
- Музичко О. Розвиток візантиністики в історіографічному процесі на території Південної України наприкінці ХІХ— на початку ХХ ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. 2016. Вип. 17. C. 137–153.
- Фірігос А. Вступ до історії патристичної та візантійської філософії (від початків християнства до іконоборства) / Пер. з грецьк. С. Угрин. Львів : Український католицький університет, 2017. 280 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Візантологія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Візантологія (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.06.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
