Іларіон (Огієнко)
Іларіо́н (Огіє́нко) (світське ім’я — Огієнко, Іван Іванович; 14.01.1882, містечко Брусилів, тепер смт Житомирського району Житомирської області, Україна — 29.03.1972, м. Вінніпег, провінція Манітоба, Канада) — державний, громадський та релігійний діяч, історик, перекладач Біблії українською мовою; митрополит, першоієрарх Української греко-православної церкви в Канаді (тепер Українська православна церква Канади), професор (з 1926), доктор філософії (з 1931), дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (з 1922) та Української вільної академії наук.
|
Іларіон (Огієнко) | |
|---|---|
| Справжнє ім’я | Іван Іванович |
| Справжнє прізвище | Огієнко |
| Народження | 14.01.1882 |
| Місце народження | Брусилів |
| Смерть | 29.03.1972 |
| Місце смерті | Вінніпег |
| Alma mater | Київський національний університет імені Тараса Шевченка |
| Напрями діяльності | історія, релігія, богослов'я, славістика, освіта |
| Традиція/школа | православ'я |
Зміст
Життєпис
Діяльність до еміграції
Походив з багатодітної селянської родини. Рано втратив батька.
Закінчив 1896 Брусилівську 4-річну початкову школу, 1900 — військово-фельдшерську школу в м. Києві.
З метою вступити до Імператорського університету імені Святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) екстерном склав на відмінно екзамени в Острозькій гімназії (1903) та отримав атестат зрілості. Вступив на медичний факультет університету, з часом перевівся на історико-філологічний. Отримував стипендію Кирила і Мефодія. 1909 закінчив університет, здобув диплом першого ступеня.
Публікувався у газетах «Громадська думка», «Рада», а також у «Лiтературно-науковому вiснику» (науковий збiрник філологічної секції «Записок Наукового товариства імені Тараса Шевченка»); співпрацював із «Просвітою», Українським науковим товариством у м. Києві.
1911 зарахований професорським стипендіатом по кафедрі російської мови та словесностi Університету Св. Володимира. Член «Семінарію російської філології» (1904–1914), з 1912 — «Наукового товариства Нестора-Літописця». З 28.11.1916 — приват-доцент університету Св. Володимира.
Один із фундаторів і лекторів Української педагогічної академії, що започаткувала систему післядипломної освіти, Українського державного університету в м. Києві, належав до кола вчених, які розпочали справу заснування Української Академії наук.
У роки Української революції 1917–1921 як член ради новоствореного Центральною Радою Міністерства освіти виступив з ініціативою про заснування Українського народного університету в м. Києві (діяв 1917–1919). Розробник нового курсу «Українська культура».
Обіймав посади: ректора Кам’янець-Подільського державного українського університету (жовтень 1919 — листопад 1920; тепер Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка), міністра народної освіти та мистецтва (січень — квітень 1919), міністра віросповідань (1919–1922), Голови повноваженого уряду УНР (листопад 1919 — липень 1920).
Упроваджував у богослужіння українську вимову, рекомендував проводити служби церковнослов’янською мовою, створив комісію з перекладу українською мовою Біблії та богослужбових текстів.
Був головним уповноваженим Ради міністрів з організації та проведення Акту злуки Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки в єдину Соборну Українську Державу (22.01.1919).
Діяльність в еміграції
З листопада 1920 — в еміграції. Перебував у м. Тарнові (Польща), очолив комiсiю з евакуацiї та розташування установ УНР, водночас продовжував роботу на посаді міністра сповідань. Працював над улаштуванням життя українських біженців на теренах Польщі, опікувався організацією допомоги.
1921 переїхав до Винників (тепер місто Львівської області). З листопада 1922 працював викладачем української мови і літератури учительської греко-католицької семінарії.
Організатор проведення з’їзду українського військового духовенства, представників світських церковних організацій та культурно-освітніх установ (1921). Започаткував видавництво «Українська Автокефальна Церква» (1921) для поширення інформації про історію українського та світового церковного руху. Виступав за об’єднання українських православних громад, розпорошених у діаспорі, долучився до здобуття автокефалії Польською православною церквою (1924), співпрацював з Українською греко-православною церквою у Канаді. Розпочав роботу над перекладом Святого Письма.
Упродовж 1925–1932 — ординарний професор старослов’янської мови та кирилівської палеотипії Варшавського університету. Видавець науково-популярних видань: щомісячника «Рідна мова» (1933–1939), журналу «Наша культура» (1935–1937). Учасник Першого з’їзду слов’янських філологів у м. Празі (1929). Член Слов’янського інституту в м. Празі (тепер у складі АН Чехії). Один зі співзасновників і авторів історико-літературного альманаху «Визволення України» (1932), голова Товариства допомоги українським студентам у м. Варшаві (1929–1931).
Від 1931 на громадських засадах співпрацював з Інститутом дослідження національних проблем у м. Варшаві, входив до науково-дорадчої колегії відділу стародруків при Варшавській публічній бібліотеці.
09.10.1940 у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі відбулося духовне наречення з присвоєнням чернечого імені Іларіон. У 1940–1944 — архієпископ Холмський і Підляський. Заснував 1943 у м. Холмі (тепер Польща) вищу духовну школу, яка згодом перетворилася на православний центр.
У квітні 1945 прибув до Швейцарії, у вересні 1947 — до Канади. Проводив богослужіння у парафії Святої Покрови у м. Вінніпезі.
08.08.1951 позачерговий Собор єпископів обрав митрополита Іларіона предстоятелем Української греко-православної церкви в Канаді.
Видавав науково-популярний християнський щомісячник «Слово істини» (1947–1951). Відновив видання науково-літературного щомісячника «Наша культура» (1951–1953) та його версії, адаптованої до богословської освіти, під назвою «Віра й культура» (1953–1967). Від 1951 працював над духовним об’єднанням українських церков у США, Канаді та на чужині, на основі яких 1960 відбулося підписання Акту духовного єднання всіх автокефальних православних церков: Української греко-православної церкви в Канаді, Української православної церкви в США та Української автокефальної православної церкви на чужині (з центром у ФРН).
Упродовж понад 40 років вів роботу над перекладом Біблії (видано 1962).
З 1948 працював деканом богословського факультету Колегії Святого Андрія у м. Вінніпезі, яка з 1962 стала асоційованим коледжем Манітобського університету (м. Вінніпег, Канада). Був головою Українського православного наукового товариства в Канаді (1954–1972). Співпрацював з Товариством «Волинь» та Інститутом дослідів Волині у м. Вінніпезі, опікувався Видавничим фондом Товариства «Волинь».
Творчість
У доробку вченого понад тисяча праць з проблем мовознавства, літературознавства, славістики, історії української культури, друкарства, церкви, релігії, філософії, богослов’я. Серед найвідоміших праць: «Українська культура» (1918), «Історія українського друкарства» (1925), «Костянтин і Мефодій. Їх життя та діяльність: Історія церковно-слов’янської мови» (т. 1–2; 1927). «Українська літературна мова XVI ст. і український Крехівський Апостол» (т. 1–2; 1930), «Повстання азбуки й літературної мови в слов’ян» (1938), «Історія української літературної мови», «Слово про Ігорів похід» (обидві —1949), «Візантія й Україна. До праджерел Української Православної віри й культури» (1954), «Українська Церква за Богдана Хмельницького. 1647–1657» (1955), «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця. Історична монографія» (1958), «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови» (1961), «Біблійні студії» (1963), «Книга нашого буття на чужині», «Українська Церква за час Руїни (1657–1687)» (обидві — 1956), «Філософські містерії. Твори» (1957), «Святий Дмитрій Туптало. Його життя й праця. Історично-літературна монографія» (1960), «Релігійність Тараса Шевченка» (1964), «Дохристиянські вірування українського народу: Історично-релігійна монографія» (1965), «Рятування України. На тяжкій службі своєму народові» (1968).
Належав до представників української державницької школи. У працях обстоював ідеї української державності та незалежної української церкви. Дослідив витоки української культури, довів її самобутність, окремішність та оригінальність; підкреслив її інтегруючу роль у процесі державотворення. Обґрунтував роль церкви у творенні української культури, а також важливість розвитку української літературної мови як одного з чинників об’єднання нації та утвердження державності. У галузі славістики розвинув гіпотезу про наявність письма у слов’ян ще до Кирила і Мефодія, про впорядкування глаголиці Кирилом, про штучність кирилиці, яка сформувалась під впливом грецького унціального письма 7 cт. та його пристосування до слов’янських умов уже учнями Кирила і Мефодія.
Співпрацював з Б.-І. Антоничем, Л. Білецьким, О. Бочковським, Я. Гординським, М. Грушевським, Д. Дорошенком, А. Кримським, О. Кошицем, І. Крип’якевичем, Ю. Липою, С. Масловим, О. Оглоблиним, В. Перетцом, Н. Полонською-Василенко, С. Петлюрою, М. Рудницькою, С. Русовою, П. Скоропадським, К. Студинським, М. Шаповалом, С. Шелухіним, Андреєм Шептицьким, В. Щербаківським та ін.
Визнання
На пошану діяча встановлено барельєф на фасаді гуманітарного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1998, скульптор Р. Русин), меморіальні дошки на головному корпусі Кам’янець-Подільського педагогічного університету, на будинку школи-гімназії в м. Острозі (обидві — 2003), на будівлі історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки (2012), фасаді Рівненського обласного музею (2019).
Випущені ювілейна монета, поштова марка та конверт на відзначення 125-річного ювілею діяча (2007).
Пам’ятники діячу встановлені у містах Брусилові, Винниках (обидва — 2010), Житомирі (2017).
Засновано Всеукраїнське товариство Івана Огієнка (1992), запроваджено премію імені Івана Огієнка (1995), утворено Фундацію імені митрополита Іларіона (2000).
1997 оголошено роком Івана Огієнка (на відзначення 115-ї річниці від дня народження та 25-річниці від дня смерті).
Ім’я Огієнка присвоєно Кам’янець-Подільському національному університету (2008), Брусилівському історичному музею (2009), на його честь названі вулиці у багатьох містах.
Цитати
«Сила нації в силі її культури»
Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. Львів : Фенікс, 1995. С. 16.
«Духова культура — то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики й т. ін. Тільки духова культура творить правдиву національну еліту…»
Іларіон, митроп. Творімо українську культуру всіма силами нації! // Мої проповіді. Вінніпег : Товариство «Волинь», 1973. С. 130–131. URL: http://www.info-library.com.ua/books-text-1116.html
Праці
- Українська культура. Київ : Книгарня Є. Череповського, 1918. 272 с.
- Історія українського друкарства. Львів : Наукове товариство ім. Шевченка, 1925. 418 с.
- Українська літературна мова XVI-го ст. і український Крехівський Апостол : в 2 т. Варшава : Друкарня синодальна, 1930.
- Слово про Ігорів похід. Вінніпег : Наша культура, 1949. 200 с.
- Візантія й Україна. До праджерел української православної віри й культури. Вінніпег : Українське Наукове Богословське Товариство, 1954. 96 с.
- Книга нашого буття на чужині (Бережімо все своє рідне!). Вінніпег : Українське Наукове Богословське Товариство, 1956. 170 с.
- Дохристиянські вірування українського народу. Вінніпег: Волинь, 1965. 424 с.
- Повстання азбуки й літературної мови в слов’ян. 2-ге вид. Вінніпег : Волинь, 1976. 300 с.
Література
- Тимошик М. С. «Навік лишуся з чужиною…». Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження: наукове видання. Київ : Наша культура і наука; Вінніпег : Український православний Собор Св. Покрови, 2000. 548 с.
- Іван Огієнко (митрополит Іларіон) — патріот, вчений, богослов / За ред. А. Колодного. Київ : Українська академія геральдики, товарного знаку та логотипу, 2012. 214 с.
- Іван Огієнко — організатор, керівник і оборонець Кам'янець-Подільського державного українського університету (1918–1920 рр.) / Уклад.: С. А. Копилов, О. М. Завальнюк. Кам’янець-Подільський : Медобори, 2014. 383 с.
- Лєцкін М. О. Іван Огієнко (митрополит Іларіон) у гроні сучасників-шевченкознавців. Житомир : Волинь, 2014. 299 с.
- Лєцкін М. О. «Коли народ бореться за свою державу, мусимо вживати такого авторитету, як арх. Іларіон...» (ОУН–УПА та Іван Огієнко). Житомир : Житомирський державний університет імені Івана Франка, 2017. 128 с.
- Тимошик М. С. Іван Огієнко: «Як ти українець...». Київ : Парламентське видавництво, 2019. 525 с.
- Тюрменко І. І. Повоєнна Швейцарія — український шлях до порятунку: аналіз епістолярних текстів Івана Огієнка (митрополита Іларіона) // Україна-Швейцарія: маловідомі сторінки історії та сучасність / Упоряд. І. Матяш. Берн; Київ : Інститут історії України НАН України, 2020. 236 с.
- Тюрменко І. І. Острогіана у ментальному вимірі Івана Огієнка (Митрополита Іларіона) // Гуманітарні студії: історія та педагогіка. 2021. Вип. 1. С. 62–77.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Тюрменко І. І. Іларіон (Огієнко) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Іларіон (Огієнко) (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 09.03.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
