Макаренко, Микола Омелянович
Мака́ренко, Мико́ла Омеля́нович (04.02.1877, с. Москалівка, тепер Роменського району Сумської області, Україна — 04.01.1938, м. Томськ, тепер Росія) — археолог, мистецтвознавець, історик архітектури, пам’яткознавець.
|
Макаренко, Микола Омелянович | |
|---|---|
| Народження | 04.02.1877 |
| Місце народження | Москалівка |
| Смерть | 04.01.1938 |
| Місце смерті | Томськ |
| Alma mater | Санкт-Петербурзький державний університет |
| Місце діяльності | Україна |
| Напрями діяльності | архітектура, мистецтвознавство, археологія, пам'яткознавство |
Зміст
Життєпис
Походив із козацького роду. 1897 закінчив Лохвицьку гімназію, 1902 — Центральне училище технічного рисування (тепер Санкт-Петербурзька державна художньо-промислова академія імені О. Л. Штігліца), 1905 — Імператорський Санкт-Петербурзький археологічний інститут (тепер Санкт-Петербурзький державний університет). З 1902 працював у Ермітажі, з 1910 — помічник головного зберігача й завідувач античного відділу. Одночасно викладав малювання у різних навчальних закладах, брав участь у археологічних, етнографічних та мистецтвознавчих експедиціях і дослідженнях, зокрема й на території України. Співпрацював і дружив з М. Реріхом. 1914 вивчав музейну справу в Німеччині, 1917 — візантійські пам'ятки Трапезунда й околиць (тепер м. Трабзон, Туреччина).
1919 переїхав до м. Києва і працював в установах Всеукраїнської академії наук (ВУАН): з 1919 — голова Секції мистецтв, з 1920 — науковий співробітник Історико-філологічного відділу, 1920–1925 — директор Музею мистецтв ВУАН (тепер Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), 1921–1922 — голова Археологічної комісії, 1921–1929 — член Софійської комісії, 1924–1933 — дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету, 1921–1930 — член Українського наукового інституту книгознавства. 1932–1934 — керівник сектору рабовласницького суспільства Секції історії матеріальної культури. 1919–1921 — приват-доцент Київського університету (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка); 1919–1929 — професор Київського художнього інституту (тепер Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), 1930–1931 — Одеського художнього інституту (тепер Одеське художнє училище ім. М. Грекова).
26.04.1934 вченого заарештовано, 23.05.1934 вислано на 3 роки до м. Казані (тепер Росія). Викладав у Казанському художньому технікумі й працював консультантом Центрального історичного музею. 21.08.1936 засуджено до трьох років ув'язнення, яке відбував у виправно-трудовій колонії № 2 у м. Томську. Там 25.12.1937 засуджено на смерть як «учасника кадетсько-монархічної повстанської організації». Макаренка розстріляли 04.01.1938. Усі художні роботи митця (рисунки, акварелі тощо) знищено. Збереглося лише декілька, на яких не було авторського підпису. Посмертно реабілітовано тричі: 1960, 1965, 1989.
|
Діяльність
На початку 20 ст. досліджував пам'ятки української архiтектури. 1901 в журналi «Мистецтво і художня промисловість» («Искусство и художественная промышленность»; м. Санкт-Петербург) опублiкував працю «На батьківщині останнього гетьмана запорозького П. І. Калнишевського» («На родине последнего гетмана запорожского П. И. Калнышевского») про дерев'яні церкви у містах Лохвицi (1763), Києвi (1768), Ромнах (1764–1770) та с. Пустовiйтiвцi біля Ромен (1773). Увiв у науковий обiг цi пам'ятки. 1907–1908 з його ініціативи перенесено до м. Полтави й збережено Покровську церкву в Ромнах. 1908 видав працю «Пам'ятки українського мистецтва XVIII сторіччя» («Памятники украинского искусства XVIII века»; м. Санкт-Петербург), в якій довів, що церкви П. Калнишевського у м. Ромнах i с. Пустовiйтiвцi — шедеври «українського вiдродження».
Досліджував архітектурні пам'ятки Давньої Русі — Спасо-Преображенський собор у Чернігові, Юр'єву божницю в Острі, Софійський собор у Києві, а також тогочасні ремесла й образотворче мистецтво. Археологічно дослідив значну кількість городищ і курганів (городище «Монастирище» у м. Ромнах) й виявив доти невідому Роменську культуру. 1926 виконав археологічні розкопки в Ольвії. 1930 виявив і дослідив пізньонеолітичний Маріупольський могильник.
Одним із перших звернувся до наукового вивчення художньої спадщини Т. Шевченка та мистецтва книги в ранньомодерній Україні. Виявив у фондах Ермітажу, дослідив і описав 14 козацьких прапорів. Усі його наукові праці мали комплексний характер, відзначені глибиною наукового аналізу та широтою всебічних співставлень.
Визнання
1993 з ініціативи І. Дзюби Міністерство культури України заснувало щорічну Премію імені Миколи Макаренка за праці в галузі пам’яткознавства. Першим лауреатом премії 1994 став С. Крижицький.
1997 на мурі біля Економічної брами Михайлівського Золотоверхого монастиря у м. Києві встановлено пам'ятний знак Макаренку (скульптор Ю. Багаліка; 1958 р. н.; Україна).
Додатково
1927 внаслідок нещасного випадку загинув єдиний син Макаренка Орест (1910–1927). Після цього ученому нічого було втрачати й він не стримував себе у критиці комуністичного режиму.
У літературі та ЗМІ поширена версія, що Макаренка розстріляли внаслідок його відмови підписати «науковий» висновок про малоцінність Михайлівського Золотоверхого собору і можливість його знесення. Насправді каральні органи, знаючи принциповість Макаренка, превентивно усунули його з м. Києва: 26.04.1934 заарештували і 23.05.1934 вислали до м. Казані. Після того 08.06.1934–09.07.1934 викликані з м. Бердичева (тепер Житомирська область) археологи Т. Мовчанiвський (1899–1938; тепер Україна) i В. Гончаров (1909; тепер Польща — 1987;тепер Україна) обстежили Михайлівський Золотоверхий собор i склали висновок, який пiдписав директор Iнституту історії матерiальної культури ВУАН Ф. Козубовський (1895; тепер Білорусь — 1938; тепер Україна), що Михайлiвський Золотоверхий собор збудовано, в основному, в бароковi часи, а не у 12 ст., i тому iсторичної цiнностi вiн не має. «Підписантів» висновку це не врятувало: Мовчанiвського розстрiляли 10.05.1938, Козубовського 02.09.1938.
Цитати
М. Макаренко про українців:
Переклад:
«Мене ображало таке ставлення, як і загалом усього українського суспільства, щоправда загнаного, полохливого й несамостійного. Тепер я тільки гідно оцінив його. Направду, й на мідний шеляг немає в них того, що називається почуттям власної гідності. Звикли за дві сотні років діяти та бути у підпорядкуванні в іншого. Те почуття людини, що зберігалося і так виявлялося в українця у XVII сторіччі, тепер безслідно зникло, а замість нього постало мерзенне боягузтво і безмежне терпіння. Роби з ним що завгодно, він витерпить.»
Оригінал:
«Мне было обидно такое отношение, как и вообще всего украинского общества, правда загнанного, трусливого и не самостоятельного. Теперь я только оценил его по достоинству. Ведь, право, ни на медный грош нет в них того, что называется чувством собственного достоинства. Привыкли за две сотни лет действовать и быть в подчинении у другого. То чувство человека, что хранилось и так проявлялось у украинца в XVII веке, теперь исчезло без следа, а на его месте стала гнуснейшая боязнь и безграничное терпение. Что хочешь с ним делай, он вытерпит.»Цит. за: Граб В. Дело Н. Е. Макаренко // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи / Тези доповідей та повідомлень до науково-практичної конференції, присвяченої 70-річчю Роменського краєзнавчого музею. Суми–Ромни, 1990. С. 30–31. Переклад В. В. Вечерського.
М. Макаренко про охорону культурної спадщини:
«Не слід дивуватися з того швидкого нищення старовинних пам'яток мистецтва, коли в нашого «культурного» громадянства таке поняття про мистецтво та його пам’ятки. Мусимо дивуватися з іншого: як могли ще зберегтися ці пам'ятки, незважаючи на непереборну сверблячку руйнувати в місцевих можновладців. Якщо державна установа, якій доручена охорона пам'яток, висловлюється за бажаність зберегти певний мистецький твір, а місцевий представник з властивим йому авторитетом твердить, що сама пам'ятка не становить інтересу, то воістину потрібні великі зусилля для врятування й збереження цих чудових пам'яток (...) І потрібна посилена боротьба людей, що цінують чудові твори мистецтва минулого, проти цих «культурних» вандалів, робота яких значно небезпечніша від руйнівної сили темних мас, яка часто не відає, що чинить. І боротьба має вестися доти, доки у свідомість інтелігентного народу не ввійде змалечку, зі шкільної лави любов до краси, повага до прекрасного та його пам'яток, повага до мистецьких залишків нашого багатого минулого, у яке вкладено стільки життя, любові й почуття прекрасного.»Цит. за: Вечерський В. Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 2002. С. 38.
Праці
- Художественные сокровища императорского Эрмитажа: краткий путеводитель. Петроград, 1916. 307 с.
- Городища и курганы Полтавской губернии: (Сборник топографических сведений). Полтава : Издание Полтавской ученой архивной комиссии, 1917. 124 с.
- Музей мистецтв Української академії наук: Провідник. Київ, 1924. 142 с.
- Запорізькі клейноти в Ермітажі: Корогви // Україна. 1924. Кн. 3. С. 25–38.
- Городище «Монастирище» (Окремий відбиток). Київ: [б. в.], 1925. 23 с.
- Орнаментація української книжки XVI–XVII ст. / окремий відбиток з: Труди наукового інституту книгознавства. Київ, 1926. Т. 1. С. 1–70.
- Старгородська «божниця» та її малювання. // Чернігів і Північне Лівобережжя / під ред. М. С. Грушевського. Київ : Державне видавницво України, 1928. С. 205–222.
- Біля Чернігівського Спаса: (Археологічні досліди року 1923) // Чернігів і Північне Лівобережжя / під ред. М. С. Грушевського. Київ : Державне видавницво України, 1928. С. 184–196.
- Скульптура й різьблення Київської Русі передмонгольський часів // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. Збірник 1. Київ, 1931. С. 27–96.
- Маріюпольський могильник. Київ : Видавництво ВУАН, 1933. 152 с.
Література
- Граб В. Дело Н. Е. Макаренко // Вивчення історичної та культурної спадщини Роменщини: проблеми і перспективи / Тези доповідей та повідомлень до науково-практичної конференції, присвяченої 70-річчю Роменського краєзнавчого музею. Суми–Ромни, 1990. С. 29–31.
- Звагельський В. Невтомний у праці (М. О. Макаренко) // Репресоване краєзнавство (20–30-і роки). Київ, 1991. С. 161–167.
- Макаренко Д. Микола Омелянович Макаренко. Київ : Наукова думка, 1992. 168 с.
- Макаренко Д. Макаренко Микола Омелянович // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [онлайн] / гол. редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2017. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=60617
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Макаренко, Микола Омелянович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Макаренко, Микола Омелянович (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 26.05.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
