Національне господарство України: етапи розвитку

На шляху творення національної економіки (1991–1994)

Страйк шахтарів на площі Жовтневої революції (тепер Майдан Незалежності) в м. Києві, 16 квітня 1991 р. Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та найповніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу. Натоді теорія перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки тільки-но почала створюватися: досвід країн, які раніше торували шляхи трансформації власних економік, дозволив виокремити кілька зреалізованих моделей: 1) створення в надрах старої командної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В’єтнам, Монголія та ін.); 2) поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина); 3) шлях «шокової терапії» (Польща).

Відрізні купони. Випускалися з листопада 1990 р. по грудень 1991 р. для придбання предметів першої необхідност

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще до офіційного проголошення незалежності. Документи, базовані на положеннях Декларації про державний суверенітет України, — закон «Про економічну самостійність Української РСР» (1990) і Постанова Верховної Ради «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки» (1990) —визначали зміст, мету та основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем.

Через сукупність обставини Україна була втягнута в ринкові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 російський уряд Є. Гайдара, обравши шлях «шокової терапії», зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінет Міністрів України, щоб захистити український ринок, змушений був повторити цей маневр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме в Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, «запрограмованість» виконувати накази з Москви стали об’єктивними чинниками, які підштовхнули Україну до цього кроку. Правлячі кола республіки для захисту національних інтересів мусили б запровадити систему контрзаходів (поетапну лібералізацію цін, реформування заробітної плати, побудову нової фінансової системи, модернізацію та перепрофілювання вітчизняних підприємств тощо), але цього не сталося. Уже навесні 1992 в Україні існували всі ознаки глибокої економічної депресії: на квітень обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1 %, зокрема виробництво товарів народного споживання — на 20 %, а продовольчих товарів — на 32 %. Тривале зволікання уряду з рішучими діями (насамперед із реформами приватизації та демонополізації) зумовили масове невдоволення народу й відставку кабінету В. Фокіна восени 1992.

13.10.1992 Верховна Рада України затвердила прем’єр-міністром Л. Кучму. Невдовзі було сформовано уряд коаліційного типу, до якого увійшли представники опозиції — І. Юхновський, В. Пинзеник, М. Жулинський. Уряд вдався до спроб стабілізувати економічне становище шляхом посилення адміністративних методів управління з опертям на державний сектор (відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамовлення на республіканському та регіональному рівнях). Паралельно тривала розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості, динамічнішими стали процеси роздержавлення. За оцінками експертів Світового банку, розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки впродовж І—ІІІ кварталів 1992 становив 20 %. Із жовтня 1992 почався процес прискореної лібералізації, до середини 1993 індекс адміністративного регулювання знизився з 80 до 35 %.

У фінансовій сфері наприкінці 1992 ситуація була критичною. Накопичений у попередній період інфляційний потенціал був таким сильним, що уряд змушений був на початку 1993 підняти в 1,8 раза фіксовані ціни. Здійснені надалі адміністративні заходи — обмеження фондів споживання на підприємствах, «заморожування» грошових доходів у бюджетній сфері, контроль за ціноутворенням підприємств-монополістів тощо — мали певні позитивні наслідки: до кінця березня відносно стабільними стали курс карбованця й ціни на споживчому ринку. Досягнуте деяке відновлення керованості економікою сприяло зниженню темпів спаду виробництва, падіння валового національного продукту в першому кварталі 1993.

• Купон зразка 1991 р. — 25 карбованців, на яких зображено фрагмент пам’ятника засновникам Києва, на реверсі — зображення Софійського собору в Києві
• 
• 

• Купон 1995 р. — 1 000 000 карбованців на яких зображено пам’ятник Тарасові Шевченку в Києві, герб України, на реверсі — Київський національний університет імені Тараса Шевченка
• 
• 

Уповільненість процесів приватизації, демонополізації, структурної перебудови живили стару економічну систему, яка за послаблення державного контролю та розриву господарських зв’язків стала могутнім інфляційним чинником. Особливо гостра ситуація склалася в сільському господарства: фермерство ще не могло стати основним виробником сільськогосподарської продукції, а колгоспне виробництво вже не вписувалося у нові економічні умови. Тільки в першому кварталі 1993 для підтримки агропромислового комплексу було надано майже 1 трлн крб пільгових кредитів і до 3 трлн крб державної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вимагали й інші галузі господарства, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень — квітень 1993 в 10 разів перевищувала аналогічні показники за той самий період 1992.

Значні грошові ін’єкції за умов подорожчання енергоносіїв і невпинного спаду виробництва спричинили новий виток інфляції. Намагаючись її стримати, Кабінет Міністрів і Національний банк України в другій половині 1993 встановили фіксацію валютного курсу, обов’язковий продаж державі 50 % валютної виручки тощо. Ці заходи не стосувалися головних чинників інфляції — глибинних структурних деформацій в економіці.

У пошуках шляхів виходу з кризи прем’єр-міністр Л. Кучма представив Верховній Раді програму антикризових дій на вересень — грудень 1993 та на 1994. Серед них і широкі повноваження уряду: залучення до вертикальної структури виконавчої влади місцевих держадміністрацій, право самостійно призначати й звільняти міністрів і керівників інших відомств, створювати й ліквідовувати структури виконавчої влади, підпорядкування Національного банку урядові. Проте пропозицію не було підтримано. У вересні 1993 Л. Кучма пішов у відставку. Від цього моменту, за рішенням Верховної Ради, всю повноту виконавчої влади було зосереджено в руках Президента України Л. Кравчука (в. о. прем’єр-міністра — Ю. Звягільський). Президентом було створено Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ і подолання економічної кризи, потім — сформовано новий уряд.

Символи 1990-х років: «кравчучка» та клітчаста сумка

У жовтні 1993 було схвалено «Концепцію формування Плану економічного і соціального розвитку та Державного бюджету України на 1994 рік», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки й засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних процесів. Однак на практиці дедалі помітнішим ставав перехід до адміністративних важелів управління. Уже в грудні 1993 схвалені Верховною Радою головні напрями діяльності уряду просували ідею поступовості реформ. За «реформаційною паузою» почалося згортання засобів економічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління. Було припинено торги на міжбанківській валютній біржі, впроваджено низький фіксований валютний курс, відновлено ліцензування експорту багатьох товарів, до 80 % зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994 індекс адміністративного регулювання економіки, за розрахунками Світового банку, більш як у 2,5 раза перевищив показник середини 1993.

Уряд Ю. Звягільського орієнтувався на відому формулу П. Столипіна: «Спочатку заспокоєння, стабілізація, а потім ― реформи». Стримання інфляції та стану економічної стабілізації намагалися досягти переважно адміністративними методами управління. Вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції: в липні 1994 її рівень був найнижчим (2,1 %) за три попередні роки. Уповільнено було й темп зростання цін: на споживчі товари та послуги за січень — липень 1994 вони зросли в 1,7 раза, тоді як у грудні 1993 цей показник становив 1,9. Утім, зниження інфляції було досягнуто переважно за рахунок відтермінування бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців 1994 вона досягла 47 трлн крб. Виконання бюджетного фінансування освіти становило лише 64 %, медицини — 69 %, науки — 60 %, культури — 30 %.

Стримання інфляції та зростання цін не стало запорукою стабілізації й виходу з кризи. Навпаки, негативні тенденції в економіці набирали силу: за 6 місяців 1994 темп спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36 % і був удвічі вищим, ніж у 1991–1993.

Навіть нетривалий період лібералізації економіки вивів із рівноваги стару систему господарювання, створив атмосферу, в якій повернення до адміністративного регулювання тягнуло щонайменше два негативних наслідки — послаблення реального впливу держави на розвиток економічних процесів і переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. За даними Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 60 %. Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40 %.

Відтак, у перші роки після проголошення незалежності в економічній сфері України виникла складна ситуація: без системних реформ, спрямованих на створення збалансованого господарського комплексу на ринкових засадах, кардинальної реструктуризації економіки, переформатування розміщення продуктивних сил цілком реальною ставала загроза швидкої втрати своїх стартових переваг порівняно з іншими країнами СНД. Новітня економічна модернізація вимагала чітко окресленої стратегії перетворень, реалістичного плану дій, професійних кадрів, тривалого часу й значних ресурсів. Однак у 1991–1994 так і не вдалося віднайти оптимальну ефективну формулу реформування національної економіки. Країна опинилася в кризі; шанси України швидко наблизитися до розвинутих країн не були використані, натомість ризики втрати своїх переваг (через глибоку інтегрованість у єдиний народногосподарський комплекс СРСР, зосередження значної частини економіки на обслуговуванні потреб воєнно-промислового комплексу, значний ступінь зношення основних фондів тощо) почали виявлятися щодалі більше.

Водночас у цей період українське суспільство апробувало різні моделі й підходи до реформування і набуло досвіду масштабних суспільних перетворень в економічній сфері.

Джерела

• Економіка України за 1991–2009 роки / За заг. ред. В. М. Гейця. Київ : Держкомстат України, 2010. 112 с.
• Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності // Верховна Рада України. 1993. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1698%D0%B0-12#Text

Література

1. Гриценко А. П. Україна в умовах незалежності (1991–2010). Економічне життя України протягом 1990-х років // Історія та правознавство. 2011. № 8. С. 10–14.
2. Мельник А. О. Світові економічні кризи в економіці України та їх наслідки // Глобальні та національні проблеми економіки. 2014. Вип. 2. С. 108–113.
3. Мельник Т. О. Економіка України в період незалежності: втрати, прорахунки і перспективи розвитку // Актуальні проблеми економіки. 2012. № 8. С. 42–49.
4. Олешко А. А. Генезис антикризового регулювання економіки України // Ефективна економіка. 2012. № 7. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/efek_2012_7_8
5. Палагнюк Ю. В. Економічні реформи в Україні під час президентства Л. М. Кравчука (1991–1994) // Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили. Серія: Політологія. 2009. Т. 122. Вип. 109. С. 54–59.
6. Савченко О. Баланс незалежності. Хроніка економічних реформ 1989–2005. Київ : Критика, 2006. 256 с.
7. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.

Новий соціально-економічний курс та його наслідки (1994–2004)

Економічна криза початку 1990-х негативно вплинула на рівень життя та соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992 основна маса населення опинилася за межею бідності. Якщо в 1990 частка заробітної плати у валовому національному доході дорівнювала майже 60 %, то в 1993 — знизилася до 39 %, а в 1994 становила лише 25–30 %. У жовтні 1992 мінімальна зарплата була в 10 разів нижчою від середньої в народному господарстві, а в листопаді 1993 становила лише 7 % від середньої заробітної плати. Купівельна спроможність населення за 1991–1994 знизилася в 5 разів. Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі. Форсоване розшарування суспільства призвело до виразної соціальної поляризації. Уже 1992 за межею бідності опинилося майже 64 % населення, відбувалося швидке розмивання середнього класу; стрімко зросло суспільне напруження між соціальними полюсами «багаті» — «бідні».

• 100 гривень зразка 1996 р. На аверсі зображено портрет Тараса Шевченка, на реверсі — дзвіниця Софійського собору в м. Києві
• 
• 

За цих обставин новообраний президент Л. Кучма в жовтні 1994 проголосив нову соціально-економічну стратегію. Новизна полягала у відмові від концепції «спочатку стабілізація, а потім — реформи» та переході до формули «прискорене реформування — єдина умова й основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації». У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання:

• фінансова стабілізація — послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи;
• регульована та контрольована державою лібералізація цін;
• докорінна структурна перебудова виробництва, розширення приватного сектору;
• децентралізація управління економікою;
• лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків;
• соціальний захист, докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування;
• передання через акції у користування населення державного майна.

Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими й рішучими. Вийшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій і стипендій; лібералізацію цін та експорту; постанова НБУ про уніфікацію курсу валют і монетаристські методи стримування інфляції. Усе це значною мірою було зумовлено й принциповою вимогою Міжнародного валютного фонду (МВФ) щодо лібералізації цін (який уже 26.10.1994 надав Україні першу частину позики). Проте реалізація нового соціально-економічного курсу виявила суттєві недоліки запропонованої ліберально-монетаристської моделі реформування. Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов’язаний із лібералізацією цін суттєво підірвав соціальну базу ринкових реформ і підтримку нового реформаторського курсу.

Ситуація вимагала перегляду стратегії 1994, доповнення її програмою антикризових дій. Уже у квітні 1995 у Зверненні до Верховної Ради України президент визнав потребу коригування реформ. Передбачалося посилення керованості економікою, подолання кризи державної влади, активізація соціальної політики та ін. У політичних колах пожвавилися дискусії щодо пошуку української моделі ринкового трансформування економіки, прагматичного врахування особливостей сучасного розвитку республіки. Ці ж ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку президент обнародував у доповіді з нагоди першої річниці Конституції України (1997). Базовими положеннями нової стратегії були: фінансова стабілізація, лібералізація податкової політики; докорінна структурна перебудова виробництва, децентралізація управління економікою, активізація інвестиційного процесу; лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків; забезпечення соціального захисту. Новий курс сприяв активному формуванню національної економічної інфраструктури; розбудові фінансової, податкової, митної, банківської систем; розширенню корпоративного й приватного секторів економіки тощо.

За роки реформ в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення. Було сформовано основні атрибути національної економіки — фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що сукупно визначають основну економічну інфраструктуру державності. Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Набрав сили активний і незворотний процес розширення корпоративного та приватного секторів економіки. Станом на 01.01.1999 форму власності змінили 61,8 тис. підприємств, зокрема за період з 1994 до 1999 — 50,3 тис. На початку 2001 понад 70 % загального обсягу промислової продукції виробляли недержавні підприємства. Значні зміни сталися в аграрному секторі, де завершився перший етап земельної реформи — роздержавлення землі та її передання у власність юридичних осіб. Розпочалася реалізація другого етапу реформи — формування реального власника на землю. На початок 2001 бл. 6 млн громадян стали власниками земельних ділянок (паїв). Закладалися основи для формування в перспективі ринку землі.

Реалізація нового курсу дала змогу утвердити ринковий механізм ціноутворення, здійснити складний і болісний перехід до світових цін, упровадити ліберальний режим зовнішньої торгівлі, забезпечити товарну насиченість ринку й подолати хронічну дефіцитність національної економіки. Важливе значення для утвердження нових економічних відносин і зміцнення державності України мала здійснена 1996 грошова реформа, що сприяла процесам валютної стабілізації.

Світова фінансова криза 1997–1998 стала серйозним випробуванням для України. Проте здійснені реформаційні кроки дали змогу не лише певною мірою пом’якшити удар фінансової кризи, а й простимулювати посткризове динамічне зростання економічних показників до 2004. Так, упродовж 2004 ВВП зріс (порівняно з 2003) на 12 %, обсяги промислового виробництва — на 12,5 %, виробництво валової с/г продукції — на 19,1 %. Позитивні зрушення відбулися в зовнішній торгівлі: порівняно із січнем — листопадом 2003 майже на 43 % зросли обсяги експорту. 2004 Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції зі 198 країнами світу (у 1998 — зі 164). Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі за результатами 2004 становило 3412,4 млн дол. У підсумку серед 28 країн Європи і Азії, які пережили постсоціалістичну ринково-трансформаційну кризу, Україна у 2003 за темпом приросту ВВП вийшла на шосте місце, а в 2004 — на перше.

Однак позитивні тенденції та зрушення не набули сталого характеру. Ситуація залишалася складною, прямування вітчизняної економіки до ринку супроводжувалося такими негативними процесами:

1. збереження та поглиблення структурних деформацій: у 2000 частка базових галузей — металургії, хімії, енергетики, паливної промисловості (тобто найбільш капітало-, енерго- та трудомістких виробництв) становила до 58 %; водночас галузь машинобудування за 1990–1998 скоротилася майже втричі й сягнула стану, загрозливого для національної безпеки;
2. катастрофічний рівень фізичного та морального старіння основних виробничих фондів (зношення основних засобів у провідних галузях сягало 60–70 %; в енергетиці, на транспорті цей показник наблизився до критичної межі);
3. неефективне використання реального економічного потенціалу; надзвичайно сприятливі стартові можливості для отримання конкурентних переваг на світовому ринку були нереалізовані;
4. низький рівень економічної свободи й високий — економічного ризику (зумовлений непослідовною урядовою політикою щодо іноземного капіталу, нестабільністю правового поля конкуренції, високим рівнем корупції, через що іноземні інвестори не поспішали вкладати кошти в українську економіку);
5. загроза безпеці держави у сфері енергопостачання (Україна за рахунок власних джерел паливно-енергетичних ресурсів задовольняла свої потреби лише на 47 %, більшість енергоносіїв надходила з РФ);
6. загострення проблем у соціальному секторі, рівень життя населення України на рубежі 20–21 ст. був значно нижчий від світових стандартів (за даними Статистичного бюро Європейської комісії, індекс купівельної спроможності громадян України становив лише 17 % від узятого за європейську норму; населення витрачало на харчування 68–75 % доходів, малозабезпечені родини — до 90 %; за Індексом людського розвитку Україна посіла 95-те місце серед 175 країн світу);
7. прогресуюче зростання тіньової економіки тощо.

Чинником дестабілізації суспільства лишалося і поглиблення майнової диференціації. Так, якщо в Чехії, Угорщині, Польщі доходи 10 % найбагатших сімей перевищували відповідні доходи бідних у 4,5–5,5 раза, то в Україні — у понад 10 разів. Дедалі гострішою ставала проблема зайнятості.

Зазначені проблеми в економіці, непослідовність і гальмування реформ були зумовлені постсоціалістичним синдромом, складнощами перехідного періоду, спробами механічного застосування західних моделей без врахування національно-історичних особливостей, невідповідністю правової бази економічним реаліям, жорстким протистоянням між гілками влади, опором реформам з боку опозиційних сил тощо. Економічні прориви були не так прямим наслідком дії внутрішніх трансформацій, як безпосереднім результатом функціонування орієнтованої на експорт сировини української зовнішньої торгівлі, сприятливої для України кон’юнктури розвитку світової економіки й відносно дешевих енергоресурсів.

Джерела

• Економіка України за 1991–2009 роки / За заг. ред. В. М. Гейця. Київ : Держкомстат України, 2010. 112 с.

Література

1. Амелін А. Доповідь 25 років незалежності України: Економічні підсумки. Київ : Український інститут майбутнього, 2016. 46 с.
2. Гриценко А. П. Україна в умовах незалежності (1991–2010). Економічне життя України протягом 1990-х років // Історія та правознавство. 2011. № 8. С. 10–14.
3. Дедекаєв В. Економіка України в першому десятиріччі незалежності // Підприємництво, господарство і право. 2016. № 8. С. 135–137.
4. Мельник А. О. Світові економічні кризи в економіці України та їх наслідки // Глобальні та національні проблеми економіки. 2014. Вип. 2. С. 108–113.
5. Мельник Т. О. Економіка України в період незалежності: втрати, прорахунки і перспективи розвитку // Актуальні проблеми економіки. 2012. № 8. С. 42–49.
6. Пилипенко О. Є. Економічний розвиток України в період незалежності: здобутки, проблеми, перспективи // Наукові праці Національного університету харчових технологій. 2016. Т. 22. № 3. С. 72–81.
7. Савченко О. Баланс незалежності. Хроніка економічних реформ 1989–2005. Київ : Критика, 2006. 256 с.
8. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.

Соціально-економічний розвиток України у 2005–2014

Після Помаранчевої революції за основу діяльності новоствореного уряду, який з лютого 2005 очолила Ю. Тимошенко, було взято програму «Назустріч людям», що окреслила базові принципи (віра, справедливість, гармонія, безпека), реформаційні кроки нової влади та довготривалі стратегічні плани.

У сфері економіки уряд визначив такі пріоритетні завдання:

• забезпечення вільного і рівноправного доступу суб’єктів підприємницької діяльності до всіх сфер ринку;
• створення системи протидії «тіньовій» приватизації;
• реалізація регіональної політики за принципом перерозподілу ресурсів на користь територій, що потребують підтримки;
• формування конкурентного на внутрішньому і зовнішньому ринках виробничого потенціалу;
• зміцнення продовольчої безпеки держави шляхом пріоритетного розвитку аграрного сектору;
• технічне оновлення та модернізація енергетичних підприємств;
• послаблення податкового тиску тощо.

У соціальній сфері передбачалося подолання бідності за допомогою створення економіко-правових умов для збільшення доходів; удосконалення соціально-трудових відносин, зростання рівня зайнятості; перетворення бюджету з інструменту обслуговування кланових інтересів на інструмент обслуговування інтересів суспільства та ін.

З метою підвищення ефективності економічного сектору влада планувала поетапно здійснити судову, пенсійну й адміністративну реформи.

Надзвичайно проблемним для нового керівництва став 2005. Тоді Україна мала лише 2,7 % приросту ВВП і посідала передостаннє місце (у 2004 ― перше) серед 28 країн Європи та Азії, які пережили постсоціалістичну ринково-трансформаційну кризу, нижчий показник спостерігався лише в Киргизстані. У серпні 2006 прем’єр-міністром призначено В. Януковича, якому вдалося вже до кінця року досягти часткової економічної стабілізації: зростання ВВП становило 7,3 %, а в 2007 — 7,9 %. Таке економічне пожвавлення було зумовлене:

1. частковою нормалізацією ситуації в економічному секторі після бурхливих «помаранчевих» подій, що почасти повернула довіру інвесторів;
2. відносно високими цінами на український експорт, спричиненими прискоренням темпів зростання світової економіки;
3. розширенням внутрішнього попиту, який підвищувався у зв’язку зі збільшенням доходів населення;
4. певною фінансовою стабільністю, яку стимулювали м’яка монетарна політика, що розширювала можливості фінансування бюджетного дефіциту за рахунок внутрішніх позик, та істотне збільшення банківського кредитування за рахунок іноземного капіталу.

Після дострокових парламентських виборів і формування нової коаліції у грудні 2007 прем’єр-міністром було обрано Ю. Тимошенко. Однак цілком реалізувати свої плани в економічній сфері команді «помаранчевих» на чолі з президентом В. Ющенком не вдалося. На заваді стала світова фінансово-економічна криза 2008–2009, на хвилі якої спрацювали як «старі» негативні чинники, оприявлені ще до 2005 (структурні деформації економіки, катастрофічний рівень зношеності основних виробничих фондів, зовнішня енергозалежність, «тінізація» економіки тощо), так і умовно «нові», зумовлені суспільним розвитком після Помаранчевої революції. Перші симптоми втягування України в орбіту світової фінансової кризи були помітні вже у другій половині 2008. Індикатором/виявом кризових явищ стали:

а) зменшення виробництва на 19,8 %. Із серпня 2005 вперше було зафіксовано зниження ВВП на 2,1 %. При цьому легка промисловість скоротила випуск товарів на 19,1 %, переробна — на 29 %, добувна — 32,1 %, хімічна — 35,2 %, машинобудування — 38,8 %, металургія — 48,8 %;

б) масштабне зростання інфляції: 2008 зафіксовано найвищу після 2000 інфляцію (22,3 %), тоді як в Єврозоні — лише 1,6 %, а в Європі загалом — 2,6 %. Основним і специфічним чинником розкручування спіралі інфляції у 2008 став соціальний популізм, який провокував надмірно високі очікування населення;

в) зростання дефіциту зовнішньоторговельного балансу (перевищення імпорту над експортом): лише за 10 місяців 2008 він досяг 17 млрд дол.;

г) катастрофічна девальвація гривні, яка наприкінці 2008 за кілька місяців знецінилась щодо долара США більш ніж удвічі: з 4,60 грн у серпні до 10 грн за 1 дол. США;

ґ) суттєве скорочення ліквідних золотовалютних резервів НБУ: від майже 38 млрд дол. США у 2008 до 27 млрд у 2009;

д) прогресуюче зростання зовнішнього боргу, який із 2007 до 2009 збільшився майже втричі і становив 27 % ВВП України;

е) істотне зниження ВВП.

Основні чинники, що визначали специфіку та негативні наслідки впливу світової економічної кризи на Україну:

1. Прогресуюче зростання негативного сальдо у сфері зовнішньої торгівлі. Економіка України забезпечувала лише 2/3 власних товарних потреб у промисловій продукції, решту ввозили з-за кордону. При цьому експортували переважно матеріально- й енергосировинну продукцію низького рівня перероблення, а імпортували, навпаки, високотехнологічну продукцію поглибленого перероблення й товари кінцевого споживання. Домінування сировинного сектору в структурі виробництва України, розрахованого переважно на потреби експорту, з одного боку, поставило промисловість та економіку загалом у значну залежність від кон’юнктури зовнішніх ринків, з іншого — стримувало розвиток власного високотехнологічного виробництва, гальмувало зростання внутрішнього ринку. Такий стан справ зумовив серйозний дисбаланс у співвідношенні імпорт/експорт: а) у 2008 порівняно з 2004 імпорт був у 1,5 раза більший, ніж експорт; б) якщо у 2004 спостерігався позитивний зовнішньоторговельний баланс — 6,9 млрд дол. США, то у 2008 він став негативним (–13,5 млрд); в) коефіцієнт покриття імпорту експортом в Україні знизився із 1,126 у 2004 до 0,8 у 2008. Дефіцит торговельного балансу, що зростав, вдавалося профінансувати за рахунок зовнішніх джерел, внаслідок чого валовий зовнішній борг України, виражений як відсоток до експорту товарів і послуг, зріс із 74,2 % у 2004 до 120,6 % у 2008. Прогресуюче збільшення імпорту порівняно з експортом засвідчило нарощування залежності економіки України від кон’юнктури світових ринків, курсових коливань, динаміки кредитних ставок тощо.

2. Використання фактора зростання цін як універсального інструменту реакції на економічні виклики. Неефективна структура й висока енергомісткість промислового виробництва в Україні, підвищення цін на енергоносії спонукали підприємців шукати способи підвищення ефективності господарської діяльності. Однак за відсутності з боку держави реальних структурних реформ в економіці, цільового фінансування та технологічної модернізації виробництва у більшості галузей, реакція на економічні виклики була гранично прагматичною — підвищення цін. Своєрідним підґрунтям ефективного використання цього прийому була успадкована структура української економіки, в якій 75–80 % продукції промисловості виробляли підприємства-монополісти. Від 1999 до серпня 2009 індекс цін виробників промислової продукції зріс у 4,2 раза.

3. Відчутне зменшення масштабів довгострокового інвестування в економіку, без якого неможливі ефективні структурні зміни. Нестабільна суспільна ситуація, зумовлена перманентною політичною кризою, загрозливими інфляційними тенденціями відлякувала інвесторів від масштабних, довготривалих економічних проектів, але водночас помітно активізувала зростання привабливості економічних секторів із високою ліквідністю й швидшим обігом коштів. Зокрема, за 2005–2007 інвестиції в промисловість збільшилися лише в 1,5 раза, а в операції з нерухомістю — в 1,9 раза, фінансову діяльність — у 2,4, роздрібну торгівлю — утричі.

4. Розбалансованість державних фінансів за неефективної податкової системи. Потреба забезпечення належного фінансування бюджетних видатків спонукала владу до жорсткої фіскальної політики, суттєвого посилення податкового тиску на економіку. Зокрема, упродовж 2004–2008, темпи приросту чистих податків на прибутки склали 64,2 %. За даними експертів, сумарне податкове навантаження на прибуток компаній в Україні становило 57,2 %, тоді як у розвинутих країнах — 44,5, у Росії — 48,7, Польщі — 40,2 %. Така ситуація не лише негативно позначалася на очікуваннях суб’єктів господарювання і населення, а й охолоджувала інтерес інвесторів до України.

5. Низька ефективність використання інструментарію державного регулювання економічної діяльності. Випробування кризою виявило і брак надійних економічних інструментів боротьби з кризовими явищами, і невміння професійно й адекватно застосовувати наявні економічні важелі впливу. Ці недоліки активно стимулювали прогресуюче зростання ролі в економіці адміністративних методів реалізації державної політики, які щобільше посилювали макроекономічні диспропорції й поглиблювали кризові явища. У 2008 Україна стала чи не єдиною країною, де була висока інфляція і водночас відбувалася ревальвація грошової одиниці. Тобто купівельна спроможність гривні на внутрішньому ринку знижувалася, а її валютний еквівалент зростав, тоді як у попередні роки в Україні, як і в багатьох інших країнах, девальвація грошової одиниці наслідувала інфляцію.

6. Відсутність адекватної глобальним викликам системи стратегічного планування і недосконалість механізмів оцінювання ризиків на державному рівні й на рівні суб’єктів господарювання. Ці хиби унеможливили дії на випередження та зумовили значну вразливість української економіки щодо зовнішніх і внутрішніх економічних кризових явищ.

7. Слабкий розвиток фінансової системи та вузькість механізмів рефінансування банківської системи. Цей чинник зумовив у кризовій ситуації активний вихід комерційних банків на зовнішні ринки запозичень, причому споживчі кредити були спрямовані насамперед на придбання товарів імпортного асортименту, що посилило економічні деформації.

8. Прогресуюче зростання зовнішнього боргу. Якщо впродовж 1999–2006 державний борг залишався майже стабільним (75–85 млрд грн), то в 2007 збільшився до 88, а в 2008 становив 189,4 млрд грн. Улітку 2009 загальна сума державного боргу України зросла до 256 млрд грн. Таке форсоване збільшення державної заборгованості спричинило прогресуюче зростання видатків, спрямованих на обслуговування державного боргу, а також різко обмежило фінансові можливості держави у здійсненні економічних реформ, реалізації інноваційної моделі розвитку, підтримці соціальної сфери.

9. Посилення процесу тінізації економіки. За оцінками Міністерства економіки України, рівень тіньової економіки в Україні у 2008 становив 31,1 %, у 2009 зріс до 39 %. Це був не лише перехід за межі умовно припустимого порогового значення (не більше 30 % від ВВП), а й максимальний показник від 2001. Найбільше поширилася тіньова економіка у цей період у таких сферах діяльності, як-от: торгівля (80 %), будівництво (66 %), нерухомість (60 %), гральний бізнес (53 %), громадське харчування (53 %), засоби масової інформації (53 %), транспорт і перевезення (46 %). За висновками експертів, за фінансово-економічної кризи розвиток тіньової економіки в Україні набув тотального характеру, її обсяг зріс до 60 % ВВП.

10. Формування та прогресуюче посилення споживацької моделі економічного розвитку. За кілька передкризових років відбулася суттєва деформація співвідношення між рівнем оплати праці та ВВП. Зокрема, впродовж 2003–2007 номінальні доходи населення зросли у 4,2 раза, реальні — в 2,1; водночас реальний ВВП збільшився лише в 1,4 раза. Такий дисбаланс у розподілі доходів на користь населення спричинив подвійний ефект: з одного боку, він різко посилив споживчий попит, з іншого — надзвичайно обмежив можливості нагромадження державних ресурсів для технологічної модернізації та здійснення структурних змін в економічному секторі. За кризових явищ, що наростали, тягарем для держави стало й економічно невмотивоване зростання частки соціальних витрат у сукупних видатках держави, яка збільшилася із 17 % у 1999 до 27 % у 2008.

11. Негативний вплив на економічні процеси політичного чинника (перманентна політична криза, політична нестабільність, затяжне протистояння у владних структурах різних рівнів, відсутність у лідерів толерантності й політичної волі). Дія цього чинника стимулювала появу та розвиток негативних процесів у економічній сфері: зволікання із системними реформами економіки та їх гальмування; домінування політичних мотивів над економічними під час прийняття рішень щодо суспільного розвитку; спонукання економіки до тінізації тощо.

Сукупна дія зазначених чинників стала своєрідним каталізатором посилення негативного впливу світових фінансово-економічних кризових тенденцій на українську економіку. У результаті за 2005–2009 проти 2000–2004 знизилися майже всі середньорічні показники соціально-економічного розвитку: ВВП — від 8,4 % до 1 %, промисловість — від 12,5 % до 10 %, у с/г середні темпи приросту зменшилися вдвічі — з 6 % до 2,7 %.

Наслідки впливу на Україну фінансово-економічної кризи 2008–2009 засвідчили: кон’юнктурна модель економічного розвитку, що ґрунтувалася на домінуванні сировинного сектору в структурі виробництва, орієнтації переважно на потреби експорту, екстенсивному використанні відносної дешевизни основних ресурсів, цілковито себе вичерпала; фінансування економіки переважно за рахунок зовнішніх ресурсів суттєво збільшило залежність від коливань світової економічної кон’юнктури і водночас стримало розвиток внутрішнього модернізаційного потенціалу; непрофесійне використання важелів державного регулювання економічної діяльності, посилення впливу на економіку політичного чинника посилило макроекономічні диспропорції та втягнуло владу у нові витки «кризової спіралі»; система і структура політичної влади, розподіл повноважень між її гілками не відповідають вимогам функціональності. Фінансово-економічна криза не тільки завдала катастрофічний удар по економіці країни, а й своєрідним «моментом істини», що оприявнив всі деформації та диспропорції в економічній сфері, і водночас задав потужний стимул до позитивних змін.

Після президентських виборів новий очільник держави В. Янукович у червні 2010 проголосив Програму економічних реформ на 2010–2014, що отримала назву «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Цей документ охоплював широкий спектр стратегічних перетворень за п’ятьма напрямами:

• створення базових передумов економічного зростання шляхом утримання низького рівня інфляції, стабілізації державних фінансів і формування стійкої фінансової системи;

• формування режиму максимального сприяння для бізнесу шляхом зменшення ролі держави в економіці, зниження адміністративних бар’єрів для бізнесу, модернізації податкової системи і поглиблення міжнародної економічної інтеграції України;

• модернізація інфраструктури та базових секторів шляхом усунення усталених структурних проблем в енергетичній, вугільній, нафтогазовій галузях і ЖКГ, а також розвитку транспортної інфраструктури і ринку землі; перехід від дотацій до самоокупності виробництва і соціальних послуг;

• збереження і розвиток людського та соціального капіталу шляхом підвищення ефективності й стабільності соціального захисту, поліпшення якості та доступності освіти і медичного обслуговування;

• підвищення ефективності державного управління шляхом реформування державної служби і виконавчої влади.

Отже, період 2005–2012 був надзвичайно складним і драматичним для економіки України. Суперечливий економічний спадок СРСР і політична нестабільність спричинили в країні ситуацію додаткової соціально-економічної дестабілізації, яка, своєю чергою, стимулювала процеси розгортання й поглиблення інших кризових явищ, як-от різке падіння виробництва і ВВП, масштабне зростання інфляції та дефіциту зовнішньо-торговельного балансу, катастрофічну девальвацію гривні, суттєве скорочення ліквідних золотовалютних резервів НБУ, стрімке зростання зовнішнього боргу тощо.

Джерела

• Валовий внутрішній продукт. У 2010–2018 рр. Київ : Офіс з фінансового та економічного аналізу у Верховній Раді України, 2018. 28 с.
• Економіка України за 1991–2009 роки / За заг. ред. В. М. Гейця. Київ : Держкомстат України, 2010. 112 с.

Література

1. Геєць В. М., Шинкарук Л. В., Артьомова Т. І. та ін. Структурні зміни та економічний розвиток України. Київ : Інститут економіки та прогнозування НАН України, 2011. 696 с.
2. Гриценко А. П. Україна в умовах незалежності (1991–2010). Економічне життя України протягом 1990-х років // Історія та правознавство. 2011. № 8. С. 10–14.
3. Балабушевич Т. А., Баран В. Д., Баран В. К. та ін. Економічна історія України : в 2 т. Київ : Ніка-Центр, 2011.
4. Жаліло Я. А., Покришка Д. С., Белінська Я. В. та ін. Економіка України після кризи: орієнтири стратегічних реформ. Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2010. 104 с.
5. Мельник А. О. Світові економічні кризи в економіці України та їх наслідки // Глобальні та національні проблеми економіки. 2014. Вип. 2.С. 108–113.
6. Мельник Т. О. Економіка України в період незалежності: втрати, прорахунки і перспективи розвитку // Актуальні проблеми економіки. 2012. № 8. С. 42–49.
7. Пилипенко О. Є. Економічний розвиток України в період незалежності: здобутки, проблеми, перспективи // Наукові праці Національного університету харчових технологій. 2016. Т. 22. № 3. С. 72–81.
8. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.

Розвиток економіки України у 2014–2020

На цьому етапі перед економікою України постали серйозні виклики, ключовими серед яких були:

1. Граничне загострення проблем, закорінених ще в радянському минулому (відсталість технологічної бази, критична зношеність основних виробничих фондів; економічні диспропорції між регіонами; високий рівень енерго- й ресурсоємності; слабоконкурентна якість продукції), та нашарування на них нових дестабілізуючих чинників, пов’язаних із переходом до ринку (олігархізація національної економіки; високий рівень тінізації та криміналізації економічних процесів; кланова система розподілу суспільних ресурсів, девальвація національної валюти тощо). За період 2000–2014 технологічна відсталість української економіки значно зросла, рівень зношення виробничих потужностей подвоївся (із 43,7 % у 2000 до 83,5 % у 2014).
2. Панування монопольно-олігархічної моделі господарювання, яке призвело до того, що лічені олігархічні клани контролювали 70–80 % економіки України. У 2015 сукупний дохід 10 % найбільше забезпечених осіб в Україні в 17 разів перевищував дохід 40 % найменше забезпечених.
3. Високий рівень тінізації та криміналізації національної економіки. За оцінкою експертів МВФ, станом на лютий 2018, середній розмір тіньової економіки України становив 44,8 % ВВП.
4. Імплементація Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі України з ЄС. Це, з одного боку, створило нові умови для розвитку української економіки (розширення доступу українських товарів, послуг, капіталів і технологій на європейський ринок; збільшення обсягів інвестицій з країн — членів ЄС в економіку України; зростання обсягів двосторонньої торгівлі та надходження валютних коштів тощо). З іншого — на порядку денному постали нові проблеми та ризики: адаптація та імплементація нових актів законодавства; зростання фінансових витрат виробників через високі європейські стандарти виробництва та якості продукції; збільшення негативного сальдо двосторонньої торгівлі України у зв’язку з переорієнтацією українських експортерів з готової продукції на експорт сировини і напівфабрикатів; витіснення українського виробника з внутрішнього ринку; посилення імпортозалежності; ініціювання Росією економічних воєн з метою блокування участі України в євроінтеграційних процесах тощо.
5. Військова агресія Росії, що призвела до значного ослаблення економічного потенціалу України (за підрахунками експертів, втрата Криму обійшлася державі в 4 % ВВП, війна на Донбасі — 7 % ВВП, ще 3 % ВВП Україна втратила через відтік інвестицій) і примусила її витрачати понад 5 % ВВП на національну безпеку і оборону.

За період 2014–2019 економіка України подолала дві фази розвитку: кризову і депресивну з ознаками поступового пожвавлення.

Кризова фаза розвитку економіки (2014–2015)

На цьому відрізку економічного розвитку України швидкими темпами відбувалося скорочення ВВП: у 2014 — на 6,6 %, у 2015 — на 9,8 %. У 2015 обсяги державного боргу збільшилися майже втричі порівняно з 2013 — до 1 трлн 573 млрд грн. Галопуючими темпами зростала інфляція: у 2014 — 12,1 %, у 2015 — 48,7 %. Різко здевальвувала гривня, курс якої у 2013–2015 знизився втричі — з 8 до 24 грн за долар. Тогочасній українській економіці були притаманні практично всі ознаки кризової фази: скорочення обсягів виробництва; банкрутство і ліквідація багатьох підприємств (особливо банків); збільшення кількості безробітних; криза неплатежів, зменшення інвестицій в економіку та ін. Каталізатором негативних процесів стала російська агресія, яка суттєво ослабила економічний потенціал держави.

Депресивна фаза розвитку економіки з ознаками поступового пожвавлення (2016–2019)

У 2016 з’явилися перші ознаки слабкої макроекономічної стабілізації та виходу з кризи. Реальний приріст ВВП становив 2,3 % порівняно з 2015. Сповільнилися темпи інфляції: індекс споживчих цін у 2016 до попереднього року становив 12,4 %. Майже на 15 % збільшилися доходи на одну особу. Проте ці позитивні зрушення ще не означали остаточного подолання кризи. Своєрідним індикатором слабкої економічної активності було збереження високого рівня безробіття, яке у 2016 сягнуло частки в 9,7 % активного населення.

Економічна ситуація в Україні впродовж 2017 істотно не поліпшилася. Позитивним було збереження приросту ВВП (2,2 %). Значно збільшилися податкові надходження — впродовж 2014–2017 у 2,5 раза: з 299 млрд грн до 760 млрд грн. Майже втричі зросли доходи місцевих бюджетів — з 68,6 млрд грн у 2014 до 192,7 млрд грн у 2017, і вперше в історії країни місцеві бюджети становили 50 % від загальнодержавного. Проте економіка не вийшла з депресивної фази, промисловість і сільське господарство продемонстрували в 2017 зниження своїх показників: індекс промислового виробництва зменшився на 0,1 %, сільськогосподарського — на 2,7 %. На цьому тлі зросла інфляція: у 2017 вона становила 13,7 % (2016 — 12,4 %).

• 1000 гривень, введені до обігу 2019 р. На аверсі зображено портрет В. І. Вернадського, на реверсі — будівля Президії Національної академії наук України
• 
• 

На початку 2018 в українській економіці увиразнилися ознаки макроекономічної стабілізації та пожвавлення: у І кварталі зростання ВВП становило 3,1 %, що стало можливим завдяки масштабним реформам, активізації євроінтеграційних процесів, підвищенню інвестиційної активності, зростанню доходів населення і поступовому зниженню темпів інфляції. Упродовж 2016–2018 реальний ВВП зріс на 8,4 %. Однак ситуація в економічній сфері ще не набула стабільності, у 2019 ВВП зріс лише на 3,2 %.

2020 рік став періодом серйозного випробування для вітчизняного економічного сектору. Україну охопила епідемія коронавірусної хвороби (COVІD-19), що ширилася світом з кінця 2019 і потужно вплинула на політико-правову, соціально-економічну сфери, міждержавні відносини та увесь спосіб життя. Перше захворювання в Україні було офіційно зафіксоване у березні 2020. Невдовзі пандемія COVІD-19 охопила всю країну. Відповіддю держави на ескалацію епідемії був комплекс дій: від посилення контролю на кордоні; запровадження карантинних правил і періодів «суворого карантину» (локдауну) — до створення державного фонду боротьби з COVID-19 та підготовки до масштабної вакцинації населення. Від початку пандемії COVІD-19 в Україні, за даними МОЗ на липень 2021 — 2 244 677 хворих, з яких одужали 2 181 385 пацієнтів, померли 52 731 осіб.

Внаслідок пандемії коронавірусу та карантинних заходів відбулося значне падіння ВВП. У цей час рівень безробіття становив 13,7–15,4 %, що є найвищим показником за останні 15 років.

Наслідки епідемії COVІD–19 в економічній сфері
зменшення оборотів зовнішньої торгівлі та зниження світових цін на сировинні товари
скорочення виробництва, зменшення надходжень до бюджету внаслідок зниження ділової активності, запровадження карантинних заходів
зменшення доходів населення;
зниження внутрішнього і зовнішнього попиту
різке скорочення масштабів сфери послуг, зокрема роздрібної торгівлі, туристичного, готельного та ресторанного бізнесу, авіаперевезень тощо
зростання витрат на профілактику та лікування захворювань, переобладнання медичних закладів, здійснення доплат заробітної плати медпрацівникам, масштабне тестування та вакцинацію населення
створення національного фонду боротьби з COVID-19
зниження продуктивності праці через хвороби, віддалену роботу, догляд за дітьми
падіння інвестиційної активності
погіршення умов залучення внутрішнього та зовнішнього фінансування
зростання рівня безробіття тощо

Наслідки епідемії COVІD–19 в економічній сфері

Негативні тенденції в економіці України у 2020 були зумовлені, окрім коронавірусу, дією ще двох чинників: проблемами отримання кредитів МВФ та рівнем професійності новосформованої вертикалі виконавчої влади.

У червні 2020 Україна отримала $2,1 млрд траншу від МВФ. Умовами отримання наступного траншу були: скорочення проблемних кредитів державних банків; перегляд тарифів на опалення; внесення змін до закону про Вищу раду правосуддя; посилення корпоративного управління на державних підприємствах; здійснення перевірки цільового використання бюджетних коштів, спрямованих на боротьбу з коронавірусом та ін. Однак отримати другий транш МВФ Україні так і не вдалося, що значно ускладнило розв’язання проблем в економічній сфері.

Негативний вплив на стан вітчизняної економіки у 2020 мала ситуація, пов’язана з кадровим потенціалом і рівнем професійності виконавчої влади. Уже в березні 2020 Президент України В. Зеленський вказав, що лише за перші місяці року невиконання держбюджету становило майже 16 млрд грн, а падіння промисловості — 5 %. Зміна прем’єр-міністра, яким у березні 2020 став Д. Шмигаль, за умов розпалу пандемії коронавірусу та ускладнення економічних проблем, не могла дати швидкого стабілізаційного ефекту.

Суперечливі тенденції економічного розвитку України обтяжували ситуацію в соціальній сфері. Стабільно високим залишався рівень безробіття: якщо у 2012–2013 він не перевищував 8,1 % економічно активного населення, то в 2015–2019 він коливався в межах 9,5–9,9 %. Активізувалися міграційні процеси: у 2018 за кордоном працювало вже 3,2 млн громадян України, тобто 17,8 % працездатного населення. Масштабна трудова міграція не тільки перешкоджала зростанню темпів українського виробництва, а й посилила диспропорції між попитом і пропозицією на ринку праці.

Разом з тим за період 2014–2018 у понад 2,5 раза збільшилася середньомісячна номінальна заробітна плата: з 3480 до 8865 грн. Поступово зростав і середньомісячний дохід у розрахунку на одну особу: в 2015 він становив 2650 грн, а в 2018 — 4825 грн. У 2020 за рейтингом Індексу людського розвитку Україна посіла 74-те місце серед 189 країн (за період 1990–2019 українські показники ІЛР зросли на 7,4 %), що, втім, є нижчим за середні показники країн Європи і Центральної Азії.

Отже, економіка України після серйозного спаду у 2014–2015 почала демонструвати поступове оздоровлення та пожвавлення. За умов, що склалися, вихід з кризової ситуації можливий лише за пришвидшеного переходу української економіки до інноваційної моделі господарювання, яка б ґрунтувалася на новому технологічному способі виробництва; модернізації основних виробничих фондів; забезпеченні пріоритетного розвитку вищих технологічних укладів; стимулюванні розвитку наукоємних галузей; упровадження ресурсо- й енергоощадних технологій; диверсифікації джерел постачання енергоносіїв і пов’язаних з енергетикою технологій.

Джерела

• Валовий внутрішній продукт. У 2010–2018 рр. Київ : Офіс з фінансового та економічного аналізу у Верховній Раді України, 2018. 28 с.
• Економічний розвиток // Урядовий портал. URL: https://www.kmu.gov.ua/diyalnist/reformi/ekonomichne-zrostannya
• Інфляційний звіт. Січень 2021 року. Київ : Національний банк України, 2021. 54 с.

Література

1. Амелін А. Доповідь 25 років незалежності України: Економічні підсумки. Київ : Український інститут майбутнього, 2016. 46 с.
2. Андросова О. Ф., Бабенко-Левада В. Г., Бакурова А. В. та ін. Особливості економічних реформ в Україні, пов’язаних з вимогами євроінтеграції. Запоріжжя : Статус, 2017. 263 с.
3. Захарченко В. Особливості формування й реалізації пакету економічних реформ в Україні та її регіонах // Економічний часопис Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. 2018. № 1. С. 102–110.
4. Кузенко Н. В. Структурні зміни в економічному розвитку пострадянських держав. Львів : Сполом, 2013. 299 с.
5. Собкевич О. В., Шевченко А. В., Русан В. М. та ін. Реальний сектор економіки України в умовах системних викликів. Київ : Національний інститут стратегічних досліджень, 2021. 83 с.
6. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
7. Шинкарук Л. В., Барановська І. В., Бевз І. А. та ін. Структурні трансформації в економіці України: динаміка, суперечності та вплив на економічний розвиток. Київ : ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України», 2015. 303 с.

Див. також

Україна (держава)

Україна: початок державотворчих процесів

Хрономаркери економічного розвитку незалежної України

Національне господарство України

Національне господарство України: основні галузі

Автор ВУЕ

О. Д. Бойко

Покликання на цю статтю: Бойко О. Д. Національне господарство України: етапи розвитку // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Національне господарство України: етапи розвитку (дата звернення: 2.05.2024).