Національний спротив

Світлина Дениса Прядка
Добровольці у чергах до військкомату
Національний спротив ВУЕ.png

Націона́льний спро́тив — комплекс заходів із метою якнайширшого залучення населення країни до оборони України, активної й організованої протидії агресору на всій території України та підготовка до такої протидії.

Правові засади

Правову основу національного спротиву становлять Конституція України, Закони України «Про оборону України» (1991), «Про основи національного спротиву» (2021) тощо, «Стратегія воєнної безпеки України» (2021), міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України, інші нормативно-правові акти.

Закон України «Про основи національного спротиву» належав до пакету законів, покликаних максимально швидко підвищити обороноздатність держави. Ініціатором законопроекту був Президент України В. Зеленський, який вніс його на розгляд парламенту як невідкладний. Документ розроблено і схвалено в умовах наростання загрози переходу російсько-української війни в гостру фазу і повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України. Під час розробки документа враховано досвід країн — членів НАТО, зокрема Литви, Естонії та Польщі, сучасний світовий досвід.

Закон визначає національний спротив як «комплекс заходів, які організовуються та здійснюються з метою сприяння обороні України шляхом максимально широкого залучення громадян України до дій, спрямованих на забезпечення воєнної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності держави, стримування і відсіч агресії та завдання противнику неприйнятних втрат, з огляду на які він буде змушений припинити збройну агресію проти України» (ст. 1).

Захист України ― всенародна справа, його здійснюють як на підконтрольній, так і на тимчасово окупованій територіях держави.

У документі схарактеризовано:

Характеристика

Складниками (у законі — «складовими») національного спротиву є:

  • територіальна оборона,
  • рух опору,
  • підготовка громадян України до національного спротиву (ст. 3 ЗУ «Про основи національного спротиву»).

Територіальну оборону ведуть на всій території України поза межами бойових дій. Сили територіальної оборони визначено як окремий (п’ятий) рід сил ЗСУ (після Сухопутних, Повітряних, Військово-Морських та Сил спеціальних операцій). Територіальна оборона заснована на тісній взаємодії військових підрозділів (військові бригади в кожній області та батальйони в кожному районі) і добровольчих формувань територіальних громад.

Рух опору, який розгортають на тимчасово окупованих територіях або території України, захопленої противником під час збройної агресії проти України, — система воєнних, інформаційних і спеціальних заходів, організацію, планування, підготовку й підтримку яких здійснюють з метою відновлення державного суверенітету і територіальної цілісності під час відсічі збройної агресії проти України. Завдання руху опору — перешкоджати діям військ агресора, брати участь у проведенні розвідувальних, інформаційно-психологічних та інших спеціальних операцій. Учасниками, крім громадян України, можуть бути іноземці та особи без громадянства.

Підготовка громадян України до національного спротиву (загальновійськова підготовка громадян) — сукупність заходів із метою формування патріотичної свідомості та стійкої мотивації громадян, набуття ними знань і практичних умінь, необхідних для захисту України. Серед завдань такої підготовки: а) сприяння набуттю громадянами України готовності та здатності виконувати конституційний обов’язок щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України; б) військово-патріотичне виховання громадян України; в) підготовка населення до умов життєдіяльності в районах ведення (воєнних) бойових дій.

Загальне керівництво національним спротивом здійснює Президент України як Верховний головнокомандувач Збройних сил України через Міністерство оборони України.

Фінансування та матеріально-технічне забезпечення національного спротиву здійснюють за рахунок і в межах коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, а також з інших не заборонених законодавством України джерел.

Історична довідка

Зародження руху національного спротиву в Україні пов’язують із подіями 20 ст.

Перший етап співвідносять із періодом утвердження Української Народної Республіки (УНР), Західноукраїнської Народної Республіки, їх нетривалого об’єднання (1919) в єдину Соборну Державу (див. Акти Злуки УНР і ЗУНР) та втрати державної незалежності. Серед найвідоміших виявів національного спротиву проти іноземних, зокрема російських, інтервентів — напівдержавне повстанське утворення Холодноярська республіка.

Другий етап — рухи національного спротиву в часи Другої світової війни та післявоєнний час як протидія німецькій та радянській окупації (партизанські загони, ОУН, Українська повстанська армія). Збройний спротив на землях України тривав до початку 1960-х.

Формою ідейного спротиву в 1960–1980-х (третій етап) постали різні течії дисидентського руху (Див. Дисидентство) й громадянської непокори в Україні, учасники яких виступали проти тоталітарного радянського режиму, за дотримання прав і свобод людини, вільний розвиток української мови й культури, реалізацію права українського народу на власну державність.

Упродовж років незалежності національний спротив українців (Помаранчева революція 2004, Революція гідності 2013–2014) став найпотужнішим чинником демократичних перетворень, захисту громадянських свобод та європейського вектора розвитку України та протидії російським геополітичним проектам.

Нову хвилю національного спротиву збурили російська збройна агресія 2014, тимчасова окупація Криму, частин Донецької та Луганської областей (див. Російсько-українська війна). Від часу повномасштабного військового вторгнення РФ (24.02.2022) спротив загарбнику набув всенародного масштабу й організованого характеру, зірвав плани російського бліцкригу (див. Місяць незламності).

Приклади широкого руху національного спротиву в часи Другої світової війни демонстрували також Греція, Польща, Югославія, Італія.

Законодавчо врегульована система національного спротиву натепер діє в державах, що потенційно протистоять значно чисельнішим арміям агресора, наприклад у країнах Балтії (Естонія, Латвія, Литва), Ізраїлі.

Джерела

Література

  1. Касьянов Г. В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. Київ : Либідь, 1995. 224 с.
  2. Українська Революція гідності, агресія РФ і міжнародне право / Упоряд. О. Задорожній. Київ : К. І. С., 2014. 1000 с.
  3. Дисиденти. Антологія текстів / Упоряд.: О. Сінченко, Д. Стус, Л. Фінберг. Kиїв : Дух і Літера, 2018. 656 с.
  4. Україна в Другій Світовій війні: погляд з ХХІ ст. Документи і матеріали : у 2 ч. Київ : Наукова думка, 2020–2021.
  5. Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 років : в 16 вип. / Гол. ред. В. Верстюк. Київ : Інститут історії України НАН України, 2021. Вип. 16. 214 с.

Автор ВУЕ

Редакція ВУЕ


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Національний спротив // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Національний спротив (дата звернення: 3.05.2024).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
30.03.2022

Важливо!

Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.

Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.

Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.

Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів


Міністерство оборони України Лого.png

Міністерство оборони України

МВС України Лого.jpg

Міністерство внутрішніх справ України

Генеральний штаб ЗСУ Лого.jpg

Генеральний штаб Збройних сил України

Державна прикордонна служба України Лого.jpg

Державна прикордонна служба України

Увага! Опитування читачів ВУЕ. Заповнити анкету ⟶