Бурлеск
різновид комічного в поетичному, драматичному тексті, а також виставі, що полягає у невідповідності між змістом і формою, буквальному чи символічному перевдяганні, також власне твори відповідного характеру
Бурле́ск (фр. burlesque, італ. burla — жарт) — вид комічної, пародійної поезії та драматургії, генетично пов’язаний із народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою.
Історична довідка
Найраніший приклад бурлеску ― давньогрецька пародія «Батрахоміомахія». У творі йдеться про сутичку жаб і мишей, пойменованих за аналогією до персонажів «Іліади» Гомера.
Бурлеск набув популярності в європейських літературах 17–18 ст., передусім з огляду на тенденцією пародіювання «Енеїди» Вергілія, яку започаткував поет П. Скаррон (1610–1660; Франція).
Бурлеск в Україні
В Україні бурлеск найповніше розкрився в героїчній поемі І. Котляревського «Енеїда» (1798–1809; повне видання — 1842). Її часто пов’язували з «Вергілієвою Енеїдою, вивернутою навспак» (1791–1808) поета М. Осипова (1751–1799; тепер Росія). Проте І. Котляревський мав власні творчі джерела, яких не було в російській літературі. Крім цього, спирався на традиції низового бароко, досвід мандрівних дяків, школярів-бакалярів, на власне бурлескні жанри (різдвяні, великодні, «нищенські» вірші, драму шкільну, інтермедії, вертеп тощо), поєднуючи їх із набутками європейської бурлескної культури. І. Котляревський відійшов від «двотекстовості» П. Скаррона, А. Блюмауера (1755–1798; тепер Австрія) чи М. Осипова, узалежненої від Вергілієвого твору, до семантичної автономної однотекстовості, у якій усунуто присутність Вергілія. Головним чинником українського твору стала національна руїна, знищення Запорозької Січі, асоційоване з трагедією Трої.
Сміхова культура допомогла українству вижити, тому вона, набувши бурлескних ознак, поширилася в новій українській літературі (П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, М. Гоголь, Г. Квітка-Основ’яненко, Л. Глібов, С. Руданський та ін.). Досвідом бурлеску переймалися гумористи і сатирики наступних творчих поколінь: Остап Вишня, В. Чечвянський, Ю. Вухналь, Порфирій Горотак — псевдонім Юрія Клена й Л. Мосендза та ін. Продовжили бурлескні традиції представники авангардистських течій, починаючи від кверофутуризму, який проголосив М. Семенко, до сучасних неоавангардистів, відомих під назвами «Бу-Ба-Бу», «Лу-Го-Сад» та ін. Вони використовують із традиційного надбання бурлеску передусім епатаж, пародійно знижений тон, наголошуючи на невідповідності застарілих суспільних і літературних цінностей новій історичній ситуації.
Література
Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини 19 ст. / Упоряд. Г. А. Нудьги. Київ : Державне видавництво художньої літератури, 1959. 599с. Сидоренко О. Український святковий бурлеск XVII–XVIII ст. у контексті західноєвропейської «низової» літератури // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. 2011. Вип. 15. С. 250–253. Briggeman J. Burlesque: A Living History. Albany : BearManor Media, 2015. 440 p.
