Історія України: друга половина 20 ст. Доба відлиги
Зміст
Лібералізація суспільного життя
У добу «відлиги» (середина 1950-х — середина 1960-х) відбувалася лібералізація суспільно-політичного життя, спостерігалося порівняне пом’якшення політики в галузі культури й обмежена децентралізація економіки (створення рад народного господарства) тощо.
Перетворення хрущовського періоду не знищили командно-адміністративну систему, але її головний принцип — централізм — зазнав значної трансформації. Суттю змін, пов’язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була (хоча й обмежена та непослідовна) децентралізація. Відновлений згодом централізм перетворився на бюрократичний централізм. Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням М. Хрущова. На червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) група осіб на чолі з Г. Маленковим, Л. Кагановичем і В. Молотовим здійснила спробу усунути його з поста. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а влада сконцентрувалася в руках М. Хрущова. У 1958 він став Головою Ради Міністрів СРСР.
1961 на ХХІІ з’їзді КПРС прийнято третю програму партії — програму побудови комунізму. Відповіддю на нову програму партії були розгортання соціалістичного змагання, численні трудові почини. Водночас були й інші вияви суспільної активності, що виходили за межі ідеологічних засад системи: у жовтні 1959 спалахнуло півторатисячне повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 — семитисячна демонстрація в м. Новочеркаську; 1963 відбулися робітничі страйки та заворушення в містах Кривому Розі й Одесі. З’явилися перші паростки інакодумства і серед інтелігенції. Із цим періодом пов’язано явище «шістдесятництва» в українській літературі й мистецтві, а також поява «самвидаву».
У республіці, особливо в західному регіоні, виникали своєрідні «перехідні групи», організовані за принципом старого підпілля, які здебільшого орієнтувалися на збройний шлях боротьби за незалежність України, поширювали літературу часів ОУН-УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій і нових тенденцій у суспільному житті.
1958 у м. Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою «Об’єднана партія визволення України». 1961 було засуджено організацію «Український національний комітет» (входили робітники львівських підприємств; займалися поширенням нелегальної літератури). За деякими даними, у цей час існували тернопільська, ходорівська, коломийська, стрийська та інші групи.
1959–1961 підпільно діяла Українська робітничо-селянська спілка (утворена за ініціативою Л. Лук’яненка), що ставила за мету правовими методами досягти самостійності України. Проте вже 1961 спілку було викрито; за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено на тривалі терміни ув’язнення (від 10 до 15 років).
Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об’єднань, які виникли на початку 1960-х: Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) тощо. У цей період у дисидентському русі активну участь брали Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та інші.
Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українських дисидентів стали судові процеси у судах міст Києва, Тернополя, Рівного, Сум, Чернівців, Луганська, Запоріжжя, Донецька та інших міст України. Однак на початку 1960-х репресії ще не були масовими.
З 1960-х опозиційний (правозахисний, національно-культурний, релігійний тощо) рух активізувався. У відповідь на це з боку влади
провадилися репресії. 09.11.1976 постала Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод. Керівником Української Гельсінської групи був М. Руденко, до неї також належали О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба та інші.
Сутність кардинальних змін, які розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя, яка виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному й громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.
У жовтні 1964 М. Хрущова усунуто від влади. Основними причинами такого усунення були: неоднозначне сприйняття суспільством критики культу особи Сталіна; радикальні та інтенсивні спроби реформування суспільства, які зачіпали інтереси номенклатури; непослідовність, половинчастість і суперечливість рішень, що дезорієнтували та певною мірою деморалізували суспільство; значне скорочення армії наприкінці 1950-х — на початку 1960-х, що викликало невдоволення серед офіцерів та генералів; відчутне погіршення соціально-економічного становища населення; крах базових реформаційних починань (збільшення імпорту зерна, підвищення цін на м’ясо-молочні продукти); формування нового культу — культу особи М. Хрущова.
Духовне життя в період «хрущовської відлиги»
Динаміка оновлення суспільного життя визначалася боротьбою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим співвідношенням реформаторських і консервативних сил. Історики вказують на хвилеподібний, непослідовний характер цього процесу. Виокремлюють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958, 1961. Духовне життя в Україні в період хрущовської «відлиги» визначали складні й неоднозначні процеси.
1. Активні, але значною мірою невдалі спроби реформування в галузі освіти. Проголошений М. Хрущовим у квітні 1958 на ХІІІ з’їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був покликаний розв’язати головне завдання — подолати відірваність від життя шкіл і вищих навчальних закладів. Це було вже четверте за роки радянської влади реформування народної освіти. У 1960 Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд крб (1950 — лише 3,7 млн крб). За цей час удвічі збільшилася кількість денних середніх шкіл.
В основу реформи був покладений принцип поєднання загальноосвітнього й політехнічного навчання. Проте навіть на рівні проекту ця перебудова мала значні недоліки. Ще більші недоліки виявилися у практичному здійсненні реформування. Матеріально-технічна база шкіл, учительські кадри були неспроможні виконати нові завдання професійної підготовки учнів. Не виправдовувалися надії на високий професіоналізм спеціалістів, підготовлених на вечірніх і заочних відділеннях, які були пріоритетними. Якість підготовки випускників вищих і середніх спеціальних закладів значно відставала від кількісного їх зростання.
2. Русифікація. Новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 і ухвалений Верховною Радою УРСР у квітні 1959, надавав право батькам вибирати мову навчання дітей. Цей закон в умовах абсолютного домінування у сфері національних відносин концепції зближення і злиття націй ставав своєрідним інструментом національного нівелювання і русифікації українського шкільництва, тому проти нього рішуче виступили представники творчої інтелігенції.
В 1960-ті в обласних центрах і в м. Києві українські школи становили 28 %, російські — 72 %, в інших містах — відповідно 16 % і 84 %.
3. Певне розширення меж творчої культурної та наукової діяльності: пом’якшення цензури, реабілітація діячів культури (письменників
Б. Антоненка-Давидовича, М. Годованця, О. Ковіньки, З. Тулуб; композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського та інших); скасування партійних постанов 1940-х.
Творчу активність української інтелігенції стимулювала поява суспільно-політичних, наукових та літературних журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Радянське літературознавство», «Всесвіт», «Знання та праця» тощо. Розширенню культурної та наукової діяльності сприяло посилення контактів інтелігенції із зарубіжними культурними й науковицентрами. Чимало вчених і діячів культури з України брали участь у міжнародних з’їздах і конференціях.
4. Пробудження громадської активності й національне відродження. На початку 1960-х у м. Києві своєрідним осередком духовного життя
став клуб творчої молоді «Супутник» (засновано в 1959 студентами театрального інституту та консерваторії, літераторами й художниками).
Його президентом став Л. Танюк, активними його членами були І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та інші. Організовувалися творчі вечори, самвидав.
Шістдесятники формувалися не лише в м. Києві, а й у містах Львові, Харкові, на Донеччині. Зокрема, створено клуб творчої молоді
«Пролісок» у м. Львові, президентом якого став М. Косів. У м. Харкові молода, демократично налаштована інтелігенція гуртувалася навколо
російського поета Б. Чичибабіна-Полухіна. Згодом їхня діяльність стала важливим чинником пробудження громадської активності.
На початку 1963 було проведено конференцію з питань культури української мови. Її учасники подали клопотання до ЦК КПУ та уряду республіки про поширення української мови у всіх сферах державного й громадського життя, про подолання мовного нігілізму.
5. Вихід на літературний і суспільний обрії плеяди творчої молоді (нове покоління українських письменників, художників: В. Симоненко, М. Вінграновський, Л. Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І. Дзюба, О. Заливаха, А. Горська та інші).
В Україні піднялася хвиля гонінь проти інакодумців.
6. Адміністративне утвердження атеїзму під час антирелігійної кампанії 1950–1960-х. У 1954 ЦК КПРС прийняв постанову «Про проведення науково-атеїстичної пропаганди», у якій партійні органи зобов’язалися вести атеїстичну роботу, не ображаючи почуттів вірян і церковників, а також адміністративно не втручатися в діяльність церкви. Проте наприкінці 1950-х форсованими темпами відбувався підрив матеріальної бази релігії. У 1958 в Україні церква втратила 64 культові споруди: церкви, молитовні будинки тощо. Антирелігійна кампанія не лише поглиблювалася, а й дедалі більше поширювалася. За неповними даними, в Україні тільки в 1962 було знято з реєстрації 1 263 релігійні об’єднання різних напрямів.
Духовне життя в період «хрущовської відлиги» характеризувалося взаємодією різних тенденцій, непослідовністю, половинчастістю і суперечливістю реформ: демократичні прориви в деяких сферах культури блокувалися збереженням позицій сталінізму на інших. З одного боку, це невдалі спроби реформування освіти, русифікація, адміністративне утвердження атеїзму, а з другого — певне ослаблення тиску системи на культуру, розширення меж для творчої та наукової самореалізації, поява перших паростків громадського пробудження й національного відродження; вихід на літературні та суспільні обрії творчої молоді.
Література
- Бажан О. Г., Данилюк Ю. З. Опозиція в Україні (друга половина 50-х — 80-ті рр. ХХ ст.). Київ : Рідний край, 2000. 389 с.
- Бажан О. Г., Данилюк Ю. З. Український національний рух: основні тенденції і етапи розвитку (кінець 1950-х — 1980-ті рр.). Київ : Інститут історії України НАН України, 2000. 232 с.
- Баран В. К. Україна: новітня історія (1945–1991 рр.). Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2003. 667 с.
- Баран В. К. Україна після Сталіна: нарис історії 1953–1985 рр. Львів : МП «Свобода», 1992. 182 с.
- Бондарчук П., Вронська Т., Коляструк О. та ін. Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (Друга половина 1940-х — середина 1950-х рр.) : у 3 ч. Київ : Інститут історії України НАН України, 2010.
- Епплбом Н. Історія ГУЛАГу / пер. А. Іщенко. Київ : Вид. дім Києво-Могилянська академія, 2006. 511 с.
- Єкельчик С. Повсякденний сталінізм: Київ та кияни після Великої війни / Пер. з англ. Я. Стриха. Київ : Laurus, 2019. 306 с.
- Захаров Б. Є. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956–1987). Харків : Фоліо, 2003. 143 c.
- Касьянов Г. Незгодні. Українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. Київ : Кліо, 2019. 272 с.
- Киридон П. В. Правляча номенклатура Української РСР (1945–1964 рр.). Полтава : ТОВ «АСМІ», 2012. 576 с.
- Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні: 60-ті — перша половина 80-х рр. ХХ ст. / Відп. ред. В. М. Даниленко. Київ : Інститут історії України НАН України, 1994. 222 с.
- Рибак І. Соціально-побутова інфраструктура українського села (1921–1991). Кам’янець-Подільський : Абетка, 2000. 304 с.
- Романюк І. Українське село в 50-ті — першій половині 60-х рр. ХХ століття. Вінниця : Книга ; Вега, 2005. 256 с.
- Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х — початок 1990 рр. Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 1998. 720 с.
- Рух опору в Україні: 1960–1990 / Гол. ред. О. Зінкевич. Київ : Смолоскип, 2010. 802 с.
- Соціальні трансформації в Україні: пізній сталінізм і хрущовська доба / Відп. ред. В. М. Даниленко. Київ : Інститут історії України НАН України, 2014. 697 c.
- Шаповал Ю. І. М. С. Хрущов на Україні. Київ : Знання, 1990. 48 с.
- Kuzіo T. Ukraіne: Perestroіka to Іndependence. London : Macmіllan Press, 2000. 273 р.
Див. також
Історія України: міжвоєнний період
Історія України: Друга світова війна 1939–1945
Історія України: друга половина 20 ст. Післявоєнні роки
Історія України: Україна і процес перебудови
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: друга половина 20 ст. Доба відлиги // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Історія України: друга половина 20 ст. Доба відлиги (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 18.06.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
