Історія України: друга половина 20 ст. Післявоєнні роки
Зміст
Адміністративно-територіальні зміни
Питання про повоєннi кордони активно обговорювали вже на Тегеранській (1943) та Ялтинській (1945) конференцiях лідерів країн Антигiтлерiвської коалiцiї. Остаточнi контури повоєнних кордонiв УРСР сформувалися в процесi українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територiальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в мiжнародному юридичному визнаннi факту включення протягом 1939–1945 захiдних областей України до складу СРСР.
Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в серединi 1940-х стала Люблiнська угода мiж урядом УРСР i польським прорадянським Тимчасовим Комiтетом Нацiонального Визволення (укладена 09.09.1944): споконвiчнi українськi землi та 17 повiтiв Пiдляшшя, Холмщини, Посяння i Лемкiвщини, де проживало майже 800 тис. українцiв, переходили Польщi.
16 серпня 1945 мiж СРСР i Польською Республiкою було укладено договiр щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закрiплювала рiшення Кримської та Потсдамської конференцiй, вiдповiдно до яких кордон мав проходити по «лiнiї Керзона», з вiдхиленням на схiд (тобто на користь Польщi) 5–8 км. Однак лояльнiсть польського уряду, його прорадянська полiтика сприяли новим поступкам Москви: серпневий договiр фiксував на окремих дiлянках сiмнадцятикiлометрове (район Немирiв–Ялувка) i навiть тридцятикiлометрове (район р. Солонiя i м. Крилов) вiдхилення вiд «лiнiї Керзона».
Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951, коли на прохання Польщi вiдбувся обмiн прикордонними дiлянками, майже однаковими за площею. Унаслiдок цього до Львiвської областi увiйшли землi в районi м. Кристонополя (пiзнiше перейменованого на Червоноград), а в межах Польської держави опинилася територiя довкола Нижнiх Устрикiв Дрогобицької областi.
У 1944–1946 розпочався процес обміну населенням між УРСР і Польщею (трансфер населення), у рамках якого поляки УРСР (переважно з західних областей) переселялися до Польщі, а українці прикордонних із Україною воєводств Польщі — до УРСР. Переселення поляків (близько 740 тис.) і польських громадян єврейського походження (понад 30 тис.) із УРСР до Польщі у 1944–1946 відбувалося на добровільних засадах. Переселення українців із Польщі до УРСР у 1944–1946 відбувалося як на добровільних засадах (на перших двох етапах), так і у примусовому порядку (від середини 1945). На першому етапі (жовтень — грудень 1944) переселилися близько 20 тис. осіб. На другому (січень — серпень 1945) — близько 80 тис. осіб. На третьому (вересень 1945 — серпень 1946, частково примусовому) — близько 80 тис. На четвертому (примусовому) — понад 250 тис. осіб. Під час останнього етапу переселення (у польському діловодстві вживався термін «репатріація») загони Польського народного війська здійснили акції пацифікації сіл, які опиралися примусовому переселенню, унаслідок яких загинуло до 200 осіб. Найбільша кількість жертв припадає на с. Завадку-Мороховську, у якому, за даними розслідування Інституту національної пам’яті (м. Варшава), загинуло 96 осіб.
Українське населення, що залишилося на прикордонних із Україною територіях Польщі після обміну населенням 1946–1947, у 1947 було примусово переселене на приєднані до Польщі у 1945 колишні землі Німеччини («Zіemіe Odzyskane», північний захід і захід сучасної Польщі). Ця депортація відбувалася в рамках Акції «Вісла» (операція «Вісла») у квітні — липні 1947. Загальна кількість депортованих складає понад 140 тис. осіб (96 тис. осіб із Люблінського воєводства, 45 тис. осіб із Жешувського воєводства, яке охоплює значну частину сучасного Підкарпатського воєводства, а також не зафіксована в документах кількість із Краківського воєводства).
На завершальному етапi вiйни гостро постало питання про подальшу долю Закарпатської України. Ситуацiя ускладнювалася тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невiд’ємну частину своєї держави. Саме тому пiсля падiння угорського режиму чехословацький (лондонський) уряд, спираючись на iдею федерацiї чехiв, словакiв i карпатських українцiв, почав органiзовувати в Закарпаттi свою адмiнiстрацiю з центром у м. Хустi та розбудовувати мiсцевi адмiнiстративнi структури. Водночас активно вiдбувався процес самоорганiзацiї мiсцевого населення, з’являлися громадськi представницькi органи — народнi комiтети. 26.11.1944 Перший з’їзд делегатiв Народних комiтетiв Закарпатської України в м. Мукачевому ухвалив манiфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР. Ця подiя зумовила певну напруженість у радянсько-чехословацьких вiдносинах, проте під тиском обставин чехословацька адмiнiстрацiя змушена була залишити Закарпаття. У червнi 1945 договiр мiж Чехословаччиною та СРСР юридично закрiпив рiшення з’їзду в Мукачевому.
Останню крапку у визначенні повоєнних кордонiв України було поставлено 10.02.1947: пiдписано радянсько-румунський договір, за яким Румунiя визнала право УРСР на Пiвнiчну Буковину, Хотинщину, Iзмаїльщину (тобто юридично зафiксувала кордони, встановленi в червнi 1940).
Депортація кримськотатарського населення
Після завершення Кримської операції й вигнання німецьких військ із Кримського півострова (12.05.1944) за обвинуваченням у «масовому колабораціонізмі» з Кримської АРСР було депортовано корінне кримськотатарське населення. Примусове виселення розпочалося 18.05.1944, а основна його фаза закінчилася 04.06.1944. Сукупна кількість депортованих складала до 200 тис. осіб (за переписом 1939, у Кримській АРСР мешкало близько 219 тис. кримських татар, однак значна частина дорослих чоловіків станом на 1944 перебували на фронті). Основну масу депортованих було зосереджено в Узбекистані (близько 150 тис.), решту — у Марійській АРСР (тепер Республіка Марій Ел, Російська Федерація), на Уралі (територія сучасної Пермської і Свердловської областей), у Сибіру (Кемеровська область), в Івановській, Ярославській і Горьковскій (тепер Нижньогородська) областях, а також у Казахстані. Кількість загиблих під час переселення, за різними оцінками, складає від 34 до 45 тис. осіб, тобто від 15 до 20 % від загального числа. Крім того, значна частина кримських татар у спецпоселеннях загинула під час голоду 1946–1947 (близько 16 тис. осіб). З огляду на демографічні втрати кримських татар унаслідок переселення й подальших подій їхня депортація розцінюється як акт геноциду. Крім кримських татар, у травні — червні 1944 з півострова було депортовано кримських греків (15 тис.), болгар (12 тис.), німців (11 тис.) і вірмен (9,6 тис.).
Після депортації кримських татар відбулося організоване переселення на півострів переселенців із РРФСР і УРСР (1944–1953), переважно колгоспників. 30.06.1945 Кримську АРСР було реорганізовано на Кримську область, а 1954 її передано до складу УРСР.
Відбудова народного господарства
Після остаточного вигнання військ Німеччини та її союзників з УРСР у 1944 розпочалося відновлення економіки й інфраструктури республіки. У березні 1946 було затверджено план відбудови і розвитку народного господарства на 1946–1950, основні завдання якого полягали у відбудові зруйнованих районів, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства та навіть його перевищенні.
Навесні 1946 загострились труднощі в сільському господарстві. Спричинена посухою загроза голоду, не була своєчасно нейтралiзована. Планові завдання хлібозаготівель не тільки не були зменшені, але й додатково вимагалось повернення боргів колгоспами за попередні роки. Суттєво погiршили ситуацiю надмiрно високi й нереальнi плани хлiбозаготiвель, що мали постiйну тенденцiю до зростання; посилене кримiнальне переслiдування «розкрадачiв хлiба», яких, згiдно зi статтею 131 Конституцiї СРСР 1936, квалiфiкували як «ворогів народу»; значні обсяги експорту хлiба й продуктiв тваринництва за кордон (в Західну Європу 2,5 млн тонн хліба: в Польщу — понад 700 тис. тонн, до Франції — 500 тис. тонн, Чехословаччини — 600 тис. тонн; український хліб одержали Албанія, Болгарія, Румунія, Угорщина та інші країни).
У 1946–1947 центральні і східні регіони України охопив голод, загальна кількість жертв якого сягає, за різними даними, 800 тис. – 1,2 млн осіб. У 1946 кількість померлих громадян УРСР перевищила кількість новонароджених. Протягом січня–червня 1947 органи внутрішніх справ зареєстрували 130 випадків людоїдства, 189 — трупоїдства, затримали 3 632 жебраки, 12 565 безпритульних дітей-сиріт. На 30 червня 1947 в республіці налічувалося 1 154 378 хворих на дистрофію від голоду. За неповними даними, в 1946–1947 у 20 областях України померли від недоїдання близько 900 тис. мешканців.
Голод значно ускладнив процес вiдбудови. Скорочувалися трудовi ресурси, треба було поповнювати капiталовкладення в сiльське господарство. Негативно вплинув голод i на моральний стан суспiльства. Окрім того, внаслідок значних втрат на фронтах, серед працездатних 80 % становили жінки, широко застосовувалась дитяча праця. Селянство працювало в колгоспах і радгоспах за символічні трудодні. Обтяжливим у другій половині 1940-х був закон про сільськогосподарський податок (стягувався за кожне фруктове дерево, кожну домашню худобину, незалежно від врожаю чи прибутку селянина). На колгоспників не поширювалося пенсійне забезпечення, вони не мали паспортів, обмежувалися площі присадибних ділянок. В сільських магазинах дефіцитними вважалися найелементарніші товари (мило, сірники, тютюн, гас, зошити тощо).
Характерною особливiстю вiдбудовчих процесiв у СРСР та Українi зокрема була опора на внутрiшнi ресурси й сили, а не сподiвання на зовнiшню допомогу. Якщо на Заходi вiдбудову здiйснювали в такiй послiдовностi: стабiлiзацiя нацiональної валюти, вiдбудова iнфраструктури (дорiг, засобiв зв’язку та iн.), розвиток сiльського господарства та легкої промисловостi, реконструкцiя i технiчне переозброєння важкої iндустрiї, то в радянськiй економiцi послiдовнiсть фаз була iншою: ставку робили насамперед на вiдновлення роботи важкої промисловостi — основи воєнно-промислового комплексу, на економiю та накопичення фiнансiв і ресурсiв за рахунок сiльського господарства, легкої промисловостi й соцiальної сфери. Процес вiдбудови здiйснювався централiзовано, на основi єдиного загальносоюзного плану. Важливим чинником вiдбудовних процесiв в Українi була командна система.
У цей час радянське керiвництво, зробивши ставку на прiоритетний розвиток важкої промисловостi, законсервувало низький рiвень життя трудящих.
Склад населення
Закiнчення вiйни дало поштовх значним мiграцiям населення. Основними формами цих мiграцiй були демобiлiзацiя (звiльнення вiйськовослужбовцiв iз Збройних Сил), реевакуацiя (повернення населення у мiсцевiсть, звiдки воно було вивезене у зв’язку iз загрозою воєнних дiй), репатрiацiя (повернення на батькiвщину вiйськовополонених i цивiльних осiб, які опинилися за межами своєї країни внаслiдок вiйни), депортацiя (примусове виселення з мiсця проживання осiб, якi визнанi соцiально небезпечними). Значно позначився на демографiчному розвитку України процес входження до складу СРСР захiдно-українських земель та голод 1946–1947. Через демографiчнi змiни 1940-х населення республiки в 1951 становило 37,2 млн осiб, що на 4,1 млн менше, нiж у довоєнному 1940.
Соціальна політика
Соціальна політика радянського керівництва була надзвичайно суперечливою: з одного боку, впроваджено 8-годинний робочий день, скасовано обов’язковi понадурочнi роботи, вiдновлено черговi та додатковi вiдпустки, з другого — саме в 1946 почалося повернення до вольових методiв керiвництва промисловiстю (прийнято декiлька постанов, якi закрiплювали робiтникiв на пiдприємствах, необґрунтовано в декiлька разiв збiльшували норми виробiтку). У 1946 почався широкомасштабний наступ на присадибнi господарства селян, офiцiйна влада забирала в селян землю в колгоспний фонд, наполегливо рекомендувала продати державi дрiбну худобу, обкладала iндивiдуальнi селянськi господарства високими грошовими та натуральними податками. 21.02.1948 Президiя Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ «Про виселення з Української РСР осiб, якi злiсно ухиляються вiд трудової дiяльностi в сiльському господарствi i ведуть антигромадський, паразитичний спосiб життя».
Попри такий тиск на село, продовольча проблема в повоєннi роки залишалася гострою. Лише в груднi 1947 було прийнято постанову Ради Мiнiстрiв СРСР та ЦК ВКП(б) про скасування карток на продовольчi та промисловi товари й перехiд до продажу їх у вiдкритiй торгiвлi за єдиними державними роздрiбними цiнами. Водночас було здійснено грошову реформу, що мала на метi лiквiдацiю наслiдкiв вiйни у фiнансово-грошовiй сферi та упорядкування всiєї фiнансової системи. Цi урядовi дiї мали неоднозначнi наслiдки. Зокрема, скасування карткової системи було, безумовно, явищем позитивним, свiдченням певної стабiлiзацiї народного господарства. Проте пiсля 1947 заробiтна плата бiльшої частини населення, яку пiдвищили лише наполовину, суттєво вiдставала вiд нових державних цiн, якi майже втричi перевищували довоєнний рiвень. Унаслiдок цього склалася парадоксальна ситуацiя: повоєннi прилавки були переповнені делiкатесами (iкра, риба, м’ясопродукти тощо), але нi черг, нi попиту на цi товари не було.
Неоднозначно вплинула на життєвий рiвень населення й грошова реформа. Вона привела грошову масу, що перебувала в обiгу, у вiдповiднiсть до потреб господарства; здiйснила переоцiнку трудових заощаджень населення в ощадкасах на пiльгових умовах (до 3 тис. крб обмiн грошових знакiв здiйснювався 1:1); знецiнила грошовi накопичення спекулянтiв. Водночас грошова реформа боляче вдарила по селянству, яке зберiгало грошi переважно вдома i було змушене здiйснювати обмiн у розрахунку 1:10.
Надзвичайно гострою в повоєнний перiод була житлова проблема. Пiд час вiйни зруйновано тисячi населених пунктiв, знищено 50 % довоєнного фонду житла. Це змушувало мiльйони людей тривалий час мешкати в напiвзруйнованих будинках, напiвпiдвальних примiщеннях, землянках.
Негативно позначилися на життєвому рiвні населення деформований та уповiльнений розвиток легкої й харчової промисловостi, непропорцiйно низька частка заробiтної плати робiтникiв i службовцiв у нацiональному доходi, нееквiвалентний обмiн мiж мiстом i селом (цiни на продукцiю сiльського господарства свiдомо занижували), які були притаманнi команднiй економiцi.
Культурно-духовна сфера
Після нетривалої лібералізації культурного життя в 1944–1945 відбулося посилення системи тоталітаризму, що тривало до смерті Й. Сталіна (1953). Після короткочасного пом’якшення ставлення радянської влади до національних почуттів українського населення в роки війни та відкритого озвучування трагедії євреїв України наприкінці 1940-х відбулося посилення тиску в культурній сфері.
У 1946 побачили свiт постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали “Звезда” i “Ленiнград”», спрямованi проти творчостi А. Ахматової i М. Зощенка, «Про кiнофiльм “Большая жизнь”» та iн., що стали не лише своєрiдним сигналом, а й, як зазначалося в редакцiйнiй статтi журналу «Бiльшовик України», «бойовою програмою» нової iдеологiчної атаки. Цього ж 1946 ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов «Про перекручення i помилки у висвiтленнi української лiтератури в “Нарисi iсторiї української лiтератури”», «Про журнал сатири i гумору “Перець”», «Про журнал “Вiтчизна”» та iн. Усi цi документи мiстили три тези: критику нацiоналiзму; вказiвку на недостатнє висвiтлення в художнiй творчостi проблем сучасностi; заклик до розгортання бiльшовицької критики й самокритики.
Почалася чергова кампанiя моральнополiтичного тиску на суспiльство, iнспiрована тодiшнiм головним iдеологом А. Ждановим i тому названа «ждановщиною». Її перший етап в Українi проходив пiд гаслом боротьби проти «нацiоналiзму». Нагнiтанню атмосфери iдеологiчної нетерпимостi пiд виглядом принциповостi сприяло те, що саме в 1947 КП(б)У знову очолив Л. Каганович.
Особливо чiтко це виявилося пiсля вересневого (1947) пленуму правлiння Спiлки письменникiв України: посилилося вiдверте публiчне цькування i пряме звинувачення в «нацiоналiзмi» М. Рильського (за твори «Мандрiвка в молодiсть», «Київськi октави»), Ю. Яновського (роман «Жива вода»), I. Сенченка (повiсть «Його поколiння»), О. Довженка (кiносценарiй «Україна в огнi») та iн.
У серпнi 1947 ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про полiтичнi помилки i незадовiльну роботу Інституту iсторiї України Академiї наук УРСР». Рiзкiй критицi були пiдданi працi С. Бєлоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Л. Славiна, Ф. Ястребова та iн. Їх звинувачували у вiдходi вiд бiльшовицького принципу партiйностi, в антинауковостi, вiдродженнi основних iдей iсторичних концепцiй В. Антоновича, М. Грушевського, висвiтленнi iсторiї України iзольовано вiд iсторiї iнших народiв СРСР, відмовi вiд акценту на боротьбу класiв тощо. Справжня ж сутність цих критичних зауважень полягала в обстоюваннi владою монополiї на трактування iсторичного процессу. Розпочалося вилучення з бібліотек і книготорговельної мережі низки публікацій Інституту історії України АН УРСР та ін.
Другий етап кампанiї морально-полiтичного тиску на суспiльство пов’язаний з розгортанням кампанії проти «космополітизму» і справою Єврейського антифашистського комітету (масове звільнення викладачів і наукових співробітників єврейського походження з закладів вищої освіти й наукових установ, арешти їдишомовних письменників — членів Спілки радянських письменників України, ліквідація Кабінету єврейської культури АН УРСР і арешт більшості його співробітників).
Сигналом до атаки «проти космополiтiв» стала редакцiйна стаття «Про одну антипатрiотичну групу театральних критикiв», опублiкована в сiчнi 1949 у газетi «Правда». Вiдгомоном цiєї статтi в Українi стало навiшування ярликiв «безрiдних космополiтiв» на лiтературних i театральних критикiв О. Борщагiвського, А. Гозенпуда та iн. Кампанiя боротьби з космополiтизмом призвела до негативних наслiдкiв: у лiтературi та театрi, по сутi, нівельовано поняття мистецької школи; поглибилася iзоляцiя вiд надбань захiдної культури; остаточно зникла атмосфера творчої змагальностi; театральна та лiтературна критика перетворилася із засобу стимулювання творчого розвитку на засiб утримання митцiв у межах офiцiйного «соцiального замовлення»; катастрофiчно для мистецтва була обмежена свобода творчостi.
Поштовхом до нової хвилi критики творчої iнтелiгенцiї стала редакцiйна стаття газети «Правда» вiд 2 липня 1951 «Проти iдеологiчних перекручень у лiтературi». У цiй статтi піддано критиці вiрш В. Сосюри «Любiть Україну», написаний ще 1944; М. Рильському вказано на «серйознi iдеологiчнi помилки»; гострiй критицi було пiддано оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький».
За короткий термін (1946–1951 рр.) було прийнято 12 партiйних постанов з iдеологiчних питань. Тиск влади в культурній сфері тривав до смерті Й. Сталіна (1953).
Радянізація західних областей України
Вiдбудова у «возз’єднаних» районах УРСР відбувалася значно складніше, нiж на сходi республiки. Це було зумовлено сукупністю причин: значними руйнацiями, завданими війною; слабкiстю економiчного потенцiалу регiону (у промисловостi Галичини було задiяно лише 4 % населення); особливостями менталiтету захiдних українцiв, якi неоднозначно сприймали соцiалiстичнi перетворення; опором (пасивним і активним) значної частини мiсцевого населення, яке не сприймало нововведень та iн.
Сутність перетворень у захiдних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити й завершити соцiалiстичну перебудову «возз’єднаних» земель. З цiєю метою в Захiднiй Українi швидкими темпами мали бути здiйсненi iндустрiалiзацiя, колективiзацiя, культурна революцiя, утвердження влади органiв диктатури пролетарiату.
У роки четвертої п’ятирiчки в захiдних областях України було здiйснено суттєву реконструкцiю старих заводiв i фабрик. Вiдбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих i середнiх промислових пiдприємств. Обсяг валової продукцiї промисловостi протягом 1946–1950 зрiс у 3,2 раза.
Процес iндустрiалiзацiї у «возз’єднаних» землях мав такі особливостi:
1) значно вищi, нiж у схiдних регiонах УРСР, темпи промислового розвитку;
2) суттєвi якісні змiни в традицiйних галузях захiдноукраїнських областей;
3) поява нових галузей промисловостi: машинобудiвної та приладобудiвної — на Львiвщинi; взуттєвої та трикотажної — у Прикарпаттi; рибопереробної — в Iзмаїльськiй областi та iн.;
4) вiдкриття в захiдноукраїнському регiонi значних родовищ корисних копалин: 1946–1949 у Дрогобицькiй областi розвiданi Угерське, Бiльче-Волицьке та Рудковське газовi родовища. У 1948 завершено будiвництво найпотужнiшого в тi часи в СРСР та Європi магiстрального газопроводу Дашава — Київ, а 1951 захiдноукраїнський газ почала отримувати Москва.
Помiтний прорив у промисловому розвитку захiдноукраїнських земель супроводжувався i негативними чинниками. Скроєна за сталiнською моделлю iндустрiя краю переймала й успадковувала традицiйнi її вади: диспропорцiйний розвиток, що виявлявся у вiдставаннi легкої та харчової галузей промисловостi, домiнування кiлькiсних показникiв над якiсними, вiдсутнiсть закiнченого технологiчного циклу, залежнiсть вiд союзного центру та iн.
Особливiстю полiтичного життя в захiдному регiонi було формальне представництво у владних структурах мiсцевого населення, яке висувалося переважно на другоряднi посади і могло певною мiрою впливати на розвиток подiй лише на рiвнi села або району. Населення Захiдної України насторожено ставилося до комунiстичної партiї (в 1950 iз 23 тис. членiв львiвської обласної органiзацiї воно становило лише 10 %; в номенклатурi обкомiв партiї Захiдної України мiсцевих працiвників було тiльки 12,1 %).
Радикальнi соцiально-економiчнi зрушення вiдбувалися в сiльському господарствi захiдноукраїнських областей. Ще 1944 було вiдновлено процес примусової форсованої колективiзацiї. Ситуацiю ускладнювало те, що колективiзацiю здiйснювали без урахування мiсцевої специфiки, особливостей менталiтету захiдних українцiв, полiтичної ситуацiї в регiонi. На початку 1950-х років суцiльна колективiзацiя в захiдноукраїнських землях практично була завершена.
Звичними методами соцiалiстичних перетворень стали тиск, терор, масовi репресії, депортацiї населення. Щоб остаточно зламати опiр нововведенням, радянська влада повела активну боротьбу проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була одним із важливих чинникiв суспiльно-полiтичного життя цього регiону. Після смерті митрополита Андрея Шептицького (01.11.1944) розгорнувся наступ на УГКЦ, було встановлено тотальний державний контроль за діяльністю УГКЦ шляхом запровадження в Галичині норм радянського законодавства про культи. У квiтнi 1945 було заарештовано всiх українських греко-католицьких єпископiв на чолi з митрополитом Йосифом Слiпим. За короткий час лiквiдовано церковнi освiтнi установи, розгромлено митрополiю та єпархiальнi управлiння. На Львівському соборі (08–10.03.1946) представників духовенства і віруючих греко-католицьких єпархій Галичини, який проводився за вказівкою партійно-державного керівництва СРСР, за сценарієм і під наглядом НКДБ УРСР, було прийнято ухвалу про скасування Берестейської церковної унії 1596 і підпорядкування Української греко-католицької церкви юрисдикції РПЦ. Роботі собору передувала організована органами НКДБ СРСР масштабна кампанія з реалізації розробленого ще у вересні 1939 плану з ліквідації УГКЦ під виглядом повернення уніатів у лоно православ’я.
За аналогічним сценарiєм розгорталися подiї i в Закарпаттi. До липня 1947 вiд української єпархiї вiдiбрали 73 церкви, 15 священикiв вислано до Сибiру, трьох убито, а 36 втекло. У цьому ж роцi було вчинено замах на мукачiвського українського єпископа Теодора Ромжу (згодом отруїли в лiкарнi). Пiсля цього закрили всi греко-католицькi церкви в Мукачiвськiй єпархiї, засудили до рiзних строкiв ув’язнення 50 священикiв. У серпнi 1949 Московським патрiархатом було проголошене «добровiльне» возз’єднання Мукачiвської єпархiї з Росiйською православною церквою.
Боротьба УПА
Лiквiдацiя УКГЦ, насильницька колективiзацiя, масовi депортацiї спричинили опір захiдноукраїнського населення дiям влади. Організуючим ядром і ударною силою цього опору стали формування УПА. Її дiяльнiсть у повоєнний перiод умовно можна подiлити на кілька етапів, що суттєво рiзнилися тактикою.
Змiстом першого етапу (1945–1946) було вiдкрите протистояння великих з’єднань, ар’єргарднi бої. Основне завдання вбачалось у тому, щоб не дати змоги радянськiй владi швидко закрiпитися в захiдноукраїнському регiонi. На цьому етапi загони УПА тримали пiд своїм контролем значну територiю, на якiй намагалися створити альтернативнi радянським органам влади нацiонально-державнi структури. Формування повстанцiв мали у своєму складi кавалерiйськi та артилерiйськi частини. Активнiсть УПА була ще достатньо високою: так, за перше пiврiччя 1945 вона здiйснила 2 207 збройних акцiй (вiдплатних актiв, диверсiй на залiзницi та шосейних дорогах, напади на районнi центри тощо). У вiдповiдь сталiнський режим здійснив 9 238 каральних операцiй, під час яких 34 тис. повстанцiв було вбито i 46 тис. захоплено в полон. Загинули лiдери ОУН—УПА: командувач УПА, член Центрального Проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячкiвський), Карпович — перший заступник командувача i начальник штабу УПА, Кремiнь — заступник командувача УПА-Захiд та iн. Такi втрати вимагали суттєвої змiни тактики. Спочатку пiд тиском обставин великi з’єднання поділилися на малi групи, якi принципово уникали фронтальних боїв і повернулися до типово партизанських форм боротьби (засiдка, наскок, саботаж, прорив та iн.). Наприкiнцi 1946 Українська Головна Визвольна Рада прийняла рiшення про докорiнну реорганiзацiю УПА, суть якої полягала в демобiлiзацiї частини повстанцiв, вiдправленнi певної кiлькостi воякiв на Захiд i органiзуванні пiдпiлля з найстiйкіших i найвитриваліших людей.
На другому етапі (1947–1950) переважали пiдпiльна боротьба, напади невеликих бойових груп, затухання активності. На початку 1947 ОУН i командування УПА перейшли до тактики партизанської вiйни невеликими групами, широкої пiдпiльної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, iндивiдуальних терористичних акцiй проти представникiв правлячого режиму.Тактична лiнiя УПА, курс на масовий опiр захiдноукраїнського населення радянськiй владi давав привiд сталiнському керiвництву для широкомасштабних каральних акцiй у регiонi. Тому пiд колесами репресивної машини опинилися не лише повстанцi. Свавiлля, беззаконня, провокацiї стали нормою поведiнки спецвiйськ у Захiднiй Українi.
Загибель командувача УПА Р. Шухевича (05.03.1950) стала своєрiдним поворотним пунктом — пiсля неї фактично закiнчився органiзований опiр на захiдноукраїнських землях, хоча окремi невеликi загони УПА та рештки пiдпiлля дiяли ще до середини 1950-х.
Джерела
- Акція «Вісла». Документи / [упоряд. Є. Місило]. Львів; Нью-Йорк. 564 с.
- Депортації. Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах. Львів, 1998. Т. 2. 1946–1947 рр. 540 с.
- Голод в Україні 1946–1947: Документи і матеріали / Упоряд. О. В. Веселова. Київ; Нью-Йорк : М. П. Коць, 1996. 376 с.
- Літопис Української повстанської Армії. Документи і матеріали / Холмщина і Підляшшя: [упоряд. П. Потічний, С. Шпак, Є. Штендера]. Торонто; Львів, 2003. Т. 39. 1043 с.
- Репатріація чи депортація. Переселення українців з Польщі до УРСР. Збірник документів / Пер. з пол. І. Сварник. Львів : Каменяр, 2007. 256 с.
Література
- Баран В. К. Україна: новітня історія (1945–1991 рр.). Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича #НАН України, 2003. 667 с.
- Баран В. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. Львів : Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, 1996. 260 с.
- Баран В. К., Даниленко В. М. Україна в умовах системної кризи (1946–1980-і рр.). Київ : Альтернатива, 1999. 303 с.
- Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953 : у 2 кн. Київ : Либідь ; Військо України, 1994.
- Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька церква і Радянська держава (1939–1950). Львів : Вид-во УКУ, #2005. 268 с.
- Веселова О. М. Післявоєнна трагедія: голод 1946–1947 pp. в Україні // Український історичний журнал. 2006. № 6. С. 98–124.
- Вронська Т. В. Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917–1953 рр.). Київ : Темпора, 2013. 624 с.
- Голод в Україні 1946–1947: причини і наслідки. Київ; Нью-Йорк : Вид-во М. П. Коць, 1998. 208 с.
- Кульчицький С. Лінія Керзона в історичній долі українського народу // Наука і суспільство. 1991. № 11. С. 6–13.
- Макар Ю. Холмщина і Підляшшя в першій половині XX ст.: Історико-політична проблематика. Львів, 2003. 88 с.
- Макар Ю., Горний М., Макар В. та ін. Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915–1947). Дослідження. Спогади. Документи : в 2 т. Чернівці : Букрек, 2011–2014.
- Малярчук О. М. Тоталітаризм проти західноукраїнського села. Івано-Франківськ : Місто НВ, 2008. 228 с.
- Мотика Ґ. Від Волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943‒1947 рр. / Авториз. пер. з пол. А. Павлишина. Київ : Дух і літера, 2013. 360 с.
- Патриляк І. К. “Встань і борись слухай і вір…”: українське націоналістичне підпілля та повстанський рух (1939–1960 рр.). Львів : Часопис, 2012. 592 с.
- Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х — середина 1950-х рр.) / Відп. ред. В. М. Даниленко: у 2-х ч. Київ : Інститут історії України НАН України, 2010.
- Полянський О. Армія нескорених. До 60-річчя УПА. Тернопіль : Підручники і посібники, 2002. 48 с.
- Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції, 20–50-ті роки XX ст. Київ : Наукова думка, 1994. 350 c.
- Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940–50-х роках. Київ : Університетське видавництво «Пульсари», 2002. 519 с.
- Цепенда І. Є. Українсько-польські відносини 40–50-х років ХХ століття: етнополітичний аналіз. Київ, 2009. 387 с.
- Pisuliński J. Przesiedlenie ludności ukraińskiej z Polski do USRR w latach 1944–1947. Rzeszów : Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2009. 590 p.
Див. також
Історія України: міжвоєнний період
Історія України: Друга світова війна 1939–1945
Історія України: друга половина 20 ст. Доба відлиги
Історія України: Україна і процес перебудови
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: друга половина 20 ст. Післявоєнні роки // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Історія України: друга половина 20 ст. Післявоєнні роки (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 18.06.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
