Апокатастазис
Апока́тастазис (апокатастасис; грец. ἀπο-κατάστᾰσις — «відновлення», «повернення») — у найширшому розумінні — відновлення у початковому досконалому стані.
1) В античній міфології та філософській думці — повернення до первісного стану: або внаслідок циклічного руху (напр., зміни фаз Місяця, чергування дня й ночі, сезонів року), або як відновлення передуючого стану спокою, чи досконалості, гармонії (епікуреїзм, піфагореїзм).
2) У християнській теології — вчення про всезагальне спасіння живих істот (людей та грішних ангелів), офіційно не визнане Церквою.
Біблійні смисли терміну
Авторство терміну приписують Юстину Філософу: «Якщо Ной віддав у рабство двом своїм синам потомство третього сина, то тепер Христос прийшов для відновлення (εἰς ἀποκατάστασιν) як вільних дітей, так і їхніх рабів» («Діалог з Трифоном Юдеєм», 2 ст.).
Давньогрецьке дієслово «ἀποκαθίστημι» («відновити») означало в біблійній свідомості повернення до райського стану, який є точкою відліку буття. Час у Біблії не є абсолютним — він був створений як атрибут фізичного світу, і триватиме доти, допоки Бог лишається трансцендентним.
Стомленість від безкінечних природних циклів недосконалого світу фіксується у старозавітній Книзі Проповідника (Еклезіаста): тут зачарованість «тілесним» потрактовано як חלומות רוח — «ловлення примари», хоча й привабливість посмертного буття сумнівна (שאול — шеóл). Уже в Септуагінті, яка вперше вивела Біблію за межі єврейського духовного світу, виникає потреба в узгодженні біблійних уявлень з елліністичними; зокрема з тезою Платона, що справжнє життя розпочинається по смерті. Але й земне життя вимагає виміру.
У Новому Завіті гебрайське עולם (олáм — світ як рух творіння до Бога) було перекладено грецьким αιών («ера», «вік<и>») для позначення примарності часу. Однак і вічність для людини незбагненна (Екл. 3:11), тим більше — Друге пришестя та Страшний суд. Малозрозумілою була необхідність руху не вперед, а «назад», усвідомлення того, що поступ та еволюція зумовлені бунтом проти Бога, первородним гріхом.
Концепція апокатастазису народжується в атмосфері очікування засудження за гріхи на вічні пекельні муки у контексті різних еклектичних уявлень. Поширеною тоді була й думка про пекло як про шлях до спасіння (1 Пет. 3: 18-19); подібне стверджували й гностики (див. Гностицизм) Василід і Марк.
Базові ідеї
Смисл апокатастазису — у поверненні світу до початкового стану гармонії, припинення бунту творіння проти Творця і зворотній рух до Нього. За цим поглядом, пекло існує для тимчасового очищення від гріхів, а не для нескінченної муки.
Вчення апокатастазису закладало нове розуміння часу. Об’явлення Месії засвідчило, що наближується мить, коли «часу вже не буде» (Об. 10:6), й, за обіцянкою Христа, закінчиться влада зла: «Князь світу цього буде вигнаний звідси тепер. І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (Ів. 12:31-32). Вчення про відновлювальне з’єднання з Богом усякого творіння імпліцитно формується в лоні Євангелій (Мв. 18:14; Мк. 9:49; Ін 1:9, 3:17) та апостольських послань (Рим. 5:18, 11:32; 1 Кор. 15:28; 2 Кор. 4:19; Еф. 1-10; Кол. 1:19-20; 1Тим. 2:3-4, 4:10; Євр. 2:9, 11:15).
Слово «апокатастазис» було уживане апологетами у значенні: відновлення у Христі й вільних, і рабів (Юстин Філософ); відновлення любові (Климент I); відновлення церкви після гонінь (Ігнатій Богоносець); відновлення у Христі людської душі після смерті, або т. з. «очолювання» (грец. Îνακεφαλαίωσις; Іриней Ліонський); відновлення в людині первісного образу лагідності (Феофіл Антіохійський).
Вперше у вигляді цілісного вчення виклав Климент Александрійський (3 ст.), котрий визнавав передіснування душ в Царстві Бога до тілесного зачаття та реінкарнацію як кару за гріхи попередніх тілесних народжень; припускав, що посмертні пекельні муки не вічні, а є лише очищенням (пор. пізніше вчення про чистилище), а покаятися можуть усі грішники й навіть сам сатана зі своїм воїнством, оскільки і вони мають свобідну волю.
Остаточного вигляду концепція набула в учня Климента Орігена (3 ст.). Ранньо-християнська Церква визнала його найбільшою помилкою (після вчення про передіснування душ) погляд, згідно з яким свобода волі — невід'ємна властивість диявола і його демонів. В онтології Орігена немає місця злу: воно виникає через зловживання особистою свободою, а позаяк єдине справжнє буття — це буття в Бозі, Отцеві свободи, тому й на злих чекає покаяння й очищення. Це породжувало ілюзію, що всі злочини проти Бога будуть прощені.
Коли ідея загального спасіння набула небажаного поширення, позиція Орігена була засуджена на 5-му Вселенському соборі (553). Відтоді вчення про загальне спасіння офіційно не визнається Католицькою і Православними церквами. Утім, деякі авторитетні православні й католицькі богослови (Григорій Нисський, Іван Дамаскин, Іоанн Скот Еріугена та ін.) визнавали апокатастазис.
Розбіжність думок наявна і в протестантизмі. Ж. Кальвін, котрий ґрунтувався на вченні Августина (Бог сам призначає людину до спасіння або загибелі), не визнав апокатастазису. Це вчення початково зацікавило М. Лютера, який помилково вважав, що воно властиве православ’ю, але в Аугсбурзькому віросповіданні вже засуджено тих, хто визнавав цю доктрину (анабаптисти, чеські брати, социніани тощо).
У 19–20 ст. вчення про загальне спасіння було адаптовано універсалістами у православ’ї та деяких протестантських конфесіях, зокрема й тих, що визнають Аугсбурзьке віросповідання.
Значення
Вчення про апокатастаpис актуальне в атмосфері дискусій про чистилище та реінкарнацію; заторкує низку важливих богословсько-філософських проблем: тимчасовість і вічність, добро та зло, теодицея, свобода волі, сотеріологія. Попри дискусійність, концепція вселенського відновлення є виразом онтологічного оптимізму християнства.
Література
- Башкиров В., прот. Учение об апокатастасисе до его осуждения на Вселенских Соборах // Богословские труды. 2003. № 38. С. 248–260.
- Серегин А. В. Апокатастасис и традиционная эсхатология у Оригена // Вестник древней истории. 2003. № 3. С. 170–193.
- Бультман Р. История и эсхатология. Присутствие вечности / Пер. с англ. А. Руткевич. Москва : Канон+, 2012. 208 с.
- Сацик І. Генеза терміну «апокатастасіс» у ранньохристиянській традиції до часів Орігена // Волинський Благовісник. 2013. № 1. С. 51–63.
- Ramelli I. L. E. The Christian Doctrine of Apokatastasis. A Critical Assessment from the New Testament to Eriugena. Leiden; Boston : Brill, 2013. 890 р.
- Антоненко В. В. Интерпретация учения об апокатастасисе протоиерея Сергия Булгакова: историография вопроса // Манускрипт. 2018. №12-2 (98). С. 279–282.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Абрамович С. Д. Апокатастазис // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Апокатастазис (дата звернення: 27.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 26.05.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
