Бібліофільство
Бібліофі́льство, бібліофі́лія (від грец. βιβλίον — книга і грец. φιλος — друг, той, що любить, з грец. φιλέω — любити) — різновид колекціонування, збирання рідкісних або цінних книг, інших творів друку (зокрема ефемера) і рукописів.
Зміст
Історична довідка
Потяг до збирання книг з’явився на Стародавньому Сході й у Давній Греції, що підтверджено знахідками археологів і згадками в писемних пам’ятках. Колекції сувоїв із папірусу зберігали при палацах фараонів і храмах у Стародавньому Єгипті. Єдиним повністю збереженим книжковим зібранням Стародавнього Сходу є Ашшурбанапала бібліотека (7 ст. до н. е.). Історичні джерела згадують про наявність приватної бібліотеки у Арістотеля, частина якої зберігалася впродовж тривалого часу після смерті філософа. Єдиною частково збереженою дотепер приватною бібліотекою доби Античності є зібрання сувоїв Папірусів вілли в Геркуланумі. Станом на 2022 у ній виявлено близько 1800 папірусних сувоїв із текстами Епікура і філософів-епікурейців давньогрецькою мовою, частину з яких розгорнуто механічним шляхом. Проте ці бібліотеки, як і середньовічні книжкові зібрання, не є бібліофільськими колекціями в сучасному розумінні, оскільки їхні власники формували зібрання шляхом переписування, зосереджуючись на накопиченні текстів, а не цінності конкретних примірників.
Бібліофільство в сучасному розумінні починає формуватися в Західній Європі в пізньому середньовіччі й у добу Відродження. Одним із найдавніших бібліофільських зібрань, існування якого задокументовано історичними джерелами, була бібліотека єпископа Р. де Бері (1287–1345, Англія), автора віршованого трактату «Філобіблон» (лат. «Philobiblon»). Поштовх розвитку бібліофілії дало винайдення книгодрукування Й. Гутенбергом. Однією з найвідоміших бібліофільських колекцій доби Відродження, сформованих після винайдення друкарства, стала бібліотека головного скарбника Франції Ж. Грольє (бл. 1490–1565) (станом на сьогодні частина книг із його зібрання перебувають у Британській бібліотеці й Національній бібліотеці Франції, незначна частина — в інших публічних і приватних колекціях).
У 17–18 ст. у Франції й Великій Британії бібліофільство вперше стало популярним хобі, спершу поширившись у верхніх шарах дворянства й духівництва, а згодом охопивши й інші групи суспільства. Найбільш значним приватним бібліофільським зібранням у Франції 17 ст. стала бібліотека кардинала Дж. Мазаріні, яку було відкрито для публіки після смерті власника. Як публічна бібліотека, що спеціалізується на гуманітарних науках і, зокрема, історії Франції і французької літератури, вона діє дотепер (Мазаріні бібліотека в м. Парижі). Зібрана Дж. Мазаріні колекція стародруків зберігається в ній окремим фондом, а його зібрання рукописів (бл. 4600 рукописів, у тому числі бл. 1500 середньовічних) — у Національній бібліотеці Франції.
Найбільшою в історії приватною колекцією рукописів (Стародавнього Сходу, античних, середньовічних і ранньомодерних) було зібрання британського бібліофіла Т. Філліпса (1792, Манчестер, Велика Британія – 1872, Челтнем, Велика Британія), яке складалося з близько 60 тис. манускриптів і бл. 40 тис. друкованих книг. Станом на сьогодні її розпорошено між різними бібліотеками Європи (Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Німеччина) і США.
18 ст. датується поява перших спеціалізованих бібліофільських аукціонів. На торгівлі антикварними книжками й рукописами в перші роки після створення в м. Лондоні спеціалізувався аукціонний дім Сотбіс (англ. Sotheby’s). Значного поштовху розвитку аукціонних домів й антикварної книготоргівлі надали події Великої Французької революції, передусім конфіскація фамільних бібліотек французької аристократії й монастирських бібліотек Франції.
Наприкінці 18 і у першій половині 19 ст. еволюція бібліофільства перебувала під значним впливом ідеології романтизму, якій був властивий пієтет перед народною старовиною. У цей період набула поширення практика створення літературних містифікацій і фальсифікатів. Серед підробок першої пол. й сер. 19 ст. частину створено з метою пропаганди ідеологічних чи естетичних поглядів їхніх авторів (Краледворський рукопис, Зеленогірський рукопис, приписувані Оссіану поетичні твори Дж. Макферсона, хроніка «Ура-Лінда» тощо), частину — для задоволення особистого честолюбства фальсифікатора (підробки О. Сулакадзєва в Росії, які їхній автор зберігав у власній колекції і демонстрував гостям), і частину — з метою продажу колекціонерам задля прибутку (підробки К. Сімонідіса, 1820–1867, Греція – Велика Британія).
У 19 ст. бібліофільські зібрання набувають більшої спеціалізації, колекціонери починають зосереджуватися на вузьких темах. У цей час почала формуватися бібліофільська інфраструктура — перші бібліофільські клуби й товариства, спеціалізована преса й видавничі серії тощо. Розвиток бібліофілії дав стимул формуванню бібліографії як допоміжної наукової дисципліни — на початку 19 ст. видано перші бібліографічні довідники, призначені для бібліофілів і дилерів антикварної книги (зокрема, довідник російського бібліографа В. Сопікова [1765–1818] «Опыт российской библиографии» у 5 томах [1813–1821, останній том надруковано посмертно], у якому вперше представлено відомості про українські стародруки).
Організаційні форми
Перший спеціалізований бібліофільський клуб — Роксберзький клуб (англ. Roxburghe Club) створений 1812 у Великій Британії й діє дотепер. Він об’єднує представників вищої аристократії, кількість яких обмежено 40 особами, нові члени приймаються за рекомендаціями дійсних членів лише в разі смерті когось із попередників. Із цим клубом пов’язано поширення практики друку видань, призначених винятково для колекціонерів (малотиражних, згодом — нумерованих), зокрема — факсиміле рідкісних книг із колекцій його членів. У другій половині 19 ст. видання надрукованих спеціально для колекціонерів книг набуло значного розповсюдження, поєднавшись із виданням творів тиражної графіки (вкладні аркуші до книг із відбитками гравюр із авторських дошок, автолітографій тощо). На початку 20 ст. воно набуло продовження у формі т. зв. livre d’artiste (буквально — «книга художника») — випущених обмеженим накладом віддрукованих на ручних верстатах книжок і альбомів із графічними творами відомих художників або книг, що повністю складаються з творів одного художника.
Після створення Роксберзького клубу бібліофільські клуби й товариства почали створюватися й в інших країнах Європи, а також у США, Канаді, Австралії тощо. Серед найвідоміших клубів, створених у цей час: Товариство бібліофілів Франції (Société des bibliophiles français, діяло з 1820 у м. Парижі), Товариство бібліофілів Нормандії (1863–1937, Руан), Товариство бібліофілів Гієні (Бордо, Франція, з 1866 дотепер), Клуб Грольє (Grolier Club, Нью-Йорк, з 1884 дотепер), Клуб незвичайних томів (the Club of Odd Volumes, Бостон, з 1887 дотепер), Какстонський клуб (Caxton Club, Чикаго, з 1895 дотепер), Товариство бібліофілів (Gesellschaft der Bibliophilen, Веймар, з 1899 дотепер) та ін. Деякі з цих клубів одночасно є науковими товариствами, формуючи великі бібліотечні й архівні колекції і беручи участь в організації наукових і просвітницьких заходів (зокрема, Клуб Грольє). Засноване 1993 Об’єднання американських бібліофільських товариств (Fellowship of American Bibliophilic Societies), незважаючи на назву, являє собою міжнародну федерацію клубів колекціонерів книжок, об’єднуючи організації також із Бельгії, Великої Британії, Ізраїлю, Ірландії, Іспанії, Нідерландів, Німеччини, Південно-Африканської Республіки, Росії і Франції. 1959 в м. Мюнхені відбувся перший Міжнародний конгрес бібліофілів, який відтоді відбувається раз на два роки в різних містах світу. На третьому Міжнародному конгресі бібліофілів (1963) засновано Міжнародну асоціацію бібліофілів (англ. International Association of Bibliophiles) із центром у м. Барселоні, Іспанія.
У 19 ст. почали засновуватися спеціалізовані журнали для бібліофілів, серед яких помітне місце посідають: «Bulletin du Bibliophile» (Франція, з 1834 дотепер; з 1963 є органом Міжнародної асоціації бібліофілів), «Zeitschrift für Bücherfreunde» (1897–1936), «Русский библиофил» (Санкт-Петербург, 1911–1916), «Przewodnik antykwarski» (Варшава, тепер Польща, 1910–1911), «Silwa rerum» (Краків, Польща, 1925–1939), «Bibliofil polski» (Варшава, Польща, 1933), «The American Book Collector» (Плейнфілд, США, 1932–1935; Чикаго, США, 1950–1976; Нью-Йорк, 1980–1987), «The Book Collector» (Лондон, з 1952 дотепер), «Fine Books and Collections» (Чепел-Гілл, США, з 2003), «Про книги» (Москва, з 2007) та ін.
Матеріали бібліофільського характеру також регулярно друкуються у книгознавчій періодиці, спеціалізованих журналах для дилерів антикварної книги і антикварів у цілому.
Екслібриси як позначення бібліофільських зібрань
Перші форми книжкових власницьких знаків було записано на форзаці, титулі (див. Аркуш титульний книжкового видання) чи берегах книги. З часом з’явилися суперекслібриси — штампи з гербами власників чи їхніми монограмами на верхній палітурці.
Поширення художніх екслібрисів і заміна ними гербових книжкових знаків було безпосередньо пов’язано як із заміною фамільних бібліотек особистими бібліофільськими колекціями, так і розширенням соціальної бази збирання книг — поширенням бібліофільства серед купців, підприємців і інтелігенції.
Бібліофільство в Україні
З винайденням і поширенням друкарства книга поступово стала масовим продуктом. Це спричинило тенденцію до збирання рідкісних і цінних видань і рукописів.
Найвідомішою та найбагатшою колекцією 16–17 ст. в Україні була бібліотека князів Острозьких. Тут було зібрано грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словників, космографій, граматик тощо. У ранньомодерну добу збирання книг поширилося в різних шарах суспільства: серед духівництва, заможних міщан і представників козацької старшини. Особливо відчутним це явище стало у 18 ст., коли відбулася інтеграція козацької старшини до російського дворянства. Проте, більшість із цих зібрань мали прикладний характер, оскільки були пов’язані з родом занять власника або являли собою фамільні бібліотеки.
Бібліофільський характер мали частини книгозбірень І. Франка, В. Модзалевського, В. Перетца, М. Бажана, П. Тичини, С. Маслова, Ю. Меженка, Я. Стешенка, Я. Запаски та ін.
Найбільшими бібліофільськими осередками на території України як у часи Російської імперії, так і в добу УСРР, були міста Одеса, Київ і Харків. на Галичині основним центром бібліофільства був м. Львів. У добу Української революції 1917–1921 організоване бібліофільське життя не розгорнулося, хоча окремі матеріали бібліофільського характеру публікувалися в журналі «Кригарь» (Київ, 1917–1920). 1928–1929 в м. Києві було створено Українське бібліологічне товариство, що мало бібліофільський характер. У 1920-х роках матеріали бібліофільського характеру регулярно публікувалися в журналах «Бібліологічні вісти» (Київ, 1923–1931), «Журнал бібліотекознавства та бібліографії» (Київ, 1927–1930) і «Книга» (Харків, 1923–1924). У той самий час, суто бібліофільських організацій в Українській СРР не було.
На Галичині у складі Польщі у 1929–1939 діяло Українське товариство бібліофілів, яке 1937–1939 виступило співзасновником редагованого Й. Пеленським журналу «Українська книга» (разом із Бібліологічною комісією Наукового товариства імені Т. Шевченка [НТШ]). 1942–1943 вийшло два випуски цього журналу під маркою «Українського видавництва» у м. Кракові без згадки про назване товариство.
На еміграції у 1927–1942 існувало українське бібліофільське об’єднання — Українське товариство прихильників книги (м. Прага, тепер Чехія), яке 1927–1932 видавало неперіодичний альманах «Книголюб», а також «Бюлетень Українського товариства прихильників книги» (1927, один випуск) і випущені окремими відбитками звіти (1927–1930, 4 випуски), організовувало виставки й публічні лекції. Ключову роль у його діяльності відігравали С. Сірополко, В. Січинський і Л. Биковський.
Після Другої світової війни на еміграції діяло Товариство українських книголюбів, яке спільно з Бібліографіічною комісією НТШ у США й Канаді й Товариством українських бібліотекарів Америки заснувало журнал «Українська книга» (м. Філадельфія, 1971–1982) за ред. Б. Романенчука. Цей часопис позиціонував себе як продовження однойменого львівського видання.
Серед сучасних поціновувачів книг своєю активною діяльністю з популяризації бібліофільства та значними бібліотеками бібліофільського характеру відомі С. Білокінь (значна частина колекції 2012 подарована Національному університету «Києво-Могилянська академія»), перекладач, філолог-германіст Є. Попович (1930–2007; Україна), В. Шевчук, М. Шудря, Я. Бердичевський (1932, частину бібліотеки подаровано м. Києву 1987, частину — розпорошено між приватними колекціями 1994 під час переїзду власника до м. Берліна), А. Недільський (1956; тепер Україна) та ін.
До розпаду СРСР на території України не існувало бібліофільської організації республіканського рівня. Натомість, в окремих українських містах діяли відділення Всесоюзного добровільного товариства любителів книги і самостійні бібліофільські клуби (товариства друзів або любителів книги). У цей період українські автори активно друкувалися в неперіодичному «Альманахе библиофила», який відігравав роль загальносоюзного видання для книголюбів (1973–1986), а також у газеті «Книжное обозрение» (м. Москва, з 1966).
Деякі створені в УРСР організації існують дотепер. Зокрема, засноване 1966 у м. Херсоні відділення Всесоюзного добровільного товариства друзів книги продовжує діяльність як Херсонський міський клуб друзів книги «Кобзар». З 2005 він видає неперіодичний збірник «Херсонский библиофил» («Херсонський бібліофіл»).
У 1990-х – 2010-х у різних містах України створено низку нових бібліофільських клубів. Деякі з них мають неперіодичні видання. З 1992 у м. Києві діє Київський клуб бібліофілів, діяльність якого частково висвітлюється на сторінках «Київського альманаху бібліофіла» (2017–2020) й альманаху «Київський бібліофіл» (з 2022). Від 2014 функціонує Товариство бібліофілів у Львові (м. Львів), яке опублікувало два випуски свого бюлетеня (2015). У м. Дрогобичі з 2015 виходить друком «Альманах бібліофілів» за ред. Є. Пшеничного (1946; тепер Україна). Українські бібліофіли часто публікуються у спеціалізованій періодиці й альманахах інших країн.
Значення
Бібліофільство відіграє важливу роль у розвитку суспільства, сприяє збереженню культурної спадщини — рідкісних видань і стародруків, що мають історичну та наукову цінність. Чимало колекцій бібліофілів стали основою відомих публічних бібліотек.
Література
- Ricci S. de. English Collectors of Books & Manuscripts (1530-1930) and Their Marks of Ownership. Bloomington : Indiana University Press, 1960. 204 p.
- Собиратели книг в России / Сост. Л. М. Равич. Москва : Книга, 1988. 296 с.
- Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. 520 с.
- The Pleasures of Bibliophily. Fifty Years of The Book Collector: an Anthology. London : British Library, 2003. 310 p.
- Carter J., Barker N. ABC for Book Collectors. 8th Ed. New Castle, DE and London : Oak Knoll Press and British Library, 2006. 236 p.
- Silverman W. The New Bibliopolis: French Book Collectors and the Culture of Print, 1880–1914. Toronto : University of Toronto Press, 2008. XVIII+314 p.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Панчук Д. М., Гірік С. І. Бібліофільство // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Бібліофільство (дата звернення: 27.04.2024).
Оприлюднено: 19.01.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
