Декреталісти
Декреталі́сти — середньовічні юристи, які, на противагу декретистам, обирали головним предметом вивчення, коментування та викладання канонічного права папські декреталії.
Зміст
Історична довідка
Від середини 12 ст. «Декрет Граціана» був доповнений «новим правом» (лат. ius novum) папських декреталій. Юристи збирали листи Папи Римського, які делегували повноваження правосуддя прелатам, та поточнювали норми закону для конкретних випадків як правові прецеденти, що доповнювали канони «Декрету».
«Позадекретні» папські грамоти сформували окрему категорію юридичних творів, відому як «декретальні збірники». Укладачі й коментатори таких збірників отримали назву «декреталісти».
Приблизно з 1180 декретальне право почали викладати на юридичних факультетах європейських університетів. У 1190–1234 декретальне право домінувало в навчанні та судовій практиці.
Зростання папської влади, правове оформлення доктрини примату папи в Церкві та християнському світі сприяли успіху компіляцій папських декреталій.
З-поміж найвідоміших декреталістів: Бернардо да Павія (Бернардо Павійський, Бернардо Бальбі, до 1150 — 1213), Петро Беневентський (П’єтро Коллеваччіно, 2-га пол. 12 ст. — 1220), Йоан Гельский (Джон Вельський, 13 ст.), Лоренцо (Лаврентій) Іспанський (дата народження невідома, до 1200 — 1248), Вінсенте Іспанський (дата народження невідома — 1248), Йоган Тевтон (Йоан Земеке, Йоан Німецький, бл. 1170 — бл. 1245), Танкред Болонський (Танкред Ломбардійський, бл. 1185 — 1236), Раймон де Пеньяфорт (1175–1275).
Основні періоди декреталістики
Виділяють три періоди:
- 1150–1175: укладання перших зведень («колекцій») декреталій — додатків до «Декрету Граціана» (відомо про бл. 200 збірників, збереглося бл. 60, головно з Англії, Франції та Італії);
- від 1180: початки викладання декретального права в європейських університетах;
- 1190–1234: період домінування декретального права в навчанні та судовій практиці; перехід від «приватних» до офіційних (санкціонованих папами) «колекцій».
Збірники декреталій
Найдавніші декретальні «колекції», відомі як «первісні», не були упорядковані за певним тематичним порядком, на відміну від пізніших — «систематичних». Мірою зростання кількості декреталій щораз гострішою ставала потреба в їх систематизації; декреталісти створювали «колекції» декреталій, розподілені на книги й розділи. Кожна з компіляцій папських декреталій була предметом «глос» і коментарів тогочасних юристів.
Відкрив епоху декреталістів Бернардо да Павія (розпочав кар’єру у 1170-ті, в добу домінування декретистів у Болонському університеті у 1170-ті; 1187 став ректором університету в Павії, 1191 — єпископом Фаенци, 1198 — єпископом Павії). Бернардо надав форму та сформулював організаційні принципи викладення папських декреталій, які лишалися стандартними в європейських університетах до кінця середньовіччя. Уклав збірник декреталій «Breviarium extravagantium canonum» (1189–1191), що стала вступом і планом нової системи канонічного права. «Бревіарій» включав декреталії та соборні рішення, які Граціан обійшов увагою (зокрема, чимало розділів з «Декрету» Бурхарда Вормського, який Граціан не використовував). Близько 1210 (після складання другої і третьої «Компіляцій») «Бревіарій» отримав назву «Перша компіляція» («Compilatio prima»).
Усі пізніші збірники папських декреталій упорядковані з дотриманням організаційної схеми Бернардо — поділу на тематичні розділи в хронологічному порядку. Книга перша («Суддя») стосувалася ієрархії Католицької церкви (єпископи були суддями). Книга друга («Судовий процес») — процедури церковних судів. Книга третя («Клір») містила правила рукоположення та поведінки духовенства. Книга четверта («Шлюб») присвячена шлюбному праву (галузі, в якій канонічне право суттєво впливало на світське суспільство). Книга п’ята («Злочин») розглядала гріхи, правопорушення і злочинні діяння, покуту за скоєне, церковні покарання, відлучення та кримінальне право Церкви.
Основну частину «Першої компіляції» становили декреталії папи Александра III. Законодавство Александра справило величезний вплив на канонічне право, і каноністи визнали його важливість.
У 1209–1210 папа Інокентій III засвідчив автентичність збірника власних декреталій, що була укладена піддияконом і нотарієм Римської курії Петром Беневентським (згодом призначений кардиналом). Каноністи назвали цей текст «Третьою компіляцією» («Compilatio tertia») і відразу залучили до викладання. Офіційне схвалення папи (імприматур) допомогло забезпечити успіх збірника: всі декреталії «колекції» також містилися в реєстрах Римської курії.
Після проголошення «Третьої компіляції» давніші збірники декреталій зберігали свою чинність, компіляція нової «колекції» без папського дозволу лишалася можливою. Йоан Гельский склав «Другу компіляцію» («Compilatio secunda»), збірник вивчали у юридичних школах без папського схвалення. Йоан одним із перших почав розповсюджували «Третю компіляцію», його «апарат» на «Терцію» зберігся у двох рукописах. Створив також окремі «глоси» до власної «Другої» компіляції, але не написав цілого «апарату».
Каноністи продовжували вивчати й викладати «Декрет Граціана» і папське декретальне законодавство за «Старими компіляціями» («Compilationes antiquae»), як називали першу, другу й третю компіляції. Розробляли «апарати» до цих збірників.
Лоренцо Іспанський викладав канонічне право в Болоньї (1200–1214), пізніше обрав церковне служіння (архідиякон, у 1218–1248 — єпископ). Автор двох впливових творів: «Глоси Палатіни» до «Декрету Граціана» і «апарату глос» на «Третю компіляцію». На думку каноніста, попередні концепції права плутали зміст права (право має бути справедливим і розумним) із джерелом закону, тобто волею князя. Лоренцо сформулював тезу: князь може створювати беззаконні закони, бо воля князя вважається законом. Лоренцо заклав інтелектуальну основу для нової концепції влади, за якої князь чи держава могли б здійснювати владу нерозумно, але законно.
Йоганн Тевтон також вивчав і викладав право в Болонському університеті наприкінці 12 ст. Уклав «Звичайну глосу» до «Декрету Граціана», «глоси» до конституцій Четвертого Латеранського собору (1215, див. Вселенські собори Католицької церкви) і «Третьої компіляції», а також «Четверту компіляцію» («Compilatio quarta»), яку наділив «апаратом» (єдиним, що був створений для цього збірника). «Четверту компіляцію» було опубліковано 1217 після смерті папи Інокентія ІІІ, який відмовився підтвердити автентичність «колекції».
Після 1217 у Болонській правничій школі серед декреталістів домінував Танкред Болонський (навчався в Болоньї, був каноніком, а з 1226 —архідияконом кафедрального собору Болоньї). Його «апарат» до першої, другої, третьої компіляцій (остаточна версія бл. 1220) використовували в юридичних школах як звичайну (ординарну) «глосу». Його трактат під назвою «Ордо» з процедурних питань (бл. 1216) зажив успіху і був досить поширеним. Танкред також уклав «П’яту компіляцію» («Compilatio quinta»; 1226) за розпорядженням папи Гонорія III. Обрання Гонорієм III саме Танкреда Болонського для підготовки декретального зведення створило прецедент. Канонічні «колекції» відтоді не будуть результатом ініціативи приватних юристів; папи (за деякими винятками) почали замовляти збірники своїх декреталій у професійних юристів.
Від «П’ятої компіляції» папство взяло під контроль свій закон. Якщо «приватні» юридичні декретальні «колекції» були відправною точкою, то папські закони — кінцевою точкою посилення текстуалізації права та розвитку «ius novum». Упродовж наступного століття декретальні збірники були «офіційними» компіляціями, які понтифіки замовляли й надсилали в юридичні школи.
У Болонському університеті наприкінці 12 ст. коментарі юристів до збірників декреталій припинили й залишили у тогочасному вигляді. У Північній Європі коментування тривало до поч. 13 ст.
Джерела
- Bernard of Pavia. Summa Decretalium. Reprint: Graz : Akademische Druck- und Verlagsanstalt, 1956. 866 p.
- Quinque Compilationes Antiquae / Нrsg. von E. A. Friedberg. Lipsiae : Bernhard Tauschnitz, 1882. 276 p.
Література
- The History of Medieval Canon Law in the Classical Period, 1140–1234: From Gratian to the Decretals of Pope Gregory IX / Еds. W. Hartmann, K. Pennington. Washington : The Catholic University of America Press, 2008. P. 211–317.
- Duggan A. J. Master of the Decretals: A Reassessment of Alexander III’s Contribution to Canon Law // Pope Alexander III (1159–1181). The Art of Survival / Еd. by P. D. Clarke, A. J. Duggan. Aldershot : Ashgate, 2012. Р. 365–418.
- Larson A., Sisson K. Papal Decretals // A Companion to the Medieval Papacy: Growth of an Ideology and Institution / Еd. by A. Larson, K. Sisson. Leiden : Brill, 2016. P. 158–173.
- Санжаров В. А. Декретальне право в Західній Європі у XII–XIII століттях // Юридичний науковий електронний журнал. 2017. № 6. С. 421–423. URL: http://www.lsej.org.ua/6_2017/123.pdf
- Duggan A. J. «New» and «Old» Law in the Twelfth Century: A Contribution to the Current Debate // Bulletin of Medieval Canon Law. 2019. Vol. 36. Р. 299–314.
- Summerlin D. J. Using the «Old Law» in Twelfth-Century Decretal Collections // New Discourses in Medieval Canon Law Research: Challenging the Master Narrative / Еd. by Chr. Rolker. Leiden : Brill, 2019. P. 145–169.
- Drossbach G. Decretals and Lawmaking // The Cambridge History of Medieval Canon Law / Еd. by A. Winroth, J. C. Wei. Cambridge : Cambridge University Press, 2022. P. 208–229.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Санжаров В. А. Декреталісти // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Декреталісти (дата звернення: 4.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 26.10.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
