Дичко, Леся Василівна
Дичко́, Ле́ся Васи́лівна (повне ім’я — Людмила; 24.10.1939, м. Київ, тепер Україна) — композитор, педагог, громадська діячка, член Національної спілки композиторів України (НСКУ, з 1965), заслужений діяч мистецтв України (з 1982), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1989), народна артистка України (з 1995), член-кореспондент Національної академії мистецтв України (з 2009). Почесний член Національної спілки художників України (з 2006) і НСКУ (з 2009).
|
Дичко, Леся Василівна | |
|---|---|
| Народження | 24.10.1939 |
| Місце народження | Київ |
| Alma mater | Національна музична академія України імені П. І. Чайковського |
| Місце діяльності | Україна |
| Напрями діяльності | Музичне мистецтво |
|
Відзнаки | |
|---|---|
| Ордени | Святого Рівноапостольного Князя Володимира (ІІІ ст.), Княгині Ольги (ІІІ ст.), Святої Варвари Великомучениці, За заслуги (ІІІ ст., ІІ ст.), Князя Ярослава Мудрого (V ст.). |
| Премії | Національна премія України імені Тараса Шевченка |
Життєпис
Закінчила Київську середню спеціалізовану музичну школу ім. М. В. Лисенка за класом теорії музики (1959).
1959–1964 навчалася в Київській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського (тепер Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, НМАУ) за класом композиції в професорів К. Данькевича та Б. Лятошинського. У роки студентства товаришувала з майбутніми композиторами-шістдесятниками: Л. Грабовським, В. Годзяцьким, В. Сильвестровим, В. Губою та диригентом І. Блажковим. Брала участь у фольклорних експедиціях по Київщині та Львівщині.
1965–1966 — викладач Київського педагогічного інституту імені О. М. Горького (тепер Український державний університет імені Михайла Драгоманова).
1966–1969 відвідувала лекції з історії театру (курс сценічної майстерності) в Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (тепер Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого). 1968–1972 прослухала повний курс з мистецтвознавства та живопису на мистецтвознавчому факультеті в Київському художньому інституті (тепер Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).
1971 закінчила аспірантуру Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського.
1972–1992 викладала експериментальний курс всесвітньої історії музики в Київському художньому інституті. Від 1994 — композицію та теоретичні дисципліни в Київській державній консерваторії ім. П. І. Чайковського; 2003 — музичні дисципліни в Тегеранському університеті (Іран). 2005–2009 — доцент, з 2009 — професор НМАУ.
Член правління Музфонду України (з 1973), координаційної ради Всеукраїнської музичної спілки (з 1997), комітету з присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка (1993–2002), колегії Міністерства культури і мистецтв (1996–2008), експертної ради Всеукраїнського звіту майстрів мистецтв та художніх колективів регіонів України (2000–2004). Секретар НСКУ (1994).
Член журі багатьох хорових конкурсів.
Творчість
У творчому доробку різножанрова музика — оркестрова (симфонічна і камерно-інструментальна: сюїти, фантазії, твори для камерних ансамблів, фортепіано, органа, скрипки, флейти тощо) та вокальна (хорова, вокально-інструментальна). Автор балетів, опер, симфоній, кантат, ораторій та ін. Основна сфера творчості — хорова музика.
Співпрацювала з хормейстерами, серед яких П. Муравський, А. Авдієвський, В. Іконник, З-Б. Антків, Є. Савчук, С. Фоміних, Л. Бухонська (1944; тепер Росія — 2021; Україна), М. Кречко (1925–1996), Л. Байда (1960), М. Гобдич, О. Вацек (1955; усі — тепер Україна) та ін. Її твори виконували провідні хорові колективи України, симфонічні оркестри та камерні оркестри.
Серед ранніх творів: «Колисаночка» для сопрано і симфонічного оркестру (1959), «П’ять фантазій для хору та симфонічного оркестру за картинами російських художників» (1961–1962), «Казкова сюїта» для симфонічного оркестру (1961–1973), «Лісові далі» для мішаного хору а капела (1962), рапсодія «Думка» на слова Т. Шевченка для колоратурного сопрано, чоловічого хору та симфонічного оркестру (1964), балети «Метаморфози» (1962) і «Досвітні вогні» за однойменним твором Лесі Українки (1966–1967) та ін.
Творче формування припало на 1960-ті — початок 1970-х.
Музичний стиль Дичко сформувався на синтезі фольклорної традиції з сучасними модерновими засобами [віддзеркалено в хорових кантатах «Червона калина» (1968) та «Пори року» (1973)]. Етап зрілості творчого формування композитора, оформлення індивідуальної манери письма увиразнено у вокальних циклах «Пастелі», «Енгармонійне» (обидва на вірші П. Тичини, 1967), «Веснянки» для симфонічного оркестру (1969) тощо.
Один із головних складників хорової музики Дичко — твори духовної тематики. Автор трьох Літургій на канонічні тексти для різних хорових складів, циклу духовних концертів — «Отче наш» для баса та органа, «Благослови, душе моя, Господа» для мецо-сопрано та органа (обидва — 1995), «Тобі співаємо, Тебе благословимо» для сопрано та органа (1996), «Хваліте Господа з небес» (1997) для тенора, мецо-сопрано та органа (усі — на канонічні тексти) тощо.
Вокальна музика як головна галузь творчості стимулювала зосередитися на літературних джерелах. Поезія знайшла відображення у вокальних циклах: «Незгасна зоря» з шести романсів на слова М. Рильського для сопрано, тенора, баса і фортепіано (1965), «Казка» з трьох романсів на слова В. Коломійця для високого голосу та камерного оркестру (1966), «Пастелі» на вірші П. Тичини для мецо-сопрано та фортепіано, «Енгармонійне» на слова П. Тичини для високого голосу та фортепіано (обидва — 1967); творах для солістів та оркестру.
Автор циклу творів для дітей: кантати «Сонячне коло» (1975), «Здрастуй, новий добрий день» (1976), «Сонце і лінивий учень» (1976–1977), «Барвінок», «Весна» (обидві — 1980) та ін.
Характерна риса творчості — синестезійній підхід: створення музики за мотивами живопису, вражень від спостерігання архітектурних споруд і втілення, «перекладення» візуальних образно-асоціативних спостережень у музичних композиціях. Захоплення живописом і дружба з художниками надихнули на створення симфонічних фресок «Джерело» для солістів, жіночого, чоловічого, мішаного хорів та симфонічного оркестру (2011–2012) за картинами А. Чебикіна, В. Гуріна (1939–2018; Україна), В. Кулеби-Баринової, О. Дубовика, В. Прядки, М. Стороженка. Адаптування візуальних уявлень у музичний текст є у творах «П’ять фантазій за картинами російських художників (В. Сурикова, І. Левітана, В. Васнецова, І. Шишкіна)» для хору та симфонічного оркестру (1962–1972), циклах «Карпатські фрески» (1985), «Закарпатські фрески» (1986; обидва — для органа), «Фрески за картинами Катерини Білокур» у 2-х зошитах для скрипки і органа (1986), «Іспанські фрески» для мішаного хору, гітари та перкусії (1996) та ін.
Музиці Дичко притаманна програмність (майже всі твори мають «сюжетну назву»), візуальна картинність, театральність (ігрового, фольклорно-жанрового чи драматичного прояву). Мовна стилістика творів поєднує імпресіоністичну темброву колористику, національно-специфічну інтонаційність, автентику фольклористичного мелодизму, православно-церковну наспівність, гармонійну виразність, використання складних ритмічних структур (поліритмію, поліметрію тощо). Незвичних тембрових барв досягає через використання нестандартних прийомів звуковидобування — неоекмеліки (різного характеру музичні шуми), виразової агогіки тощо.
Серед творів — нестандартні, міксовані жанрові форми: ораторія-балет («Слава робочим професіям»), опера-ораторія («Різдвяне дійство»), феєрія-концерт («Веселий концерт»), симфонія-кантата («Ти починаєшся з очей»). Індивідуальний стиль Дичко — конгломерат різноманітних образних тем: стихія пантеїзму, ідея подорожей, «храмова» символічність, героїко-патріотична гімнічність, обрядова фольклорність, географічна історичність, національна глибинність. Музика розкривається різними гранями: героїко-патетичною, лірико-епічною, імпресіоністично-пейзажною або експресивно-романтичною міфологізованою образно-звуковою символічністю.
Автор музики до фільмів: науково-популярних і документальних — «З натури малювала Катерина Білокур» (1989); анімаційних (див. Анімація): «Казка про місячне сяйво» (1968), «Риболовля восени» (1968), «Кримська легенда» (1968), «Як їжачок з Ведмедиком зустрічали Новий рік» (1975); художнього — «Климко» (1983, режисер М. Вінграновський).
Музику Дичко представлено на хорових фестивалях, конкурсах і концертах у США, Канаді, Франції, Великій Британії, Німеччині, Нідерландах, Бельгії, Данії, Іспанії, Італії, Угорщині, Болгарії, Польщі тощо.
Нагороди, визнання
1962 — Диплом І ступеня на огляді творчості молодих композиторів за хорово-симфонічну фантазію «Ранок Стрілецької страти» за картиною В. Сурикова (м. Москва, тепер Росія).
1997 — І премія Всеукраїнського конкурсу на найкращий патріотичний твір за хорову поему «Лебеді материнства».
1999 — срібна медаль Національної академії мистецтв України.
2003 — лауреат муніципальної мистецької премії «Київ» ім. А. Веделя за «Урочисту літургію» і «Швейцарські фрески».
2009 — золота медаль Національної академії мистецтв України і медаль Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського та ін.
Кавалер орденів: Святого Рівноапостольного Князя Володимира ІІІ ступеня (1998), Княгині Ольги ІІІ ступеня (1999), Святої Варвари Великомучениці (2004), «За заслуги» ІІІ ступеня (2008) і ІІ ступеня (2017), Князя Ярослава Мудрого V ступеня (2009).
Додатково
1989 стала лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за низку творів, зокрема ораторії «І нарекоша ім’я Київ»(1982) та «Індія-Лакшмі» (1989), кантату «У Києві зорі» (1982). Частину премії віддала на встановлення пам’ятника Т. Шевченкові в Канаді.
Література
- Гордійчук М. Леся Дичко. Київ : Музична Україна,1978. 80 с.
- Дзюпина Є. Деякі принципи втілення карпатського фольклору в струнних ансамблях Л. Дичко, М. Скорика, Є. Станковича // Українське музикознавство. 1982. Вип. 17. С. 82–90.
- Гусарчук Т. До проблеми індивідуально-особистісного в хоровій творчості Лесі Дичко // Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. 2002. Вип. 19. Кн. 3: Леся Дичко: Грані творчості. С. 13–39.
- Пархоменко Л. Обриси творчого шляху Лесі Дичко // Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. 2002. Вип. 19. Кн. 3: Леся Дичко: Грані творчості. С. 144–152.
- Фільц Б. Народна обрядовість у творчості Л. Дичко (на матеріалі кантат для дитячих хорів ) // Матеріали до українського мистецтвознавства. 2003. Вип. 3. С. 112–116.
- Грабовський В. Національне музичне мистецтво у контексті духовності: про сакральну творчість Лесі Дичко // Науковий вісник Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. 2007. Вип. 56. С. 224–232.
- Бондар Є. Жанровий простір в творчості Л. Дичко // Вісник Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. 2011. Вип. 21–22. С. 196–201.
- Грица С. Леся Дичко в житті і творчості. Дрогобич : Посвіт, 2012. 272 с.
- Луніна А. «Український музичний Куїнджі», або «Леся Дичко в житті і творчості» // Музика. 2013. № 3. С. 39–41.
- Крепак К. В. Індивідуальність композиторського стилю Лесі Дичко // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Педагогічні науки. 2017. № 2 (1). С. 151–158.
- Луніна А. Є. Дичко, Леся Василівна (в авторській редакції). URL: https://vue.gov.ua/FREEARTICLES:Дичко,_Леся_Василівна
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Луніна А. Є. Дичко, Леся Василівна // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дичко, Леся Василівна (дата звернення: 9.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.02.2024
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
