Дяченко, Дмитро Михайлович
|
Дяченко, Дмитро Михайлович | |
|---|---|
| Народження | 14.08.1887 |
| Місце народження | Таганрог |
| Смерть | 21.05.1942 |
| Місце смерті | Кам'янський концтабір ГУЛАГ СРСР |
| Alma mater | Санкт-Петербурзький державний архітектурно-будівельний університет |
| Напрями діяльності | архітектура |
| Традиція/школа | необароко (архітектура) |
Дяче́нко, Дмитро́ Миха́йлович (14.08.1887, м. Таганрог, тепер Ростовської області Російської Федерації — 21.05.1942, Кам’янський концтабір ГУЛАГ СРСР, Саратовська область, тепер Російська Федерація) — архітектор, представник українського необароко, член-кореспондент Академії архітектури СРСР (з 1935).
Зміст
Життєпис
Народився в українській родині з с. Патлаївки (тепер Полтавського району Полтавської області), яка виїхала на заробітки у м. Таганрог. Його племінник — Ю. Асєєв. 1907 закінчив Таганрозьке технічне училище, 1914 — Санкт-Петербурзький інститут цивільних інженерів (тепер ― Санкт-Петербурзький державний архітектурно-будівельний університет). З 1909 очолював нелегальний український студентський клуб «Громада», учасники якого організовували українознавчі виставки (1912, 1914), вивчали в експедиціях і пропагували давню українську архітектуру. З 1915 земський інженер у Полтавській, з 1917 ― у Київській губерніях. Переїхав до м. Києва 1917. Очолював 1918–1920 Товариство українських архітекторів. 1918–1922 ― засновник і перший ректор Українського архітектурного інституту (1924 об'єднано з Київським інститутом пластичних мистецтв, тепер Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).
1925–1930 ― професор Української сільськогосподарської академії (тепер Національний університет біоресурсів і природокористування України), 1932–1937 ― Київського художнього інституту (тепер Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).
Намагаючись урятуватися від репресій, 1937 виїхав до м. Москви, де працював за фахом. Там 01.07.1941 його заарештовано як «українського націоналіста», засуджено до 8 років ув'язнення. За офіційною версією помер від голоду. 1957 реабілітований.
Творчість
Брав активну участь в архітектурних конкурсах, проєктуючи будівлі та споруди в українському стилі. На відміну від інших колег (В. Г. Кричевського, О. Сластіона) орієнтувався не на селянську архітектуру, а на високопрофесійне зодчество Мазепиної доби, на стилістику Мазепинського бароко, вбачаючи в цьому втілення української державницької традиції. Активно відстоював цю позицію в архітектурних дискусіях 1920-х ― 1930-х, за що постійно зазнавав нещадної критики як провідник шкідливого «буржуазно-націоналістичного напряму» в українській радянській архітектурі. Особливо різкими були політичні звинувачення 1930. Унаслідок цього заарештований 1931 за «участь у контрреволюційній націоналістичній діяльності», проте вини не визнав і невдовзі був звільнений.
Практичний інтерес Дяченка до української архітектури доби Гетьманщини найяскравіше проявився в архітектурному ансамблі Української сільськогосподарської академії у тодішній околиці Києва Голосієвому. Його створення за більшовицького режиму стало можливим як наслідок периферійного розташування та високої оцінки, яку отримав проєкт у закордонній пресі. Дяченку належать багато нереалізованих проєктів. Його творчому впливу завдячуємо прекрасно прорисованим фронтоном на чолі споруди залізничного вокзалу в Києві, яка без цього знакового українського елементу лишилась би безликим конструктивістським об’єктом 1930-х.
Серед кращих реалізованих прожктів — ансамбль Української сільськогосподарської академії (1925–1931): усі шість споруд муровані, дво- та триповерхові, симетрично-осьової композиції, вирішені за останнім словом тогочасної будівельної науки і техніки. Усі вони органічно поєднані архітектурними формами й деталями в стилі модернізованого українського бароко (застосовано фронтони, аркади, високі мансардові (див. Мансарда) дахи з заломами і люкарнами). Створив також земську лікарню (1913–1915, тепер школа) у м. Лубнах (тепер Полтавської області), будинок Климова у с. Круглику (1913, тепер Миргородського району Полтавської область). За його проєктами у 1915-1918 побудовано земські школи в Лубенському і Золотоніському повітах на Полтавщині та 10 шкіл у Канівському повіті на Київщині (тепер Черкаської області). Автор житлових будинків у м. Києві (1931-1932), Торговельної академії (1935–1938, тепер Міністерство освіти і науки України), сільськогосподарського інституту у м. Ташкенті (1938–1941).
Праці
- Будова села. Київ : Червоний шлях, 1924.
- Проєкти з сільського будівництва. Київ, 1926.
Визнання
Більшість архітектурних творів Дяченка тепер визнано пам'ятками культурної спадщини.
Додатково
Архітектори були однією з небагатьох професійних груп в СРСР, яка найменше зазнала репресій за сталінської доби, бо їх було надто мало в масштабах країни і влада цінувала їхні рідкісні фахові вміння. Й. Сталін вважав архітектуру «мундиром держави» і для його створення потребував добрих фахівців. Стилістика українського необароко не тільки не була заборонена, а й стала дуже поширеною в УРСР після Другої світової війни у творчому доробку архітекторів різного етнічного походження — українців, росіян, євреїв тощо. У цьому контексті репресування і вбивство Дяченка пояснюють його особистою принциповістю і безкомпромісністю.
Цитата
В. Чепелик:
«В особі Д. Дяченка українська архітектура ХХ ст. набула майстра, твори якого позначені яскраво виявленою національною своєрідністю форм. Збурювач архітектурного спокою 1920-1930-х рр., він дерзновенно штурмував неприступні позиції ворогів самобутності українського зодчества. Становлення нового в нашій культурі 1920-1930-х рр. відбувалося через великі втрати архітектурної спадщини. Ми лише тепер можемо оцінити героїзм захисників спадщини (…) та архітектора Д. М. Дяченка, який ще й власною творчістю утверджував безперервність національної традиції, зберігав їй гідність за умов жорстоких політичних звинувачень та репресій.»Цит. за: Чепелик В. В. Український архітектурний модерн. Київ : Київський національний університет будівництва та архітектури, 2000. С. 318–319.
Література
- Асеев Ю. С., Дяченко Б. М. Украинский зодчий Дмитро Дяченко // Строительство и архитектура. 1990. № 5. С. 22–24.
- Тимофієнко В. І. Зодчі України кінця XVIII – початку ХХ століть: Біографічний довідник. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 1999. С. 136.
- Чепелик В. В. Український архітектурний модерн. Київ : Київський національний університет будівництва та архітектури, 2000. 378 с.
- Дяченко Дмитро Михайлович // Українська академія мистецтва. Спеціальний випуск. Професори НАОМА (1917–2007). Київ, 2008. С. 63–64.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Дяченко, Дмитро Михайлович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дяченко, Дмитро Михайлович (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.05.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
