Культурна спадщина України
Культурна спадщина України — це сукупність успадкованих від попередніх поколінь матеріальних і духовних надбань, пам’яток, історико-культурних об’єктів і територій (ландшафтів), що зберегли автентичність і етнокультурну самобутність, відбивають внесок держави та її народів у розвиток світової цивілізації.
Нині місце України в європейському культурному просторі значно залежить від ставлення до історичної пам’яті, рівня збереженості національних традицій та власне культурної спадщини. Усі відповідні об’єкти на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони охороняються згідно з чинним законодавством — це є одним із пріоритетних завдань органів державної влади й місцевого самоврядування, а також міжнародно-правовим зобов’язанням. Окрім того, Україна не лише забезпечує збереження всіх історичних та інших пам’яток, що становлять культурну цінність, а й уживає заходів для повернення розташованих за її межами культурних цінностей народу. Все це є унікальним духовним і соціальним капіталом, ресурсом сталого розвитку суспільства.
Зміст
Матеріальна культурна спадщина
До 2000 охорона культурної спадщини базувалася на Законі УРСР «Про охорону та використання пам’яток історії та культури» (1978); після 1991 — у тій частині, яка не суперечила Конституції України й законам незалежної України. Натепер Україна має розвинене сучасне законодавство у сфері охорони культурної спадщини: Закони України «Про охорону культурної спадщини» (2000, зі змінами), «Про охорону археологічної спадщини» (2004, зі змінами), «Про культуру» (2010, зі змінами), інші нормативно-правові акти. Україна також ратифікувала низку міжнародних конвенцій з питань культурної спадщини: Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 (у 1988); Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини 1992 (переглянуто 2003); Європейську ландшафтну конвенцію 2000 (у 2005); Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи 1985 (у 2006); Конвенцію про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження 2005 (у 2010), Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства 2005 (підписано 2007, ратифіковано 2013, набула чинності з 2014). Центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини є Міністерство культури та інформаційної політики України.
На державному обліку перебувають близько 170 тис. нерухомих пам'яток культурної спадщини, що розташовані на території України. Станом на 2021 понад 15 тис. пам’яток національного (1167 об’єктів) і місцевого значення внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України; решта — до списків пам’яток ще до 2000, відповідно до радянського законодавства. Водночас на попередньому обліку під охороною — понад 34 тис. об’єктів (2018, оцінка).
2007–2008 вжито заходів щодо недопущення занесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єктів, пов’язаних з уславленням тоталітарного режиму СРСР та його діячів. До 75-х роковин Голодомору 1932–1933 в Україні за пропозиціями місцевих органів влади було проінвентаризовано відповідні пам’ятки радянської доби, близько 3 тис. із них визнані такими, що не підлягають включенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Так, масові тиражовані копії пам’ятників радянським партійним і державним діячам, типові зразки радянської пропаганди, пам’ятні знаки, присвячені комуністичним активістам місцевого рівня, та інше, що пов’язано з особами, причетними до організації Голодомору, здійснення політичних репресій тощо, втратили правовий статус пам’яток і державну опіку.
Утім, за президентства В. Ющенка питання щодо пам’яток тоталітарного режиму не було остаточно розв’язано, значну кількість артефактів не деконструювали й не прибрали з публічного простору. Ця тема була знову актуалізована за Революції гідності. Згодом у 2015 було ухвалено пакет так званих декомунізаційних законів — і пам’ятки, що підпадають під їх дію, більше не охороняються державою, не підлягають включенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України та, відповідно, можуть бути демонтовані.
У 2008 Законом України «Про Перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» було затверджено відповідний перелік. До нього увійшло понад 2 тис. культурних об’єктів, що мають залишатися в публічній власності (державній, комунальній).
Найвизначніші комплекси пам’яток оголошені державними історико-культурними заповідниками. Станом на 2021 в Україні діє 65 таких заповідників (понад 50 % здобули цей статус після 1991), з них 24 є національними. У м. Києві — 6 заповідників, з яких 4 мають статус національних. З українським державотворенням пов’язані заповідники у колишніх гетьманських столицях — «Чигирин», «Глухів», «Гетьманська столиця» (у м. Батурині Чернігівської обл). Тепер усі заповідники є закладами музейного типу, що мають не тільки нерухомі пам’ятки, а й музейні фонди та експозиції, кількісно і ціннісно порівняні із провідними національними музеями. За характером культурної спадщини та специфікою діяльності до заповідників близькі музеї просто неба. Є Національний історико-архітектурний музей «Київська фортеця», Національний музей народної архітектури та побуту України (обидва — у м. Києві), Музей народної архітектури та побуту в м. Львові імені Климентія Шептицького, Закарпатський музей народної архітектури та побуту (м. Ужгород), Чернівецький обласний музей народної архітектури та побуту (м. Чернівці), Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття (с. Крилос Івано-Франківської обл.), Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини (м. Переяслав Київської обл.; входить до Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»). Історико-культурні заповідники й музеї просто неба — це інституції пропаганди історичних знань, формування модерної національної ідентичності. Водночас вони одержують кошти для збереження культурної спадщини та мають вагоме перспективне значення для розвитку внутрішнього й зовнішнього туризму.
Найкращі взірці комплексів і ансамблів культурної та природної спадщини України, що мають універсальне значення для всього людства, внесені до Списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Серед таких об’єктів — шість історико-культурних і один природний:
- «Київ: Собор Святої Софії і прилеглі монастирські споруди, Києво-Печерська Лавра» (1990);
- «Ансамбль історичного центру м. Львова» (1998);
- «Геодезична дуга Струве» (мережа тріангуляційних пунктів, простягається Європою; спільна серійна номінація; 2005);
- «Букові праліси й давні ліси Карпат та інших регіонів Європи» (спільна серійна номінація; 2007);
- «Резиденція митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях» (2011);
- «Стародавнє місто Херсонес Таврійський та його хора» (м. Севастополь, тепер тимчасово окупована територія; 2013);
- «Дерев’яні церкви Карпатського регіону Польщі та України» (спільна серійна номінація; 2013).
Від 2014 (попри вельми прихильне ставлення до України з боку світової спільноти) жодна нерухома пам’ятка України не була внесена до Списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Крім того, у Попередній список включено 17 об’єктів, що пропонують додати до Списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО:
- «Історичний центр Чернігова, 9–13 ст.» (1989);
- «Культурний ландшафт каньйону в Кам’янці-Подільському» (1989);
- «Національний степовий біосферний заповідник “Асканія Нова”» (1989);
- «Могила Тараса Шевченка та Державний історико-природничий музей-заповідник» (м. Канів Черкаської обл.; 1989);
- «Дендрологічний парк “Софіївка”» (м. Умань Черкаської обл.; 2000);
- «Бахчисарайський палац кримських ханів» (м. Бахчисарай, АР Крим тепер тимчасово окупована територія; 2003);
- «Археологічна пам’ятка “Кам’яна могила”» (Запорізька обл.; 2006);
- «Комплекс пам’яток Судацької фортеці 6–16 ст.» (АР Крим, тепер тимчасово окупована територія; 2007);
- «Миколаївська астрономічна обсерваторія» (2007);
- «Астрономічні обсерваторії України» (2008);
- «Історичний центр Одеси» (2009);
- «Київ: Собор Святої Софії і прилеглі монастирські споруди, Кирилівська та Андріївська церкви, Києво-Печерська лавра» (розширення номінації; 2009);
- «Торгові пости та укріплення на генуезьких торгових шляхах. Від Середземного до Чорного морів» (АР Крим, тепер тимчасово окупована територія; 2010);
- «Історичне середовище столиці кримських ханів у Бахчисараї» (АР Крим, тепер тимчасово окупована територія; 2012);
- «Культурний ландшафт “печерних міст” Кримської Готії» (АР Крим, тепер тимчасово окупована територія; 2012);
- «Держпром (Будинок державної промисловості)» (м. Харків; 2017);
- «Тіра — Білгород (Аккерман) — на шляху від Чорного до Балтійського морів» (Одеська обл.; 2019).
Жоден український об’єкт не внесений до Списку пам’яток всесвітньої спадщини, що перебувають під загрозою. Це засвідчує, що Україна, попри певні труднощі та спорадичну критику від Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, здатна самостійно опікуватися збереженням унікальної культурної спадщини відповідно до найвищих світових стандартів. Утім, пам’ятки, розташовані на тимчасово окупованих територіях потребують присвоєння статусу загрожених з метою подальшої організації міжнародного моніторингу.
Більшість пам’яток культурної спадщини для запобігання їх руйнуванню потребують періодичного виконання реставраційних робіт. Роботи зі збереження всіх об’єктів проводяться згідно з реставраційними нормами та правилами, погодженими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.
За доби незалежності в царині реставрації відбулася демонополізація (разом із тим вдалося зберегти кваліфікованих фахівців і систему підготовки кадрів). Хоча колишні провідні заклади (Український державний науково-дослідний та проектний інститут «УкрНДІпроектреставрація» та Український регіональний спеціалізований науково-реставраційний інститут «Укрзахідпроектреставрація») втратили домінантні позиції, виникли нові, мобільні й компактні науково-проектні установи. Було реставровано сотні окремих пам’яток і комплексів сакральної архітектури, які за часів СРСР зумисно доводили до стану руйнації (зокрема Мовчанський монастир у м. Путивлі, Троїцька церква в с. Пустовійтівці; обидва — у Сумській обл.) та багато інших. Реставрація низки з них потребувала прямого сприяння найвищих посадових осіб, що засвідчило інституційну слабкість державної системи охорони й реставрації пам’яток. Так, наприклад, Спасо-Преображенський монастир у м. Новгороді-Сіверському Чернігівської обл. реставровано у 2004 під патронатом Президента України Л. Кучми; Георгіївську церкву в смт Седневі Чернігівської обл. — у 2008 завдяки зусиллям Президента України В. Ющенка. Церкву Спаса на Берестові в м. Києві відреставровано в 2019 коштом корпорації «Рошен».
Наймасштабніші реставраційні роботи за часів незалежності виконано в низці національних заповідників. Це зумовлено підготовкою до відзначення пов’язаних із ними річниць, знакових для національної історії та культури. Йдеться, зокрема, про пам’ятки національних заповідників «Гетьманська столиця» (до 300-річчя Батуринської трагедії; 2008), «Чигирин» (до 400-річчя Б.-З. Хмельницького; 1995), «Софія Київська» (до гіпотетичного 1000-річчя заснування собору; 2011; м. Київ), а також Шевченківського (до 200-річчя Т. Шевченка; 2014; м. Канів Черкаської обл.) та інших.
Значних успіхів було досягнуто у сфері відтворення втрачених пам’яток. Згідно з Указом Президента України Л. Кучми (від 1995), було утворено Комісію з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури на чолі з академіком Національної академії наук України П. Троньком. Це питання набуло актуальності ще в 1980-х з усвідомленням масштабності й непоправності втрат національної культурної спадщини за роки комуністичного режиму. У світовій практиці такі заходи раніше вживалися в унікальних випадках. Однак після падіння тоталітарних режимів у Європі наприкінці 1980-х більшість посткомуністичних країн вдалися до відтворення своїх сплюндрованих пам’яток під гаслом «повернення історичної справедливості». Тож практика відтворення українських пам’яток у 2000-х була явищем закономірним, хоча й неоднозначним.
У 1999 Кабінет Міністрів України затвердив Програму відтворення видатних пам’яток історії та культури України, якою передбачалося охопити разом 56 пам’яток (з них 28 об’єктів — православні храми, з яких 11 — у м. Києві, у т. ч. на території Національного музею народної архітектури та побуту України); виконана частково; скасована В. Януковичем 21.03.2007. У 1998 відтворено в гаданому первісному вигляді церкву Успіння Богородиці Пирогощі у м. Києві. Упродовж 1996–1999 — ансамбль Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря (собор у 1997–1999, дзвіницю у 1997–1998, Економічну браму з муром у 1997) та Успенський собор Києво-Печерської лаври (2000); у 2002–2005 відтворено церкву Різдва Христового (всі — у м. Києві). За київським прикладом з 2000-х розпочалося успішне відтворення втрачених архітектурних пам’яток в інших містах: Кам’янці-Подільському Хмельницької обл. (Троїцька церква, 2006–2010), Одесі (Спасо-Преображенський собор, 2000–2005), Полтаві (Успенський собор, 2000–2004), Севастополі (Володимирський собор у Херсонесі, 2000–2004), Сімферополі (собор Св. Олександра Невського, 2003–2015), Яготині Київської обл. (Троїцький собор, 1999–2016). Упродовж 2000–2010 відтворено два великі історико-архітектурні комплекси доби Гетьманщини: Резиденція Богдана Хмельницького і Петропавлівська церква у м. Чигирині Черкаської обл. та Гетьманський замок у м. Батурині Чернігівської обл.
Досвід відтворення втрачених пам’яток оприявнив і певні негативні моменти. Серед них основним була заміна втрачених автентичних об’єктів їхніми сучасними копіями різної міри достовірності, що у перспективі загрожувало фальсифікацією культурної спадщини. Це потребувало осмислення на міжнародному рівні. Цьому присвячена розроблена за участю українських фахівців і ухвалена 24.10.2000 під егідою ЮНЕСКО «Ризька хартія про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини», в якій під реконструкцією розуміється відбудова втраченої пам’ятки і зазначено: «У виняткових випадках реконструкція культурної спадщини, втраченої в результаті стихійних чи спровокованих людьми лих, може бути прийнятною, коли для історії та культури відповідного регіону конкретна пам’ятка становить надзвичайну художню цінність, має символічне значення чи особливо важлива для збереження історичного середовища»; за наявних обмірів та відповідної історичної документації; за умови, що таке відтворення не спотворює середовище і не шкодить історичній забудові, та після проведення відкритих консультацій з уповноваженими органами та громадськістю. Тож відтворення (відбудова) окремих пам’яток, ключових для національної свідомості, — справа історично виправдана. При цьому слід дотримуватися наукових і пам’яткоохоронних пріоритетів, а саме: цінність автентичної пам’ятки є абсолютною, а відтвореної — відносною.
До переліку документальних пам’яток програми ЮНЕСКО «Пам’ять світу» включено дві пам’ятки, одна з яких зберігається в Україні, а друга — в Україні, Білорусі, Литві, Польщі, Фінляндії й Росії. Перша — «Зібрання фонографічних записів єврейського музичного фольклору (1912–1947)», основу якого становлять матеріали етнографічної експедиції С. Ан-ського (1912–1914) та фольклорні записи М. Береговського (1929–1947). Пам’ятка знаходиться у відділі фонду юдаїки Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського і включена до списку у 2005. Друга — «Архіви Радзивілів та Несвіжська бібліотечна колекція», що зберігається у згаданих вище шести країнах (українська частина — у Центральному державному історичному архіві України в м. Києві; пам’ятку включено до списку 2009).
Нематеріальна культурна спадщина
Згідно з Конвенцією ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини (2003, Україна приєдналася у 2008), до неї віднесено усні традиції (епоси, перекази, легенди тощо) та форми вираження (наприклад, мова); виконавське мистецтво (музика, спів, танці, театр тощо); звичаї, обряди, святкування; знання та практики, що стосуються природи і всесвіту (зокрема, народні мудрість і медицина тощо); традиційні ремесла. Нематеріальна культурна спадщина тісно пов’язана з матеріальною, а також є важливим складником традиційного способу життя, носієм історичної пам’яті, джерелом культурного розмаїття світу.
У 2013 до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства включено петриківський декоративний живопис як феномен української орнаментальної народної творчості (петриківський розпис). У 2019 внесено традицію косівської розписної кераміки. До Списку нематеріальної культурної спадщини, що потребує термінової охорони, у 2016 потрапили козацькі пісні Дніпропетровщини. Безпосередньо в Україні чинна державна інформаційна система, що забезпечує збирання, накопичення, обробку, захист, облік і доступ до інформації про наявні на її території елементи нематеріальної культурної спадщини для по дальшої охорони — Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України (за наказом Міністерства культури 2017). Нові елементи включають на підставі рекомендацій Експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини, яка діє при Міністерстві культури та інформаційної політики України. Станом на 01.09.2020 перелік містить 26 елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Український центр культурних досліджень у 2014 уповноважено на науково-методичне забезпечення реалізації Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини, у 2018 — також забезпечення імплементації Конвенції ЮНЕСКО про охорону та заохочення розмаїття форм культурного самовираження (2005, Україна ратифікувала у 2010). Центр презентував Інтернет-проект «Віртуальний музей нематеріальної культурної спадщини України». Його метою є відтворення й репрезентація в сучасній та доступній формі нематеріальної культурної спадщини України, ознайомлення широкого кола зацікавлених із традиціями й надбанням народу, що надалі сприятиме формуванню єдиного культурного простору.
| Традиція Косівської мальованої кераміки |
| Кролевецьке переборне ткацтво |
| Опішнянська кераміка, |
| Петриківський розпис — українське декоративно-орнаментальне малярство 19–21 ст. |
| Козацькі пісні Дніпропетровщини |
| Пісенна традиція села Лука Києво-Святошинського району Київської області |
| Технологія виконання вишивки «білим по білому» селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області |
| Традиції рослинного килимарства селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області |
| Орьнек — кримськотатарський орнамент та знання про нього |
| Традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки |
| Бортництво |
| Традиція гуцульської писанки |
| Традиція приготування ет аяклак (караїмський пиріжок з м’ясом). Досвід караїмів Мелітополя |
| Традиція обряду «Водіння Куста» у селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області |
| Традиція декоративного розпису села Самчики |
| Олешнянське гончарство Чернігівщини |
| Художнє дереворізьблення Чернігівщини |
| Гуцульська коляда та плєси Верховинського району Івано-Франківської області |
| Звичай виконувати танець Аркан з Ковалівкою в Печеніжинській ОТГ |
| Мистецтво виготовлення звукової глиняної забавки «Валківський свищик» |
| Технологія виготовлення «воскових» вінків на Вінниччині |
| Культура приготування українського борщу |
| Карпатське ліжникарствоБорщівська народна вишивка |
| Технологія створення клембівської сорочки «з квіткою» |
| Великоднє гуляння «Водити Володара» в селі Розкошівка Теплицького району Вінницької області |
Див. також Україна: культура, мистецтво, архітектура
Джерела
- Про охорону культурної спадщини: Закон України № 1805-III від 8 червня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. 2000. № 39. Ст. 333. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1805-14#Text
Література
- Вечерська О. В. Проблеми формування Державного реєстру нерухомих пам’яток України // Сіверщина в історії України : в 12 вип. Київ; Глухів : Центр пам’яткознавства НАН України, 2016. Вип. 9. С. 15–19.
- Вечерський В. В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 2002. 592 с.
- Вечерський В. В. Охорона пам’яток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Україні // Україна і світ: теоретичні та практичні аспекти діяльності у сфері міжнародних відносин. Київ : Видавничий центр КНУКіМ, 2017. С. 293–300.
- Денисенко Г., Денисенко О. Культурна спадщина України у формуванні історичної пам’яті народу // Краєзнавство. 2014. № 1. С. 139–150.
- Елементи Нематеріальної Культурної Спадщини України / Авт. кол.: І. Френкель, О. Іщенко. Вінниця : ТОВ «Твори», 2018. 145 с.
- Збірник нормативно-правових актів сфери охорони культурної спадщини. Чернігів : ВАТ «РВК «Деснянська правда», 2011. 796 с.
- Мазур Т. В. Правова охорона культурної спадщини в Україні. Київ : Парламентське видавництво, 2020. 431 с.
- Поливач К. А. Культурна спадщина та її вплив на розвиток регіонів України. Київ : Інститут географії НАН України, 2012. 208 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Ukraine // UNESCO. URL: https://whc.unesco.org/en/statesparties/ua
Див. також
Україна: культура, мистецтво, архітектура
Автор ВУЕ
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
