Левіт
Леві́т (Книга Левіт, Левіти; грец. Λευϊτικόν; лат. Leviticus), Тре́тя кни́га Мойсе́я, Ваїкра́ (івр. וַיִּקְרָא, Vayyīqrāʾ — І Він покликав; у талмудичній літературі також «Торат коханім» івр. תורת כהנים, torat kohanim — Священницький статут) — третя книга Тори в юдейському ТаНаХу та П’ятикнижжя в християнському Старому Завіті.
Зміст
Етимологія
В юдейській традиції (див. Юдаїзм) книга названа за першими словами, з яких починається її текст. В українському перекладі Біблії: «Господь покликав…» (Лев. 1:1).
Назва «Левіт» у християнській традиції сягає Септуагінти (відтак і латинського перекладу — Вульгати) і походить від найменування священницького коліна Левія (див. Дванадцять колін Ізраїлю). В елліністичну добу юдейських священників називали левітами.
Проте левітів прямо згадано в тексті лише раз (Лев. 25:32-33), книга наскрізно іменує священників когенами. Різниця між когенами і левітами, означена в Торі, поступово нівелюється: в ідеалі всі священники роду Аарона були з коліна Левія, а відтак — левітами. Оскільки систему жертвоприношень зазвичай теж іменують левітською, то й суголосна назва книги видається виправданою.
Часом при укладанні нових перекладів Біблії назву книги вжито у формі множини — Левіти (напр., український переклад о. Турконяка).
Структура і зміст
Містить 27 розділів.
Лише невелика частина книги є власне оповіддю. Більшість розділів мають деонтологічний і законодавчий характер — вказівки священникам, передані Богом Мойсею на горі Синай, подовжене Боже одкровення. При цьому переважна кількість заповідей і приписів так чи так стосується всього ізраїльського народу й незначна — безпосередньо священників (Лев. 8–10; 16:1-28; 21:1 – 22:16).
Книга Левіт є передусім нормативною деталізацією другої частини Книги Виходу: якщо в останній йдеться про те, як Мойсей керував народом при будівництві скинії («Намету Свідчення», Вих. 35–40) за велінням Бога (Вих. 25–31), то в книзі Левіт — Господь наставляє ізраїльтян і священників правилам відправи культу в скинії та поведінки коло святилища. Книга складається зі звернень Бога, що означені формулою «І сказав Ягве до Мойсея…» (або її модифікаціями: «Господь промовив до Мойсея», «Господь звернувся до Мойсея»), яка й структурує текст.
Дія книги відбувається, ймовірно, упродовж місяця між завершенням будівництва скинії (Вих. 40:17) й відбуттям ізраїльтян зі Синаю (Чис. 1:1).
Вказівки книги акцентовано не так на віроповчанні, як на ритуальних, правових і моральних звичаях, правилах і присудах. Левіт навчає, що належне слідування встановленим ритуалам — умова присутності Бога в святилищі.
Зміст книги умовно поділяють на три частини:
- закони про жертвоприношення;
- встановлення інституту священства й основ літургіки;
- закони чистоти і святості.
Настанови для ізраїльтян викладені в такій послідовності:
- п’ять різновидів жертв: всеспалення, хлібні (або зернові), мирні, очисні й спокутні (або викупні, за гріх і за провину), причому прописано детальні вказівки священникам щодо ритуалу принесення жертви (Лев. 1–7);
- посвята Аарона та чотирьох його синів у священники, що відтоді ставали носіями святості; покарання священників смертю у разі порушення правил жертвоприношення (Лев. 8–10);
- закони про розмежування чистого й нечистого (щодо тварин, тіла, статевих стосунків, житла тощо); про хворих на проказу (Лев. 11–15);
- про очищення скинії та День спокути — Йом-Кіпур (Лев. 16);
- про святість повсякденного життя Ізраїлю; правильне поводження з кров’ю жертовних тварин (позаяк, за юдейським вченням, кров — це душа; Лев. 17);
- правила сексуальної поведінки (Лев. 18);
- норми соціальної поведінки та моральності за вченням Декалогу (Лев. 19);
- про тяжкі злочини та покарання за них (Лев. 20);
- приписи для священників задля збереження святості у повсякденному житті, особливо у відправленні жертвенного культу (Лев. 21–22);
- про святість суботи й усіх семи свят за числом днів тижня; про День спокути і Свято кущів — Суккот (Лев. 23);
- про порядкування в скинії (Лев. 24);
- про святість країни, суботній (що сім років) і ювілейний (що п’ятдесят років) роки (Лев. 25);
- традиційні прикінцеві благословення народу, який виконує Закон, і прокляття тим, хто його порушує (Лев. 26).
Розділ 27 є розрізненим і, ймовірно, пізнішим доповненням щодо того, як можна спокутувати порушені обітниці.
Виділяють два фрагменти, безпосередньо не пов’язані зі змістом книги: про смерть Ааронових синів (Лев. 10:1-3) і страту богохульника (Лев. 24:10-23).
Авторство та історичність тексту
Традиціоналісти дотримуються думки, що Книгу Левіт написав Мойсей невдовзі по завершенні Книги Виходу.
За пізнішою, поміркованішою версією, що сягає Йосипа Флавія, матеріал тільки походить з Мойсєєвих часів (вказують на другу половину 15 ст. до н. е.).
Вчені одностайні в тому, що книга мала тривалий період укладання. Біблеїсти сходяться на думці, що остаточного вигляду текст набув у перський період (між 538 і 332 до н. е.), увібравши й значно давніші фрагменти. На користь такого висновку свідчить зафіксована в книзі норма, за якою жертвоприношення можуть здійснювати винятково священники. Проте інші тексти ТаНаХу містять згадки, що жертви складали різні діячі (пророки Самуїл та Ілля, царі Саул, Давид і Соломон), без священницького сану. Більшість таких жертв були всеспаленням, відсутня згадка про жертви за гріх. Звідси висновують, що правила жертвоприношень були встановлені вже після Вавилонського полону, коли обставини дозволили описати й закріпити ритуали, які виражають світогляд Ізраїлю як осібної, відмінної від інших — святої — спільноти (Лев. 20:26).
Джерела
Згідно з документарною теорією К. Графа та Ю. Велльгаузена, що тривалий час домінувала в біблеїстиці, Книгу Левіт остаточно сформовано на початковому етапі доби Другого Храму, коли культ був зосереджений у м. Єрусалимі.
Більшість учених розглядають розділи 1–16 як Священницький документ Р (від нім. Pristercodex — Священницький, або Жрецький кодекс), а розділи 17–26 — як т. з. Кодекс святості Н (від нім. Heiligkeitsgesetz — букв. Закон про святість). Ці матеріали вважають напрацюванням двох споріднених шкіл, однак, попри використання спільної термінології, в документі Н значення термінів розширене від суто ритуального до богословського й морального. Тим ритуал, описаний в документі Р, трансформовано на модель відносин Ягве й Ізраїлю в документі Н. Припускають, що документ Н міг бути пізнішою редакцією документа Р (панівна версія — бл. 7 ст. до н. е., серед священників Єрусалимського храму).
Ключові теми
Книга Левіт демонструє самоусвідомлення Ізраїлю як Божої спільноти, яка перебуває у моральному спілкуванні з Ягве. Характер такого спілкування визначений низкою одкровень. Головні теми, що об’єднують приписи і закони книги Левіт, — ритуал жертвоприношення як умова гармонійних стосунків з Богом, котрі передбачають чистоту (побутову, тілесну, харчову, статеву) і святість (народу, когенів, землі Ізраїлю, суботи і свят). Бог зобов’язує обраний Ним народ виконувати Закон через інститут священства.
Жертвоприношення
Об’явлена Богом через Мойсея система кровних жертв накладала обов’язкові жертвування за гріхи та за провини: перші викупляють ненавмисні гріхи, другі — покликані відновити певні права грішника, який щиро розкаявся.
Складали також безкровні жертви на знак визнання щедрот Бога.
У старозавітній традиції примирення з Богом потребувало не лише викуплення гріха, але й умилостивлення Господа — Дарувача законів. Саме жертва мала за мету вмилостивити Бога, зв'язок із Яким було розірвано; відвернути Божий гнів, коли Він приймав замінну жертву (через покладання рук на жертву прохач ототожнювався з нею, й вона слугувала його заміною, див. Лев. 1:4; 17:11).
Відтак жертвопринесення в ізраїльтян тлумачать як відповідь Богові на те, що Він першим віддав себе народу через відносини Завіту; як засіб підтримки стосунків між Богом і людиною (замість намагань отримати милість від жорстокого Бога, що було традиційним для Сходу). Якщо народ чи окремі особи чинили гріх і ставали нечистими (в духовному чи обрядовому сенсі), порушували гармонію стосунків з Богом, то мусили поновлювати їх через жертву, форма якої щоразу визначалась обставинами. Ритуали спокутування включали пролиття крові чи скроплення кров’ю — символу життя жертви: вірили, що кров має силу змивати гріх.
За винятком ритуалу в День спокути, кожна жертва «знімала» лише один гріх. З теологічного погляду, жертва не спокутувала грішну природу людини, не рятувала від наслідків свідомо скоєних гріховних вчинків, не звільняла і від Його заповідей (крім незначних порушень 8-ї та 9-ї заповідей). Вона спокутувала гріхи, учинені через невігластво, випадковість чи недогляд. При цьому «формальну обрядовість» вважали неприйнятною для Бога, жертва мала бути піднесена з щирої віри і морального послуху Божій волі. Дароване в кожному конкретному випадку прощення було тимчасовим і не означало тотального очищення: за кожен наново вчинений гріх мусили скласти нову жертву. Понад те, жертводавець отримував прощення тільки в тому разі, якщо Ягве приймав жертву.
Юдеї припинили практику жертвоприношення тварин за приписами Левіт з 1 ст., після руйнації Другого Храму. За відсутності Храму — єдиного місця, де міг відбуватися цей ритуал, — юдаїзм повернувся до молитви і вивчення Тори, наслідком чого став рабиністичний юдаїзм.
Чистота
Особлива роль у релігійних практиках відведена синам (нащадкам) Аарона — священникам, які здійснюють жертвопринесення, ширше — є посередниками між Ізраїлем і його Богом. Головна місія священників — наставляти людей як «вміти розрізняти між святим і несвятим, між нечистим і між чистим» (Лев. 10:10), аби не осквернити святиню й не образити Бога, щоби Він не полишив свій народ.
Священники мусили й очищати святиню в разі її осквернення.
Важливо, що Левіт не зводиться до ритуально-настановчого тексту; всі законодавчі акти були морально уґрунтовані, мораль і культ посутньо не відмежовані; ритуал — не самоцінний набір дій, а засіб підтримання відносин з Богом. Відтак жертвоприношення — лише один зі способів наблизитися до Господа, значущою є й повсякденна поведінка людини (не тільки вчинки, але й наміри), що маніфестує справедливе і доброзичливе ставлення до ближнього, особливо нужденного і слабкого. Від виконання Закону кожним залежить доля всього народу, порушення Закону неминуче потягне за собою вигнання народу з його землі.
З огляду на це, ритуальну чистоту вважали необхідною, якщо ізраїльтянин хоче наблизитися до Бога й лишитися частиною спільноти. Нечистота, породжена гріхом, оскверняє священний простір, загрожує святості, стосункам із Богом. Ритуальна чистота не тотожна тілесній (хоча вимоги нерідко стосувалися правил особистої гігієни, запобігали поширенню хвороб). Книга детально описує різні причини нечистоти і подає ритуали відновлення чистоти.
Святість
Якщо в розділах 1–16 йдеться головно про поклоніння святому Богові, то в розділах 17–26 — переважно про повсякденне перебування у святості (й відокремлення від всього грішного) перед лицем Бога й перед народом. Святим (івр. קדוש) вважається сам Ізраїль, а не тільки верства священників. «Адже Я Господь, ваш Бог. Тож і ви будете освячуватися, й станете святими, бо Я святий. Не будете осквернювати ваших душ…» (Лев. 11:44).
Святість стосується насамперед заборони чинити «за звичаями Єгипетського краю» і «за звичаями Ханаанського краю» (Лев. 18:3), тобто не практикувати ідоловклоніння, всі види магії. Акцентовано дотримання церемоніальної святості, за якої люди, тварини чи предмети ніби відокремлюються, відособлюються лише для Бога (щоб не слугувати світським цілям, не підлягати оскверненню). Святість такого роду врешті символізує й узасаднює етичну святість. Бог сам незрівнянно вищий і відділений від усього, що є гріховним; святість у Давньому Ізраїлі розуміли як сутність Ягве, Його невидиму силу. Господь, який «ходив поміж свого народу», «поставив посеред вас Свій Намет» (Лев. 26:11-12), «відділив» ізраїльтян від усіх народів «щоб ви були Моїми», вимагав від них: «Будьте Мені святими» (Лев. 20: 22-26, див. також Лев. 19:2, 20:7). Якщо Ізраїль підтримуватиме свою святість, це стане запорукою життя з Богом у безпеці, в обіцяній землі.
Рецепція у християнстві
Свідченням впливовості книги Левіт є виявлення серед сувоїв Мертвого моря (Кумранські рукописи) близько півтора десятка рукописів книги, датованих 3–1 ст. до н. е. Крім того, багато кумранських текстів (особливо т. з. Храмовий сувій) рясно цитують Левіт.
Новий Завіт містить близько 40 посилань на Книгу Левіт (найчастіше трапляються в «Посланні до євреїв»). Ідеї та образи книги використано для опису Ісуса Христа як первосвященника, «непорочного і чистого» Агнця Божого, який проливає власну кров у жертву за гріхи людства (Об. 13:8; 1 Пет. 1:19-20). За християнськими уявленнями, спокутна жертва Христа є самодостатньою й відміняє ритуальні приписи Старого Завіту. Саме в такому розумінні автор «Послання до євреїв» вказує: «неможливо, щоб кров телят і козлів усувала гріхи» (Євр. 10:4). Смерть Христа євангельські тексти подають як викуплення всіх людей, «жертву примирення», якою виправдано «прощення раніше вчинених гріхів» (Рим. 3:25).
Сюжет оздоровлення хворого від прокази містить посилання на закони очищення (Матв. 8:4, Мк. 1:44, пор. Лев. 14:2-32).
У новозавітній історії про перипетії навернення апостола Павла вбачають певну паралель до історії Аарона, який свого часу керував виготовленням золотого тельця і закликав поклонятись йому (Вих. 32).
Додатково
- Настанови Книги Левіт є типологічно схожими з ритуальними правилами в культурах Месопотамії, Малої Азії й Угариту. Приписи жерцям визначали, які матеріали потрібні для конкретного ритуалу, в яких умовах та за якими етапами він має здійснюватися. Багато елементів ритуалу важкі для розуміння, позаяк були професійним знанням жерців. Так, Книга Левіт нерідко містить посилання на такі знання: івр. כמשפת (букв. «як це заведено»). Окремі ритуальні описи часто починає або завершує формула «це інструкція для…», що передбачає стандартизовану форму ритуалу.
- Значення книги Левіт для юдаїзму надзвичайно важливе, оскільки в ній міститься 247 із 613 релігійних заповідей. За традицією, Левіт була першою біблійною книгою, яку викладали у школах: це пояснюють і тим, що священницькі школи виникли раніше за світські. Книга містить два головні мідраші — галахічний (Сіфра) й агадичний (Ваїкра Раба).
- В розділі 16 йдеться про День спокути (Йом Кіпур). Це єдиний день, коли первосвященник міг увійти до Святого святих (івр. קֹדֶשׁ הַקֳּדָשִׁים) — втаємниченого місця скинії (згодом — Храму), де зберігали скрижалі Завіту. Він мав принести в жертву бика за гріхи священників і козла за гріхи мирян. Крім того, обирав іншого козла, на якого символічно перекладав гріхи всього народу, й відсилав того «разом з усіма гріхами» в пустелю (уособлення підземного царства) до Азазеля. Звідси походить вираз «цап відбувайло» («офірний цап», «цап відпущення»). Звичай приносити в жертву Азазелеві цапа, обтяженого гріхами Ізраїлю, вплинув на формування образу Агнця, що узяв на себе гріхи всього світу.
Джерело
Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов / За ред. о. Рафаїла Турконяка. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2020. 1172 с.
Література
- Grabbe L. Leviticus // Barton J., Muddiman J. Oxford Bible Commentary. Oxford : Oxford University Press. 2001. P. 91–109.
- Milgrom J. Leviticus: A Book of Ritual and Ethics. Minneapolis : Fortress Press, 2004. 388 р.
- Bergen W. J. Reading Ritual: Leviticus in Postmodern Culture. New York : T & T Clark, 2005. 140 p.
- Davies Ph. R., Rogerson, J. W. The Old Testament World. 2nd ed. Westminster : John Knox Press, 2005. 264 p.
- Gilbert Ch. A Complete Introduction to the Bible. New York : Paulist Press, 2009. 308 p.
- Jewish Study Bible / Ed. by A. Berlin, M. Brettler. 2nd ed. New York : Oxford University Press, 2014. 2400 p.
- Text, Time, and Temple: Literary, Historical and Ritual Studies in Leviticus / Ed. by F. Landy, L. Trevaskis, B. Bibb. Sheffield : Phoenix Press, 2015. 239 p.
- Rhyder J. Centralizing the Cult : The Holiness Legislation of Leviticus 17–26. Tübingen : Mohr Siebeck, 2019. 484 p.
- Gordon B. D. Land and Temple: Field Sacralization and the Agrarian Priesthood of Second Temple Judaism. Berlin; Boston : Walter de Gruyter. 2020. 287 p.
- Greidanus S. Preaching Christ from Leviticus. Grand Rapids : Eerdmans Publishing, 2021. 344 p.
- Дуейн Ліндсей Ф. Левіт / Пер. з англ. // Чернівецький православний богословський інститут. URL: http://www.cpbi.info/library/21/65/
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Луцюк М. В. Левіт // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Левіт (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.03.2023
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
