Рідновірство
Ріднові́рство, ріднові́р’я — релігійно-світоглядна течія, орієнтована на відродження, реконструкцію та впровадження у сучасне повсякденне життя дохристиянських світоглядних засад і релігійних практик; напрям у неоязичництві, поширений на постсоціалістичному просторі.
Зміст
Поширення
Громади та об’єднання рідновірів діють у Білорусі, Болгарії, Боснії та Ґерцеґовині, Естонії, Латвії, Польщі, Росії, Сербії, Словаччині, Словенії, Україні, Хорватії, Чехії тощо.
Серед них наявні власне релігійні громади, а також екологічні об’єднання, фольклорно-етнографічні гуртки, музичні гурти.
Історична довідка
Передумови виникнення
Основні причини ґенези та популярності рідновірства у певних соціальних групах:
- глибока зацікавленість автентичною етнонаціональною культурою на тлі тенденцій до розмивання національних відмінностей і формування космополітичної маскультури;
- руйнування соціалістичних історичних і політичних міфологем, а відтак відтворення та перепрочитання національної історії, пошук витоків власної етнокультурної ідентичності, національної ідеї як запоруки поступу держави і суспільства;
- невдоволення політичним ладом, зокрема панівною орієнтацією на християнство (православ’я, католицизм, протестантизм) як консолідуючий чинник нації, критика ортодоксальної християнської етики, антропології та аксіології;
- вплив культури і ментальності постмодернізму: інтерес до міфу, захоплення езотерикою, окультизмом, магією, містикою, нетрадиційною медициною, еклектизм різних інтелектуальних, релігійних, культурних традицій тощо;
- поширення цінностей здорового способу життя, екологічного харчування; культивування фізичної сили і краси людського тіла, пропаганда бойових мистецтв чи створення таких тощо;
- реакція на глобальні екологічні проблеми 20–21 ст., де противагою християнській ідеї панування людини над природою стає притаманна язичництву установка на гармонійне співіснування людини і природи, пошанування Природи і природних сил.
Соціокультурна ситуація в країнах колишнього СРСР сприяла появі рідновір’я насамперед як релігійно-світоглядного й національно-орієнтованого руху в певних колах наукової та творчої інтелігенції. У країнах Європи та Північної Америки більше уваги приділено екологічним, гендерним, глобальним проблемам, що суголосно культурним акцентам західного суспільства.
Інституалізація
Поява, поширення та інституалізація в 20 ст. неоязичницьких громад і об’єднань актуалізували проблему їх інтеграції в суспільні процеси й соціум та міжконфесійної взаємодії.
1998 з ініціативи науковця, основоположника язичницької громади «Ромува» Йонаса Трінкунаса (1939–2014; Литва) було започатковано діяльність Всесвітнього конгресу етнічних релігій, ВКЕР (англ. World Congress of Etnic Religions, WCER). На Першому конгресі у м. Вільнюсі були присутні представники язичницьких громад Європи, Азії, Америки, зокрема й учасники від релігійних громад рідновірів України [див. Рідна віра (конфесія)]. Метою своєї діяльності ВКЕР визначив: відроджувати інтерес до автентичних духовних витоків культур і народів; об’єднувати однодумців по всьому світі та сприяти інформаційному обміну через семінари, конференції, проведення рідновірських свят і обрядів; сприяти організаційному та юридичному оформленню язичницьких громад в різних країнах; провадити просвітницьку та освітню діяльність. Обравши термін «етнічні релігії» на позначення тяглих «традиційних релігій, духовності та космології», засновники ВКЕР прагнули відмежуватися від сучасного містицизму та синкретичних неорелігій. До організації увійшли громади з Бельгії, Білорусі, Греції, Данії, Індії, Латвії, Литви, Німеччини, Норвегії, Польщі, Росії, США, України, Франції, Чехії, Швеції та ін.
Від 2003 діє Родове Слов’янське Віче (РСВ), яке консолідує рідновірів слов’янських країн. Перше РСВ було проведене у м. Києві в липні 2003. 2010 Всесвітній конгрес етнічних релігій перейменовано на Європейський конгрес етнічних релігій (англ. European Congress of Etnic Religions, ECER), а з’їзди збираються що два роки.
Рідновірський рух є різнорідним та децентралізованим. Триває процес організації нових громад, згасання раніше діючих, перетворення всередині чинних; оформлюється прошарок людей, які осібно, поза групою, зайняті пошуком власного духовного шляху на засадах язичницького світогляду.
Віровчення і релігійні практики
Рідновірські віровчення базуються на реконструкції та впровадженні у повсякдення дохристиянських вірувань. Останнє вважають підвалинами національного відродження та розвитку, умовою гармонізації людини та довколишнього світу.
Більшість громад сповідують пантеїзм або генотеїзм. Відчутна тенденція до теоретичного обґрунтування віровчення: за мету своєї діяльності рідновірські громади мають збирання та систематизацію всіх збережених джерел автентичної дохристиянської релігії, їх наукове й теологічне опрацювання та впровадження в культову практику, піднесення стародавньої віри на новий теологічний рівень.
Зазвичай рідновірська громада має жерця або волхва, який проводить обряди; місце для проведення обрядів і свят (капище, святилище); священні тексти (волховники, гімни, молитви, епоси тощо); дотримується календаря рідновірських свят. Шанують рідних богів та богинь, традиційну культуру та обрядові звичаї свого народу; відзначають свята родинного циклу, проводять обряди ім’янаречення, посвяти в рідну віру, освячення оселі. Пропагують цінності шанобливого ставлення до святинь свого народу, виховання екологічного мислення та поведінки.
Серед рідновірських течій є громади з чіткою організаційною структурою, так і без неї.
В Україні
Український рідновірський рух як релігійний, культурний та суспільний феномен зародився в країні у 1930-х і набув певного поширення серед західної української діаспори після Другої світової війни.
Віросповідні та обрядові системи рідновірів діаспори об’єднувала сакралізація України, бачення її месіанської ролі в історії людства; культ пророків (Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Григорія Сковороди); трепетне ставлення до української мови, культури та історії. З-поміж відомих діячів українського рідновірського руху в діаспорі: Володимир Шаян, Лев Силенко, Мирослав Шкавритко, Володар Гайдайчук, Юрій Лісовий.
В Україні поява та певне поширення рідновір’я співпало в часі зі здобуттям незалежності, пошуком національно-культурної, релігійної, геополітичної ідентичності. Перші громади рідновірів зорганізовано на початку 1990-х, серед них — громади Рідної української національної віри (РУНВіри), Рідної Віри «Православ’я» (тепер Об’єднання релігійних громад рідновірів України, ОРУ), Слов’янська духовна течія «Великий Вогонь», коло послідовників теоретичних розробок Ю. Шилова щодо витоків і розвитку слов’янської цивілізації, Ладовіра, Ягновіра. Згодом постали Родове Вогнище Рідної Православної Віри, Собор Рідної Української Віри, Руське Православне Коло, Товариство Українських Рідновірів та низка інших громад та об’єднань.
Назагал українські рідновірські спільноти кінця 1980-х — початку 1990-х гуртувалися навколо ідей месіанства України та українців, унікальності та самобутності української мови, традицій, культури, ментальності, святості української землі. Наступні генерації українських рідновірів часом відносять до «поколінь віртуального неоязичництва». Вони отримали незрівнянно більші можливості інформаційного забезпечення, комунікацій з однодумцями по всьому світі. Втім і для них питання релігійної ідентичності також пов’язане з ідентичністю національною, хоча вже й не так гостро, як для попередників.
Спроби політизувати рідновірський рух в Україні виявилися невдалими. Так само, як і неодноразові заходи, спрямовані на об’єднання розпорошених Україною рідновірських громад.
Натепер процес розвитку українського рідновірства відбувається через співіснування кількох напрямів (політеїстичних та монотеїстичних), які деколи гуртуються задля певної спільної мети (напр., проведення релігійного або просвітницького заходу), але прямують власним осібним шляхом. На характер стосунків між громадами різних рідновірських конфесій сильний вплив здійснює позиція лідера громади. За офіційними даними, станом на 01.01.2020 діяло 159 «нових релігійних організацій язичницького спрямування», майже половину з яких (77) становили релігійні організації РУНВіри.
Сучасні язичники-рідновіри та їхня діяльність у релігійній, ширше — культурній царині, стали помітним явищем в українському суспільстві.
Додатково
В Україні спостерігався помітний вплив російського рідновірства і слов’янофільства на український рідновірський рух, що негативно позначилося на його формуванні та розвитку. Повномасштабна агресія РФ проти України кардинально змінила стосунки між рідновірами обох країн.
Література
- Історія релігії в Україні: в 10-ти т. / Гол. ред. А. Колодний. Київ : Український Центр духовної культури, 2010. Т. 8: Нові релігії України. 828 с.
- Lesiv M. The Return of Ancestral Gods: Modern Ukrainian Paganism As an Alternative Vision for a Nation. Montreal : McGill-Queen's University Press, 2013. 221 p.
- Долгочуб В. Язичники атомного віку. Одеса : Букаєв Вадим Вікторович, 2017. 186 с.
- Сморжевська О. Постмодерністські візії релігійності: сучасне язичництво у міській культурі (Україна в загальноєвропейському контексті). Київ : Видавець Олег Філюк, 2017. 198 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Сморжевська О. О. Рідновірство // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Рідновірство (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 22.08.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
