Українська діаспора
Зміст
- 1 Основні хвилі міграції українців
- 2 Українці прикордонних регіонів зі змішаним населенням
- 3 Найдавніші переселенські громади
- 4 Східна українська діаспора
- 5 Українська діаспора у Західній і Центральній Європі
- 6 Українська діаспора у Північній Америці
- 7 Українська діаспора у Південній Америці
- 8 Українська діаспора в Австралії
- 9 Література
- 10 Див. також
- 11 Автори ВУЕ
- 12 Важливо!
Основні хвилі міграції українців
Чисельність української діаспори достеменно не встановлена. Різні джерела, враховуючи дані з офіційних переписів населення, звітності імміграційних служб, висновків дослідницьких організацій, подають загальні цифри від 12 до 20 млн осіб (останнє задекларовано Світовим конгресом українців у 2020). Станом на 1992 українці мешкали у 64 країнах світу, найчисельнішою вважається т. з. східна діаспора, близько 6,3 млн осіб (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь тощо). Значна кількість етнічних українців постійно мешкає в країнах Заходу: США (бл. 2 млн осіб), Канаді (бл. 800 тис), Бразилії, Аргентині (разом бл. 400 тис.), Центральній і Західній Європі (Франції, Великій Британії, Німеччині, Чехії тощо), Австралії. Помітна частина українців є автохтонним населенням територій, які історично увійшли до складу сусідніх з Україною держав.
Виділяють кілька хвиль переселення українців із території сучасної України та сусідніх земель зі змішаним населенням:
Перша хвиля (кін. 19 ст. — 1914) була зумовлена аграрним перенаселенням, особливо відчутним на західноукраїнських землях. Більшість переселенців цього часу з Галичини, Буковини й Закарпаття мігрувала до Канади (постійні переселенці, які оселялися на виділених для іммігрантів земельних наділах; тимчасові робітники на будівництві й у промисловості) і США (фермери, які отримували земельні наділи за актами про гомстеди; робітники на промислових підприємствах Східного узбережжя). Основна маса переселенців із українських губерній Російської імперії мігрувала на Далекий Схід (Зелений Клин), а також до Південно-Західного Сибіру й Північного Казахстану (Сірий Клин).
Другу хвилю (1920–1939) було викликано як політичними чинниками (поразка УНР і ЗУНР і спричинена нею еміграція українських політичних, громадських і культурних діячів), так і економічними факторами (складна економічна ситуація на західноукраїнських землях, розділених між Польщею, Чехо-Словаччиною й Румунією). Основна частка політичних емігрантів із Центральної і Східної України в цей час зосередилася в Центральній і Західній Європі, передусім у Чехо-Словаччині, Австрії, Німеччині, Франції та Швейцарії, незначна кількість — у США й Манчжурії (тепер Китай). Економічні мігранти із західноукраїнських земель оселялася переважно у США і Канаді.
Абсолютну більшість третьої хвилі (1947 — 1950-ті) мігрантів становили українці, котрі станом на 1945 перебували в Німеччині як примусові робітники (остарбайтери), політичні біженці та (у незначній кількості) учасники німецьких збройних формувань. Після поділу Німеччини на окупаційні зони ті з них, що опинилися в радянській зоні, були примусово репатрійовані до СРСР. Примусова репатріація на перших етапах також відбувалася з британської і французької зон. Згодом у американській, британській і французькій зонах окупації було створено табори переміщених осіб (англ. displaced persons) та розпочато процес виїзду з них до нових країн. Під час цієї хвилі українські мігранти оселялися у США, Канаді, Великій Британії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Венесуелі та ін. країнах.
Четверта хвиля (триває від другої половини 1980-х) спричинена здебільшого економічними факторами, натомість чинник політичної еміграції практично відсутній. Серед основних напрямів міграції — США, країни Західної Європи, Ізраїль (для членів змішаних єврейсько-українських родин), Росія. Поряд із цими напрямами виникли менш активні в різних частинах світу (країни Африки, зокрема Південно-Африканська Республіка, Кенія, Танзанія; країни Південно-Східної Азії і Далекого Сходу, зокрема Таїланд, В’єтнам, Китай, Індонезія, Республіка Корея; арабські країни тощо). Важливою особливістю цієї хвилі є збереження тісного зв’язку між мігрантами та їхніми родичами в Україні, активне надсилання мігрантами грошових переказів своїм родинам, заяви частини мігрантів про плани повернутися до України в майбутньому і, відповідно, збереження ними українського громадянства, поява «маятникової» трудової міграції та «сезонної» міграції.
Українці прикордонних регіонів зі змішаним населенням
До найдавніших українських громад за межами України також належать громади прикордонних із Україною регіонів країн Центральної Європи. Найбільші такі громади існують у Словаччині, менші — в Угорщині, Румунії, Польщі (у Польщі відповідні групи через примусове переселення 1947, відоме як операція «Вісла», здебільшого мешкають не у прикордонних регіонах). Серед представників цих громад поширено як українську, так і інші ідентичності (русинську або лемківську, див. Русини, Лемки; частина представників згаданих громад позиціонує їх як окремі етнокультурні спільності). На відміну від діаспорян в інших країнах світу, існування цих громад не є результатом міграційних процесів. Їхні представники являють собою частину автохтонного населення етнічно змішаних прикордонних регіонів. З огляду на це, питання зарахування цих груп до української діаспори як явища, що виникло внаслідок міграції з України, є дискусійним.
Чисельність етнічних українців у відповідних країнах оцінюється демографами по-різному, з огляду на наявність у багатьох представників громад подвійних ідентичностей (українсько-русинської, а також змішаної українсько- або русинсько-словацької, угорської, румунської; переважання серед лемків у Польщі лемківської ідентичності над українською або увиразнення лемківської чи змішаної лемківсько-польської ідентичності без декларування себе українцями тощо).
Окрім того, серед загальної кількості громадян України є тимчасові трудові мігранти та постійні мігранти з оформленими дозволами на постійне проживання. Останніх можуть зараховувати або не зараховувати до української діаспори у цих країнах (залежно від методик обрахунку та позиції конкретних демографів).
У Словаччині, відповідно до перепису 2011, постійно мешкало близько 7 тис. українців та близько 33 тис. осіб, які ідентифікували себе як русини. У 2001 ця кількість складала бл. 11 тис. і бл. 24 тис. відповідно; в 1991 — майже 13 тис. і 17 тис. відповідно. Враховуючи те, що зростання чисельності осіб, які ідентифікують себе як русини, значно перевищує природний приріст населення у Східній Словаччині, а скорочення чисельності українців суперечить позитивній динаміці зростання населення у відповідних регіонах і Словаччині загалом, висновують про вибір частиною етнічних українців русинської національної ідентичності впродовж 1991–2011. Дані перепису 2021 (лютий — березень) станом на 01.06.2021 не оприлюднено. Більшість українців (русинів) Словаччини компактно мешкають на сході країни біля кордону з Україною.
У Польщі, відповідно до перепису 2011, мешкало бл. 51 тис. громадян, які вказали українську національність, а також бл. 10 тис. осіб, які декларували лемківську національність як окрему від української. Станом на час підготовки тексту триває перепис населення (з 01.04 до 30.09.2021). Крім того, на 2020 у Польщі перебувало бл. 2 млн. українських трудових мігрантів (із відповідною візою) та мігрантів із дозволом на постійне проживання. Більшість громадян Польщі, які ідентифікують себе як українці або лемки, мешкають на півночі та заході країни, на територіях, куди виселяли українське населення прикордонних із УРСР регіонів у 1947 під час операції «Вісла». Українські мігранти розселені дисперсно всією територією Польщі.
Вагоме значення у гуртуванні української етнічної спільноти та збереженні української ідентичності належить національним церквам. Зокрема, у Польщі діє Перемисько-Варшавська митрополія Української греко-католицької церкви (далі — УГКЦ), яка нараховує понад 100 парафій. Кількість вірян, за даними УГКЦ, перевищує 300 тис.
У Румунії загальна кількість громадян, які вказують українську національність, відповідно до перепису складає бл. 51 тис. осіб. Частина населення, що вказали українську як мову спілкування, ідентифікували себе румунами за національністю (у цій групі представлено як нащадків змішаних шлюбів, так і осіб українського походження, які обрали румунську ідентичність із інших причин). Ще близько 4 тис. ідентифікували себе як гуцули, при цьому не обравши українську ідентичність. Представники останньої групи в Румунії часто розглядаються як прихильники русинської ідентифікації. Більшість українського населення Румунії зосереджено у прикордонних з Україною комунах жудеця Марамуреш (бл. 60 % від загальної кількості), причому в частині комун українці становлять більшість населення. Окремі комуни зі значною кількістю українців є також у жудецях Сучава, Тіміш і Караш-Северин. Відповідно до румунського законодавства, українці й гуцули (русини) належать до групи 19-ти визнаних на державному рівні національних меншин, організації яких — Союз українців Румунії (з 1990) та Культурне товариство русинів Румунії (з 2000) — мають по одному гарантованому місцю в Палаті депутатів Румунії (нижня палата парламенту). На парламентських виборах 2020 до Палати депутатів Румунії від Союзу українців Румунії обрано Миколу-Мирослава Петрецького (1985 р. нар.), а від Культурного товариства русинів Румунії — Юлія Маріана Фірчака (1979 р. нар.).
В Угорщині, відповідно до перепису 2011, українцями себе назвали 5,6 тис. осіб. 3,8 тис. із них вказали українську мову рідною, а 3,2 тис. зазначили, що спілкуються нею в побуті. Окремо підраховано кількість осіб, які ідентифікували себе як русини. Станом на 2011 таких було 3,3 тис., причому русинську мову назвали рідною 1 тис., а спілкуються нею в побуті — 1,1 тис. осіб. Українців і русинів у переліку національностей включено до числа «місцевих» національних груп. Запланований на 2021 перепис населення Угорщини перенесено на 2022.
До програм початкових, неповних середніх і середніх шкіл в окремих населених пунктах із компактним проживанням українського населення у відповідних країнах включено курси з української мови або місцевого кодифікованого варіанту русинської мови (залежно від національної орієнтації, якої дотримується більшість громади в конкретному населеному пункті). В інших місцевостях викладання відповідних дисциплін здійснюється на рівні недільних шкіл. Крім того, в окремих населених пунктах діють школи з українською мовою викладання. Так, у Словаччині працює 12 неповних середніх шкіл і 1 гімназія з українською мовою викладання (при них діють україномовні дитячі садки). Окрім того, у низці населених пунктів працюють освітні заклади русинської орієнтації, які послуговуються місцевим варіантом кодифікації русинської мови. В Угорщині діють 2 українські недільні школи (міста Будапешт і Ньїредьгаза). У Румунії — 1 україномовний ліцей (Український ліцей ім. Тараса Шевченка, м. Сигіт). У Польщі діє низка суботніх шкіл, міжшкільних пунктів навчання української мови, 3 початкові школи, 2 гімназії та 2 ліцеї з українською мовою викладання, а також низка шкіл із вивченням української мови як предмету.
Інтереси українського населення у Центральній Європі представляють і захищають такі організації: Союз українців у Румунії (з 1946), Об’єднання українців у Польщі (з 1990), які організовували фестивалі української культури у м. Сопоті (у 2003, 2005 і 2008), були активними під час революційних подій 2013–2014 (див. Революція гідності) тощо.
У країнах Східної та Південно-Східної Європи збереженню української етнічності сприяє діяльність мистецьких колективів, серед яких: Товариство ім. Івана Сенюка в м. Кула, Товариство «Карпати» у м. Врбасі, «Коломийка» в м. Сремській Митровиці та «Кобзар» у м. Новому Саду (усі — Сербія), чоловічий хор «Журавлі» діє з 1972 в Польщі, танцювальний ансамбль «PULS» (словац. Poddukelský umelecký ľudový súbor) — у Словаччині тощо.
У Словаччині діє краєзнавчий Музей української культури (словац. Múzeum ukrajinskej kultúry, з 1956), включно з етнографічною експозицією просто неба.
У системі вищої освіти центральноєвропейського регіону поряд із вивченням україністики (як для потреб місцевих українських громад із відповідним орієнтуванням навчальних програм на педагогічну складову, так і для потреб місцевого населення у розвитку взаємин із Україною з відповідним ухилом у навчанні) розвивається також викладання русиністики (винятково для потреб закладів освіти місцевих українських та русинсько-українських громад). Зокрема, відповідні програми створено в Угорщині (Університет Ньїредьгази, україністика і русиністика), Словаччині (Пряшівський університеті, україністика й русиністика; Університет Матея Бела в м. Банській Бистриці, україністика; Університет Павла-Йосифа Шафарика в м. Кошице та Університет Коменського у м. Братиславі, вивчення української мови як дисципліни без окремої спеціалізації), Польщі (Варшавський університет, Ягеллонський університет у м. Кракові, Люблінський католицький університет та ін., україністика як спеціалізація, а також вивчення української мови, літератури та історії в низці університетів без окремої спеціалізації), Румунії (українські відділення на філологічних факультетах Бухарестського, Клузького та Сучавського університетів) та ін.
На відміну від Словаччини та Угорщини, у Польщі більшість студентів, які вивчають україністику, не мають українського походження і орієнтовані на подальшу роботу в державних установах, бізнесі або наукових закладах. З огляду на це, викладання україністики в польських університетах зосереджується на лінгвістичних, історичних, соціологічних тощо аспектах, а не на підготовці педагогічних кадрів для шкіл, а діяльність відповідних програм не пов’язана безпосередньо з українським населенням.
Найдавніші переселенські громади
Поява перших великих громад українських переселенців за межами України датується новим часом. Хронологічно першою подібною групою, яка зберігає зв’язок із країною походження, є бачванські русини (бачвансько-сримські русини) у бачванському (зокрема, село Руський Керестур як культурний центр бачванських русинів, Західно-Бацький округ у складі Воєводини, Сербія) та сримському регіонах (Сримський і Південно-Бацький округи у складі Воєводини, Сербія, та Вуковарсько-Сремська жупанія Хорватії). Громади бачванських русинів сформувалися внаслідок міграційних процесів у середині 18 ст.
Їхній асиміляції з довколишнім сербським і хорватським населенням та угорськими переселенцями перешкоджала релігійна відокремленість (бачванські русини належать до Греко-католицької церкви Хорватії і Сербії, остання не має юрисдикційного зв’язку з Українською греко-католицькою церквою, хоча історично перебувала під її впливом).
У зв’язку з тим, що міграція предків бачванських русинів відбулася до поширення української ідентичності на Закарпатті, більшість представників цієї групи ідентифікує себе як русинів, а не українців, однак значна кількість її представників (передусім у Хорватії) визначає себе українцями. Мова бачванських русинів кодифікована як окрема бачвансько-русинська мова (має регіональний статус у Сербії). Вона поєднує риси східних діалектів словацької мови зі значними впливами закарпатських діалектів української, а також пізнішими нашаруваннями сербської й угорської мов. Використовує кириличну абетку.
Згідно з даними перепису населення Сербії в 2002, бл. 16 тис. сербських громадян визнають себе русинами та бл. 5 тис. — українцями. У Сербії діють Національна рада русинської національної меншини (з 2002), Союз русинів-українців Сербії (з 2007, член Світової федерації українських лемківських об’єднань) та ін.
В адміністративному центрі автономного округу Воєводина в Новисадському університеті здійснюється підготовка фахівців за напрямом «Русиністика».
Східна українська діаспора
Російська Федерація
Найбільше закордонних українців проживає в Російській Федерації (РФ). За результатами Всеросійського перепису 2010, їхня чисельність складала 1,93 млн осіб зі статусом громадян РФ, які ідентифікують себе як етнічні українці. Проте, згідно з неофіційною статистикою, ця кількість сягає 6–10 млн осіб (з урахуванням осіб, народжених у змішаних шлюбах, та осіб українського походження, які ідентифікують себе як росіяни). Крім того, у Росії представлена значна кількість українських тимчасових мігрантів (з 2014 скорочується). Останні не беруть участі в культурному житті української діаспори в Росії.
Український уряд ініціював налагоджування зв’язків з закордонною діаспорою українців, про що свідчить Національна програма «Закордонне українство на період до 2005 р.». Метою Програми є задоволення культурних, інформаційних, мовних та освітніх потреб українців, які мешкають у державах колишнього СРСР. Подібні завдання зазначено і в «Державній програмі співробітництва із закордонними українцями на період до 2010 р.». Результатами програм став друк українських періодичних видань («Батьківщина» на Камчатці, журналу «Український огляд», заснованого Організацією українців Росії).
Культурні центри української діаспори на початок 2000-х: Національний культурний центр України в м. Москві, Спілка українців «Славутич», Республіканський національно-культурний центр українців Башкортостану «Кобзар», Карельська республіканська суспільна організація «Товариство української культури “Калина”», Національно-культурна автономія «Українська родня» (м. Сургут) та ін.
Політика Російської Федерації традиційно спрямована на асиміляцію національних меншин. Наприклад, влада вдалася до судового переслідування та ліквідації Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» (діяла у 1998–2010) та «Об’єднання українців Росії» (1992–2012). Кампанії щодо закриття українських центрів продовжуються дотепер. У 2008 припинено діяльність Українського освітнього центру при середній школі № 124 м. Москви, начебто за те, що він без дозволу влади проводив діяльність саме як освітній центр. У 2015 проведено обшуки в Бібліотеці української літератури (м. Москва), що призвело до її закриття. В 2020 ліквідовано обласний культурний центр «Сірий клин» (м. Омськ). Практично унеможливлено діяльність українських церков — Української православної церкви-Київського патріархату (далі — УПЦ-КП, що діяла до утворення Православної церкви України, яка не створювала своїх парафій у РФ) та Української греко-католицької церкви.
Попри значні проблеми, українські громадські організації, яких нараховується понад сто (на 2016), здійснюють досить активну культурно-просвітницьку роботу, спрямовану на збереження й розвиток народних традицій, культури, мови тощо. Продовжують діяти такі культурні осередки й заклади, як Українська народна хорова капела Москви (діє з 1992) тощо.
На початку 1990-х у м. Москві було здійснено спробу створення власного закладу вищої освіти для українців Росії — Українського університету в Москві (зареєстровано в 1992). Освітньої й наукової роботи заклад так і не розгорнув, залишаючись зареєстрованим як юридична особа (офіційно ліквідований 2010).
Академічну україністику представлено в Санкт-Петербурзькому державному університеті (центр вивчення історії України, керівник — Т. Таїрова-Яковлева), Московському державному університеті імені М. В. Ломоносова (центр україністики й білорусистики, керівник — М. В. Дмітрієв) та Бєлгородському державному національному дослідницькому університеті (кафедра українознавства, діяла у 2003–2018, реорганізована 2018 у кафедру міжнародних відносин, зарубіжного регіонознавства й політології). Діяльність цих центрів має суто академічний характер і не пов’язана з українськими громадами в Російській Федерації. Спеціальність «україністика» в навчальних планах російських університетів відсутня.
Білорусь
Відповідно до перепису населення 2019, у Білорусі мешкали 159 тис. осіб, які ідентифікували себе як українці. Після скорочення чисельності внаслідок асиміляційних процесів у 1990-х — 2000-х (з 291 тис. за переписом 1989 до 237 тис. у 1999 і 158 тис. у 2009) ця кількість стабілізувалася. За переписом 2019, 29,1 % українців Білорусі назвали рідною українську мову, 62,4 % — російську, 8,2 % — білоруську, 0,3 % — інші мови. Різниця між цими показниками і даними перепису 2009 складає частку відсотка, що свідчить про стабільність мовної поведінки білоруських українців упродовж останнього десятиліття. Поряд із тим, за переписом 1999 42,8 % білоруських українців назвали рідною мовою українську, така ж кількість (42,8 %) назвала рідною російську, а 14,3 % — білоруську. Це може свідчити про активні асиміляційні процеси упродовж 1999–2009.
Помітна частина етнічних українців Білорусі мешкає компактно на південному заході країни (Брестська обл.) і південному сході (Гомельська обл.), де українці складають понад 2,5 % населення (за переписом 1989 — понад 4 % населення в кожному з цих регіонів). У всіх інших регіонах та м. Мінську частка українців складає від 1,2 до 1,5 %. При цьому південні діалекти білоруської мови та поліські діалекти української мови утворюють єдиний діалектний континуум, через що провести чітку межу між зонами поширення цих мов неможливо. З огляду на це, її умовно проводять уздовж кордону між сучасними Україною і Білоруссю, відповідно ідентифікуючи населення прикордонних районів як українців і білорусів.
На філологічному факультеті Білоруського державного університету здійснюється підготовка фахівців за спеціалізацією «Українська мова й література» в рамках спеціальності «Слов’янські мови й літератури».
Молдова
На 2021 велика громада українців проживає в Молдові (477 тис., оцінка; у т. ч. бл. 280 тис. українців на території, яку контролює уряд Молдови, і бл. 160 тис. українців на території самопроголошеної Придністровської Молдавської республіки). На контрольованій урядом Молдови території українці складають понад 8 % населення і утворюють найбільшу за чисельністю національну меншину.
У країні діє 10 акредитованих громадських організацій: Українська громада Республіки Молдова, Товариство української культури Республіки Молдова, Жіноча громада українок Молдови, Товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка в Молдові та ін. Велика громада українців мешкає також на території, яку контролює невизнана «Придністровська Молдавська Республіка» (125 тис. станом на 2017, оцінка; це становить 26 % населення регіону). У придністровському регіоні видається щотижневик «Гомін». Відповідно до Закону Республіки Молдова «Про основні положення особливого правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров’я)» від 22.07.2005, українська мова є однією з офіційних мов регіону поряд із молдавською (румунською) як державною та російською.
У Молдові діють 2 ліцеї зі змішаним викладанням українською та румунською і українською та російською мовами. На території самопроголошеної «Придністровської Молдавської Республіки» станом на 2021 працюють 3 школи з українською мовою навчання (міста Тирасполь, Рибниця і Бендери), а також здійснюється підготовка фахівців із української філології у Придністровському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка. В країні діяла єпархія УПЦ-КП (бл. 10 парафій, з центром у м. Страшенах), чий канонічний статус натепер не визначений, громади УГКЦ.
Казахстан
Українська діаспора в Республіці Казахстан сформувалася з громадян українського походження, які оселялися в різних регіонах колишнього СРСР внаслідок депортацій, перерозподілу виробничих сил і трудових ресурсів, а також — з переселенців кін. 19 — поч. 20 ст. (т. з. Сірий Клин).
За підсумками Другого Національного перепису (25.02.–06.03.2009), в Республіці Казахстан проживало 333,2 тис. етнічних українців (2,1% від загальної кількості населення). За даними поточної державної статистики, на початку 2019 в Казахстані мешкало вже 270,9 тис. українців (1,5 %); неофіційно — понад 800 тис. осіб.
Місцями компактного проживання українців є Костанайська, Карагандинська, Павлодарська, Північно-Казахстанська, Акмолінська області. Українці розселені переважно на півночі та центрі країни.
Об’єднання українців: Громадське об’єднання Асоціація «Українці Казахстану» — засноване 1999, об’єднує 12 обласних етнокультурних центрів та товариств (на 2019). Є членом Світового конгресу українців (СКУ), Української всесвітньої координаційної ради (УВКП). Об’єднання юридичних осіб «Рада українців Казахстану» засноване 2005 (11 міських і обласних етнокультурних центрів). Ініціатор проведення фестивалів української народної творчості «Україна в моєму серці» (проводяться від 2006 р.).
Державна освітня установа «Дитячий садок, школа-гімназія № 47» (м. Нур-Султан) є єдиним закладом базової середньої освіти в Центральній Азії, в якому вивчають українську мову та літературу. В інших містах (Нур-Султан, Караганда, Костанай, Актобе та ін.) діють недільні школи при регіональних культурних об’єднаннях, де факультативно вивчають українську мову.
У Республіці Казахстан 2019 створено Асоціацію випускників навчальних закладів України. Метою Асоціації є популяризація української освіти, культури, традицій в Республіці Казахстан.
Україномовні ЗМІ: газета «Українські новини» (від 1994), часопис «Вісник» (від 2015), обласна радіопередача «Українська родина» (від 1998 у м. Павлодарі).
На постійній основі українською і казахстанською сторонами проводяться заходи, присвячені Тарасу Шевченко, який став об’єднавчим чинником для українців і казахів. Так, 05.03.2020 у м. Нур-Султані, у приміщенні Національної академічної бібліотеки Республіки Казахстан, відбувся урочистий захід, присвячений відзначенню 206-ї річниці від дня народження Т. Шевченка, ініційований Посольством України в Республіці Казахстан, громадським об’єднанням «Ватра».
2011 на базі Євразійського національного університету імені Льва Гумільова (м. Нур-Султан) створено Український центр науки і культури. При Посольстві України в Казахстані діє Український культурно-інформаційний центр, що займається культурно-просвітницькою діяльністю (виставки, національні свята тощо).
У «Будинку дружби» (м. Нур-Султан) представлено експонати з історії та культури України, українська бібліотека.
Більшість українців Казахстану (90,7 %) за віросповіданням є християнами (станом на 2009 р; у переписі не враховано поділ на деномінації всередині християнства, тож у звітності місцеві українці фігурують як «християни» загалом). Православні українці Казахстану є вірянами Російської православної церкви (митрополичий округ РПЦ з центром у м. Нур-Султані). УГКЦ офіційно діє з 1993, станом на 2021 має 6 парафій. Значна частина українців (7,2 %) визначає себе як нерелігійних. Незначна кількість українців у змішаних родинах — мусульмани (0,9 %), буддисти та юдеї (частки відсотка). Близько 1 % відмовилися дати відповідь про релігійну приналежність.
Українська діаспора у Західній і Центральній Європі
Поява значних українських громад у Західній і Центральній Європі пов’язана з подіями Першої світової війни та Української революції 1917–1921. Значно потужніша хвиля української еміграції потрапила до Західної Європи внаслідок Другої світової війни (т. з. переміщені особи). Більшість «переміщених осіб» на межі 1940-х — 1950-х виїхали до США, Канади, Австралії та країн Латинської Америки, однак великі громади (від кількох тисяч до кількох десятків тисяч осіб) залишилися в окремих європейських країнах — Великій Британії, Франції, Бельгії, Німеччині, Італії.
Українці, які мешкають у країнах Західної Європи, створили численні політичні, релігійні, культурні та наукові організації. Поштовхом для розбудови громадського життя українських поселенців стало прибуття сюди представників емігрантських кіл Української народної республіки (УНР). Значна кількість нових організацій виникла після Другої світової війни. Більшість із них наприкінці 1940-х — на початку 1950-х були ліквідовані або перенесли свою діяльність до інших частин світу внаслідок виїзду переміщених осіб до Північної й Південної Америки та Австралії.
Інтереси українців у Західній Європі представляє Європейський конгрес українців, заснований 1949 у м. Лондоні. З 1994 — представляє інтереси українських громад в Центральній та Східній Європі. Входить до Світового Конгресу Українців (СКУ; англ. Ukrainian World Congress).
Чехія
Одна з найбільших українських громад у Центральній Європі мешкає в Чехії. Незначна частина її представників є нащадками емігрантів, які осіли в Чехословаччині після Української революції 1917–1921 і набули чехословацьке громадянство у 1920-ті –1930-ті. Інша частина є нащадками українців словацько-українського прикордоння, які мігрували до Чехії з економічних причин у період, коли територія їхнього походження входила до єдиної чехословацької держави (сукупна кількість представників обох категорій, за результатами перепису 1991 — останнього перед початком нової хвилі міграції з України, складала бл. 8 тис. осіб). Решту громади утворюють натуралізовані мігранти з України, які осіли в Чехії в роки незалежності.
У 1920-х — 1930-х Чехія була одним із центрів української політичної еміграції завдяки особистій позиції першого президента Чехо-Словаччини Томаша Масарика. Тут діяла низка українських освітніх, наукових і музейних установ. 1921 до м. Праги переведено заснований того ж року у м. Відні Український вільний університет (з 1945 — у м. Мюнхені). 1923 у м. Празі засновано Український високий педагогічний інститут (діяв до 1933), 1922 у м. Подєбрадах — Українську господарську академію (діяла до 1935, хоча діяльність почала згортатися від 1928). З 1932 при ній функціонував заочний технічно-господарський інститут, який у 1935–1945 діяв як самостійний заклад вищої освіти (з 1945 — у Німеччині, у 1950-х припинив освітню діяльність). 1923 у м. Празі створено Українську студію пластичного мистецтва (діяла до 1945 на правах мистецького закладу вищої освіти, у 1945–1952 — як приватна мистецька школа).
У 1923–1945 в м. Празі діяло Українське історико-філологічне товариство, у 1930-х — першій половині 1940-х — Українське педагогічне товариство.
1925 у м. Празі створено Музей визвольної боротьби України: колекція документів і предметів, пов’язаних із Українською революцією 1917–1921 та діяльністю української політичної еміграції в міжвоєнний час (див. Український музей у Празі). Цей заклад було офіційно ліквідовано 1948, зібрані ним матеріали (крім знищених унаслідок бомбардувань 1945) перевезено до УРСР.
Згідно з переписом 2011, серед громадян Чехії назвали себе українцями 53 тис. осіб. Таким чином, українці є третьою за чисельністю етнічною меншиною Чехії після моравців (522 тис., раніше розглядалися як субетнос чехів) і словаків (149 тис.). Порівняно з переписом 2011, кількість громадян Чехії, які вважають себе українцями, зросла у 2,5 раза (з 22 тис. до 53 тис. осіб), що свідчить про активне набуття чеського громадянства мігрантами у 1990-х — 2000-х. Окрім того, за даними Управління статистики Чехії, станом на березень 2021 кількість громадян України, які легально мешкають в Чехії, складає 176 тис. осіб (найбільша громада іноземців у країні).
За даними Світового конгресу українців, у Чехії працює одна суботня школа (м. Подєбради) і один український культурно-освітній центр для школярів і студентів (м. Прага). Діє низка українських громадських організацій (Українська ініціатива в Чеській Республіці, Об’єднання українок Чехії, Об’єднання українців і друзів України та ін.). Виходить низка друкованих періодичних видань, зокрема щомісячник «Український журнал» (з 2005, м. Прага, поширюється також в Україні), «Пороги» (з 1992, м. Прага, раз на місяць) тощо. У Чехії натепер відсутня мережа парафій українських церков. Вірянами-греко-католиками (найчисельнішою релігійною групою серед українців) опікується Русинський католицький апостольський екзархат Чеської Республіки, що перебуває у підпорядкуванні Святому Престолу.
Італія
За даними Міністерства внутрішніх справ Італії, станом на 2019 дійсні дозволи на проживання в Італійській Республіці мають 239 424 громадян України. В Італії зареєстровано понад 100 асоціацій українських громад, функціонує 26 українських суботніх і недільних шкіл, кілька українських дитячих садків. У 2014 при Посольстві України створено Громадську раду представників українських асоціацій. Центром духовного життя сучасної греко-католицької української громади в м. Римі є собор Святої Софії (будівництво завершено в 1969, відновлено 2011). 28.01.2018 собор відвідав Папа Римський Франциск на запрошення Верховного архієпископа УГКЦ Святослава Шевчука.
Після переведення діяльності Українського католицького університету (УКУ) з м. Рима до м. Львова (2002) у Римі діє філія УКУ, яка організовує конференції, літні школи та інші наукові й освітні заходи, а також Інститут Св. Папи Климента з архівом. Українська греко-католицька церква у співпраці з Римо-католицькою церквою опікується українськими заробітчанами. 2006 видавничим домом «Іноземці в Італії» заснована найбільша україномовна «Українська газета».
Німеччина
Кількість українців становить понад 123 тис. осіб, від 2012 діє Об’єднання Українських організацій в Німеччині (нім. Dachverband der ukrainischen Organisationen in Deutschland), створене для координації діяльності українських громадських організацій/інституцій (20 організацій-членів). Організація є членом СКУ (з 2013). У межах Німеччини, за даними Світового конгресу українців, діє 14 українських суботніх шкіл із вивчення українознавчих предметів (більшість таких закладів працює при парафіях УГКЦ).
У 1940-х — 1990-х Німеччина була одним із центрів політичного життя української еміграції. Тут розташовувалися центральні органи низки політичних організацій. Зокрема, у м. Новому Ульмі перебував центральний комітет Української революційно-демократичної партії (до смерті Івана Багряного в 1963) і редакція її центрального органу — газети «Українські вісті» (1945–1978; у 1978–2000 газета виходила в м. Детройті, США), один із центрів Організації українських націоналістів (бандерівців) і місце видання її центрального органу — газети «Шлях перемоги» (м. Мюнхен, 1954–1993; з 1993 — в Україні).
У м. Мюнхені від 1945 функціонує Український вільний університет (УВУ, засновано 1921 у м. Відні, Австрія; у 1921–1945 працював у м. Празі, тепер Чехія). УВУ є єдиним акредитованим закладом вищої освіти за межами України, навчання в якому здійснюється українською мовою; на рівні магістратури і докторантури — на трьох факультетах (філософський, державних та економічних наук, україністики). Станом на 2020 в університеті навчалося 296 студентів.
З 1944 Німеччина тимчасово стала центром церковного життя Української автокефальної православної церкви в діаспорі (далі — УАПЦ в діаспорі). 1945 у м. Бад-Кіссінґені було скликано нараду українського єпископату. В м. Мюнхені діяли Богословський науковий Інститут та Богословсько-педагогічна академія, де викладали знані українські науковці й богослови. Разом із переселенням православних українців із Німеччини у 1946–1951 емігрувала й більша частина єпископату і духовенcтва. Надзвичайний Собор УАПЦ у вересні 1969 в м. Оттобуні обрав митрополитом-першоієрархом УАПЦ в діаспорі архієп. Мстислава. Натепер у Німеччині діють 8 парафій церкви. У жовтні — листопаді 2015 у м. Мюнхені відбувся 11-й Собор УАПЦ в діаспорі за участі духовенства та мирян.
В юрисдикції УГКЦ діє Апостольський екзархат для українських греко-католиків у Німеччині.
Франція
В країні станом на 2021 мешкає від 30 до 40 тис. українців (оцінка). У м. Парижі при Церкві Св. Володимира Великого працює суботньо-недільна школа (бл. 300 учнів).
У м. Сарселі (передмістя м. Парижа) знаходиться будівля Наукового товариства імені Шевченка в Європі з бібліотекою (понад 20 тис. томів) і архівом. У її фондах зокрема зберігаються підготовчі матеріали до видання «Енциклопедії українознавства» за ред. В. Кубійовича.
У м. Парижі діє Українська бібліотека імені Симона Петлюри (заснована 1926, відкрита 1929; знищена нацистами у січні-лютому 1941; відновлена в 1946). Фонди бібліотеки складають бл. 30 тис. томів та велику колекцію періодики й архівних матеріалів.
Українських вірян духовно опікують єпархія УГКЦ, 2 парафії УАПЦ в діаспорі. У м. Парижі працює українська суботньо-недільна школа при парафії Св. Володимира Великого УГКЦ.
Велика Британія
Країна прийняла велику кількість переміщених осіб після Другої світової війни, однак понад третина з них виїхала у 1950-х — 1960-х. За різними оцінками, станом на 2021 громада складає від 50 до 100 тис. осіб (з урахуванням нащадків змішаних шлюбів). Найбільші спільноти існують у м. Лондоні, Манчестері, Бредфорді та Ноттінгемі. Найбільшою громадською організацією місцевих українців є Союз українців у Великій Британії, заснований 19–20.01.1946.
Велика Британія була одним із центрів діяльності української політичної еміграції. Зокрема, у м. Лондоні розташовується Українська інформаційна служба, яка виконувала функцію основного інформаційного бюро Організації українських націоналістів (бандерівців), а також редакція головного теоретичного органу ОУН(б) — журналу «Визвольний шлях» (1948–2009; з 2004 у м. Києві). Станом на 2021 у м. Лондоні перебуває архів і музей цієї організації.
У Великій Британії діє єпархія УГКЦ та єпархія УАПЦ в діаспорі, що об’єднує 7 парафій (у містах Лондоні, Манчестері, Ноттінгемі тощо) та одну в Уельсі.
Збереженням української етнічності займаються художньо-мистецькі колективи, наприклад, «Мрія», «Гомін», «Заграва», «Булава», «Дніпро» танцювальний гурток «Метелик» та «Орлик».
Іспанія
Одна з найбільших громад українців, що сформувалися у 1990 х — 2000-х, мешкає в Іспанії. Станом на 2020, за даними Посольства України, кількість українців, які легально перебувають в Іспанії, складає понад 80 тис. осіб. Більшість із них є трудовими мігрантами. Станом на 2020 кількість громадян України, які перебувають в Іспанії (легально та нелегально), за даними іспанських статистичних органів, складає бл. 115 тис. осіб. Даних про кількість громадян Іспанії українського походження, зокрема натуралізованих (див. Натуралізація) в останні десятиліття вихідців із України, немає. Громади українців існують в усіх регіонах Іспанії, однак найкомпактніше вони мешкають у містах Мадриді (із передмістями), Аліканте, Малазі й Барселоні (з передмістями).
В Іспанії зареєстровано низку українських громадських організацій, які надають місцевим українцям юридичну допомогу, забезпечують їхні культурні потреби тощо. За даними Світового конгресу українців, в Іспанії працюють 9 українських суботніх і недільних шкіл. Важливу роль у самоорганізації українців Іспанії відіграє інтернет-ресурс ucranianos.com, який акумулює інформацію про українські організації, засновані українцями підприємства (крамниці, майстерні, бари й ресторани тощо), місцевих лікарів, юристів і перекладачів-українців тощо.
Православна митрополія Іспанії та Португалії юрисдикційно підпорядкована Вселенському патріархату, діють греко-католицькі парафії. Кілька десятків парафій УПЦ-КП після об’єднавчого церковного процесу 2018 р. та конституювання автокефальної Православної церкви України, за умовами Томосу, поступово переходять під юрисдикцію Константинополя. Українськими православними вірянами опікуються також парафії Української автокефальної православної церкви в діаспорі.
Португалія
В країні мешкає велика громада українців, переважно мігрантів 1990-х — 2000-х. Станом на 2019 кількість громадян України, які легально проживають і працюють у Португалії, складала бл. 30 тис. і є п’ятою за чисельністю групою іноземців у Португалії. Статистика щодо громадян цієї та ін. країн Європейського Союзу українського походження, які мешкають у Португалії, не збирається. У 2014 кількість громадян України, які легально мешкали в Португалії, складала бл. 37 тис. осіб, тоді як 2010 — 52 тис. За даними Посольства України в Португалії, скорочення чисельності громадян України у 2010–2019 викликано швидкими темпами набуття португальського громадянства українцями, які мігрували до цієї країни в попередні роки, і відсутністю нових мігрантів із України.
За даними Світового конгресу українців, у Португалії діють 11 українських суботніх і недільних шкіл та кілька українських освітніх центрів при португальських школах.
Інші країни
Громади українців існують також в Австрії (бл. 6 тис. осіб), Бельгії (бл. 5 тис.), Швейцарії (бл. 5 тис.) та інших європейських країнах.
Українська діаспора у Північній Америці
Сполучені Штати Америки
Перша хвиля української імміграції до США припала на кінець 19 ст. Більшість тогочасних мігрантів складали селяни з західноукраїнських земель, які знаходили роботу на вугільних шахтах і металургійних заводах штату Пенсильванія (осередок перших українських іммігрантів). Решта влаштовувалися на заводах на Північному Сході США (штати Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Коннектикут). До 1898 до США прибуло бл. 108 тис. українців. Станом на 1914 загалом до США емігрувало бл. 500 тис. осіб українського походження.
Друга хвиля української імміграції (1920-ті–1930-ті рр.) чисельно була помітно меншою. Серед українських емігрантів переважали українські політичні діячі (відтак у США з’явились українські політичні об’єднання соціалістичного й націоналістичного напряму).
Третя хвиля еміграції до США припала на 1947–1951. Серед мігрантів цієї хвилі переважали так звані «переміщені особи» (перебували у таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії), остарбайтери, бійці УПА та ін. Серед переміщених осіб значний відсоток складали представники інтелігенції. Представники цієї хвилі розгорнули активну діяльність зі збирання і збереження пам’яток української історії й культури, видавничу діяльність (частково вона була продовженням видавничої діяльності в таборах для переміщених осіб), створили академічні і громадські осередки.
Четверта хвиля еміграції («економічна») триває з середини 1980-х. Основною її причиною була складна економічна ситуація в СРСР та його розпад, а також економічна криза в Україні 1990-х. Більшість емігрантів цієї хвилі мали вищу або середню спеціальну освіту, володіли англійською мовою або досить швидко її засвоювали (це уможливило високооплачувану роботу й доволі швидке інтегрування до американського суспільства).
Відповідно до результатів перепису 2000, в США проживало бл. 893 тис. осіб українського походження (0,3 % від загальної кількості населення країни). Згідно з інформацією дослідницького центру з питань вивчення української діаспори у США при Науковому товаристві імені Тараса Шевченка (м. Нью-Йорк), станом на 2019 р. у країні проживає 930 434 особи українського походження. За оцінками, поширеними серед дослідників в українській діаспорі, у США мешкає близько 1,5–2 млн. українців (включно з вихідцями зі змішаних родин, які зберігають зв’язок із українськими громадами). За переписом 2020, у США мешкали 1 млн 10 тис. громадян українського походження (0,3 % від загальної чисельності населення). 347 тис. мешканців США (громадян США і осіб із правом постійного проживання) народжені в Україні. Найчисельніші групи етнічних українців проживають у штатах: Нью-Йорк (131 391), Пенсильванія (112 542), Каліфорнія (91 179), Нью-Джерсі (69 049), Флорида (47 946), Іллінойс (47 246), Вашингтон (46 523), Огайо (45 121) та Мічиган (40 292).
Українська діаспора США від початку проголошення незалежності України була впливовим чинником у процесах державотворення з огляду на діяльність українських організацій, товариств, спілок тощо. В США на 2015 діяли 13 політичних українських організацій, 12 професійних товариств, 29 кредитних спілок, 4 страхові товариства, 3 молодіжні організації, 3 жіночі спілки. Здійснюється видання понад 20 газет, 11 журналів, Інтернет-видання «Брама», ведуть мовлення близько 20 українських радіопрограм та 2 телеканали.
Найстарішою українською організацією у США є Український народний союз (УНС, англ. Ukrainian National Association, UNA), засновано у 1894. Першопочатково створена як страхове товариство, тепер — розгалужена допомогова організація, що проводить культурно-просвітницьку діяльність. У 1990 утворено Фонд відродження України для підтримки різних проектів. Із проголошенням незалежності України, УНС співпрацює з державними та громадськими структурами в Україні, допомагає організовувати роботу українського посольства в США тощо. УНС видає газету «Свобода» (з 1893, найстарішу україномовну газету в Америці) та англомовний тижневик «Ukrainian Weekly» (з 1933).
У 1940 на Першому Конгресі американських українців створено Український конґресовий комітет Америки (УККА, англ. Ukrainian Congress Committee of America). Це надпартійна громадська організація української діаспори в США, що представляє її інтереси.
Допомога української діаспори простежується в інформаційній підтримці, реалізації проектів та програм, розповсюдженні літератури тощо. За сприяння УККА та Українсько-американської координаційної ради (УАКР, створено 1983) було проведено одночасно три великі маніфестації у містах Вашингтоні, Чикаго та Лос-Анджелесі 22.09.1991 на підтримку проголошення незалежності України. У 2004 на підтримку Помаранчевої революції проведено мітинги у містах Вашингтоні, Чикаго, Нью-Йорку та ін. Злучений Український американський допомоговий комітет (ЗУДАК) зібрав на підтримку Майдану 497 тис. дол., Союз українок Америки (СУА) — 53 853 дол.
Одні з наймолодших організацій, що виникли на хвилі Революції Гідності — «Razom for Ukraine», і «Nova Ukraine», які працюють на зміцнення громадянського суспільства в Україні.
Серед актуальних проблем українського буття, на які відгукнулася українська діаспора:
- ліквідація наслідків Чорнобильської катастрофи 1986: у 1991–2016 Фонд допомоги дітям Чорнобиля здійснив 32 авіа та 18 морських перевезень вантажів із медичною допомогою;
- сприяння створенню комісії з питань Голодомору в Україні (03.10.2018 ухвалено резолюцію Сенату до 85-річниці Голодомору). Всього у США встановлено 4 пам’ятники жертвам Голодомору: у містах Вашингтоні, Пармі (штат Огайо), Лос-Анджелесі та Чикаго;
- спостереження за передвиборчими кампаніями у 1991, 1994, 1998, 2002, 2004, 2006, 2007, 2010, 2014 та ін. роках.
У США діють численні українські суботні й недільні школи, в яких діти шкільного віку можуть вивчати українську мову й українознавчі предмети. На відміну від багатьох інших країн, у деяких штатах США видані цими школами документи зараховуються у публічних школах як підтвердження вивчення додаткових загальноосвітніх курсів і вносяться до атестатів про середню освіту.
Одним із перших культурних закладів, створених українцями у Північній Америці, є Український музей і бібліотека в Стемфорді (офіційно з 1937, у 1980 до музею додано бібліотеку й архів). У 2000 зареєстровано як неприбуткову культурну установу, мета якої полягає у просвітництві громади з художніх, історичних і літературних аспектах українського життя та культури.
Знана культурна установа українців — Український Інститут Америки (англ. Ukrainian Institute of America, UIA) заснований 1948 у м. Нью-Йорку бізнесменом і філантропом Володимиром Джусом, де, поряд з історичними та етнографічними експозиціями, проводять виставки сучасного мистецтва. Він є важливим центром поширення українського живопису, культури, музики та літератури в США.
Український національний музей (англ. Ukrainian National Museum) діє з 1952 в м. Чикаго. Зберігає понад 2 тис. експонатів, виробів народного мистецтва. Тут розміщена бібліотека (понад 22 тис. одиниць зберігання).
Український Американський архів та музей (англ. Ukrainian American Archives and Museum), заснований 1958, діє в м. Детройті, репрезентує життя попереднього покоління мігрантів та функціонує як дослідна інституція.
Український інститут модерного мистецтва (англ. Ukrainian Institute of Modern Art, UIMA, в м. Чикаго) заснований 1971 за ініціативи колекціонерів і меценатів Ахілла і Віри Хрептовських, скульпторів Костянтина Мілонадіса і Михайла Урбана. Колекція музею налічує понад 1000 експонатів. Музей проводить різні мистецькі акції (покази фільмів, виставки ін.), відомий виставами, музичними (оперні, джазові виконавці) та літературними вечорами.
Український музей у Нью-Йорку (англ. The Ukrainian Museum) є найбільшим музеєм в США, що зберігає і плекає культурну та історичну спадщину українського народу (засновано 1976 Союзом українок Америки). Складається з етнографічної, образотворчої груп (колекція «файн-арт») та архіву (бл. 30 тис. одиниць зберігання) історії та культурної спадщини української еміграції в США. Зібрання творів українського народного декоративного мистецтва (понад 8 тис. предметів) є одним із найбільших поза межами України. З 2005 музей міститься в центрі Мангеттена (м. Нью-Йорк). До Дня вишиванки в травні 2021 р. музей організував виставку однієї з найбільших колекцій вишитого одягу.
У США з 1950 діє Українська вільна академія наук (УВАН), яка є одним із правонаступників УВАН, заснованої 1945 в Німеччині. Академія володіє окремим триповерховим будинком на Мангеттені (м. Нью-Йорк), у якому розміщено її архівну колекцію (Архів ім. Дмитра Антоновича УВАН), що складається з бл. 350 фондів окремих осіб, організацій і установ, бібліотеку ім. В. Міяковського (бл. 50 тис. томів і велика колекція періодики), музейну колекцію й колекцію творів мистецтва. Фонд В. Винниченка, власником якого є УВАН, перебуває на зберіганні у Колумбійському університеті (м. Нью-Йорк). Головний друкований орган УВАН у США — «Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US» (виходить неперіодично з 1951, останній за часом том вийшов 2008). УВАН у США здійснює численні видавничі проекти, що реалізуються в Україні. Президентом УВАН у США є А. Кіпа (1939 р. нар., обрано 2006).
З 1948 у США функціонує Наукове товариство імені Шевченка в Америці (НТШ-А; Shevchenko Scientific Society in the US), яке володіє окремим будинком на Мангеттені (м. Нью-Йорк). Президентка — Г. Гринь (обрана 2018). НТШ-А володіє великою архівною колекцією (персональні фонди, фонди українських організацій у таборах переміщених осіб тощо), бібліотекою (бл. 30 тис. томів). Серед основних видавничих проектів товариства — частина «Енциклопедії української діаспори», присвячена США (заплановано чотири томи, станом на 2021 видано три, останній вийшов 2018), нова серія «Записок НТШ-А» (виходить з 2017 у м. Києві). НТШ-А реалізує низку спільних видавничих і дослідницьких проектів з видавництвом «Критика» (м. Київ) і Українським науковим інститутом Гарвардського університету.
Значним центром україністики у США, заснованим за підтримки представників діаспори, але організаційно незалежним від української громади, є Український науковий інститут Гарвардського університету (УНІГУ; Harvard Ukrainian Research Institute, HURI), заснований 1973 (м. Кембридж, Масачусетс). Перший президент УНІГУ — О. Пріцак (1919–2006). Інститут очолює С. Плохій (призначений 2013). УНІГУ володіє великою архівною й бібліотечною колекціями, організовує конференції, семінари й літні школи, здійснює низку видавничих проектів (у США та Україні, в Україні активно співпрацює з видавництвом «Критика»). Головний друкований орган інституту — журнал «Harvard Ukrainian Studies» (останній за часом том вийшов 2020).
Крім Гарвардського університету, навчальні й дослідницькі програми з україністики існують у низці університетів США (Стенфордський університет, Колумбійський університет, Мічиганський університет у м. Енн-Арборі тощо). Відповідні програми функціонують поза українськими діаспорними структурами, однак ендаументи, які забезпечують їхнє функціонування, зібрано з пожертв українських емігрантів.
Найбільшою серед діаспорян США є Українська греко-католицька церква — 4 єпархії (понад 400 тис. греко-католиків, дані на 2015). Духовним центром українських греко-католикiв у США з 1909 є м. Філадельфія. Друге за кількістю вірян місце посідає Українська православна церква США (Ukrainian Orthodox Church of the USA) — найбільша з-поміж православних конфесій американських українців. У 1990 отримала статус митрополії у складі Константинопольського патріархату (охоплює понад 110 парафій, бл. 200 тис. вірян). 1996 до її складу увійшла Українська православна церква в Америці, заснована у 1920-х як автономна структура греко-католиків, що вийшли з унії через незгоду з політикою Ватикану щодо греко-католицьких громад у діаспорі.
Поява у конфесійній структурі України у 1990-х Української православної церкви — Київського патріархату потягла за собою створення в США та Канаді нової парафіяльної мережі громад УПЦ-КП з осібною юрисдикцією. З конституюванням Православної церкви України (2018) як складника Вселенського православ’я ситуація в українській православній діаспорі, за прогнозами, вступає у період реконфігурації.
Збільшується кількість українських протестантських громад, зокрема християн-баптистів та п’ятидесятників.
У США від 1960-х була розбудована мережа рідновірської релігійної організації — РУНВіри (Рідна Українська Національна Віра) під ідейним проводом Лева Силенка (1921–2008). Звідти громади (станиці) РУНВіри поширилися у Південну Америку, Канаду, Австралію та ін. країни. Українська громада в США утримує розгалужену мережу шкіл. Переважно це недільні або суботні школи українознавства при церквах. У США діє один духовний заклад вищої освіти для українського духівництва — Українська православна семінарія Св. Софії (м. Саут-Баунд-Брук, Нью-Джерсі). Заклади духовної освіти УГКЦ — Українська католицька семінарія Св. Йосафата (м. Вашингтон, округ Колумбія), Українська католицька семінарія Св. Василія (м. Стемфорд, Конектикут) — здійснюють підготовку священників у співпраці з Католицьким університетом Америки.
Канада
За даними перепису 2016, про своє українське походження заявили майже 4 % громадян Канади (бл. 1,36 млн осіб), проте українську мову вважають рідною менше 0,3 % канадців.
Перша хвиля еміграції українців до Канади припала на кінець 19 ст. У 1891 до Канади прибули мешканці с. Небилів (тепер Івано-Франківська область) Іван Пилипів і Василь Єленяк, які стали першими українськими поселенцями. За час першої хвилі (1891–1914) у Канаді оселилося понад 170 тис. українців. Більшість із них були вихідцями з Буковини та Галичини, менше — з Правобережної України. Частина мігрувала до Канади як тимчасові робітники, однак не поверталася до України. Постійні переселенці отримували земельні наділи. Більшість поселенців цього часу оселилися в межах провінцій Альберта, Саскачеван і Манітоба.
Друга хвиля еміграції до Канади припала на період між двома світовими війнами (1920-ті — 1930-ті). Цей етап розпочався 1922, після пом’якшення обмежень на імміграцію, що діяли під час Першої світової війни, і тривав до 1939. У межах цієї хвилі до Канади переїхало бл. 70 тис. українців. Основну масу емігрантів склали вихідці з Галичини, дещо менше — переселенці з Волині та Західного Полісся. Незначна кількість переселенців — вихідці з Закарпаття й Буковини. Цю хвилю спричинили економічна, соціальна й політична ситуація на українських землях після Першої світової війни, ліквідація УНР і ЗУНР, розчленування західноукраїнських земель між Польщею, Чехословаччиною й Румунією.
Третя хвиля переселення до Канади розпочалася після завершення Другої світової війни (з другої половини 1940-х). Загальна кількість мігрантів цієї хвилі — понад 34 тис. українців. Основна маса мігрантів — переміщені особи, серед яких значну частину складали політичні діячі, представники інтелігенції та ін.
Щодо датування четвертої хвилі еміграції не існує єдиного підходу. Активна хвиля переселення розпочалася в 1990-х, зумовлена здебільшого причинами економічного характеру. У 1991–2001 до Канади переїхали бл. 18–20 тис. громадян України. На початку 21 ст. темпи еміграції з України до Канади скоротилися.
На початок 21 ст. у Канаді діяло понад 1 000 українських етнічних організацій, видавалося 83 українські періодичні видання. Основні міста зосередження організацій українців: Торонто, Монреаль, Едмонтон, Вінніпег та ін. Більшість український емігрантів об’єднані з 1940 в Конгрес українців Канади (КУК; до 1989 — Комітет українців Канади, м. Вінніпег). Сьогодні це координаційна рада українських політичних, громадських, культурних організацій та церков Канади. У м. Торонто розміщено штаб-квартири: Світового конгресу українців (Ukrainian World Congress, СКУ), що координує діяльність української діаспори в усьому світі (з 1967); Світової федерації українських жіночих організацій (World Federation of Ukrainian Women's Organizations, СФЖУО), заснована в 1948 (Філадельфія, США).
Від 1948 у Канаді діє осередок Спілки української молоді (англ. Ukrainian Youth Association of Canada). 1949 у м. Торонто учасниками визвольних змагань було створено Лігу визволення України (ЛВУ), основною метою якої було продовження боротьби за Українську державу в умовах еміграції. 1955 на основі вже розвинутої мережі жіночих представництв створено Об’єднання жінок (ЛВУ/ОЖ) з власними правилами і управою (робота в соціaльній, добродійній і культурно-виховній царинах). З відновленням державної незалежності України у 1991 розпочався новий етап діяльності ЛВУ/ОЖ та ЛВУ. Змінено назву організацій: Ліга українців Канади (ЛУК; англ. League of Ukrainian Canadians) і Ліга українок Канади (ЛУК; англ. League of Ukrainian Canadian Women). ЛУК перетворилася на громадсько-політичну організацію, метою якої є допомога в утвердженні та розбудові незалежної демократичної української держави на основі об’єднаної українсько-канадської громади.
У м. Торонто є галереї українського образотворчого мистецтва «Фокус», «Канадсько-українська мистецька фундація» (КУМФ) і галерея при Інституті св. Володимира. Найдавнішим серед українських фестивалів є Канадський національний український фестиваль, що проходить у м. Дофіні (провінція Манітоба) з 1965. Найбільшим українським фестивалем Північної Америки є щорічний Український фестиваль у Торонто.
При українських організаціях і парафіях діють ансамблі бандуристів, вокально-музичні й танцювальні групи та драматичні гуртки. З 1953 діє театральний ансамбль «Заграва», з 1978 — Українсько-канадське оперне товариство. Хор ім. О. Кошиця став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка (1992) за популяризацію українського хорового мистецтва.
У Канаді існує мережа приватних та публічних двомовних англо-українських шкіл (початкових та середніх), а також англомовних середніх шкіл із викладанням української мови та українознавчих предметів. Частина недержавних англо-українських шкіл афілійована з УГКЦ. Більшість англо-українських двомовних шкіл зосереджено у провінціях Альберта й Манітоба. Функціонує низка суботніх українських шкіл із вивчення української мови й українознавства, україномовні дитячі садки й літні табори.
Український музей Канади в Торонто — один з найдавніших та найбільших українських музеїв Канади (1944). Інші філії Українського музею знаходяться в містах Едмонтоні, Вінніпезі, Саскатуні. Український канадський архів та музей Альберти (англ. Ukrainian Canadian Archives & Museum Of Alberta, UCAMA) в м. Едмонтоні (штат Альберта) офіційно відкритий 1974 для збереження історії та культури українців Канади. Осередок української культури і освіти (Ukrainian Cultural and Educational Cеntre, Oseredok) у м. Вінніпезі створений 1944. При ньому функціонує один із найбільших архівів україніки в Канаді. «Село українсько-канадської культурної спадщини» (Ukrainian Cultural Heritage Village) — це музей просто неба, де демонструється побут українських першопоселенців періоду 1892–1930.
1951 у м. Торонто встановлено перший на північноамериканському континенті пам’ятник Тарасу Шевченку, 1980 у м. Едмонтоні — відкрито перший у світі пам’ятник жертвам Голодомору 1932–1933 в Україні (скульптор Людмила Теметя).
Від 1949 функціонує місцевий осередок Української вільної академії наук (УВАН) як один із правонаступників заснованої у Німеччині 1945 УВАН. Центр академії знаходиться в м. Вінніпезі, є формально незалежним від УВАН у США. Активна діяльність цієї установи припадає на 1950-ті — 1970-ті. У 1980-х спостерігається зменшення активності дослідницької праці організації та публікації наукових видань; основна увага зосереджується здебільшого на координаційній діяльності досліджень (зокрема, у галузі історії української громади Канади). Президентом УВАН у Канаді станом на 2021 є професор Манітобського університету О. Цап.
З 1949 у Канаді діє Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) з центром у м. Торонто. Президентка НТШ у Канаді — Д. Даревич (обрана 2000). Осередки НТШ діють у містах Монреалі та Едмонтоні. НТШ у Канаді здійснює низку дослідницьких і видавничих проектів спільно з Канадським інститутом українських студій (КІУС; Canadian Institute of Ukrainian Studies, CIUS) при Альбертському університеті (м. Едмонтон), співорганізатором конференцій КІУС. Серед масштабних видавничих проектів — науковий збірник «Західноканадський збірник» (м. Едмонтон, з 1973 р., останній за часом випуск видано у 2020). Друкований орган — Бюлетень НТШ Канада (з 1950, останній за часом випуск видано 2020). Канадський інститут українських студій реалізує активну наукову й видавничу діяльність (директорка — Н. Ханенко-Фрісен, призначена у 2020). Цей заклад має власне видавництво «CIUS Press», регулярно організовує наукові конференції в Канаді та Україні, здійснює видавничі проекти з партнерами в Україні (зокрема з видавництва «Критика», «Дух і Літера» та ін.).
Навчальні й дослідницькі програми з україністики діють також у Торонтському, Оттавському та Манітобському університетах тощо. Серед напрямів їхньої дослідницької праці одне з центральних місць посідає історія українців Канади. Ендаументи для функціонування цих осередків сформовано з пожертв представників української діаспори й діаспорних осередків.
Більшість переселенців до Канади піл час першої хвилі міграції складали греко-католики. Влітку 1899 біля залізничної станції Стар (Альберта) була заснована перша українська греко-католицька парафія. Духовним центром діаспорян-греко-католиків стало м. Вінніпег. У 1912 утворено окремий Ординаріат для русинів у Канаді. Створення інституційних осередків УГКЦ в Сполучених Штатах Америки і Канаді багато в чому завдячує зусиллям митрополита Андрея Шептицького, якому вдалося досягти згоди Ватикану на заснування парафій. У 1914 в містечку Йорктоні (пров. Саскачеван) відбувся перший Собор українського католицького духовенства. З низки причин (зокрема і дискримінаційної політики Ватикану в управлінні греко-католицькими громадами) від греко-католиків відійшла частина вірян.
УГКЦ в Канаді (й у цілому в Північній Америці) створювала навчальні заклади (колегії, семінарії, академії, університет), які стали центром не тільки релігійного, а й національно-культурного життя українців. 1933 єпископ К. Богачевський започаткував Український коледж у Стемфорді (з 1938 діє як Колегія Св. Василія Великого). Серед випускників — колишній предстоятель УГКЦ Любомир Гузар.
На кінець 1980-х Українська католицька церква Канади нараховувала 5 єпархій: митрополича Вінніпезька, Едмонтська, Торонтська, Саскатунська, Нью-Вестмінтерська. У 1990 Українська католицька церква в Канаді налічувала 201 957 вірян, а в 2007 — 85 608.
Пізніше від УГКЦ зорганізовувалися громади православних вірян, що виникли разом із хвилею іммігрантів iз традицiйно православних регiонiв Захiдної України (Волинi, Холмщини, Буковини). У 1918 (собори в містах Саскатуні, Вінніпезі) спільними зусиллями православних і опозиційно налаштованих до римського впливу греко-католиків конституювано самоврядну Українську греко-православну церкву Канади (тепер Українська православна церква Канади, УПЦК, понад 30 тис. вірян, з 1990 — у юрисдикції Константинопольського патріархату). Остаточне інституційно-організаційне оформлення УПЦК припало на повоєнний перiод; найактивнiших зусиль доклали митрополит Іларіон (Огієнко) i митрополит Мстислав (Скрипник).
Підготовка священиків Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) здійснюється в Коледжі Св. Андрія (St. Andrews College), який є структурним підрозділом Манітобського університету (м. Вінніпег). Підготовку кліру УГКЦ здійснює Українська католицька семінарія Св. Духа (м. Оттава). У складі Торонтського університету працює Інститут східно-християнських студій імені митрополита Андрея Шептицького (Metropolitan Andrey Sheptytsky Institute of Eastern Christian Studies), де здійснюється підготовка за кількома сертифікатними, магістерськими й докторськими програмами з богослов’я та історії церкви.
Українська діаспора у Південній Америці
Аргентина
Основна частина етнічних українців Аргентини мешкає в столиці та провінції Буенос-Айрес (понад 120 тис. осіб) та провінції Місьйонес (близько 170 тис. осіб), компактно проживають в провінціях Чако (50 тис. осіб), Кордоба (15 тис. осіб), Мендоса (10 тис. осіб), Формоса (8-10 тис. осіб), Ріо-Негро (3 тис. осіб) та Коррієнтес (3 тис. осіб).
1924 в м. Беріссо утворено український драмгурток «Молода громада» (пізніше товариство «Просвіта»), має філії у провінціях Буенос-Айрес, Місюнес тощо. При товаристві діють школи, мистецькі колективи, центр для відпочинку дітей і молоді «Веселка». З 1928 дотепер видається газета «Українське слово», перший український часопис у цій країні. 1938 організовано товариство «Відродження» (м. Буенос-Айрес), при якому видавалася газета «Наш клич», діє центр відпочинку «Калина».
1947 створена Українська Центральна Репрезентація (УЦР) в Аргентинській Республіці, що об’єднує понад 30 товариств української діаспори. При організаціях діють близько 20 танцювальних та хорових творчих колективів. Популярними є ансамблі танцю «Просвіта», «Весна», «Київ» (УКТ «Просвіта»), «Журавлі» (УТ «Відродження»), балет «Дунай» та Капелла бандуристів ім. Т. Шевченка (з 1961 р., керівник — Базаліо Кащурак), хао «Карпати» (з 1966 р.). При відділенні товариства «Просвіта» діють танцювальні колективи: «Зірка» (м. Беріссо), «Київ» (м. Вільде), «Весна» (міста Жаважоль, Віжя-Караса) тощо.
За релігійною приналежністю 50 % українців в Аргентині — католики східного обряду, 30 % — православні, кілька відсотків — протестанти. В країні представлені парафії УАПЦ в діаспорі та єпархія УГКЦ (кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці в м. Буенос-Айресі, 18 церков та 36 каплиць; нараховує близько 150 тис. прихожан; видає двомовну періодичну газету «Голос Української церкви»), а також осередок Українського євангельсько-баптистського об’єднання в Південній Америці.
Бразилія
Початки масової української міграції до Бразилії пов’язують з 1890-ми (переважно з Північно-Східної Галичини). Першими місцями оселення українців стали штати Парана, Санта-Катарина, Ріо-Гранде-до-Сул. Хвиля імміграції 1895–1899 — найчисельніша (відома під назвою «бразилійської гарячки»): у цей період до країни прибуло понад 15 тис. осіб (переважно з Північно-Східної Галичини).
Головний осередок проживання діаспорян у Бразилії — м. Прудентополіс (штат Парана), відоме як «Бразилійська Україна». 1898 одним із перших засновано товариство «Просвіта» (м. Куритиба). 1910 у м. Прудентополісі та 1919 у м. Дорізоні були створені Українські народні ради. У 1922 —Український союз Бразилії (м. Уніао-да-Віторіа), 1947 — Товариство прихильників української культури. Загалом до Першої світової війни у Бразилії діяли 32 українські світські організації.
У 1922 українська громада в Бразилії мала вже 64 школи. Натепер при багатьох українських церквах діють суботні курси українознавства; в містах працюють суботні школи. В межах державної програми розвитку українського шкільництва у Федеральному університеті Парани відкрито вечірний лекторат української мови (де навчаються також неукраїнці за походженням), проводяться курси підвищення кваліфікації вчителів української мови. Українську мову, літературу та історію викладають у Малій семінарії Св. Йосафата у м. Прудентополі та у Вищій духовні семінарії в м. Куритибі.
1985 при Всесвітній організації українців засновано Українсько-Бразилійську Центральну репрезентацію (УБЦР; Representação Central Ucraniano-Brasileira), що офіційно представляє українців перед бразильським урядом. Зокрема, до складу УБЦР входять Українське товариство Бразилії (до 2000 «Хліборобсько-освітній Союз»), Товариство прихильників української культури, Товариство «Соборність» (м. Сан-Паулу) та Асоціація українсько-бразильської молоді.
У м. Прудентополісі діють український клуб з фольклорною групою «Веселка», Асоціація вчителів української мови, Товариство освіти Св. Василя, музей української імміграції «Тисячоліття».
1980 у м. Куритибі було створено Релігійно-культурний центр «Полтава», який має хор, капелу бандуристок «Фіалка», оркестр, суботню школу і духовну семінарію, архів, бібліотеку. При Українському товаристві Бразилії діє фольклорна група «Барвінок», чоловічий хор «Гайдамаки», музей історії української імміграції тощо.
В осередках компактного проживання українців усім віковим групам властива україномовність (насамперед серед сільського населення, до якого належить бл. 70 % бразильських українців), мовою активно користуються у побутово-родинному колі, громадському та церковному житті. Переважна більшість українців у Бразилії (бл. 85 %) є греко-католиками, невеликий відсоток — православними (за різними даними, від 4 до 10 %) та протестантами.
Віряни згромаджені у 24 парафіях УГКЦ та 16 парафіях УАПЦ. УГКЦ від 1971 має єпархію Св. Івана Хрестителя. Активну релігійну, культурну, просвітницько-виховну, доброчинну діяльність провадять сестри служебниці, катехитки Св. Анни, василіянки, йосифітки (у школах початкового і середнього рівня, лікарнях, сиротинцях тощо), зорганізовують катехитичні та українознавчі курси під час літніх канікул. Отці-василіяни від 1911 і дотепер видають у м. Прудентополісі місячник «Місіонар», від 1912 — тижневик «Праця»; з 1932 засновано «Видавництво оо. Василіян», що друкує книги релігійного, культурно-освітнього, національного змісту. Парафії УАПЦ виникли в 1930-х, віряни — переважно нащадки переселенців з Волині й Буковини, менше з Галичини. Юрисдикційно єпархія УАПЦ діє як Південноамериканська єпархія Константинопольського патріархату.
Українська діаспора в Австралії
Перші українські поселенці з’явилися в Австралії у 1850-х. На початку 20 ст. до Австралії прибуло близько 5 тис. українців з Галичини і Далекого Сходу (з будівництва Східнокитайської залізниці, сибірської каторги), що оселился у штатах Квінсленд, Новий Південний Уельс та Південна Австралія. В 1913–1914 у м. Сіднеї та його околицях осіла група українців, прибулих з Галичини. У 1948–1951 до Австралії прибуло ще близько 21,5 тис. українців (головно із таборів праці у Південній та Західній Європі), що розсіялися по всьому континенту. В кінці 1950-х до Австралії прибули українські емігранти з Великої Британії, Югославії, Далекого Сходу. Станом на 1994 в Австралії налічувалося 30 тис. українців, бл. 75 % мешкало у столицях штатів, 22 % — у провінційних містах, 3 % — на фермах; 50,8 % визнали українську мову рідною. За переписом, станом на 2006 в Австралії мешкало 37,8 тис. українців.
1915 українські робітники м. Брисбена організували Культурно-освітнє товариство на чолі з Г. Піддубним. 1949 була створена перша українська організація — Союз українок Австралії (СУА, Ukrainian Women’s Association in Australia). Сьогодні має 18 відділів, бере активну участь у культурному житті країни.
1953 створено Союз українських організацій Австралії (СУОА, англ. Australian Federation of Ukrainian Organisations), що координує діяльність громад та інших українських організацій. До складу СУОА увійшло понад 20 організацій, штаб-квартира знаходиться в м. Мельбурні. Молодіжні організації представлені «Пластом» і Спілкою української молоді (СУМ).
Перші народні суботні та недільні українські школи (де вчать українську мову і літературу, географію та історію України) з’явилися у 1949–1950. У 1952 організовано українські шкільні ради в штатах Новому Південному Уельсі та Вікторії, щоб координувати діяльність суботніх шкіл. На 1-му Всеавстралійському з’їзді вчителів українських суботніх шкіл (м. Мельбурн; 1956) утворено Українську центральну шкільну раду з осередками в містах Мельбурні та Аделаїді. При великих школах є дошкільні заклади та 1–2-річні вчительські курси. Станом на 1990 р. діяло 12 шкіл. У деяких штатах, зокрема у Вікторії, українська мова з 1975 заноситься до свідоцтва про середню освіту.
1974 за фінансової допомоги українських промисловців та кооперативів створено Фундацію українознавчих студій в Австралії (ФУСА). Вона видає двомовні (українсько-англійські) бюлетені «Newsletter», її зусиллями 1983 відкрито при Університеті імені Монаша (м. Мельбурн) Лекторат україністики ім. М. Зерова — першу програму української мови і літератури.
1990 у м. Мельбурні було створено Асоціацію україністів Австралії (АУА; Ukrainian Studies Association of Australia), яка об’єднує вчених, аспірантів з різних галузей українознавства та інших зацікавлених осіб з метою сприяння розвиткові україністики в австралійських університетах.
Основним науковим центром української діаспори в країні є Наукове товариство імені Шевченка в Австралії (діє з 1950, станом на 2021 президентом є професор Університету імені Монаша М. Павлишин).
Українською громадою Австралії видаються два друкованих видання: «Вільна думка» («Free thought») з 1949, «Церква і життя» («Church and life») від 1960.
Від середини 20 ст. популярності набрав аматорський театр. Найвідоміші театральні групи: Український театр малих форм ім. В. Блавацького (м. Аделаїда), Театр ім. Л. Курбаса (м. Мельбурн), Український драматичний театр ім. М. Лисенка (м. Мельбурн), драматичний гурток «Червоні маки» (м. Сент-Олбанс), драматичний гурток «Летюча естрада» (м. Сідней) та інші. 1989 засновано «Об’єднання театральних мистців Вікторії» (ОТМ), ініціатори заснування Г. Корінь, Л. Максимишин, Ф. Габелко (м. Мельбурн). Діє багато танцювальних ансамблів. Розвитку та плеканню української мови сприяють хори «Боян» (Сідней), «Чайка» (Мельбурн), «Гомін», жіночий «Ластівка», дитячий «Сестри» (Аделаїда).
Переважна більшість українців Австралії належить до Української греко-католицької церкви або Української автокефальної православної церкви в діаспорі. УАПЦ в діаспорі об’єднує 10 парафій в Австралії та 1 у новій Зеландії, перебуває під юрисдикцією Вселенського патріархату. Церква підтримує шкільництво та інші культурно-освітні заходи. Побудовано кілька монументів на вшанування пам’яті Голодомору 1932–1933 (м. Мельбурн). За підтримки УГКЦ в 1979 відбулося офіційне відкриття Українського музею в Австралії (англ. Ukrainian Museum of Australia). Станом на 2021 р. колекція складає понад 10 000 експонатів. Збірка містить зразки, що відображають історію, культуру та сакральне життя України.
До святкування 1000-ліття Хрещення Русі в м. Канберрі коштом єпархіальних установ, парафій, вірян, меценатів споруджено й урочисто відкрито Український Православний Центр-Пам’ятник. Тут відбуваються події єпархіального масштабу (єпархіальні Собори, сесії Єпархіальної ради), зустрічі, конференції. Центр і Музей Тисячоліття при ньому (понад 2 тис. експонатів, колекції ікон, мистецьких вишивок тощо) використовує Посольство України для презентаційних потреб.
Література
- Андерсон Р. УГКЦ в Канаді // Слово. 2008–2009. № 3–4 (37). С. 9–11.
- Брацюн В. Значення культурницьких осередків української діаспори в Російській Федерації в житті українських трудових мігрантів після здобуття незалежності України // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Історичні науки. 2013. Вип. 21. С. 90–93.
- Винниченко І. І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. Житомир : Льонок, 1992. 112 с.
- Гіржов В. Проблеми українців Росії — найбільшої діаспори в світі // Українська діаспора: проблеми дослідження. Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2016. С. 18–20.
- Гнатюк В. Р. Українці Росії у ХХІ ст.: далі під імперським пресом // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Держава та армія. 2013. № 752. С. 219–225.
- Горбик В. О., Герасимчук В. Є., Даниленко В. М. та ін. Українська діаспора в Російській Федерації: історико-культурна спадщина. Київ : Інститут історії України НАН України, 2011. 275 с.
- Горєлов Д. Актуальні проблеми розвитку стосунків української діаспори США з Україною // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2006. Вип. 29. С. 376–384.
- Дзира О. Друга хвиля еміграції українців до Канади: при чини, характер і склад // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. 2015. Вип. 24. C. 157–175.
- Дяків В. Греко-католицька церква як чинник формування релігійної та національної ідентичності української діаспори у Північній Америці // Релігія та соціум. 2014. № 3–4 (15–16). С. 179–186.
- Евтух В. Б. Концепции этносоциального развития США и Канады: типология, традиции, эволюция. Киев : Наукова думка, 1991. 176 с.
- Євтух В., Маркусь В., Трощинський В. Феномен діаспори в дзеркалі науки // Віче. 1993. № 11. С. 109–119.
- Заставний Ф. Українська діаспора. Львів : Світ, 1991. 120 с.
- Зубалій О. Д., Гром’як Р. Т., Траф’як М. В. та ін. Історія української еміграції. Київ : Вища школа, 1997. 520 с.
- Зубик A. Українська діаспора: суспільно-географічне дослідження. Львів : Простір-М, 2019. 438 с.
- Інформаційно-аналітичні матеріали до парламентських слухань на тему: «Закордонне українство: сучасний стан та перспективи співпраці». Київ : [б. в.], 2009. 66 с.
- Кондрашевська Ю. Національно-культурні здобутки українців Канади // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Історичні науки. 2015. Вип. 23. С. 204–208.
- Кривда Н. Ю. Українська діаспора: досвід культуротворення. Київ : Академія, 2008. 280 с.
- Маркусь В. Українська західна діаспора на порозі XXI століття // Українська діаспора. 1993. № 3. С. 21–24.
- Маркусь В. Чому «діаспора»? Спроба ідентифікації поняття // Вісник Національної академії наук України. 1992. № 1. С. 14–21.
- Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по другій світовій війні : в 2 т. Мюнхен : Академічне видавництво П. Белея, 1985–1998.
- Мерфі Н. Г. Українська діаспора в США: збереження традицій національної культури. Донецьк : Вебер, 2007. 257 с.
- Недошитко І. Українська діаспора США: реалії співпраці з Україною за роки незалежності (1991–2016 рр.) // Проблеми всесвітньої історії. 2017. № 1 (3). C. 183–198.
- Полтавець О. М. Наукові та культурні осередки україн ської діаспори в США як репрезентанти політики пам’яті // Національна та історична пам’ять. 2013. Вип. 8. С. 184–190.
- Рощина Л. О. УГКЦ Канади й України: характер зв’язків та реалії взаємодії // Гуржіївські історичні читання. 2013. Вип. 6. С. 355–357.
- Тимочко М. Українська громада в Австралії // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Історичні науки. 2008. Вип. 11. С. 37–46.
- Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. Київ : Інтел, 1994. 259 с.
- Трощинський В. П., Шевченко А. А. Українці в світі // Україна крізь віки : в 15 т. Київ : Альтернативи, 1999. Т. 15. 352 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Цибрівський А., Тесля І. Українці в ЗСА й Канаді: Ідентифіковані переписами населення. Ню Йорк : Ukrainian center for social research, 1975. 32 с.
- Чайка В. В. Розвиток культурно-музичних осередків української діаспори в країнах Північної Америки кінця ХХ — початку ХХІ ст. // Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Серія: Історичні науки. 2018. Т. 29 (68). № 2.
С. 26–30. - Чернієнко Д. Українці Казахстану: історія формування та етнокультурні особливості національної меншини // Народна творчість та етнологія. 2019. № 6 (382). С. 14–28.
- Чернова К. О. Українська діаспора в Республіці Казахстан: статус, етнічність, еміграційні настанови // Український соціум. 2006.
№ 5 (16). С. 106–114. - Чернова К. О. Українська діаспора як соціокультурна система. Київ : [б. в.], 2007. 347 с.
- Isajew W., Senkus R., Boshyk Y. Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II. Edmonton : Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1992. 517 p.
- Khanenko-Friesen N. Ukrainian Otherlands: Diaspora, Homeland, and Folk Imagination in the Twentieth Century. Madison : The University of Wisconsin Press, 2015. 263 p.
- Luciuk L. Searching for Place: Ukrainian Displaced Persons, Canada, and the Migration of Memory. Toronto : Univer sity of Toronto Press, 2000. 616 p.
Див. також
Україна: культура, мистецтво, архітектура
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В., Гаврилишина Н. А., Гірік С. І. Українська діаспора // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Українська діаспора (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
