Історія України: Ранній Новий час. Національна революція середини 17 ст.
Зміст
Національна революція середини 17 ст.
Центральною подією історії України ранньомодерної доби стала перша Українська національна революція середини 17 ст., що спричинила глобальні зміни соціально-політичного устрою, релігійної ситуації, форм власності тощо. Серед істориків немає одностайності щодо питань типології, хронологічних меж та періодизації боротьби, що розпочалася 1648. В історіографії найчастіше вживають терміни: «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське), «війна» (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна) та «революція» (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська). Така розбіжність у термінології, ймовірно, пов’язана з тим, що доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини 17 ст. в українських землях складалася з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінували різні тенденції. Народне повстання, яке розпочалося 1648, охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію. З огляду на це, «національна революція» є саме тим узагальнювальним терміном, який відображає суть, масштаби, зміст і форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь цього терміна є революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства у другій половині 17 ст.:
- утворення та розбудова Української національної держави;
- встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;
- радикальні зміни станової ієрархії (прихід до влади національної за складом козацької старшини);
- завоювання селянами особистої свободи; скасування кріпацтва;
- ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;
- визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;
- втягування до соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів і прошарків.
Революція характеризувалась переплетінням національно-визвольних і соціальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм — православ’я). Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалися селянство, міщанство та духовенство.
Відповідно до характеру та подієвого наповнення, у розвитку Української національної революції увиразнюється кілька етапів, у межах кожного з яких можна також простежити кілька підетапів (є відкритим питання щодо верхньої хронологічної межі революції). Серед причин Української національної революції:
- Ускладнення соціально-економічної ситуації на українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Фільварково-панщинна система посилювала експлуатацію шляхом обезземелення селян, зростання панщини, запровадження кріпацтва, збільшенням натуральних і грошових податків. Польські та полонізовані українські феодали на початку 17 ст. здавали маєтки в оренду єврейським підприємцям, які експлуатували селян, виснажували землі, намагаючись за короткий термін повернути з прибутками вкладені гроші. У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, які перебували у приватній власності феодалів. Міщани виконували повинності та сплачували податки, зокрема церковну десятину. Магдебурзьке право теж постійно обмежувалося. У політичному й економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, що спричиняло загрозу «випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх на відсталу «селянську націю». Незадоволене своїм становищем було й козацтво, зокрема реєстрове, авторитет, вплив, активність та слава якого зростали, а права дедалі більше обмежувалися Річчю Посполитою, особливо після «Ординації Війська Запорозького» 1638.
- Економічна колонізація Польщею українських земель, критичне становище в політичній сфері (відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, полонізація еліти, поступова асиміляція народу, національно-релігійне гноблення тощо). Водночас спостерігалася слабкість королівської влади, посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. Своєрідним ґрунтом для розгортання та поглиблення цих процесів стало зміцнення великого феодального землеволодіння.
- Зростання могутності козацтва та розширення сфери впливу Запорозької Січі. Виявом слабкості королівської влади була і певна втрата контролю над реєстровим козацтвом. Козацтво створювалося для оборони коронних земель, але оскільки польська казна була, як правило, порожньою, то основною формою оплати козацькому військові стало розширення його вольностей і прав. Унаслідок цього реєстрове козацтво перетворилося на впливову самостійну силу. Селянсько-козацькі повстання першої половини 17 ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психологічної готовності боротися до переможного кінця. Запорозька Січ поступово перетворилась на своєрідний зародок української державності.
| Роки | Подія |
| І період |
Перемоги на Жовтих Водах, під м. Корсунем, під Пилявцями (с. Пилява), наступ на захід (облога міст Львова, Замостя, Збаража, Зборова). Частину перемог здобуто в союзі з кримським ханом Іслам Гераєм. Період закінчився відмовою військ Кримського ханату продовжувати бойові дії на боці повстанців і укладенням Зборівського миру |
| ІІ період |
Відновлення бойових дій, поразка козаків біля містечка Красне на Поділлі, перемога козаків у боях за м. Вінницю, поразка під м. Берестечком, перемога під Батогом (біля гори Батіг на Поділлі). Укладення Жванецького миру після переходу Іслам Герая на бік Яна Казимира (грудень 1653 р.) |
| ІІІ період |
Перемовини послів від Війська Запорозького до м. Москви щодо переходу в підданство Московському царству (жовтень 1653 р.), початок війни між Московським царством і Річчю Посполитою (жовтень 1653 р.), Переяславська рада й ухвалення Березневих статей (1654 р.), спільні бойові дії Б. Хмельницького й військ Московського царства (1654–1656 рр.). Укладення сепаратного перемир’я (Віленське перемир’я 1656 р.) між Московським царством і Річчю Посполитою |
| IV період |
Пошук нових союзників (укладення угод Б. Хмельницького з Трансільванією і Швецією). Смерть Б. Хмельницького (06.08.1657 р.) |
Отже, відсутність власної держави, поступова втрата національної еліти, церковний розкол, наростальне закріпачення селянства та інші чинники зумовили масове народне повстання навесні 1648. Очолив революцію Б. Хмельницький.
Приводом до повстання стала особиста образа, завдана чигиринському козацькому сотнику Б. Хмельницькому польським шляхтичем Д. Чаплинським, який пограбував родинний хутір Б. Хмельницького Суботів. Апелювання Б. Хмельницького до польського суду та самого короля не дали результату. Незабаром він рушив до Січі, де під його керівництвом козаки в січні 1648 прогнали урядовий гарнізон і згодом обрали його гетьманом. Б. Хмельницький звернувся до українського народу з універсалом, у якому закликав до боротьби проти польських панів. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху.
У пошуках союзника в боротьбі проти Речі Посполитої Б. Хмельницький, базуючись на козацько-татарському договорі 1624, у другій половині січня 1648 направив посольство на чолі з полковником Яцьком Клишею до м. Бахчисарая з проханням надіслати військову допомогу. Спочатку Іслам ІІІ Герай відмовився (з огляду на небажання конфліктувати з польським королем), але потім пообіцяв продовжити переговори, якщо Б. Хмельницький умовить донських козаків не нападати на Крим. У середині лютого гетьман відрядив нове посольство до м. Бахчисарая, яке й домоглося укладення договору наприкінці того ж місяця (ймовірно, 23–25.02.1648). Цей союз передбачав встановлення дружніх відносин між Військом Запорозьким і Кримським ханатом; надання взаємної військової допомоги; заборону татарам пустошити українські землі; оплату гетьманським урядом послуг татар грошима, продовольством, фуражем і частиною воєнної здобичі.
Етапи Хмельниччини увиразнюються за основними договорами.
| Угода | Основні положення |
| Зборівський мир (08.08.1649 р.) з Річчю Посполитою | Визнання самоврядування Війська Запорозького у Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах, передача влади на цих територіях гетьману, дозвіл обіймати урядові посади на них лише представникам православної шляхти, обмеження козацького реєстру (40 тис. козаків), амністія повстанцям, входження двох православних єпископів до Сейму Речі Посполитої, відновлення прав Київської митрополії |
| Білоцерківський мир (18.09.1651 р.) з Річчю Посполитою | Самоврядування Війська Запорозького в Київському воєводстві, повернення маєтків у східних воєводствах польській шляхті, зменшення козацького реєстру до 20 тис., вимога розірвати союз Війська Запорозького з Кримським ханатом і не укладати союзних угод із іншими державами |
| Жванецький мир (5.12.1653 р.) з Річчю Посполитою за участі Кримського ханату | Відновлення дії Зборівської угоди |
| «Березневі статті» (21.03.1654 р.) з Московським царством | Визнання царем самоуправління Війська Запорозького й відмова від втручання у внутрішні справи останнього, присяга гетьмана перед царем, зобов’язання гетьмана інформувати царя про контакти з іншими країнами, чисельність козаків Війська Запорозького у 60 тис. осіб, зобов’язання Війська Запорозького сплачувати податки у скарбницю царя, розміщення російського гарнізону в м. Києві |
| Гадяцький договір (16.09.1658 р.) | Створення Великого князівства Руського у складі Речі Посполитої, визнання приналежності західноукраїнських земель Королівству Польському, ліквідація Берестейської унії на території Великого князівства Руського, забезпечення рівноправ’я між Католицькою і Православної церквами, включення Київського митрополита і п’ятьох єпископів до Сенату Речі Посполитої, надання Києво-Могилянській колегії статусу академії, зменшення реєстру до 30 тис. козаків і 10 тис. найманих військових. (ратифікована Сеймом версія Гадяцької угоди скасовувала частину цих пунктів) |
Бажання розширити сферу впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити українські козацькі збройні формування для відвоювання в Речі Посполитої втрачених Московією територій тощо сприяли згоді московського царя взяти Військо Запорозьке під свою опіку. Земський собор прийняв відповідну ухвалу 01.10.1653. Юридично цей акт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні — березні 1654.
У Переяславі 08.01.1654 р. відбулася генеральна військова рада, на яку прибули представники багатьох полків і станів (старшина, козаки, міщани, селяни, духівництво). Було узгоджено принципові засади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Московії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького); здійснено усний акт присяги. Уже на цьому етапі виникли конфліктні ситуації та розбіжності в підходах до новоствореного союзу. Спочатку російські посли відмовилися принести присягу за царя, оскільки відповідно до специфіки їхнього державного устрою самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин В. Бутурлін, який очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вольностей України після того, як договір набере чинності. Події січня 1654 в м. Переяславі мали значною мірою ритуально-символічний характер.
Водночас Б. Хмельницький не полишив наміру знайти порозуміння з кримськими татарами в боротьбі проти Речі Посполитої. Упродовж лютого — квітня 1654 він відрядив посольство до Криму полковника С. Савича, у серпні того ж року — посольство на чолі з полковником П. Тетерею, у жовтні 1654 в м. Чигирині пройшли переговори з татарським послом Тохтамиш-агою.
У березні 1654 у м. Москві козацька делегація передала на розгляд проект договору з 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою «Березневих статей» («Переяславські статті», «Переяславський договір», «Статті Богдана Хмельницького», «Переяславсько-Московський договір»). Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом (за життя Б. Хмельницького конкретний зміст «Березневих статей» козакам був невідомий).
Дискусійним є питання визначення історико-юридичної суті Переяславсько-Московського договору. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найпоширенішими є п’ять підходів: «персональна унія» (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); «васальна залежність» України від Росії; «автономія» України у складі Росії; «возз’єднання українського й російського народів; «військовий союз» між Україною та Росією. Ситуація ускладнена тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, дійшли лише його копії.
За різних оцінок українсько-російського договору 1654, очевидно, що кожна сторона вбачала в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використати Московію як важіль, щоб нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.
Укладення Переяславсько-Московського договору кардинально змінило геополітичну ситуацію в регіоні. Водночас упродовж кількох місяців Б. Хмельницький добивався від Московського царства обіцяної в угоді допомоги.
Восени 1654 Річ Посполита активізувала воєнні дії в Україні. Коронний гетьман Станіслав Потоцький вирушив на Поділля та Брацлавщину. Вже в жовтні цього ж року кримський хан Мехмед І Герай в ультимативній формі вимагав від гетьмана розірвати угоду з царем і запропонував відновити розірваний після Переяславської угоди військовий союз. Після відмови Б. Хмельницького кримський хан уклав угоду з польським королем. Вирішальна битва відбулась у січні 1655 під с. Охматовим (Дрижипільська битва). Обидві сторони зазнали значних втрат. Українська армія змусила польсько-татарське військо відступити з правобережної України за р. Буг.
Навесні 1655 Б. Хмельницький вирушив із військом через Поділля на Галичину. У середині серпня українсько-московське військо взяло в облогу м. Кам’янець-Подільський. У цей час шведський посол повідомив Б. Хмельницького про вступ 09.07.1655 Швеції у війну проти Речі Посполитої. Гетьман прийняв пропозицію шведського короля про спільні дії проти польської армії.
У цей час становище Речі Посполитої різко погіршилось: шведські війська, які вели бої в прибалтийських землях Польщі, завдали низку відчутних поразок польській армії. 25.07.1655 капітулювало великопольське ополчення; в серпні на бік шведів перейшов великий литовський гетьман Я. Радзівілл. 08.09.1655 шведи захопили м. Варшаву.
Після розгрому 29.09.1655 коронного війська під м. Городком, Б. Хмельницький розпочав облогу м. Львова (отримав викуп і відступив від міста). На початок жовтня Б. Хмельницький поширив владу на весь західноукраїнський регіон (направив до західних кордонів України корпус Д. Виговського і П. Потьомкіна). Після битви під містечком Озерна 22.11.1655 між гетьманом і кримським ханом було укладено угоду, яка передбачала невтручання Криму у війну України й Московії проти Речі Посполитої.
Налякані шведською загрозою, навесні 1655 Москва і Варшава пішли на зближення. У серпні — жовтні 1656 тривали переговори, які завершились укладенням московсько-польського Віленського перемир’я (м. Вільно, тепер м. Вільнюс, Литва). На вимогу московської сторони українську делегацію на переговори у Вільно не допустили (попри порушення там питання про повернення України під владу короля). Укладене перемир’я Москви з Варшавою фактично перекреслювало московсько-український військовий союз. Тепер зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом’якшення політичного тиску Московії; поширення влади Війська Запорозького на західноукраїнські землі; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів — приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Б. Хмельницький почав шукати альтернативу Москві, що втілилося в створення коаліції в складі Швеції, Семигороду (Трансільванії), Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Увиразнився шведський вектор у зовнішній політиці Війська Запорозького. У червні 1657 до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте похід на Польщу об’єднаного українсько-семигородського війська закінчився поразкою. У вересні 1657 Б. Хмельницький помер, так і не здійснивши своїх задумів.
Отже, під час повстання під проводом Б. Хмельницького національно-визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої частини території та більшості населення України селянською війною. Цей період характеризується ускладненням міжнародного становища українських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників на процес державотворення визначали динаміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького. Спочатку пошуки союзників здійснювалися у трикутнику: Польща — Туреччина — Московія. Промосковська орієнтація не зміцнила української державності. Після укладення Віленського перемир’я в зовнішньополітичній моделі Б. Хмельницького з’явився новий вектор — шведський.
Утворення української держави — Військо Запорозьке
У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648–1657) було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї: право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання; незалежність і соборність Української держави; генетичний зв’язок козацької державності з Давньою Руссю; спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.
Ці положення лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, світогляд якого еволюціонував від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави — Військо Запорозьке.
Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 їх налічувалося 16, то 1650 — вже 20.
Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійним органом. Б. Хмельницький (з метою зміцнення гетьманської влади) частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.
Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважали демократичні засади. Свідченням цього було існування таких суспільних явищ та норм: функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся «чернь», тобто все військо; виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана; відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам «покозачитися» і стати частиною козацтва.
З часом, коли ситуація ставала критичною, а демократія дедалі більше набувала рис класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельницького та його однодумців утвердилися авторитарні засади. Безпосередніми виявами цього процесу були: поступове обмеження впливу «чорних» рад та витіснення їх старшинською радою; зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана; домінування командних методів управління в державному житті; встановлення спадкового гетьманату (квітнева 1657 Корсунська рада обрала Ю. Хмельницького, сина Б. Хмельницького, гетьманом), тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.
Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Війська Запорозького залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 тісно переплелася з національно-визвольною і фактично переросла в Селянську війну. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.
На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати великим землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався гасити виникнення нових соціальних конфліктів і гальмувати зростання великого землеволодіння новітньої еліти.
Козацька держава активно діяла на міжнародній арені, свідченням чого є дипломатичні контакти з Московією, Туреччиною, Кримським ханатом, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами. Отже, Хмельниччина середини 17 ст. започаткувала нову епоху в боротьбі українського народу за незалежність і створення самостійної соборної держави.
Джерела
- Величко С. Літопис. Київ : Кліо, 2020. 1016 с.
- Документи Богдана Хмельницького. 1648–1657 / Відп. ред. Ф. П. Шевченко; Упоряд. І. Крип’якевич. Київ : Академія наук УРСР, 1961. 740 с.
- Літопис Самовидця / Вид. підгот. Я. І. Дзира. Київ : Наукова думка, 2019. 208 с.
- Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. зі староукр. Р. Г. Іванченка. Київ : Товариство «Знання» України, 1992. 192 с.
Література
- Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. Київ : Дніпро, 1991. 238 с.
- Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. Київ : Либідь, 1993. 288 с.
- Боплан Г. Л. де. Опис України. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / Пер. з фр. Я. Кравця. Львів : Каменяр, 1990. 305 с.
- Брехуненко В. Українська держава доби Богдана Хмельницького. Київ : Брехуненко Н., 2009. 64 с.
- Горобець В. «Волимо царя східного…». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. Київ : Критика, 2007. 464 с.
- Горобець В. Україна. Десятиліття «золотого» спокою та доба революційного збурення. 1638–1650. Київ : КРІОН, 2014. 240 с.
- Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна. Київ : Альтернативи, 1999. 304 с.
- Івангородський К. В. Динаміка мирних міжспільнотних взаємин України та Кримського ханства в XVI – XVII ст. // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. 2006. Вип. 90. С. 35–49.
- Історія українського козацтва : у 2 т. / Відп. ред. В. А. Смолій. 2-ге вид. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006–2007.
- Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. 2-ге вид., випр. і допов. Львів : Світ, 1990. 406 с.
- Переяславська рада 1654 року: Історіографія та дослідження / Гол. ред. П. Сохань. Київ : Смолоскип, 2003. 890 с.
- Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. 2-ге вид., випр. Київ : Критика, 2006. 494 с.
- Реєнт О. П. Усі гетьмани України: Легенди, міфи, біографії. Хапків : Фоліо, 2007. 414 с.
- Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. Київ : Темпора, 2009. 680 с.
- Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.). Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. 447 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Чухліб Т. Магнат, козак і гайдамака. Боротьба за владу Русі-України з Короною Польською (1569–1769 рр.). Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2018. 256 с.
- Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький — Дорошенко — Мазепа. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. 328 с.
- Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV — середина XVІІ ст. 2-ге вид. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. 296 с.
- Яковенко Н. Перед викликами часу: українська шляхта і православні ієрархи напередодні та в перше десятиліття козацьких воєн (1638–1658) // Крізь століття. Студії на пошану Миколи Крикуна з нагоди його 80 річчя. Львів : Наукове товариство ім. Шевченка у Львові, 2012. С. 482–497.
Див. також
Історія України: Галицько-Волинське князівство. Литовсько-польська доба
Історія України: Ранній Новий час. До середини 17 ст.
Історія України: Ранній Новий час. З 2-ї половини 17 ст.
Історія України: Новий час. 18 ст.
Історія України: Новий час. 19 ст.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: Ранній Новий час. Національна революція середини 17 ст. // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Історія України: Ранній Новий час. Національна революція середини 17 ст. (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
