Історія України: Ранній Новий час. До середини 17 ст.
Період від кінця 16 ст. — початку 17 ст. в історії будь-якої європейської країни зазвичай називають добою нової або ранньомодерної цивілізації, яка вступила в новий етап розвитку. Він був пов’язаний із розширенням товарного виробництва, формуванням міжконтинентальної торгівлі й капіталістичного ринку, які збіглися в часі з докорінними змінами в соціальній структурі суспільства, відмиранням старих (земельна аристократія) і формуванням нових прошарків (буржуазія, наймані робітники). Значних трансформацій зазнала культурна сфера, де відбулося посилення світської течії в освіті, науці, мистецтві у поєднанні з поширенням нових релігійних течій (протестантизм). Глобальні зміни в соціальному, економічному й релігійному житті породжували серйозні трансформації в політичній історії. 17 ст. називають «залізним», або «століттям солдатів», характеризуючи в такий спосіб жорстокі релігійні й династичні війни, селянські рухи й революції. Загальноєвропейські тенденції значною мірою позначилися й на історії України.
Зміст
Наддніпрянщина й Галичина
Упродовж 16–17 ст. на території східних воєводств Королівства Польського відбулося кілька селянсько-козацьких повстань, спричинених низкою економічних і культурних чинників. Одним із найзначніших чинників релігійного характеру стала Берестейська церковна унія 1596 і перехід православної ієрархії України й Білорусі в підпорядкування Папі Римському, який не визнавала значна частина православного духівництва. Це супроводжувалося наверненням значної частини православної шляхти України й Білорусі на католицизм у 16–17 ст. і посилення впливу на неї польської культури, що додало релігійний і етнокультурний аспекти до соціально-економічного конфлікту.
Одним із виявів культурного й релігійного протистоянь став бурхливий розвиток релігійно-полемічної літератури і створення мережі освітніх закладів в Україні, Білорусі, Литві та Польщі. До цього були долучені орден єзуїтів (єзуїтські колегіуми в містах Львові, Луцьку, Острозі, Барі, Фастові та інших) і православні ставропігійні братства (Братські школи в містах Львові, Києві, Галичі, Вінниці, Луцьку та інших). З 17 ст. освітню діяльність також провадила уніатська церква, представлена орденом василіян (василіянські школи). У 16–17 ст. також розгорнули активну культурно-освітню діяльність представники різних течій протестантизму (социніанські, кальвіністські школи), однак через заборону социніанства в Речі Посполитій (1658) і подій Хмельниччини (1648–1657) її було згорнуто.
Виникнення козацтва. Запорозька січ
Серед поширених у літературі легендарних версій щодо походження козацтва:
- «хозарська» — ототожнює козаків із давніми народами степу «козарами» або хозарами;
- «чорно-клобуцька» — вбачає в козаках нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке в давньоруські часи мешкало в пограничному зі Степом Пороссі;
- «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним із наслідків процесу міграції в Подніпров’я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмуторокані;
- «татарська» — виводить козацький родовід із татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво.
Версії, сформульовані істориками й публіцистами:
- «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Давньої Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;
- «болохівська» — пов’язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Золотої Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;
- «бродницька» — висвітлює генетичний зв’язок козацтва зі слов’янським степовим населенням періоду Давньої Русі — «бродниками», які жили в пониззі р. Дунаю;
- «уходницька» — пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, які прибували на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;
- «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч татарам;
- «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснюється як наслідок посилення економічного, політичного, національного й релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.
Уперше термін «козак» трапляється в Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». Перші згадки про козаків на території України належать до 1489–1492, коли йдеться про населення центральної України, яке відправлялося на різні промисли (в «уходи») — полювання, рибальство, видобування солі, селітри, займалося охоронною службою у степах. Фактично майже до кінця 16 ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. Поступово хутірне козацтво півдня України переростало в самостійну військову силу, примушувало рахуватися і поляків, і татар зі своїм військовим потенціалом.
Упродовж 15–16 ст. у суспільстві формується новий прошарок — козацтво, що виникло як опозиція, виклик наявній системі, нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов’янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та ісламом. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їх освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в 15 ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.
Спочатку козаки мешкали здебільшого в районі міст Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі, поступово просуваючись у глиб степів. У перші десятиліття 16 ст. збільшувалося козацьке населення в Придніпров’ї (переважно це міста Черкаси і Канів). Черкаський староста О. Дашкевич (1514–1535), черкаський намісник Претвич, барський староста Предслав Лянцкоронський організували козацькі загони. У цьому періоді простежуються витоки козацько-ординських союзів. Так, черкаський і канівський староста О. Дашкович у 1521 на чолі козацьких загонів спільно з ханом Мегмедом І Гераєм здійснив похід на міста Москву й Казань.
Перші укріплення зводилися за Дніпровськими порогами на островах, побудову яких приписують Дмитру (Байді) Вишневецькому (1516–1563), у 1551 — черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. Під його керівництвом 1552–1556 на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, яка надалі стала своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.
Від 1560-х до 1593 Запорозька Січ розташовувалась на о. Томаківка, у 1593–1638 — на о. Базавлук, у 1638–1652 — на Микитиному Розі, у 1652–1709 — на р. Чортомлику, у 1709–1711 і 1730–1734 — на р. Кам’янці, у 1711–1728 — в Олешках, у 1734–1775 — на р. Підпільній (Нова Січ).
З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають прообразом справжньої держави. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом була січова рада, її рішення вважали обов’язковими для виконання. Зазвичай вона розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини тощо. Важливою функцією було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини варіювала, інколи становила понад 150 осіб.
На Січі функціонувало також козацьке звичаєве право (в усній формі). Воно утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5–8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних і судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів і покарань. Запорожжя мало і свою територію («землі Війська Запорозького»), яка постійно змінювалася, кордони переносилися.
Отже, йдеться про своєрідну оригінальну форму державності, суть якої вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. На Січі панівною була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада.
Запорозька Січ, попри головні ознаки державності, була лише своєрідною перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Козацька форма державності мала особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об’єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — потужне військо й озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, міст, розвинутої інфраструктури). Її розвитку заважали як внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій), так і несприятливі зовнішні впливи.
Уже в першій половині 16 ст. Велике князівство Литовське й Королівство Польське намагалися використати козацтво для своїх цілей, намагаючись взяти їх під своє керівництво і контроль. Так, у червні 1572 за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа було створено «реєстр» — список козаків (300 осіб), що були в окремому загоні («реєстрове козацтво») і мали певні привілеї (одержували платню, мали право власної адміністративної, військової та судової юрисдикції під проводом коронного гетьмана, були звільнені від податків і повинностей). Їхнім центром був м. Трахтемирів, де містився арсенал і шпиталь. Це було наймане військо, основним завданням якого був захист південних і східних кордонів Речі Посполитої. За короля Стефана Баторія реєстр збільшено до 600 козаків, з 1590 — до 1000, у 1620–1630-х чисельність становила 3–8 тис. осіб. На противагу революційним тенденціям запорожців, тісно пов’язаних із селянством, реєстрові козаки репрезентували консервативні кола. Почалася соціально-станова диференціація. Проте реєстрові козаки часто приєднувалися до нереєстрового козацтва під час повстань.
Козацько-селянські повстання (кінець 16 ст. — початок 17 ст.)
Тоді українські землі охопили дві хвилі (1591–1596 та 1625–1638) активного протесту народних мас проти чинних порядків. Головною рушійною силою було козацтво. Основними причинами повстань були: посилення національного і кріпосного гніту, активна експансія шляхти на українські землі, зіткнення інтересів шляхти й козаків, намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво тощо.
Під час першої хвилі відбулося два повстання. Перше — у 1591–1593 під проводом гетьмана запорозьких козаків Криштофа Косинського; охопило Київщину й Волинь, але закінчилося поразкою повстанців під П’яткою (на Житомирщині). Друге повстання 1594–1596, яке очолив Северин Наливайко, почалося на Поділлі, повстанці зайняли селища й міста Брацлав, Гусятин, Бар, Канів, Черкаси, перейшли на Волинь і в Галичину, згодом — у Білорусь. До козацьких загонів С. Наливайка долучилися селяни й міщани, а також реєстрові козаки з гетьманом Григорієм Лободою і полковником Матвієм Шаулою. Польський уряд доручив придушити повстання коронному гетьманові С. Жолкевському, війська якого зазнали значних втрат біля м. Білої Церкви. Вирішальна битва відбулась в урочищі Гострий Камінь (біля Трипілля), унаслідок якої повстанці відійшли на Лівобережжя, де, потрапивши в оточення неподалік від м. Лубен, зазнали поразки.
| Роки | Повстання або похід | Охоплена територія |
| Повстання Криштофа Косинського | Південь Київщини, Черкащина, південь Житомирщини | |
| Повстання Северина Наливайка | Південь Київщини, Черкащина, остаточна поразка після відступу до м. Лубен на Полтавщині | |
| Морські походи запорожців на Османські війська | Крим, гирло Дніпра, Чорноморське узбережжя сучасної України та Болгарії, похід на м. Константинополь | |
| 1616 | Похід Петра Сагайдачного на м. Кафу (тепер м. Феодосія) | |
| 1618 | Похід Петра Сагайдачного на м. Москву в рамках Польськоросійської війни 1617–1618 рр | |
| 1621 | Участь козаків під командуванням Петра Сагайдачного в Хотинській битві | |
| 1625 | Повстання Марка Жмайла | Правобережна частина Черкащини |
| 1630 | Повстання Тараса Федоровича (Тараса Трясила | Південь Київщини і північ Черкащини |
| 1635 | Повстання Івана Сулими | Північ сучасної Дніпропетровської обл. |
| 1637 | Повстання Павла Павлюка | Південь Київщини, Черкащина, Лівобережжя |
| 1638 | Повстання Якова Острянина | Полтавщина |
Після поразки повстань кінця 16 ст. упродовж 30 років помітні селянські виступи не відбувалися. Польща, вступивши на початку 17 ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків у боротьбі з Молдавією, у війні проти Швеції, у планах щодо Московського царства.
Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об’єднувала незаможних козаків, колишніх селян і ремісників, які прагнули повстанням домогтися перерозподілу шляхетських земель і майна; поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів і мирного легітимного (законного) розширення козацьких прав і вольностей шляхом договорів із польським урядом. З 1596 до 1625 домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600–1602) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616–1622). Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж козацтва, посилити його вплив та розширити права, перетворити на боєздатне регулярне військо, довести його чисельність до 40 тис. осіб; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний розв’язувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства й міщанства.
Так, П. Конашевич-Сагайдачний очолив кілька вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримський ханат. З його іменем пов’язане взяття міст Варни (1606) і Кафи (1616). У 1618 взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на м. Москву. Майже одночасно (1620) направив до царя спеціальне посольство з проханням прийняти козаків на службу. За його гетьманування чисельність козацького війська становила 40 тис. осіб. Козацька флотилія досягла кількох сотень «чайок» (човнів). У 1621 очолив козацьке військо у битві під м. Хотином.
На початку 1620-х загострилися відносини козацтва з польською владою. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, у якій Польща здобула перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621, йому заборонялося судноплавство по р. Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених ними грошей, скоротив реєстр. Утворилася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами і привілеями. Частина учасників Хотинської війни, яка змушена була повернутися в шляхетські маєтки, відмовилася від виконання феодальних повинностей. Особливого розмаху ці процеси набули на Київщині.
Друга хвиля козацько-селянських повстань охопила Україну у 1620–1630-х: 1625 — під проводом Марка Жмайла, 1630 — Тараса Федоровича (Трясила), 1635 — гетьмана Івана Сулими, 1638–1639 — під проводом Павла Бута, Якова Остряниці, Дмитра Гуні. Усі завершилися поразками.
На козацьких радах у м. Києві (вересень) та Масловому Ставі в Канівському повіті (грудень) 1638 реєстровці під тиском польського уряду визнали ухвалену сеймом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувалося козацьке самоврядування, кількість реєстрових козаків обмежено до 6 тис. Козаки мали право селитися в трьох староствах — Черкаському, Чигиринському та Корсунському. Замість обраного гетьмана уряд направляв комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану посполитих.
Основними причинами невдач козацько-селянських повстань були стихійність, неорганізованість, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, нечисленність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо.
На зламі 16–17 ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не лише захищало українські землі від Османської імперії і Кримського ханату, а й суттєво їх ослаблювало. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Посполитій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежала від позиції козацтва. Утім, були і проблеми: недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, відсутність єдності.
Література
- Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. Київ : Дніпро, 1991. 238 с.
- Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. Київ : Либідь,1993. 288 с.
- Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. Київ : Дніпро, 1991. 334 с.
- Боплан Г. Л. де. Опис України. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / Пер. з фр. Я. Кравця. Львів : Каменяр, 1990. 305 с.
- Брехуненко В. Морські війни українських козаків. Київ : Брехуненко Н., 2007. 80 с.
- Василенко Г. А. Хотинська війна (З історії боротьби українського народу проти турецько-татарської агресії кінця XVI — початку XVII ст.). Київ : Рад. школа, 1960. 100 с.
- Винар Л. Князь Дмитро Вишневецький / Українська вільна академія наук у Німеччині. Історична секція. Мюнхен, 1964. 94 с.
- Голобуцький В. Запорізьке козацтво. Київ : Вища школа, 1994. 539 с.
- Гуржій О. І., Корнієнко В. В. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Київ : Україна, 2004. 192 с.
- Історія українського козацтва : у 2 т. / Відп. ред. В. А. Смолій. 2-ге вид. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006–2007.
- Замлинський В., Войцехівська І., Герасименко Н. та ін. Історія України в особах. ІX–XVІІІ ст. Київ : Україна, 1993. 396 с.
- Козацькі січі : (нариси з історії українського козацтва ХVІ–ХІХ ст.) / Ін-т історії України НАН України, НДІ козацтва; редкол.: В. Смолій (відп. ред.) [та ін.]. Київ; Запоріжжя: [б.в.], 1998. 252 с.
- Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. Чернігів : Сіверянська думка, 1996. 287 с.
- Леп’явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561–1591). Чернігів : Сіверянська думка, 1999. 214 с.
- Мицик Ю. Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьке козацтво. Дніпропетровськ : Промінь, 1990. 302 с.
- Наливайко Д. Козацька християнська республіка. Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках. Київ : Дніпро, 1992. 495 с.
- Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. 2-ге вид., випр. Київ : Критика, 2006. 494 с.
- Реєнт О. П. Усі гетьмани України: Легенди, міфи, біографії. Харків : Фоліо, 2007. 414 с.
- Сас П. М. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути 1617–1618 рр. Біла Церква, 2010. 512 с.
- Сас П. М. Хотинська війна 1621 року. Київ : Інститут історії України НАН України, 2011. 520 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали республіканських історичних читань / Ред. кол.:
В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. Київ, 1991. Вип. 1. 158 с. - Халебський П. Україна — земля козаків: Подорожній щоденник / Упоряд. М. О. Рябий. Київ : Ярославів вал, 2009. 293 с.
- Черкас Б. Ольшаницька битва 1527 р. // Україна в Центрально-Східній Європі. 2008. Вип. 8. С. 53–59.
- Черкас Б. Остафій Дашкович — черкаський і канівський староста XVI ст. // Український історичний журнал. 2002. № 1. С. 53–67.
- Черкас Б. В. Українське козацтво наприкінці XV — у першій половині XVI ст. // Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. Київ, 2006. Т. 1. С. 57–64.
- Чухліб Т. Магнат, козак і гайдамака. Боротьба за владу Русі-України з Короною Польською (1569–1769 рр.). Київ : Києво-Могилянська академія, 2018. 256 с.
- Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV — середина XVІІ ст. 2-ге вид. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. 296 с.
- Яворницький Д. Історія запорозьких козаків : у 3 т. Київ : Наукова думка, 1990–1993.
Люблінська унія
Боротьба проти Москви і татарська небезпека вимагали тіснішої співпраці й вплинули на укладення нової унії між Литвою і Польщею (спроби об’єднання цих держав простежуються від укладання Кревської унії 1385) До цього долучилися і внутрішні причини: українська і білоруська шляхта бажала мати привілеї польської шляхти. На сеймі у м. Любліні 10.01–12.08.1569 обговорено справу реальної унії між Польщею і Литвою. Поштовхом до унії стали зовнішні чинники: імперські зазіхання Московської держави на землі Великого князівства Литовського й невдалий для Литви початок Лівонської війни (1558–1583) з Московською державою.
Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мусив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адміністрація та судочинство. Руські землі (Київське, Волинське, Брацлавське воєводства) розглядалися як частина Корони Польської. Укладення такої унії обмежувало б всевладдя та звужувало б спектр привілеїв магнатів, натомість сприяло б процвітанню конкурентної польської провідної верстви. Натомість литвини не хотіли втрачати самостійності й бачили об’єднання на правах збереження певної суверенності Великого князівства Литовського. Відтак литовські, українські та білоруські магнати, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати це рішення і навіть зірвати засідання сейму (після місячних переговорів вони таємно залишили Люблін). Після такого демаршу литовської сторони, Польща, спираючись на українську шляхту, яка бажала припинення постійних прикордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користувалася польська еліта, вдалась до рішучих дій. Польський король терміново видав кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включення їх до складу Польщі. Водночас порушувалось питання навіть про початок воєнних дій проти Литви зі залученням до них татарських формувань.
Литовська делегація повернулась до сейму в червні 1569, коли всі українські землі опинилися поза державними кордонами Литви. 01.07.1569 було укладено польсько-литовську унію, яка юридично закріпила появу нової держави — Речі Посполитої. Згідно з унією, обирався спільний король, коронований як польський король і як великий князь литовський; єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Урядові кола повинні були проводити єдину для обох суб’єктів федерації зовнішню та внутрішню політику. Литовське князівство частково зберігало ознаки колишньої державності: печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою — Литовський статут.
Найдовше виступали проти унії українські магнати О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали привілеї та православна віра. Під тиском обставин вони змушені були погодитися з унією. За гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови в офіційному діловодстві тощо українська шляхта (на відміну від магнатів) прихильно ставилася до переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, економічних утисків, втрати національних традицій та культури. люблінські привілеї, отримані українською шляхтою в результаті наполегливих зусиль, не лише окреслили рамки культурно-територіальної автономії Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, а й послужили підвалинами творення власної ідентичності, фундаментом якої стало «своє» право і «своя» територія. На цьому ґрунті в шляхетському середовищі з’явилася ідея руського народу як третього члена Речі Посполитої (трансформована в ідею Великого князівства Руського в Гадяцькому трактаті).
Берестейська унія
З моменту розколу християнства в 1054 на православну та католицьку гілки оприявнилася ідея унії (об’єднання). Православні вважали, що унія можлива лише за відмови Папи Римського від ієрархічної першості у християнській церкві. Натомість основною вимогою католиків було визнання православними зверхності папи.
Після церковного розколу ослабла Православна церква через критичні обставини все частіше зверталася по допомогу до Католицької. Так сталося 1274, коли в м. Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози; 1439 у Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Ці унії не були тривалими. Їхнє значення полягає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об’єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Наприкінці 16 ст. унійний рух мав уже тривалу історію, протягом якої неодноразово доводив актуальність та доцільність об’єднання.
Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Метою було приєднання Православної церкви до Католицької з обов’язковим визнанням верховенства Папи Римського, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для поширення на українських і білоруських землях католицизму і їхньої поступової полонізації, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.
Кризовий стан Православної церкви створював у цей час умови не лише для поширення ідей єднання, а й для появи прихильників цієї ідеї (один із них — прибічник і захисник православ’я князь Костянтин Острозький). Люблінська унія посилила процес окатоличення та полонізації української еліти. Серед мотивів переходу в католицьку віру: можливі привілеї та посади, зрівняння в правах з поляками, прилучення до ймовірно розвиненішої культури.
Світська влада дедалі активніше проникала в церковне життя. Єпископів не призначав митрополит, основну роль відігравало висунення магнатами (радою) або Великим князем особисто. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне середньовічне спонсорство церкві перетворилося на звичайне володіння церквою чи монастирем. Ці релігійні осередки заставляли, давали в посаг, спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Наслідком для православ’я було різке звуження каналів матеріальної підтримки (адже саме князі та заможні роди будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах тощо).
Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи братств (релігійні та культурно-просвітницькі організації українських міщан; виникали при церковних парафіях; прагнули до збільшення участі мирян у громадському і культурному житті). Спочатку братства носили релігійно-благодійницький характер (опікувалися храмами, дбали про побудову та обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі тощо). Поступово діяльність братств набула громадсько-політичного і національно-культурного значення. Братчики практикували читання Св. Письма, стежили за поведінкою своїх членів, здійснювали нагляд за церковними справами, контролювали діяльність священиків і єпископів тощо. Посилення національного гніту на українських землях Речі Посполитої спонукало братства активніше виступати на захист прав українського населення – зверталися зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилати посольства до короля тощо.
Почин братчиків було підтримано Константинопольською патріархією, яка надала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством.
Такі широкі повноваження світського елементу і втручання братств у справи церковного життя викликало незгоду єпископів. Поступово частина вищої церковної ієрархії Православної церкви почала розмірковувати про доцільність унії. Її прихильників не влаштовувало втручання світської влади в релігійне життя, неконструктивна, на їхню думку, лінія Константинопольської патріархії, бажання не лише зберегти земельні володіння, а й зрівнятися в політичних правах із католицьким духовенством. На формуванні позиції уніатів впливало й утворення 1589 сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.
Активізації унійного руху в середині 16 ст. сприяла низка чинників. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від Реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути діяльність у Польщі (1564), а згодом і у Литві (1569). Унаслідок цього у Речі Посполитої за короткий час сформувалася мережа єзуїтських закладів освіти. Широкого розголосу набула релігійна полеміка. Проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 вказував православному духовенству на його неуцтво і темноту, як вихід із критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).
Розкол суспільства поглиблювала «календарна реформа», проведена папою Григорієм XІІІ у 1582, яка суттєво розвела в часі релігійні свята католиків і православних.
Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних вірян, водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, ініціатором підписання унії став львівський єпископ Гедеон Балабан. Відтак унійні наміри вперше задекларовано у грамоті 24.06.1590, підписаній чотирма єпископами: луцьким Кирилом Терлецьким, пінським Леонтієм Пелчицьким, львівським Гедеоном Балабаном і холмським Діонісієм Збіруйським.
У 1595 папа Климент VIII офіційно визнав унію. Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 у м. Бресті (Бересті). Однак собор розколовся на дві частини — прихильників і супротивників унії. Уніатська частина затвердила акт об’єднання церков та утворення греко-католицької церкви.
Після 1596 релігійна спільнота, яка постала внаслідок унії, отримала назву «Уніатська церква» (від кінця 18 ст. — Греко-католицька церква; в незалежній Україні — Українська греко-католицька церква).
Згідно з умовами Берестейської унії, церковне об’єднання передбачало збереження за українською уніатською церквою східного обряду, церковнослов’янської літургійної мови, права на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, використання старого (юліанського) календаря, а нижче духовенство і надалі зберігало право одружуватись. Одночасно визнавалась зверхність Папи Римського як першоієрарха всієї християнської Церкви та були прийняті догми Католицької церкви. Внаслідок укладення унії те православне духовенство, яке визнало її рішення, було зрівняне в правах з католицьким, звільнялося від сплати податків та виконання інших повинностей. Уніатським єпископам були обіцяні місця у сенаті Речі Посполитої (ця обіцянка не була виконана урядом). Шляхта та міщани, що прийняли унію, також урівнювались у правах з католиками латинського обряду і одержали право займати посади у державних та міських урядах Речі Посполитої.
Укладення унії здійснювалося українською православною церковною верхівкою без опори на інші верстви суспільства, що не забезпечило єдності українського суспільства, спричинивши всередині нього протистояння. Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Унаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.
Після укладення унії розпочався наступ на Православну церкву; православні церковні маєтності передавалися уніатам; православне духівництво залишилося без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності: православні вбачали в них зрадників, а католики не виконали значної частини рішень Берестейського собору. Ця унія сприймалася верхівкою Католицької церкви та польською елітою як засіб посилення своєї влади на українських і білоруських землях. Для частини православного духовенства вона була спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних вірян, вивести Православну церкву з кризи. Одразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська та Полоцька (Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її відповідно 1692 та 1700). У результаті Берестейської унії митрополит Михайло Рогоза (який перейшов на сторону уніатів) оголосив Київську митрополію унійною. З 1596 до 1620-х (офіційно до 1633) у м. Києві існувала лише уніатська митрополія. Протиріччя, закладені ще при підготовці й укладенні унії, практично одразу оприсутнилися в протистоянні між її прихильниками і противниками. Крім духовенства і братств, до боротьби долучилося козацтво. Церква поділилася на два табори: ієрархія, частина духівництва, шляхти й міщанства прийняли унію. Натомість єпископи Г. Балабан та М. Копистенський, князь В.-К. Острозький, частина шляхти, міщанства, селянства, братства виступили проти унії. Між обома таборами почалася боротьба. Не зрівнявши уніатів із католиками, король в окремих справах пішов назустріч уніатам (до них переходили церкви, церковні землі тощо). Водночас обіцяна королівська опіка створювала підгрунтя противникам унії матеріал для агітації проти унії.
Боротьба між конфесіями знайшла відгук у численній полемічній літературі. З боку православних виступали Іван Вишенський, Стефан та Лаврентій Зизанії (Тустановські), Юрій Рогатинець, Христофор Філалет, хроніст Мартин Броневський, Захарія Копистенський, Йов Борецький, Мелетій Смотрицький та інші. З боку унії — Петро Скарга, Іпатій Потій, Йосафат Кунцевич, після переходу на унію — Мелетій Смотрицький та ін.
Література
- Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (XVI — середина XVII ст.): У 2 ч. Київ : Інститут історії України НАН України, 2008. Ч.1. 502 с.; ч. 2. 466 с.
- Горобець В. Україна: Люблінська унія та народження нової вітчизни. Київ : Кріон, 2009. 204 c.
- Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії / Пер. з англ. М. Габлевич; за ред. О. Турія. Львів : Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2000. 426 с.
- Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури ХV–ХVІІІ ст. Київ : Наукова думка, 1966. 248 с.
- Історія України в особах. Литовсько-польська доба / Авт. кол.: О. М. Дзюба, М. В. Довбищенко, Я. Д. Ісаєвич та ін. Київ : Україна, 1997. 272 c.
- Паславський І. Між Сходом і Заходом: Нариси з культурно-політичної історії Української церкви. Львів : Стрім, 1994. 144 с.
- Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. 2-ге вид., випр. Київ : Критика, 2006. 494 с.
- Плохій С. Причини і наслідки Берестейської унії // Пам’ятки України. 1992. № 2. С. 7–13; № 3. С. 110–112.
- Русина О. В. Україна під татарами і Литвою. Київ : Альтернативи, 1999. 320 с.
- Спільна спадщина. Річ Посполита обох народів в польській і українській історичній думці XIX i XX ст. / За ред. В. Тельвака, Л. Лазурко, П. Сєрженґи. Херсон : Видавничий дім «Гельветика», 2019. 380 с.
- Старченко Н. Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині (друга половина ХVІ — початок ХVІІ століття). Київ : Laurus, 2014. 510 с.
- Тимошенко Л. Артикули Берестейської унії 1596 р. // Український історичний журнал. 1996. № 2. С. 15–34.
- Тимошенко Л. Берестейська унія 1596 р. Дрогобич : Коло, 2004. 197 с.
- Тимошенко Л. Берестейські церковні собори у жовтні 1596 р.: підготовка, склад учасників та провідники // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.). 2007. Вип. 7. С. 141–166.
- Тимошенко Л. Перше поунійне півстоліття в Україні (Волинь та Київщина) мовою документальних джерел // Архіви України. 2002. № 1–3. С. 34–45.
- Тимошенко Л. Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVІ — перша третина XVII ст.). Дрогобич : Коло, 2020. 796 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Ульяновський В. «Славний для всіх часів чоловік»: князь Костянтин Іванович Острозький. Острог, 2009. 166 с.
- Харишин М. Українська церква між двома уніями (1569–1596) // Український історичний журнал. 1996. № 4. С. 24–34.
- Чухліб Т. Магнат, козак і гайдамака. Боротьба за владу Русі-України з Короною Польською (1569–1769 рр.). Київ : Києво-Могилянська академія, 2018. 256 с.
- Шама О. Люблінська унія 1569 року: історичне дослідження. Тернопіль : Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, 1999. 208 с.
- Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ–ХVІІ cт. Київ : Критика, 2002. 416 с.
- Яковенко Н. Скільки істориків — стільки уній (з нагоди 440-ліття Люблінської унії) // Український гуманітарний огляд. 2009. Вип. 14. С. 9–32.
- Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV — до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. 2-ге вид., перегл. і випр. Київ : Критика, 2008. 469 c.
- Stone D. The Polish-Lithuanian State. 1386–1795. Seattle; London : University of Washington Press, 2001. 374 p.
Див. також
Історія України: Галицько-Волинське князівство. Литовсько-польська доба
Історія України: Ранній Новий час. Національна революція середини 17 ст.
Історія України: Ранній Новий час. З 2-ї половини 17 ст.
Історія України: Новий час. 18 ст.
Історія України: Новий час. 19 ст.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: Ранній Новий час. До середини 17 ст. // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Історія України: Ранній Новий час. До середини 17 ст. (дата звернення: 29.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
