Історія України: Ранній Новий час. З 2-ї половини 17 ст.
Зміст
Громадянська війна (вересень 1657 — червень 1663)
Смерть Б. Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції; настав етап, який історики визначають як добу Руїни — період постійної боротьби старшинських угруповань за владу, розколу серед української еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики; суспільного розбрату, чужоземної інтервенції, фактично — громадянської війни в Україні. Характерними рисами цього періоду були: постійні війни; заколоти; поділ Української держави на дві частини — Правобережну і Лівобережну (від 1663 р.); переходи гетьманів і старшин із російського боку до польського і навпаки; взаємна боротьба пропольських і промосковських угрупувань старшини; нищівні турецькі і татарські напади тощо. Внутрішньополітична ситуація в Україні ускладнювалася наростанням суперечностей між заможним козацтвом та старшиною з одного боку і козацькими низами, селянами і міщанами — з другого.
В історіографії існує декілька точок зору щодо початку цього періоду:
- Руїна почалася ще за гетьманування Б. Хмельницького (в останні роки його життя); особливо посилився розбрат між старшиною після укладення Переяславського договору 1654 і Віленського перемир’я 1656.
- Відлік указаного періоду слід вести від 1660, з моменту укладання Ю. Хмельницьким Слободищенського трактату.
- Руїна розпочалася з 1663 (найпоширеніша точка зору), коли на Лівобережжі обрали свого гетьмана — І. Брюховецького (1663–1668), а на Правобережжі свого — П. Тетерю (1663–1665).
Завершилася Руїна, як наголошує більшість істориків, початком гетьманування І. Мазепи в 1687.
Перебуваючи при владі, гетьман Б. Хмельницький піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Б. Хмельницького, цим вимогам оптиально відповідала спадкова монархія. Проте загибель під час молдавського походу його сина Тимоша перешкодила здійсненню планів гетьмана. На ситуації не позначилося й рішення старшинської козацької ради (квітень 1657) про встановлення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.
Після смерті Б. Хмельницького в боротьбі за гетьманську булаву зіткнулися відразу кілька політичних угрупувань козацько-старшинського середовища, котрі мали різне соціальне походження, зовнішньополітичну орієнтацію й погляди на майбутнє держави. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 Ю. Хмельницького від влади: генеральний писар І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.
Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Ю. Хмельницького. Реальними ж причинами — погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії тощо.
Після визнання гетьманом у жовтні 1657 в м. Корсуні Генеральною козацькою радою І. Виговського, він розгорнув активну державницьку діяльність: укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагався шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти автономію Української держави, а головне втриматися при владі.
Порівняно з добою Б. Хмельницького значних змін зазнала внутрішня політика держави. І. Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної республіки зі ставкою гетьмана на шляхетство та козацьку старшину. Остання в цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдоволення і до вибуху соціальної боротьби.
І. Виговський прагнув трансформації соціально-політичного устрою України за зразком Речі Посполитої. Зневірившись у союзі з Московщиною й розуміючи загрозу суверенітету козацької держави, гетьман спробував повернутися під протекцію польського короля.
З цією метою 16.09.1658 І. Виговський уклав Гадяцький договір з Річчю Посполитою. За умовами договору Україна як формально незалежна держава під назвою Велике князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Кандидата на гетьмана мали вибирати спільно всі стани українського суспільства (козацтво, шляхта, духовенство). У Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало здійснюватися українською мовою. Передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства.
Україну продовжували роздирати внутрішні чвари. У листопаді 1658 російське військо на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон України. Весною 1659 під м. Путивлем до нього приєдналися загони під керівництвом князя О. Трубецького та С. Пожарського. Загальна чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вдалим для Московії (козацькі загони зазнали поразки під містами Ромнами та Лохвицею). Вирішальна битва відбулася 28–29.06.1659 під м. Конотопом (тепер Сумська область), у якій московська армія була вщент розгромлена українським військом під проводом гетьмана І. Виговського. Перемога відкривала козацько-татарському війську шлях на м. Москву. Проте гетьман не зміг скористатися результатами перемоги: проти нього виступила промосковськи налаштована старшинська опозиція, яку очолили полковники І. Безпалий, Т. Цюцюра, В. Золотаренко та інші. Скориставшись цим виступом проти гетьмана, московські війська під командуванням Г. Ромодановського захопили Лівобережну Україну. За цих обставин І. Виговський у жовтні 1659 зрікся булави й виїхав до Польщі.
Старшина, сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутрішні конфлікти, обрала гетьманом Ю. Хмельницького (1659–1663). Під тиском московських воєвод гетьман змушений переглянути статті Переяславської угоди й підписати 17.10.1659 вкрай невигідні для України нові Переяславські статті. Останні змінили політико-правовий статус держави з політичної автономії зі власним внутрішнім самоуправлінням на жорстко обмежену адміністративну автономію без права зовнішньополітичних зносин. Збільшувалася кількість царських військ (крім м. Києва, вони розміщалися ще в п’ятьох містах України) тощо.
Ситуація змінилась після поразки московсько-українських військ у протистоянні з військом Речі Посполитої (союзниками виступали кримські татари) у битві під Чудновом на Житомирщині. Польщі вдалося захопити Правобережну Україну (без м. Києва). Війна за Лівобережну Україну продовжувалася. 17.10.1660 Ю. Хмельницький підписав з поляками Слободищенський трактат, за яким Україна відновила союз із Річчю Посполитою на умовах Гадяцького договору 1658 р. (за винятком пункту про створення Великого князівства Руського). На підставі цього договору Україна отримувала лише автономію з гетьманом на чолі, була зобов’язана воювати разом з польським військом проти Москви й не нападати на Кримські володіння. Козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат, але лівобережні полки на чолі з Я. Сомком залишилися вірними Москві й виступили проти Ю. Хмельницького. На козацькій раді у м. Переяславі Я. Сомко був обраний переяславським полковником і наказним гетьманом Лівобережної України (навесні 1662 на раді в Козельці обрано гетьманом усієї України, але не отримав затвердження царем московським). Фактично йшлося про початок поділу українських земель на дві сфери впливу: пропольську — Правобережну та московську — Лівобережну частини (включно з м. Києвом). Неспроможний опанувати ситуацію і покласти край внутрішнім конфліктам, Ю. Хмельницький на початку 1663 р. зрікся гетьманської булави й постригся у ченці.
Слободищенський трактат, який став початком розколу українських земель за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що об’єктом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, що перебувало під патронатом Москви, почало дедалі більше відокремлюватися від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір і посилення старшинської опозиції.
Черговий етап Української національної революції (червень 1663 — вересень 1676) — пов’язаний з добою Руїни та боротьбою за возз’єднання Української держави.
Козацька держава, створена Б. Хмельницьким, втратила територіальну єдність, розкололася на два гетьманати, з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, що перебували у стані війни: Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю (1663–1665), а Лівобережжя — І. Брюховецького (1663–1668). Таким чином, територіальний розкол України доповнився політичним.
Розмежування українських земель по Дніпру було закріплене домовленостями між Московією та Річчю Посполитою, зокрема Андрусівським договором (січень 1667): Лівобережжя і м. Київ (на 2 роки) відійшли до Московського царства, Правобережна Україна (без м. Києва) — до Речі Посполитої; Запорозька Січ потрапила під спільний протекторат обох держав.
Боротьбу за об’єднання України очолив черкаський полковник і гетьман Правобережної України П. Дорошенко (1665–1676). Свого часу П. Дорошенко підтримував гетьмана І. Виговського, воював проти російської армії під Конотопом. Після підписання поляками Андрусівського миру, у пошуках найбільш прийнятного союзника, П. Дорошенко проводив політику зближення з Османською імперією та Кримським ханатом з метою отримання військово-політичної допомоги для возз’єднання етнічних українських земель в межах незалежної держави. Щоб забезпечити підтримку козацьких мас, він погодився регулярно скликати Військову Раду, а щоб зменшити залежність від всесильних полковників, підпорядкував безпосередньо собі наймані сердюцькі полки. Восени 1667 під тиском об’єднаних козацько-турецьких військ король Ян Казимир визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. П. Дорошенко вторгся також на Лівобережжя і після вбивства І. Брюховецького у 1668 був проголошений гетьманом всієї України.
Проте гетьманування П. Дорошенка на Лівобережній Україні було нетривалим. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні, сусідні держави взялися підривати її шляхом підтримки суперників П. Дорошенка. Під час його відсутності на Правобережжі запорожці за підтримки кримських татар проголосили гетьманом запорозького писаря Петра Суховієнка (Суховія), а невдовзі поляки підтримали уманського полковника — Михайла Ханенка.
Вирушаючи на приборкання самозваних конкурентів, П. Дорошенко залишив на Лівобережній Україні тимчасовим гетьманом Д. Многогрішного (1668–1672). Проте Лівобережжя зайняло російське військо, і Д. Многогрішний змушений був присягнути в 1669 московському цареві (у березні 1669 його проголошено гетьманом). Поділ України на дві частини відновився.
Восени 1668 П. Дорошенко уклав союзний договір з Туреччиною (затверджений генеральною військовою радою у м. Корсуні в березні 1669) і визнав турецький протекторат. У 1672 його війська приєдналися до турецько-татарської армії, здобули Поділля і рушили в Галичину, на початку вересня 1672 взяли в облогу м. Львів.
За умовами укладеного 18.10.1672 Бучацького договору, Подільське воєводство відходило до Туреччини, передбачалося визнання Польщею Української держави (саме цього року в офіційних документах вперше зустрічається така назва козацької України) у давніх кордонах. З її території виводилися всі польські залоги. Козаки М. Ханенка одержали право або виїхати за межі козацької України, або залишитися на певних умовах.
Підписання Бучацького договору й визнання Річчю Посполитою незалежності Української держави істотно міняло міжнародну ситуацію в Східній Європі. Відмову Речі Посполитої від претензій на Правобережну Україну відповідно до договору Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою, захопити цю територію (Правобережжя).
У червні 1672 замість усуненого з гетьманства Д. Многогрішного лівобережним гетьманом було обрано І. Самойловича (1672–1687), а в березні 1674 р. його проголошено гетьманом усієї України (проте фактичне об’єднання Правобережної та Лівобережної України відбулося тільки після зречення гетьманства П. Дорошенка в жовтні 1676).
Війська гетьмана П. Дорошенка виступили на турецькому боці й у боротьбі з московським царем та новим гетьманом Лівобережної України І. Самойловичем. Скомпрометований участю в мусульманських нападах та роздмухуванні громадянської війни, П. Дорошенко втратив підтримку козацьких мас і у вересні 1676 здав гетьманські клейноди І. Самойловичеві.
Туреччина швидко знайшла заміну П. Дорошенкові, проголосивши Ю. Хмельницького гетьманом з титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Столицею гетьман обрав м. Немирів. Почався новий етап збройного протистояння між Правобережжям і Лівобережжям, епіцентром якого став Чигирин. Захопивши і зруйнувавши колишню гетьманську столицю, Ю. Хмельницький розраховував на подальше розширення своєї влади на Лівобережжі, але опір лівобережного гетьмана І. Самойловича посилився, і бойові дії набули затяжного характеру.
Дії Ю. Хмельницького (виявляв себе як жорстокий, деспотичний правитель) призвели до його страти турецькою владою 1681. Цього ж року, Московська держава, Туреччина і Кримський ханат уклали Бахчисарайський мирний договір. За його умовами під контролем Туреччини опинилися Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля, а Московська держава утримувала Лівобережну Україну з містами Києвом, Васильковом, Трипіллям, а також Запорожжя. Територія між річками Дністром і Бугом 20 років мала залишатися нейтральною та незаселеною. Договір значно посилював позиції Московії в Гетьманщині.
На Правобережжі далі відбувалися збройні протистояння між військами Речі Посполитої, Османської імперії, Кримського ханату й козацькими загонами, що призвело до занепаду культурного й економічного життя регіону і значного скорочення населення.
У 1683 стався перелом у війнах, які вели проти Туреччини європейські держави: польська армія на чолі з королем Яном Собеським, що прийшла на допомогу обложеній столиці Австрії м. Відню, за допомогою союзників розгромила турецьку армію. В боротьбі з Туреччиною брали участь й козаки відновлених на Правобережжі полків (найвідоміший з полків — у Фастові — очолив Семен Палій).
У 1684 король Ян ІІІ Собеський видав універсал про дозвіл козакам оселятися у Правобережній Україні (1684), підтверджений рішенням Сейму Речі Посполитої (1685).
Останню крапку в процесі поділу українських земель у 17 ст. між сусідніми державами було поставлено підписанням у травні 1686 «Вічного миру» між Московським царством та Річчю Посполитою. Текст договору формувався на основі умов Андрусівського перемир’я 1667 р. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Річчю Посполитою і Московським царством. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 було приєднане до Польщі). «Вічний мир» набував чинності відразу після підписання, однак польський сейм ратифікував його тільки в 1710.
Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною і Кримським ханатом; долучилося до антитурецької «Священної Ліги» (антитурецька коаліція, що складалася з Речі Посполитої, Австрії, Венеції та Священної Римської імперії; утворена в травні 1684); зобов’язалося організувати воєнні походи проти Кримського ханату (Кримські походи організовано в 1687 і 1689).
«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман зробив чимало невиважених кроків, які підірвали його авторитет. Безмежне користолюбство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.
Отже, для періоду липень 1668 — вересень 1676 характерним є нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України, ліквідація державних інституцій у Правобережжі та поразка революції.
Передачу гетьманських клейнодів П. Дорошенком на користь І. Самойловича (вересень 1676) історики називають останнім політичним актом Української національної революції 17 cт. Серед причин поразки революції виокремлюють такі: відсутність досвіду державного будівництва в еліти, котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її становлення, існування гострої політичної боротьби між окремими угрупованнями; переважання в ментальності значної частини старшин особистих, групових інтересів над національними, державними; зрада національним інтересам з боку панівного стану українського суспільства, переважна більшість якого відразу ж перейшла на бік Речі Посполитої і взяла найактивнішу участь у боротьбі проти власного народу; перебування у зародковому стані на початок революції національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва у 1648, і привело до залишення ворогу Західного регіону, породивши таким чином проблему соборності Української держави; ліквідація встановленого Б. Хмельницьким спадкового гетьманату й утвердження республікансько-олігархічної форми правління, що зумовило слабкість центральної влади, міжусобну боротьбу за булаву й всевладдя старшин на місцях; прорахунки (після смерті Б. Хмельницького) у внутрішній політиці урядів, які провокували загострення соціально-політичної боротьби, що набирала форм громадянської війни; постійна агресія (у різних формах) з боку інших країн, що була спрямована на ліквідацію самостійності Української держави.
Серед особливостей Української національної революції історики увиразнюють такі:
- боротьба точилася не лише проти Речі Посполитої (як це традиційно зображується в історичній літературі), але й інших ворогів української незалежності — Московії, Криму й Порти;
- тісний взаємозв’язок і взаємовплив національно-визвольної, релігійної й соціальної боротьби;
- переростання соціальної боротьби в Селянську війну 1648–1652 рр., що завершилася утвердженням у козацькій Україні нової моделі соціально-економічних відносин;
- тривалість, нерівномірність й суперечливість розвитку революції, який супроводжувався злетами й спадами, спалахами соціально-політичної боротьби, яка інколи переростала в громадянську війну;
- відхід із 1649 р. від боротьби мешканців Західного регіону, котрі в реаліях боротьби часто ставали жертвами у воєнних діях;
- провідна роль у розвитку революції козацтва — стану дрібних землевласників фермерського типу;
- зрада національним інтересам частини панівного стану українського суспільства — князів і шляхти, які разом з поляками й литовцями придушували визвольну боротьбу України за незалежність і соборність;
- слабкий позитивний вплив на розвиток революції міського патриціату, інтелігенції, вищого й середнього духівництва;
- домінування збройних форм боротьби, яка часом набирала жорстокого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток;
- вкрай негативна роль геополітичного чинника, оскільки уряди найбільших сусідніх держав всіляко протидіяли здобуттю Українською державою незалежності.
Значення революції в історії України:
- привела до витворення національної держави, частина якої на теренах Лівобережжя (Гетьманщина) на правах автономії проіснувала в складі Російської імперії до початку 1780-х рр.;
- під час її розвитку сформувалася національна державна ідея, що відіграла роль імпульсу для розвитку національної самосвідомості;
- сформувала нову політичну еліту, що захищала національні інтереси;
- істотно збагатила й зміцнила традиції боротьби як проти національно-релігійного, так і соціального гноблення; пробудила волю народу до самоутвердження й самовираження у формі національної держави.
Українська революція 1648–1676 типологічно належить до одного ряду з європейськими революціями 16–17 ст. Вона становила важливу складову ланку процесу зародження й утвердження на континенті нових суспільних відносин. На відміну від Англійської та Нідерландської революцій, що завершилися перемогою, вона зазнала поразки (як і Німецька). Водночас у зовнішньополітичному аспекті революція викликала серйозну зміну співвідношення сил у Східній, Південно-Східній і Центральній Європі (яка, на жаль, також виявилася несприятливою для України). Вона різко послабила позиції Речі Посполитої та Криму й привела до зміцнення ролі Московського царства, Швеції й Бранденбургу. Революція вплинула на загострення соціальної боротьби в Польщі, Московії, Молдавії; національно-визвольної боротьби — у Білорусі, Валахії, Сербії, Болгарії. Українська революція мала доволі широкий резонанс у Європі.
Джерела
- Величко С. Літопис. Київ : Кліо, 2020. 1016 с.
- Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. зі староукр. Р. Г. Іванченка. Київ : Товариство «Знання» України, 1992. 192 с.
- Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687) / Упоряд.: І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко. Київ; Львів : Наукове товариство ім. Шевченка, 2004. 1118 с.
Література
- Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. Київ : Дніпро, 1991. 238 с.
- Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. Київ : Либідь, 1993. 288 с.
- Бачинська О., Чухліб Т. Козацька Україна. Після зруйнування Запорозької Січі (1775–1905). Київ : Арій, 2021. 352 с.
- Гайворонский О. Повелители двух материков. Т. II. Крымские ханы первой половины XVII столетия в борьбе за самостоятельность и единовластие. Київ; Бахчисарай : Оранта, Майстерня книги, 2009. 272 с.
- Голобуцький В. Запорізьке козацтво. Київ : Вища школа, 1994. 539 с
- Горобець В. «Волимо царя східного…». Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. Київ : Критика, 2007. 464 с.
- Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна. Київ : Альтернативи, 1999. 304 с.
- Історія українського козацтва : у 2 т. / Відп. ред. В. А. Смолій. 2-ге вид. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006–2007.
- Конотопська битва 1659 року / Упоряд. О. Ткачук. Київ : [б. в.], 1996. 178 с.
- Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004. 84 с.
- Наливайко Д. Козацька християнська республіка. Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках. Київ : Дніпро, 1992. 495 с.
- Панашенко В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХVІІ–ХVІІІ ст.). Київ : Інститут історії України НАН України, 1995. 221 с.
- Пасічник М. С. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи. 2-ге вид., стер. Київ : Знання, 2006. 735 с.
- Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. 2-ге вид., випр. Київ : Критика, 2006. 494 с.
- Реєнт О. П. Усі гетьмани України: Легенди, міфи, біографії. Хапків : Фоліо, 2007. 414 с.
- Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна в другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: Проблема державотворення. Київ : Інститут історії України, 1993. 71 с.
- Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея в ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблеми зародження, формування, реалізації. Київ : Альтернативи, 1997. 367 с.
- Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.). Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. 447 с.
- Таїрова-Яковлева Т. Г. Гетьмани України. Історії про славу, трагедії та мужність / Пер. з рос. Н. Єгоровець; наук. ред. В. Щербак. Київ : Кліо, 2015. 424 с.
- Таїрова-Яковлева Т. Г. Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти Гетьманщини / Пер. з рос. Т. Кришталовської. Київ : Кліо, 2017. 184 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали П’ятих Всеукраїнських історичних читань / Ред. кол.: В. А. Смолій (відп. ред.). та ін. Київ; Черкаси, 1995. Вип. 5. 220 с.
- Чухліб Т. В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. 2-ге вид., доопрац. Київ : Арістей, 2005. 640 с.
- Чухліб Т. В. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.). Київ : Інститут історії України HАН України, 1996. 90 с.
- Чухліб Т. В. Магнат, козак і гайдамака. Боротьба за владу Русі-України з Короною Польською (1569–1769 рр.). Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2018. 256 с.
- Чухліб Т. В. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький — Дорошенко — Мазепа. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. 328 с.
- Яворницький Д. Історія запорозьких козаків : у 3 т. Київ : Наукова думка, 1990–1993.
- Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ — початку ХVІІІ століття. Київ : Laurus, 2012. 448 с.
- Яковлева Т. Гетьманщина в другої половини 50-х років ХVІІ ст.: причини і початок Руїни. Київ : Основи, 1998. 447 с.
- Яковлева Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської Ради 2 — до Андрусівської угоди (1659–1667 рр.) / Пер. з рос. Л. Білик. Київ : Основи, 2003. 644 с.
Українська державність наприкінці 17 ст. — на початку 18 ст.
Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 дісталася генеральному осавулові І. Мазепі (1687–1708/1709).
Своє правління новий гетьман починав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі формальна гарантія «прав і вольностей народу малоросійського» була доповнена пунктами, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію. Зокрема, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину; в м. Батурині при гетьманові розташовувався московський стрілецький полк; Військові Запорозькому були заборонені зносини з чужоземними державами; козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.
Упродовж тривалих років завдяки особистому авторитету й зв’язкам І. Мазепа зумів зберегти позитивне ставлення до себе Москви (хоча вже на початку гетьманування в 1689 колишніх патронів українського гетьмана було усунуто від влади, московський трон посів Петро І; але І. Мазепа зумів здобути прихильність і нового володаря).
Його простаршинська політика викликала незадоволення простолюддя та запорожців і призвела до повстання під проводом Петра Іваненка (Петрика), підтриманого кримськими татарами (1692–1696). Повстання це, однак, не мало успіху.
Однією з головних засад першого етапу політики гетьмана І. Мазепи було підтримування добрих відносин із Москвою. Він активно допомагав Петрові І в Азовській війні проти турків та татар у 1695–1696, був радником царя у польських питаннях. Завдяки таким контактам Москва підтримала зайняття Правобережної України в 1704 — під час антипольських виступів козаків під проводом полковника Семена Палія. Україна знову була об’єднана під владою одного гетьмана.
У ході Північної війни 1700–1721, де головними суперниками виступали Петро І та шведський король Карл XІІ, наростало невдоволення українців Гетьманщини московською владою. Козацькі полки мали великі втрати в боях у Прибалтиці, Польщі, Саксонії. Цивільне населення мусило утримувати московські війська та працювати на спорудженні військових укріплень. Реформи Петра І загрожували українській автономії та незалежності козацького війська від царської армії. Гетьман усвідомив згубність альянсу з Москвою, хоча через обставини і вів лояльну щодо неї політику. Під тиском незадоволеної старшини гетьман І. Мазепа почав сумніватися у доцільності дальшого зверхництва Москви. У 1705 р. польський король Станіслав І Лещинський (союзник Карла XІІ) запропонував І. Мазепі включити Україну в ПольськоЛитовську федерацію.
Після відмови царя підтримати Україну в разі нападу шведів і поляків, гетьман І. Мазепа ухвалив рішення приєднатися до шведської армії короля Карла XІІ, що наступала на Україну. У переговорах з Карлом XІІ І. Мазепа порушив питання про створення Української держави. 24.10.1708 І. Мазепа з м. Батурина вирушив на з’єднання з армією шведського короля. У березні до І. Мазепи долучилася Запорозька Січ на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком. 28.03.1709 у Великих Будищах (тепер село Полтавської області) було укладено українсько-шведський договір.
Готуючись до вирішального бою, гетьман намагався підняти народ на повстання. Однак через утаємниченість задумів гетьмана, підтримка була незначною. У помсту І. Мазепі за перехід на бік Карла XІІ цар Петро І наказав зруйнувати гетьманську столицю м. Батурин (здійснив це в листопаді 1708 російський князь О. Меншиков, див. Батуринська трагедія), Чортомлицьку Січ. За розпорядженням Петра І Православна церква проголосила І. Мазепі анафему.
Влітку 1709 об’єднані війська шведського короля та І. Мазепи зустрілись з армією Петра І під м. Полтавою. Вирішальна битва відбулась 27.06.1709. Зазнавши поразки в Полтавській битві, шведська армія Карла ХІІ та І. Мазепа змушені були втікати до Молдавії до м. Бендер, що розташовувалося на території, підвладній османському султану Агмеду ІІІ.
Разом з І. Мазепою до м. Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці» були першою українською політичною еміграцією. Серед претендентів на гетьманство після смерті І. Мазепи називались небіж гетьмана Андрій Войнаровський, писар П. Орлик, прилуцький полковник Дмитро Горленко. 05.04.1710 у м. Бендерах козацька рада обрала гетьманом генерального писаря П. Орлика. Гетьманом України його визнали також шведський король і турецький султан.
Під час обрання П. Орлика між гетьманом, старшиною і запорожцями було укладено угоду — «Пакти і Конституції прав і вольностей Запорозького Війська». Цей документ пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика 1710, або Бендерська Конституція. Вона складалася з преамбули і 16 параграфів. У преамбулі схематично викладено історію руського (українського) народу. У статтях визначався державний статус України, її внутрішній устрій, міжнародне становище:
- Проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої.
- Обґрунтовувалась протекція шведського короля та союз із Кримським ханатом.
- Територія України визначалась за Зборівським трактатом 1649.
- Запорожцям повинні були повернути їхні давні містечка Трахтемирів, Кодак, Калаберду, землі над р. Ворсклою; фортеці, побудовані І. Мазепою, ліквідовувались.
- Гетьманська влада мала бути обмежена постійною участю в управлінні Генеральної ради, яка складалась із генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та делегатів від запорожців. Ради збираються тричі на рік — на Різдво Христове, Покрову і Великдень.
- Справи про кривду гетьманову та провини старшини мав розглядати генеральний суд, до якого гетьман не має права втручатися.
- Державна скарбниця і майно підпорядковуються генеральному підскарбію; на утримання гетьмана призначаються окремі землі.
- Установлюється виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом.
- Спеціальна комісія має здійснити ревізію державних земель, якими користується старшина, а також повинностей населення.
- Скасовуються оренди та податки на утримання гетьманської гвардії.
- Гетьман має захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагає козацьким вдовам і сиротам.
Отже, документ визнавав непорушність трьох чинників правового суспільства, а саме єдність і взаємодію законодавчої (широкої генеральної ради), виконавчої (гетьманської, обмеженої законом у своїх діях) і судової влади, підзвітної і контрольованої, однак незалежної від гетьмана. Конституція мала яскраво виражені демократичні тенденції. Про це свідчать: установлення представницького органу — Генеральної ради; виборність посад; спроба розподілу виконавчої і судової влади. Конституція значно обмежувала гетьманські права в інтересах старшини. Орликівська Конституція діяла у Правобережній Україні до 1714 (за іншою версією — так і не була впроваджена) і стала вищим виявом державно-політичної думки на еміграції.
П. Орлик також відомий, як автор політичних маніфестів «Вивід прав України» (1712), «Маніфест до європейських урядів» (1712), «Діяріуш» («Щоденник подорожнього», 1720–1732).
Після обрання гетьманом П. Орлик із прихильниками розгорнув широку дипломатичну діяльність по згуртуванню коаліції держав для боротьби проти Москви і забезпечення незалежності Української держави. Передусім гетьман уклав союзний договір зі Швецією (у травні 1710) та Кримським ханатом (у січні 1711). Підтримуючи позицію П. Орлика, в листопаді 1710 Туреччина оголосила війну Московській державі. Навесні 1711 гетьман разом із татарами вирушив у похід на Правобережну Україну. Правобережні полки визнали його владу і перейшли на бік гетьмана. Наприкінці березня війська П. Орлика підійшли до м. Білої Церкви і взяли його в облогу. Назустріч виступили значні сили російської армії і козаки гетьмана Лівобережної України І. Скоропадського. У самій Лівобережній Україні почалися масові народні виступи проти московської адміністрації. Союзники Орлика під проводом хана здійснили похід у Слобідську Україну. Проте під тиском московських військ, а також через зраду союзницьких татарських загонів П. Орлик змушений був відступити. Не справдилися і його сподівання на допомогу турецької армії. У липні 1711 поблизу м. Ясс між Московщиною і Туреччиною було укладено Прутський мирний договір, який закріпив належність Лівобережжя до Москви.
Упродовж 1711–1714 П. Орлик робив спроби організувати нову антимосковську коаліцію, але безрезультатно. У 1714 він із частиною старшини на запрошення Карла ХІІ переїхав до Швеції, 1720 — до Німеччини, а згодом — до Франції. З 1722 гетьман був змушений перебратись до Османської імперії, де на вимогу турецького уряду оселився у м. Салоніках (Греція). Неодноразово порушував перед європейськими країнами питання про допомогу у відновленні незалежної української держави. Завдяки українському гетьману-емігранту склалася певна традиція українсько-європейських зв’язків. Проблему незалежності України П. Орлик спромігся вписати в коло політичних прагнень великих держав. Протягом багатьох років, проживаючи у Швеції, Німеччині, Франції, Греції, Молдавії, П. Орлик робив безуспішні спроби організувати нову антимосковську коаліцію.
Його справу продовжував син Григор П. Орлик — український політичний діяч, генерал-поручник французької армії, дипломат. Але поразка під Полтавою докорінно змінила ситуацію в Україні. Колоніальна політика Російської імперії більш посилилася й проявлялася тепер по всіх напрямках: політичному, економічному, культурному; вона пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але наступальність цього процесу зберігалася постійно.
Джерела
- Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд. С. Павленко. Київ : Видавничий дім
«Києво-Могилянська академія», 2009. 1054 с.
- Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд. С. Павленко. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. 1144 с.
Література
- Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха / Відп. ред. В. А. Смолій. Київ : Інститут історії України НАН України, 2008. 398 с.
- Журавльов Д. В. Мазепа: людина, політик, легенда. Харків : Фоліо, 2007. 382 с.
- Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба / Пер. з нім. О. К. Струкевича. Київ : Україна, 2001. 238 с.
- Мазепа / Упоряд. Ю. І. Іванченко. Київ : Мистецтво, 1993. 240 с.
- Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західньоевропейських джерелах. 1687–1709. Мюнхен : Український Вільний Університет, 1988. 286 с.
- Мицик Ю. Іван Мазепа. Київ : [б. в.], 2007. 72 с.
- Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба / Упоряд.: І. Гирич, А. Атаманенко. 3-тє вид., доп. і випр. Нью-Йорк; Київ; Львів; Острог; Торонто : Місіонер, 2003. 496 с.
- Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. Київ : Києво-Могилянська академія, 2005. 304 с.
- Пилип Орлик: життя, політика, тексти. Матеріали міжнародної конференції «Ad fontes» до 300 річчя Бендерської конституції 1710 р. / Ред., упоряд. Н. Яковенко. Київ : Пульсари, 2011. 295 с.
- Реєнт О. П. Усі гетьмани України: Легенди, міфи, біографії. Харків : Фоліо, 2007. 414 с.
- Рендюк Т. Г. Гетьман Іван Мазепа — відомий і невідомий. Київ : АДЕФ-Україна, 2010. 480 с.
- Рендюк Т. Г. Гетьман Іван Мазепа: українські і румунські шляхи. Чернівці : Букрек, 2009. 288 с.
- Різниченко В., Борщак І. Пилип Орлик — гетьман України. Великий мазепинець: Григор Орлик. Київ : Центр навчальної літератури, 2019. 304 с.
- Слісаренко О. Наслідки Полтавської битви: деякі дискусійні моменти (Переволочна 1709 року) // Нариси воєнно-політичної історії України. Острог : Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2014. С. 173–185.
- Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. Київ : Либідь, 1994. 240 с.
- Таїрова-Яковлева Т. Г. Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради» / Пер. з рос. О. Ю. Мицика. Київ : Кліо, 2013. 403 с.
- Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с.
- Чухліб Т. В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 рр. 2-ге вид., доопрац. Київ : Арістей, 2005. 640 с.
- Чухліб Т. В. Іван Мазепа. Київ : Арій, 2013. 224 с.
- Чухліб Т. В. Секрети українського полівасалітету. Хмельницький — Дорошенко — Мазепа. Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. 328 с.
Див. також
Історія України: Галицько-Волинське князівство. Литовсько-польська доба
Історія України: Ранній Новий час. До середини 17 ст.
Історія України: Ранній Новий час. Національна революція середини 17 ст.
Історія України: Новий час. 18 ст.
Історія України: Новий час. 19 ст.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Бойко О. Д., Гірік С. І., Киридон А. М. Історія України: Ранній Новий час. З 2-ї половини 17 ст. // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Історія України: Ранній Новий час. З 2-ї половини 17 ст. (дата звернення: 28.04.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.04.2022
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
