Археографія
Археогра́фія (від грец. άρχαίος — давній, первісний та γράφω — пишу) — спеціальна історична дисципліна, яка займається вивченням документальних інформаційних ресурсів та писемних пам’яток із метою їхнього залучення до наукового та культурного обігу, включаючи їхній пошук, відбір, наукове описування та публікацію.
Зміст
Характеристика
Одним з пріоритетних завдань археографії є вивчення історії публікацій історичних документів, розробка теорії та методики їхнього видання. Археографія має справу з документом (писемним, аудіовізуальним, електронним), тобто інформацією, яка зафіксована різними засобами на матеріальному носії та є продуктом інтелектуальної діяльності людини. Вона тісно пов’язана з такими науковими дисциплінами, як джерелознавство, архівознавство, дипломатика, палеографія, текстологія, документознавство тощо.
Історична довідка
Археографія зародилася у Західній Європі у добу Відродження. Найдавніше застосування терміну пов’язане із описанням та вивченням старовинних документів, зокрема рукописних пам’яток доби античності та біблійних текстів (див. Біблія).
Важливим поштовхом для розвитку ерхеографії стало винайдення та поширення у 15 ст. книгодрукування. Перші критичні видання античних текстів з’явилися наприкінці 15 – на початку 16 ст. в Італії й були пов’язані з діяльністю венеціанського друкаря А. Мануція. Заснована ним 1500 р. «Нова Академія», яка увійшла в історію під назвою «Альдівська академія», була покликана об’єднати зусилля істориків та знавців класичних мов для вивчення та видання праць грецьких та римських класиків. Упродовж століття з друкарні вийшло понад 1000 книг (т. зв. альдин), серед яких були критично видані твори Аристотеля, Вергілія, Горація, Гомера.
На початку 16 ст. метод критичного дослідження був застосований Еразмом Роттердамським щодо Біблії – у 1516 побачив світ текст Нового Завіту грецькою мовою («Novum Instrumentum omne»), для підготовки якого було використано кілька рукописів. У 16–17 ст. у Німеччині та Франції почали з’являтися перші критичні видання середньовічних джерел. Видатну роль у збиранні та публікації середньовічних рукописів відіграли мавристи – члени французької чернечої конгрегації св. Мавра, які оприлюднили значну кількість джерел із історії церкви та вперше виробили правила критичного видання історичних джерел. Найвідоміші представники мавристів — Ж. Мабільйон та Б. Монфокон — вважаються засновниками дипломатики та палеографії.
Помітне місце у становленні археографії посіли також болландисти — представники наукового товариства єзуїтів, які займалися виданням релігійних пам’яток («Acta Sanctorum»), що супроводжувалися історичною передмовою та коментарями.
У 18 ст. відбувається процес зародження археографії в Росії та Україні (перші публікації історичних документів з української історії здійснили В. Рубан та Ф. Туманський).
Важливим етапом у розвитку археографії у 19 ст. стала діяльність Товариства для вивчення ранньої німецької історії, яке започаткувало серійне видання «Німецьких історичних пам’яток» («Monumenta Germaniae Historica»), що триває до сьогодні (найвідоміші представники Г. Пертц, Г. Вайц, В. Ватенбах та ін.).
Значний внесок у розробку наукових принципів видання античних і середньовічних текстів здійснили Л. фон Ранке, Т. Моммзен, Ф. Гізо.
Археографія в Україні
У Російській імперії провідну роль у виданні історичних джерел упродовж 19 – початку 20 ст. відігравала Археографічна комісія при Петербурзький АН (1834–1917), яка здійснила публікацію «Полного собрания русских летописей» (1841–1871, 1908–1910), документальних серій «Акты исторические» (1841–1843), «Акты, относящиеся к истории Западной России» (1846–1853), «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России» (1863–1892) та ін. Значний внесок у видання українських історичних пам’яток у цей період здійснили М. Костомаров, О. Бодянський, М. Максимович.
У 1843 була заснована Тимчасова комісія для розгляду давніх актів при київському, подільському та волинському генерал-губернаторі (Київська археографічна комісія), у результаті діяльності якої було зібрано та перевезено до Києва значний масив актових документів, засновано Київський центральний архів давніх актів (1852), здійснено видання цінних джерельних комплексів з української історії 14–18 ст., зокрема в серіях «Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов» (у 4-х т., 1845–1859), «Архив Юго-Западной России» (у 35 т., 8 частинах, 1859–1914) та ін. Вагому роль у роботі комісії, розробці методики видання історичних джерел відіграли В. Антонович, М. Владимирський-Буданов, М. Довнар-Запольський, М. Іванишев, В. Іконников, І. Каманін, О. Лазаревський, О. Левицький та ін. Київська археографічна комісія значною мірою сприяла розвитку польової, камеральної та едиційної археографії, розширенню джерельної бази досліджень з української історії.
Плідну діяльність з видання джерел з української історії проводили також архівні комісії губернські, наукові товариства (зокрема, Історичне товариство Нестора Літописця, Одеське товариство історії і старожитностей), історичний журнал «Киевская старина» (1882–1906).
На західноукраїнських теренах значний внесок у розвиток археографії здійснила Археографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка у Львові, заснована 1896 з ініціативи М. Грушевського. Діячі комісії — І. Крип’якевич, С. Томашівський, М. Кордуба, І. Кревецький, І. Джиджора, В. Липинський, Ф. Колесса, М. Василенко та ін. — під керівництвом М. Грушевського здійснили масштабну роботу із виявлення та публікації корпусу джерел з історії українського козацтва, результатом якої стало видання 22-х томів «Жерел до історії України-Руси» (1895–1924). Іншим важливим документальним проектом товариства стало ініційоване І. Франком восьмитомне видання «Пам’яток українсько-руської мови та літератури».
У 1920-х рр. значення провідного центру археографічної діяльності в Україні набула Археографічна комісія ВУАН, яку очолювали Д. Багалій (1918–1919), В. Іконников (1921–1923), М. Грушевський (1924–1931). Едиційний доробок комісії включає серійні видання «Український архів», «Український археографічний збірник», «Пам’ятки українського письменства», у підготовці яких брали участь М. Василенко, О. Грушевський, К. Лазаревська, С. Маслов, В. Перетц та ін.
Важливе значення для формування наукових засад археографії в Україні мали розроблені комісією методичні правила видання історичних джерел (1926). Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. в Україні діяла Археографічна комісія Центрального архівного управління УСРР (голова – В. Рубач). Комісія зробила внесок у розробку правил видання документів, методику описування актових книг та діловодних документів, підготовку довідників по архівах.
У 1920-х рр. відбувається оформлення археографії в окрему історичну дисципліну, теоретико-методологічні засади якої обґрунтовуються у працях російських учених М. Бельчикова, С. Валка, С. Рождественського, А. Шилова. У цей період українські архівісти В. Романовський та В. Веретенников заклали підвалини національної школи камеральної археографії.
Однак, після розгрому наукових шкіл та ліквідації археографічних інституцій на початку 1930-х рр., розвиток теоретико-методологічних студій у галузі археографії в Україні був перерваний. Видавнича ж діяльність архівних установ на тривалий час була обмежена вузьким колом «партійно-класових» тем та некритично відібраних до публікації джерел.
Поступове відродження української археографічної традиції спостерігається з 1960-х, коли активізується діяльність істориків у галузі розробки питань теорії та методики джерельних публікацій та розширюються можливості реалізації едиційних проектів. У цей період проблеми практичної археографії активно розробляються у містах Києві (І. Бутич, Ф. Шевченко, Є. Шаталіна, С. Яковлев), Львові (І. Крип’якевич, Я. Дашкевич), Дніпропетровську (М. Ковальський, Ю. Мицик, Г. Швидько).
У 1987 постановою Президії АН УРСР було відновлено діяльність Археографічної комісії АН УРСР, а у 1991 на її основі створено Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (директор — чл.-кор. НАН України П. Сохань; з 2014 – докт. іст. наук, проф. Г. Папакін), який розпочав видання «Українського археографічного щорічника» (з 1992).
Значний внесок у розробку проблем історії, теорії, методики та практики археографії в добу незалежності внесли Г. Боряк, Л. Дубровіна, О. Журба, Я. Калакура, О. Купчинський, Н. Миронець, В. Німчук, Г. Папакін, В. Ульяновський, В. Шандра та ін.
У сучасній історичній науці тривають дискусії щодо визначення об’єкту та предмету археографії. Найпоширенішим визначенням об’єкту археографії є сукупність історичних та сучасних документів, зафіксованих на матеріальних носіях (текстові, аудіовізуальні, графічні, електронні тощо); предмет археографії — вивчення кожного окремого документа як пам’ятки матеріальної та духовної культури. Основними різновидами археографічної діяльності є збирання документальних пам’яток у середовищі їхнього поширення (польова археографія), здійснення пошуку в архівосховищах та інших інформаційних системах (евристична археографія), науковий опис документів (камеральна археографія) та їх публікація відповідно до науково обґрунтованих правил видання історичних пам’яток (едиційна археографія).
Значний масив електронних публікацій документів та їхнє поширення в мережі Інтернет на початку 21 ст. викликали появу нового підрозділу у структурі дисципліни — електронної (технотронної) археографії.
Література
- Бельчиков Н. Теория археографии. – М.–Л., 1929;
- Валк С. Советская археография. – М.–Л., 1948;
- Ісаєвич Я.Д. Українська археографія в XVII–XVIII ст. // Історичні джерела та їх використання. – К., 1964. – Вип.1;
- Яковлєв С. Українська радянська археографія. – К., 1965;
- Журба О. Київська археографічна комісія. 1893–1921: Нарис з історії і діяльності. – К., 1993;
- Журба О. Становлення української археографії: люди, ідеї, інституції. – Дніпропетровськ, 2003;
- Папакін Г. Сучасна українська інтернет-археографія: основні форми та джерела електронних публікацій // Український історичний журнал. – 2010. – № 5;
- Палієнко М.Г. Діяльність Київської археографічної комісії у контексті розвитку європейської археографії ХІХ – початку ХХ ст. // Архіви України. – 2014. – № 6.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Палієнко М. Г. Археографія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Археографія (дата звернення: 7.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.02.2021
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
