Афінагор І
Афінаго́р І [Атенагор І; грец. Αθηναγόρας Α´; світське ім’я — Арістокл(іс) Матвій(ос) Спиру, грец. Αριστοκλής Ματθαίου Σπύρου; 06.04.1886, с. Цараплана, тепер с. Васіліко, муніципалітет Погоні, регіон Епір, Греція — 07.07.1972, м. Стамбул, Туреччина] — церковний і політичний діяч, одна з ключових постатей екуменічного спілкування християнських Церков в 20 ст., Архієпископ Константинополя-Нового Рима і Вселенський патріарх (1949–1972).
|
Афінагор І (Αριστοκλής Ματθαίου Σπύρου) | |
|---|---|
| Справжнє ім’я | Арістокл |
| Справжнє прізвище | Спиру |
| Народження | 06.04.1886 |
| Місце народження | Васіліко |
| Смерть | 07.07.1972 |
| Місце смерті | Стамбул |
| Місце поховання | Монастир Живоносного джерела |
| Alma mater | Богословська семінарія на Халкі |
Життєпис
Народився (за старим стилем 25.03) на території Османської імперії. Cин сільського лікаря, в 13 р. втратив матір. 1895–1899 навчався у школі в м. Коніці, з 1901 — у м. Яніні (обидва міста — тепер Греція). Після смерті батька (1908) вирішив стати монахом. 1910 закінчив Богословську семінарію на Халкі (тепер о. Хейбеліада, Туреччина) — єдиний на той час духовний заклад, що готував кліриків для Константинопольського патріархату. Захистив дисертацію «Про обрання Константинопольських патріархів від епохи Костянтина Великого до падіння Константинополя». У березні 1910 прийняв постриг під ім’ям Афінагор (на честь християнського апологета 2 ст. Афінагора Афінського), висвячений в сан диякона.
1910–1919 — архідиякон Пелагонійської єпархії (тепер тер. Північної Македонії), помічник митрополита Стефана, очільник секретаріату наступного митрополита — Хризостома. Після переходу єпархії в юрисдикцію Сербської православної церкви (1918), разом із митрополитом відбув на Афон. У березні 1919 призначений першим секретарем Священного синоду Афінської архієпископії (Елладська православна церква), 1919–1922 — секретар архієпископа Афінського Мелетія Метаксакіса (1921–1923 — Константинопольський патріарх Мелетій IV).
16.12.1922 обраний Священним синодом Елладської церкви на митрополита Керкірського і Паксійського. Після схвалення його обрання урядом Греції був висвячений на пресвітера; 22.12.1922 у кафедральному соборі м. Афін хіротонізований на єпископа з вивищенням до сану митрополита.
30.08.1930 обраний Синодом Константинопольського Патріархату (за згодою Елладської церкви) архієпископом і екзархом Північної і Південної Америки (перейняв посаду 24.02.1931). 01.11.1948 обраний Синодом на Вселенський престол; 26.01.1949 прибув із Америки до м. Стамбула, наступного дня в Патріаршому соборі св. Георгія на Фанарі відбулася його інтронізація.
З 1967 — почесний доктор юридичного факультету Віденського університету. Похований у патріаршому монастирі Живоносного джерела (тепер у м. Стамбулі).
Діяльність
Був провідником екуменічних ідей, поборником міжцерковного і міжрелігійного діалогу. На поч. 1920-х брав участь у створенні спеціальної комісії Всесвітньої ради церков, відомої як «Віра і церковний устрій» («Commission on Faith and Order»), що розроблювала ідеологію екуменізму. Був активно задіяний у роботі Всесвітньої асамблеї Християнської асоціації молоді (англ. YMCA; м. Хельсінкі, 1926). Мав статус спостерігача на VII Ламбетській конференції англіканських церков (липень, 1930).
На посаді екзарха Північної і Південної Америки набув високого авторитету, подолав небезпеку розколу між про- і антимонархістськими колами серед грецької пастви. Централізував церковне управління в архієпископських установах, упровадив особливий церковно-адміністративний орган — духовно-світські асамблеї; заснував грецьку православну семінарію (1937) у м. Бруклайні та академію св. Василя (1944; обидва заклади у 1947 переведені до м. Бостона). За його управління був прийнятий новий статут архієпископії для православних християн-греків (діяв до 1977); кількість громад зросла зі 119 до 350; засновано рух «Грецька православна молодь» («Ellenike Orthodoxe Neolaia»); від 1934 видається журнал «Православний оглядач» («Ορθόδοξος Παρατηρητής»).
Активно сприяв урегулюванню канонічного статусу Української православної церкви у США (була прийнята під юрисдикцію Константинопольського патріархату 1936) та Американської Карпато-Руської православної єпархії (перейшла під юрисдикцію Константинопольського патріархату 1938).
На престолі Вселенського патріарха, прагнув утілити в життя екуменічну політику; брав активну участь у Всесвітній Раді Церков (з 1955 направив до ВРЦ постійного представника від Константинопольської Патріархії), мріяв про ВРЦ як інструмент «всехристиянського і вселюдського служіння». Один із ініціаторів діалогу з Католицькою церквою, Давньосхідними церквами, Англіканською церквою, а також міжконфесійною спільнотою Тезе (заснована 1940). Прагнучи до більшої єдності православного світу, зустрічався з першоієрархами помісних Церков: у 1959 відвідав Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський патріархати, в 1967 — Сербську, Румунську, Болгарську православні церкви, а також Ватикан, Велику Британію, Швейцарію. Був носієм антикомуністичних поглядів; поширював заклик до співпраці всім релігіям, які готові боротися проти комунізму, на захист свободи совісті та основних прав людини.
Цінності співдіяльності християнських церков вивищував над богословськими розбіжностями між католицизмом і православ’ям (улюблена теза: «Час догматів минув»). 1964 в м. Єрусалимі відбулася знакова зустріч Афінагора І з Папою Римським Павлом VI, а 07.11.1965 — одночасне (патріархом — у м. Константинополі, папою — в м. Римі) взаємне «зняття анафем», які санкціонували розкол 1054 (див. Великий розкол 1054). Відтоді наказав внести у диптих Константинопольської православної церкви ім’я Папи. В 1967 відбувся обмін візитами та спільне співслужіння першоієрархів.
За його ініціативи зібрано низку Всеправославних нарад (1961, 1963, 1964, 1968, 1970), які сприяли зближенню і спілкуванню Православних церков; опікувався організацією Міжправославних богословських комісій з церковного діалогу. Надиханий ініціативами Папи Іоанна ХХІІІ щодо скликання Другого Ватиканського собору та результатами його діяльності, вживав зусиль для скликання VIII Всеправославного собору. Планував провести собор у м. Відні, зініціювати низку радикальних церковних реформ, зокрема літургійно-богослужбових, канонічних, екуменічного змісту (плани не здійснилися, зокрема і через активну протидію Російської православної церкви, далі — РПЦ, та турецької влади).
Діяльність патріарха, особливо з реалізації виняткового права Константинополя на юрисдикцію над православними діаспорами поза межами Помісних церков, викликала постійний спротив РПЦ. На відміну від свого попередника (патріарха Максима V) Афінагор І відійшов від промосковської церковної політики. Проблемними вузлами у відносинах між Константинополем і Москвою стали: рішуча позиція Вселенського патріарха щодо православних парафій у Фінляндії, Західній Європі, США; питання про автокефалію Православних церков у Польщі, Чехословаччині; статус самокерованої (у складі РПЦ) Православної церкви в Америці; спілкування з Українською православною церквою в США; стан російського чернецтва на Афоні та ін. Особливо болючим питанням для РПЦ було скасування Західноєвропейського російського екзархату (1965) і тимчасове підпорядкування російських православних приходів в Західній Європі безпосередньо Вселенському престолу.
За патріаршества Афінагора І проведена реорганізація єпархій Константинопольського патріархату в Греції, Західній Європі, на Далекому Сході, в Австралії та Новій Зеландії; отримала напівавтономний статус Критська православна церква (1965). Були засновані Православний центр Вселенської патріархії в м. Шамбезі (Швейцарія, 1966), Інститут патристичних досліджень у м. Салоніках (Греція, 1968), відновлена патріарша типографія та видання церковної періодики, засновано щотижневик «Апостол Андрій» («Απόστολος ̓Ανδρέας»).
Додатково
Був ревним захисником грецької пастви. Після обрання митрополитом Керкірським і Паксійським відкрив у митрополичій резиденції медичний центр і бюро з працевлаштування для греків-переселенців з Малої Азії. Під час італо-грецького конфлікту 1923, після обстрілу італійською ескадрою фортеці о. Корфу (31.08.), внаслідок чого 16 осіб загинуло, 32 було поранено, Афінагор на рибальському човні прибув на італійський флагман, щоб висловити протест віце-адміралу Е. Соларі.
Став першим патріархом після падіння м. Константинополя, котрий не мав турецького (оттоманського) підданства на момент обрання. По прибутті до м. Стамбула 26.01.1949 на інтронізацію, отримав турецький паспорт від префекта міста просто в аеропорту.
Радою архонтів Вселенського Патріархату в Америці щорічно присуджується Премія патріарха Афінагора з прав людини («Athenagoras Human Rights Award»). Премія заснована у 1986 для нагороди осіб або організацій, які присвятили свою діяльність захисту прав людини та релігійної свободи. Серед її лауреатів: М. Горбачов, Дж. Картер, Дж. Буш-старший, мати Тереза, Дж. Байден та ін.
Література
- Τσακώνας Δ. Γ. ̓Αθηναγόρας Α´ // ΘΗΕ. Τ. 1. Σ. 602-606.
- Castanos de Medicis S. Athénagoras Ier: l'apport de l'Orthodoxie à l'oecumenisme. Lausanne : Editions l’Age d’Homme, 1968. 177 р.
- Клеман О. Беседы с Патриархом Афинагором / Пер. с франц. В. Зелинского. Брюссель : Жизнь с Богом, 1993. 639 с.
- Знаки часу: До проблеми порозуміння між Церквами / Упор. З. Антонюк, М. Маринович. Київ : Сфера, 1999. 504 с.
- Akgönul S. Le Patriarcat grec orthodoxe. De l’isolement à l’internationalisation de 1923 à nos jours. İstanbul : Institut français d’études anatoliennes, 2004. 214 р.
- Саган О. Н. Вселенське православ'я: суть, історія, сучасний стан. Київ : Світ знань, 2004. 912 с.
- Chrissochoidis I. Spyros P. Skouras: Memoirs (1893–1953). Stanford : Brave World, 2013. 162 р.
- Siecienski А. Е. The Papacy and the Orthodox: Sources and History of a Debate. Oxford : Oxford University Press, 2017. 528 р.
- Шкаровский М. В. Константинопольская и Русская церкви в период великих потрясений (1910-е – 1950-е гг.). Москва : Издательский дом «Познание», 2019. 304 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Арістова А. В. Афінагор І // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Афінагор І (дата звернення: 5.05.2024).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 09.03.2020
Важливо!
Ворог не зупиняється у гібридній війні і постійно атакує наш інформаційний простір фейками.
Ми закликаємо послуговуватися інформацією лише з офіційних сторінок органів влади.
Збережіть собі офіційні сторінки Національної поліції України та обласних управлінь поліції, аби оперативно отримувати правдиву інформацію.
Отримуйте інформацію тільки з офіційних сайтів
Офіс Президента України
Верховна Рада України
Кабінет Міністрів України
Служба безпеки України
Міністерство оборони України
Міністерство внутрішніх справ України
Національна поліція України
